Жлуктенко Ю.О. Німецько-українські мовні паралелі (Порівняльно-типологічна граматика)

Подождите немного. Документ загружается.

Er kommt nicht heute (sondern morgen).

Сьогодні він не прийде (він прийде завтра).

Він прийде н є сьогодні (а завтра).

2. Загальна негація предикації виражається в німець-

кому та українському реченні по-різному. В німецькому

реченні заперечення стоїть у кінці речення, в україн-

ському — перед дієсловом. Це тверде правило для обох мов,

пор.: «Ich beiße nicht». Sie antwortete nichts (AI. W. Schulz).

— «Я не кусаюсь». Дівчина не відповідала.

Немає сумніву, що це пояснюється загальним принци-

пом розташування елементів речення. У німецькій мові

заперечення, як елемент, найтісніше пов'язаний з дієсло-

вом, прагне найбільш віддалитися від дієслова і, таким чи-

ном, утворює з ним рамкову конструкцію (Negationsklam-

mer).

Проте в реченні, де присудок складається з двох час-

тин (з двох дієслів або з дієслова та іменної частини), запе-

речення nicht неспроможне утворити рамку, тому що дру-

га частина присудка тісніше пов'язана з дієсловом, ніж

заперечення, і відтискує (переміщує) його на передостаннє

місце, пор.:

Die Flak kann nicht schießen (M. W. Schulz).

(Die Flak schießt nicht).

В українській мові при двочленному присудку є дві

можливості: заперечення може стояти перед першою і

перед другою частиною присудка:

Зенітки зараз не можуть стріляти.

Зенітки зараз можуть не стріляти.

Ці два варіанти зумовлені, однак, не вільним місцем запе-

речення, а різницею в денотативних значеннях обох ре-

чень: заперечення модальності та заперечення самої дії

(або процесу). Цей факт свідчить про те, що в українській

мові різниця між загальним та окремим запереченням ви-

ражена більш суворо та чітко, ніж у мові німецькій.

При загальній негації спостерігаються ще два явища,

які приводять до висновку, що в українському реченні

правила розташування заперечення більш послідовні, ніж

у німецькому.

В німецькій мові при загальній негації місце запере-

чення залежить від валентності дієслова. Обставини, зу-

мовлені дієслівною валентністю, стоять у кінці речення,

утворюючи з дієсловом щось подібне до рамки (див. місце

другорядних членів). Таким чином загальне і окреме

заперечення збігаються. В українській мові, навпаки,

242

незалежно від валентності дієслова чітко розрізняється

загальне і окреме заперечення, пор.:

Er legte das Buch nicht auf den Tisch (загальне або

окреме заперечення).

Він не поклав книгу на стіл (загальне заперечення).

Він поклав книгу не на стіл (окреме заперечення).

Проте: Er legte das Buch auf den Tisch nicht.

У німецькому реченні загальне заперечення може мати

два способи вираження: кінцеве положення заперечення

і некінцеве (при прийменникових зворотах, при невалент-

них локальних обставинах, при обставинах часу). З цього

випливає, що при кінцевому положенні однозначно вира-

жається загальне заперечення, при некінцевому —за-

гальне та окреме збігаються і виникає двозначність, пор.:

Er erinnerte sich an mich nicht (загальне заперечення).

Er erinnerte sich nicht an mich (загальне або окреме за-

перечення).

Er besucht mich am Abend nicht, (загальне заперечення).

Er besucht mich nicht am Abend (загальне або окреме

заперечення).

В українському реченні загальне та окреме заперечення

чітко розрізняються. Збіг, подібний до німецької двознач-

ності, не спостерігається. Пор.:

Він не згадував про мене (загальне).

Він згадував не про мене (окреме).

Він не прийде до мене ввечері (загальне).

Він прийде до мене не ввечері (окреме).

Отже, в українському реченні різниця між загальним

та окремим запереченням виражається більш послідовно,

ніж у німецькому.

3. У поверхневій структурі підрядного речення місце

заперечення в німецькій та українській мовах збігається:

загальне заперечення ставиться перед дієсловом, окреме —

перед членом речення, який заперечується. Цей поверхне-

вий збіг у розташуванні заперечення в обох мовах зумовле-

ний різними причинами: застиглою структурною конструк-

цією — сполучниково-дієслівною рамкою в німецькій мові

та послідовним розташуванням заперечення не перед діє-

словом в українській мові: Wir wissen, daß er an uns

nicht denkt. — Ми знаємо, що він не думає про нас.

Так само, як і в простому реченні, в підрядному реченні

з двочленним присудком українська мова послідовно роз-

різняє загальне і окреме заперечення, в той час як у ні-

мецькій мові вони збігаються, пор.:

243

Він каже, що він не хотів думати про нас.

Він каже, що він хотів не думати про нас.

Він каже, що він хотів думати не про нас.

Er sagt, daß er an uns nicht, denken wollte.

Er sagt, daß er an uns denken nicht wollte.

Не розглядаючи в усіх деталях місце заперечення (з

огляду на обсяг цієї праці), можна все ж таки простежити

основну закономірність: в українській мові місце запере-

чення постійно фіксоване —заперечення стоїть перед тим

членом речення, який заперечується (при загальній нега-

ції — перед дієсловом як центром предикації); у німець-

кому реченні ця послідовність порушується законами рам-

кової конструкції. Це ще раз підтверджує, що правила

розташування елементів речення базуються виключно на

семантичних факторах, в той час як у німецькій мові пере-

важають правила структурної організації речення.

СЕМАНТИЧНО МОТИВОВАНІ ПОЗИЦІЇ

ЕЛЕМЕНТІВ РЕЧЕННЯ

Під семантичною мотивованістю порядку елементів ре-

чення ми розуміємо залежність синтаксичних функцій

слів або словосполучень від розташування їх у реченні і

пов'язану з цим залежність глибинної структури речення

від порядку елементів у його поверхневій структурі.

Як у німецькій, так і в українській мовах порядок роз-

міщення елементів є засобом вираження

їхнього синтаксичного значення. Цю

закономірність ілюструють речення, які звичайно наво-

дяться в підручниках німецької або української граматики:

Буксир тягне пароплав.

Пароплав тягне буксир.

Die Mutter liebt die Tochter.

Die Tochter liebt die Mutter.

Тільки порядок слів диференціює в цих реченнях їхнє

синтаксичне значення. Однак, ця функція порядку розмі-

щення елементів значно обмежена тим, що в обох мовах

є інші засоби актуалізації синтаксичного значення слова

(чи словосполучення). Спільним для німецької й україн-

ської мов є селекційна обмеженість синтаксич-

них позицій. Це означає, що лише при певному лексичному

наповненні позицій підмета і додатка виникає двознач-'

ність, яка ліквідуєтеся порядком розміщення їх. В інших

випадках лексичне наповнення структури зумовлює

244

одно.н.ч. і.ть, і тоді порядок елементів стає засобом дру-

горядним, необов'язковим, пор.:

Мати оглядає місто.

Місто оглядає мати (сьогодні, з великим інтересом...).

Переміщення змінює не синтаксичне значення слів, а тіль-

ки їхнє комунікативне значення. Такі ж можливості селек-

ційної обмеженості спостерігаємо і в німецькій мові:

Die Mutter besichtigt die Stadt.

Die Stadt besichtigt die Mutter (mit großem Interesse).

Речення із складною глибинною структурою може вна-

слідок переміщення його членів змінювати свою семантику:

Людиною здійснюється ідея освоєння космосу.

Здійснюється ідея освоєння космосу людиною.

В основі обох речень лежать різні базові речення: Людина

здійснює ідею; Людина освоює космос.

Це явище властиве також і німецькій мові: Er kam

mit dem Schreiber aus dem Nebenzimmer zurück (H. Böll)

(kam aus dem Nebenzimmer, mit dem Schreiber aus dem

Nebenzimmer).

Неправильне розміщення слів може спричинятися до

семантичного непорозуміння і навіть викликати комічний

ефект: Elf tausend Hasen beabsichtigen die Mitglieder der

Jagdgesellschaft im Bezirk Dresden für das Weihnachtsfest

zu schießen (Sächsisches Tageblatt, 24.11. 1964).

Зрозуміло, що порядок елементів або лексична обме-

женість є релевантними тільки тоді, коли немає морфоло-

гічної диференціації членів речення. Морфологічна дифе-

ренціація властива як німецькій, так і українській мовам,

пор.:

Мати любить сина. Син любить матір.

Сина любить мати. Матір любить син.

Die Mutter 1 ї-ebt den Sohn. Der Sohn liebt die Mutter.

Den Sohn liebt die Mutter. Die Mutter liebt der Sohn.

Порядок елементів у таких реченнях мотивований суто

комунікативними причинами і для диференціації синтак-

сичної семантики ролі не відіграє.

Різниця між семантичною функцією порядку елементів

в німецькому та в українському реченні полягає в тому,

що в німецькому реченні є додаткові засоби розрізнення

синтаксичної функції, яких немає в українській мові. Ці

засоби базуються на таких властивостях німецького ре-

чення: 1. Наявність артиклю в німецькій мові. 2. Двочлен-

ність німецького речення та його вербальність, а саме —

необхідність вживання дієслова-зв'язки sein, 3. Чітке функ-

245

ціональне розрізнення повної та короткої форми прикмет-

ника.

Відмінність у будові речення виявляється, таким чи-

ном, зокрема в тому, що в українській мові порядок еле-

ментів може бути єдиним засобом вираження їхнього син-

таксичного значення у реченні, в той час як для німецької

мови він є другорядним засобом, за допомогою якого, на-

приклад:

а) означення відрізняється від предикативного озна-

чення:

Хворий батько повернувся додому.

Батько повернувся додому хворий.

Чітка диференціація синтаксичних функцій слова хво-

рий завдяки його розміщенню в реченні спричиняється до

різниці в глибинній структурі речення:

Хворий батько повернувся додому.-> Батько був хворий.

Він повернувся до-

дому.

Батько повернувся додому хворий. -> Батько повер-

нувся додому.

Коли він пове-

рнувся, він був

хворим.

У німецькому реченні ця диференціація виражається

морфологічними засобами — повною або короткою формою

прикметника:

Der kranke Vater kam nach Hause.

Der Vater kam nach Hause krank.

б) означення відрізняється від іменної частини при-

судка:

Сірі, осінні, холодні дні.

Дні сірі, холодні, осінні.

Graue, kalte, finstere Tage.

Die Tage sind grau, kalt, finster.

В українській мові тільки порядок елементів є засобом

диференціації синтаксичної функції, у німецькій — іс-

нує цілий комплекс таких засобів: порядок елементів ре-

чення, форма прикметника (повна або коротка), артикль,

зз'язка sind.

Цікаво зазначити, що в українській мові також розріз-

нюються повні (членні) та короткі (нечленні) прикметники.

Однак та синтаксична функція, яку виконують німецькі

прикметники, їм чужа, оскільки вони вживаються лише

в формі називного відмінка чоловічого роду однини, до того

246

ж переважно у віршах і народних піснях. Російській мові

властива синтаксична диференціація повних та коротких

прикметників, тому в російському реченці, як і в німець-

кому, порядок елементів відіграє другорядну роль.

І, нарешті, різниця між німецькою та українською мо-

вами полягає в тому, що при наявності додаткових засобів

як у тій, так і в другій мові, ці засоби є відмінними і

по-різному впливають на будову речення. Прикладом мо-

же бути диференціація між підметом та присудком (іменною

частиною присудка) в німецькій та українській мовах, пор.:

Mein Freund ist Lehrer.

Der Lehrer ist mein Freund.

Поряд з порядком елементів у німецькій мові має значен-

ня артикль. В українській мові спостерігаємо таке явище:

у теперішньому часі функцію диференціації синтаксичної

семантики виконує лише порядок елементів: Мій друг —

вчитель. Вчитель — мій друг.

Але в минулому часі на перший план виступає морфоло-

гічний засіб — різниця у відмінках, тому порядок еле-

ментів речення зовсім втрачає свою днференційну функцію:

Мій друг був вчителем. Моїм другом був вчитель. Пор.:

Das war das Neue, die Stille...— Новим була тиша... • ;

Невдале розташування слів як у німецькому, так і в

українському реченні має наслідком синтаксичну омо-

німію, тобто збіг в одній поверхневій двох глибинних

структур, пор.: Diese Nachricht hat mir der Mann am Tor

mitgeteilt. У цьому реченні збігаються глибинні структури:

a) Diese Nachricht hat mir der Mann mitgeteilt.

Er hat sie mir am Tor mitgeteilt, (де?)

b) Diese Nachricht hat mir der Mann mitgeteilt.

Der Mann war (stand) am Tor. (який?)

Такий збіг може бути і в українській мові:

Цю новину повідомив мені чоловік біля воріт.

а) Чоловік повідомив мені новину.

Він повідомив її мені біля воріт.

б) Чоловік повідомив мені новину.

Чоловік був (стояв) біля воріт.

На відміну від української мови, в німецькій синтак-

сична омонімія потенційно неможлива там, де тверде місце

дієслова чітко сегментує речення на групу іменника і гру-

пу дієслова і однозначно відносить мовну одиницю до тієї

чи іншої групи.

Порівняймо українські двозначні речення з німецькими:

В інших книгах подібного типу | ілюстрацій немає.

247

В інших книгах | подібного типу ілюстрацій немає.

In anderen Büchern ähnlicher Art fehlen Illustrationen.

In anderen Büchern fehlen Illustrationen, ähnlicher Art.

Зустрічати гостей з Москви | прибули представники

трудящих.

Зустрічати гостей | з Москви прибули представники тру-

дящих.

Die Vertreter der Werktätigen sind eingetroffen, um die

Gäste aus Moskau zu empfangen.

Die Vertreter der Werktätigen sind aus Moskau eingetrof-

fen, um die Gäste zu empfangen.

До семантично мотивованого порядку елементів речення

слід віднести також окремі деталі, які, очевидно, зумовлені

мовною традицією. Так, в українській мові препозиція чи

постпозиція числівника відносно іменника означає різну

семантику словосполучення: п'ять кілометрів — кіло-

метрів п'ять (значення приблизності). В німецькій мові

постпозиція неможлива:

fünf Kilometer

Kilometer fünf

Для вираження модального значення приблизності засто-

совуються інші засоби, насамперед, лексичні: слова etwa,

ungefähr, модальні дієслова та ін., пор.: Bis zur Abzwei-

gung nach Rayna mochten es noch dreieinhalb Kilometer sein

auf dieser schnurgeraden Straße (M. W. Schutz).— До

повороту на Райну лишалось пройти цією прямою дорогою

ще кілометрів три з половиною.

КОМУНІКАТИВНО МОТИВОВАНІ ПОЗИЦІЇ

ЕЛЕМЕНТІВ РЕЧЕННЯ

Під комунікативною мотивованістю розуміємо взаємо-

зв'язок між позицією мовного елемента в реченні та його

комунікативним значенням як носія відомого або нового

поняття, носія смислової ваги речення (Mitteilungswert).

Комунікативна функція порядку слів досить докладно

описана як на матеріалі української, так і на матеріалі

німецької мови, а також на матеріалі зіставлення німець-

кої та російської мов.

Порівняння німецької мови з українською в плані ко-

мунікативної функції порядку елементів, з одного боку,

полегшується тим, що обидві мови виявляють велику

схожість і мають однакові тенденції: при неемфатичному

порядку — тяжіння носія основної інформації до кін-

цевої позиції речення, при емфатичному — порушення

248

логічної послідовності і винесення носія основної інфор-

мації на початок речення. Цей паралелізм пояснюється

тим, що комунікативне членування речення є ознакою мов-

лення, а психологічні процеси породження і сприйняття

мовлення є універсальними для всіх мов. Як німецьке, так

і українське речення будуються за законами логіки. Так

званий нейтральний порядок слів і емфатичний порядок

слів залежать від логічних відношень між поняттями та

від можливостей їхнього конвертування («категория кон-

вентируемости»).

З іншого боку, порівняння комунікативного члену-

вання німецького та українського речення, як взагалі до-

слідження комунікативної функції порядку елементів ре-

чення, ускладнкєгься тим, що проблема актуального чле-

нування речення, незважаючи на те, що вона перетворилася

майже на самостійну галузь мовознавства, є ще й досі проб-

лемою невирішеною, у якій ще багато дискусійного.

З великої кількості питань, що становлять інтерес з

погляду порівняння комунікативної функції порядку слів

у німецькій та українській мовах, але не можуть бути оста-

точно розв'язані в рамках цієї праці, назвемо два найза-

гальніших: Чи є різниця між комунікативною функцією

порядку елементів німецького та українського речення?

Чим пояснюється широка варіативність комунікативного

порядку слів як у німецькій, так і в українській мові?

Незважаючи на спільні подібні тенденції комунікатив-

ного порядку елементів німецького та українського речен-

ня, основна відмінність зумовлена тим, що в мовленні ви-

являються потенції системи, і тому відмінності в системі

тут також відбиваються певним чином. На комунікатив-

ний порядок елементів впливають дві відмінності в систе-

мах: артикль у німецькій мові та його відсутність в укра-

їнській; структурно мотивоване тверде місце німецького

дієслова.

Вживання означеного та неозначеного артикля є, поряд

з порядком розташування елементів речення, важливим

засобом вираження комунікативної ваги членів речення.

Тому у випадках, де німецька мова може нехтувати поряд-

ком слів, в українській мові він залишається єдиним засо

бом і не може бути зміненим, пор.:

Eine gerade und dichte Reihe von roten Sammetschle-

ifen lief vom Halsverschluß bis zum Saume herunter

(Th. Mann).— Від шиї аж до лиштви внизу збігав густий ряд

темно-червоних оксамитових бантів.

249

Auch eine Wagenfahrt im Isartal haben wir schon ge-

macht ... (Th. Manii).— N[n вже їздили в долину Ізара ...

У німецьких реченнях неозначений артикль досить чітко

виражає рему, незалежно від порядку слів.

Цікавий приклад наводить К. Буттке, підкреслюючи

важливість врахування комунікативної функції артикля

з погляду методики. Німецьке речення Eine junge Frau

trat ins Zimmer було перекладено слухачами на російську

мову: «Молодая женщина вошла в комнату». Такий пере-

клад передає денотативне значення речення, але не передає

його комунікативного значення. Адекватний переклад по-

винен бути таким: В комнату вошла молодая женщина.

Порядок слів бере на себе функцію артикля.

Розходження в німецькому та українському реченні

пояснюються також тим, що тверде місце дієслова чинить

опір комунікативному розташуванню елементів. Адже діє-

слово може також бути носієм тематичного або рематичного

значення і брати участь у комунікативній перспективі ре-

чення. В українській мові дієслово вільно змінює позицію

залежно від своєї комунікативної ваги, у німецькій мові —

воно не здатне переміщуватися в реченні. Ця суперечність

вирішується за допомогою додаткових засобів вираження

актуальної ваги дієслова. Тому перше або останнє місце

дієслова в українському реченні компенсується іншими

граматичними чи семантичними факторами в німецькому

реченні, пор.:

Eine Teemaschine summte. (Th. Mann).— Л/ßсамовар.

Obgleich Herr Grünlich im Kauen begriffen war, lächelte er;

er lächelte überlegen, wehmütig... (Th. Mann).— Пан

Грюнліх усміхнувся, хоч саме жував; усміхнувся зверхньо

й сумно...

Er sprach höchst lächerlich (Th. Mann).— Говорив' він

дуже кумедно.

Es muß begonnen werden.— Слід починати. Отже, як

видно з прикладів, німецька мова користується різними

засобами вираження комунікативного значення дієслова (ар-

тикль, займенник, аналітична форма, словосполучення та ін.).

Крім цих двох основних відмінностей, є інші розход-

ження, пов'язані з різними системними закономірностями,

наприклад: Auf dem Felde war es fast windstill

(M. W. Schulz).— Вітру на полі майже не було.

Ремою в цьому реченні є заперечення явища (вітер).

Це передано в українській мові експліцитно — граматичне

заперечення не на останньому місці, в німецькій мові —

250

імпліцитно (імпліцитне заперечне значення складного слова

windstill). Тому поверхнева різниця порядку елементів

по суті не впливає на актуальне членування речення.

Другим питанням є широка варіативність порядку слів

в однакових умовах. На перший погляд незрозу-

мілим є розходження порядку елементів в німецькій та

українській мовах, не зумовлене іншими засобами вира-

ження комунікативного значення (як у випадках, які зга-

дувалися вище):

Ölverschmiert waren Hosen und Kittel der Arbeiter

(W. Bredel).— Штани і куртки робітників були замащені

нафтою.

Sie weinte plötzlich. Feucht wurde das von Lichtern dur-

chblitzte Bild vor der Glasscheibe (H. Böll). •— Раптом

вона заплакала, і картина за шибкою, освітлена фарами,

розпливлась у неї перед очима.

Можливо, цю розбіжність можна пояснити, якщо приєд-

натися до поглядів тих дослідників, які виділяють у реченні

комунікативний, «інформаційний» центр [39] або «основне

нове» [14], та до тих, які вважають можливим, що весь

склад речення є ремою. У наведених прикладах, очевидно,

весь склад речення (або частина його) є ремою. Тому ва-

ріативність у розташуванні окремих елементів суттєво

не впливає на комунікативний зміст речення. Крім того,

велике значення мають умови широкого контексту.

Узагальнення цих коротких спостережень дає підставу

для таких гіпотетичних висновків:

1. Три фактори, що зумовлюють порядок розташування

елементів речення,— структурний, семантичний, комуні-

кативний — за значенням їх для німецької і української

мов можна розмістити так: для німецької мови •— струк-

турний, комунікативний, семантичний; для україн-

ської мови •— комунікативний, семантичний, структурний.

2. Порядок розташування елементів українського ре-

чення має багато обмежень: деякі обов'язкові для німецької

мови позиції тут неможливі. Ця відмінність випливає

з першої: для німецької мови головним фактором є струк-

турний, для української — комунікативний та семантич-

ний. Тому слід підкреслити, що в українській мові перемі-

щення можуть спричинятися до неграматичності речення,

так само як і в німецькій. Різниця полягає в ступені не-

граматичності: в українській мові — це порушення норми

вживання та порушення системної ознаки, у німецькій —

порушення системної ознаки.

251

* * *

Зіставлення синтаксичних категорій обох мов виявило

порівняно менше типологічних відмінностей, ніж це спо-

стерігалося при порівнянні явищ морфології. Це поясню-

ється в першу чергу тим, що, як у самому контингенті

синтаксичних засобів, так і в способі функціонування їх

у мовах, які перебувають у певному генетичному зв'язку

(належать до однієї мовної сім'ї), не може бути істотної

різниці. Крім того, синтаксис як рівень мовної системи є

більш абстрактним, ніж морфологія, і тому виявляє

більшу наближеність до системи понять логіки. Встанов-

лено, що між структурою речення як одиниці мовної си-

стеми і логічним судженням як основною формою мис-

лення існує опосередкована співвіднесеність. Логічні ж

категорії, як відомо, є універсальними і рівною мірою

можуть виражатися засобами будь-якої мови.

Як і в попередніх розділах, під час порівняння кате-

горій синтаксичного порядку у граматичній будові зі-

ставлюваних мов відзначалися як відмінності, так і то-

тожності. Проте в цій книзі приділено більше уваги саме

відмінностям — передусім тим граматичним явищам, які

є специфічними лише для однієї з порівнюваних мов. Це

не означає будь-якого зменшення важливості спільних та

аналогічних явищ у будові німецької та української чи

російської мов. Але виявлення моментів структурної не-

відповідності, пояснення тих випадків, коли між окре-

мими «симетричними блоками» структури зіставлюваних

мов не можна провести прямої паралелі, є важливішим з

погляду контрастивного аналізу. Встановлюючи аналогіч-

ні категорії та форми вираження їх в обох мовах, дуже

часто можна обмежитися простим констатуванням без

детального аналізу однотипних явищ.

Тому ми, наприклад, лише побіжно спинилися на те-

мах «Комунікативні типи речень», «Засоби сурядного й

підрядного зв'язку», «Структура словосполучення», у

яких переважна частина основних категорій синтаксису

та типові засоби мовного вираження їх (наприклад,

структура синтаксичних побудов, засоби їх зв'язку, кла-

сифікація граматичних типів простого та підрядного ре-

чень і т. ін.) в обох мовах збігаються. Була виявлена

також низка паралельних схем у внутрішній будові ре-

чення німецької та української або російської мов (гра-

матичне членування речення та форми синтаксичного

252

зв'язку його конституентів — узгодження, керування,

порядок слів, інтонація).

Не знайшли висвітлення в цій книзі такі цікаві у пла-

ні типологічному, але здебільшого обмежені певним

функціональним стилем явища синтаксису, як, наприклад,

так звані «ізольовані» члени речення, приєднувальні кон-

струкції, інфінітивні звороти, дієприкметник І з zu та ін.

Зате більше уваги звернуто на ті синтаксичні явища, які

особливо важливі в плані конститутивному для мовної

системи та в яких специфіка кожної з даних мов виявля-

ється особливо наочно.

Зіставлення семантико-структурних типів та модаль-

них функцій речення як головної одиниці синтаксичного

аналізу показало, що основою елементарної моделі ре-

чення у порівнюваних мовах, її неодмінною умовою є

бінарна (подвійна) структура, що має форму протистав-

лення головних складників речення — підмета й присуд-

ка. Граматична взаємодія їх, тобто предикативний зв'я-

зок, є наочною ілюстрацією діалектичної єдності проти-

лежностей у синтаксичній будові мови.

Принцип бінарного членування мовного матеріалу

діє і в морфології (пор., наприклад, подвійну структу-

ру слова: корінь +афікс), що діє підстави говорити

про бінарність як універсальний принцип побудови (а

отже й аналізу) мовної системи. З іншого боку, цей

факт можна вважати підтвердженням принципу ізоморф-

ності мовної структури на різних рівнях мовної си-

стеми.

Важливими особливостями речення у порівнюваних

мовах є більша формалізованість моделі німецького ре-

чення і значно різноманітніша варіативність структури

речення в українській мові. Це положення особливо на-

очно ілюструється при зіставленні німецьких формально-

двоскладних речень та їх українських відповідників

(див. розділ VII).

Бінарний принцип виявився і в логіко-комунікативній

побудові речення зіставлюваних мов. Двочленна структу-

ра повідомлення, яке обмежене рамками речення, зви-

чайно реалізується в різних комбінаціях тематичної й

рематичної груп (див. розділ VIII), іншими словами бі-

ном тема : рема завжди накладається на синтаксичну мо-

дель речення. Розглядаючи співвідношення їх, можна

встановити залежність між формальними засобами ви-

раження і комунікативним планом змісту речення, тобто

2!ї,ї

найтиповіші форми кореляції актуального і граматично-

го членування.

У плані конфронтативного (контрастивного) аналізу

порядку слів в обох мовах визначено низку відмінностей,

які можна вважати значними і типологічно важливими.

Так, наприклад, специфічні явища німецького синтакси-

су — фіксоване місцеположення особової форми дієсло-

ва та його інфінітної (неособової) форми — чітко просту-

пають на тлі менш формалізованої типології українсько-

го речення. Рамкова конструкція в її основних різнови-

дах— вербальна рамка, номінальна рамка та сполучни-

ково-вербальна рамка (див. розділ IX) — розглянута у

зіставленні з синтаксичними структурами, властивими

українському реченню. Новим тут є встановлення меж

структурної варіативності українських відповідників та

позиції, в яких ці обмеження втрачають силу. Цікавим у

плані типологічному можна вважати дослідження факто-

рів, які визначають відмінності у словопорядку україн-

ського та німецького речення, а також порівняльної ефек-

тивності їх в обох цих мовах (наприклад, переважання

структурного фактору над комунікативним та семантич-

ним у побудові німецького речення і набагато більша

вага комунікативного фактора порівняно з семантичним

і структурним у реченні українському).

Зазначені вище особливості синтаксичної будови обох

мов, розглянуті в конфронтативному розрізі та на фоні

їхньої типологічно спільної граматичної основи, дають

можливість визначити окремі ділянки порівняльного син-

таксису, де розбіжність обох мов особливо значна і де

потрібна посилена увага під час викладання німецької

мови в аудиторії, для якої українська мова є рідною.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аванесов Р. И. Русское литературное произношение.

Изд. 3. М., 1958.

2. А д м о н и В. Г. Основы теории грамматики. М.—Л., 1964.

3. А р т е м о в В. А. Метод структурно-функционального ана-

лиза речевой интонации. М., 1972.

4. А х м а н о в а О. С. Словарь лингвистических терминов. М.,

1966.

5. Б а л л и Ш. Общая лингвистика и вопросы французского

языка. М., 1955.

6. Б є в з є н к о С. П. Історична морфологія української мови.

Ужгород, 1960.

7. Бенвеннст Э. Общая лингвистика. М., 1974.

8. Б р ы з г у н о в а Е. А. Практическая фонетика и интонация

русского языка. М., 1963.

9. Б р ы з г у н о в а Е. А. Основные типы интонационных конст-

рукций в русском языке и их восприятие.— У зб.: Proceedings of the

6th International Congress of Phonetical Sciences. Prague, 1970.

10. Б p ы з г у н о в а Е. А. О смыслоразличительных возмож-

ностях русской интонации.— «Вопросы языкознания», № 5, 1971.

П.Буслаев В. И. Историческая грамматика русского языка.

Изд. 5, ч. II. М., 1881.

12. В и н о г р а д о в В. В. Русский язык. М.—Л., 1947.

13. В и н о г р а д о в В. В. Понятие синтагмы в синтаксисе рус-

ского языка.— У зб.: Вопросы синтаксиса современного русского язы-

ка. М., 1947.

14. В о л о к и т и н а А. И. Соотношение коммуникативного и

структурного планов в порядке слов немецкого языка. Саратов, 1969.

15. Гак Ч. Г. Опыт применения сопоставительного анализа.—

«Вопросы языкознания», № 2, 1966.

16. Г и н и н а Ст., Николова Цв., Сакъзова Л. Учебник по бол-

гарски език за чужденци. София, 1964.

17. Грамматика современного русского ли- f

тературного языка. Под ред. Н. Ю. Шведовой. М., 1970.

18. Гринберг Д ж. Некоторые обобщения, касающиеся воз-

можных начальных и конечных согласных.— «Вопросы языкознания»,

Кя 4, 1964.

19. Г у х м а н М. М. Развитие залоговых противопоставлений

в германских языках. М., 1964.

20. Ж е р е б к о в В. О. Грамматическая категория времени

в системе немецкого глагола. Автореф. докт. дис. Л., 1972.

21. Жлуктенко К). О. Мовні контакти. К-, 1966.

22. Ж и р м у н с к и й В. М. История немецкого языка. М.,

1965.

23. Ж о в т о б р ю х М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної ук-

раїнської літературної мови. К , 1972.

255

24. З а д о р о ж н ы й Б. М. История языка и экстралингвисти-

ческие факторы.—«Вопросы языкознания», № 1, 1975.

25. 3 и н д е р Л. Р. Общая фонетика. Л., 1960.

26. 3 и н д е р Л. Р., Строева Т. В. Современный немецкий

язык. Изд. 3. М., 1957.

27. 3 и н д е р Л. Р. Фонема и восприятие.— У зб.: Proceedings

of the 6th International Congress of Phonetical Sciences. Prague, 1970.

28. 3 и н д е р Л. Р., Строева Т. В. Историческая фонетика

немецкого языка. М., 1967.

29. И в а н о в а Т. А. Типологически характерные возможности

перевода безличных предложений. Автореф. канд. дис. Львов,

1969.

30. И н о з е м ц е в а Г. И. Соотношение краткого прилагатель-

ного и однокоренного наречия в современном немецком языке. Автореф.

канд. дис. Л., 1964.

31. К а ц н е л ь с о н С. Д. Типология языка и языковое мышле-

ние. Л., 1972.

32. К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974.

33. Крушельницкая К. Г. Очерки по сопоставительной

грамматике немецкого и русского языков. М., 1961.

34. Крушельницкая К- Г. О синтаксической природе

«актуального членения» предложения.— У кн.: Инвариантные синтак-

сические значения и структура предложения. М., 1969.

35. К у з н е ц о в П. С. К вопросу об ударении и тоне в фоноло-

гическом и фонетическом отношении.— У кн.: Теоретические проблемы

прикладной лингвистики. М., 1965.

36. К у р и л о в и ч Е. Очерки по лингвистике. М., 1962.

37. Курс сучасної української літературної мови. За ред. Л. А. Бу-

лаховського, т. І. К., 1951.

38. К у ч є р є н к о І. К- Теоретична граматика сучасної ук-

раїнської мови. Морфологія. К-, 1961.

39. Л а п т є в а О. А. Нерешенные вопросы теории актуального

членения.— «Вопросы языкознания»;, № 2, 1972.

40. Л е к о м ц е в а М. И. Типология фонологических систем.—

У кн.: Исследования по структурной типологии. М., 1963.

41. Мартине А. Основы обшей лингвистики.—У зб.: Новое

в лингвистике, вып. III. М., 1963.

42. М а с л о в 1С. С. Роль так называемой перфективации и им-

перфективации в процессе возникновения славянского глагольного вида.

М., 1958.

43. М е л ь н и ч у к А. С. Порядок слов и синтагматическое

членение предложений в славянских языках. К., 1958.

44. М е л ь н и ч у к О. С. Синтагматичне членування речень.—

У кн.: Сучасна українська літературна мова. За ред. І. К. Білодіда.

К., 1972.

45. Н и к о л а е в а Т. М. Лингвистические проблемы типоло-

гического изучения фразовой интонации (на материале славянских

языков). Автореф. докт. дис. Л., 1974.

46. Н и к о л а е в а Т. М. Фразовая интонация восточнославян-

.ских языков. К проблеме типологии близкородственных языков.—У зб.:

Анализ и синтез как взаимообусловленные методы экспериментально-

фонетического исследования речи (Материалы всесоюзной научной кон-

ференции). Минск, 1975.

47. Н и к о н о в а О. Н. Фонетика немецкого языка. Изд. 3.

М., 1958.

256

48. П а в с к и й Г. Филологические наблюдения, III. О глаголе

1850.

49. П а и о в М. В. Русская фонетика. М,, 1967.

50. П е р е б и й н і с B.C. Кількісні та якісні характеристики

системи фонем сучасної української літературної мови. К., 1970.

51. П о т є б н я А. А. Из записок по русской грамматике. М.—Л..

1941.

52. Р є ф о р м а т с к и й А. А. Обучение произношению и фо-

нология.— У зб.: Научные доклады высшей школы. Филологические-

науки, № 2, 1959.

53. Реформатский A.A. Фонологические заметки.— «Во-

просы языкознания», № 6, 1957.

54. Реформатский А. А. Пролегомены к изучению инто-

нации.— У кн.: Фонологические этюды. М., 1975.

55. Реформатский А. А. Введение в языкознание. Изд. 2..

М., 1967.

56. Р е ф о р м а т с к и й А. А. Проблема фонемы в американ-

ской лингвистике.— У зб.: «Ученые записки МГПИ».

57. Ромм 3. М. Категория вида и семантика глагольных при-

ставок в современном немецком языке. Автореф. канд. дис. М., 1951.

58. Р у с а н і в с ь к и й В. М. Структура українського дієсло-

ва. К., 1971.

59. Р у с а н і в с. ь к и й В. М. Сучасна українська літературна«

мова. Морфологія. К., 1969.

60. Серебренников Б. А. О лингвистических универса-

лиях.— «Вопросы языкознания», № 2, 1972.

61. С и н я в с ь к и й О. Н. Спроба звукової характеристики

літературної української мови.— У зб.: Наукові записки Харківської

науково-дослідної кафедри мовознавства, № 2, 1929.

62. С о б о л є в с к и й СИ. Грамматика латинского языка. М.,.

1950.

63. Соболевский С. И. Древнегреческий язык. М., 1948.

64. С о в г и р а А. Г. Категорії статичних і динамічних дієслів

у німецькій мові.— У зб.: Питання граматики іноземних мов. К-,

1964.

65. С т є п а н о в а М. Д. Словообразование современного не-

мецкого языка. М., 1953.

66. Сучасна українська літературна мова.

Морфологія. К., 1969.

67. Су часна українська літературна мова.

За ред. І. К. Білодіда. К., 1972.

68. Т о ц ь к а Н. 1. Ненаголошені алофони голосних фонем

української літературної мови.— «Мовознавство», № 5, 1970.

69. Трахтеров А. Л. О сопоставлении согласных фонем

русского и английского языков.— «Иностранные языки в школе»,

№ з, 1948.

70. Т р у б е ц к о й Н. С. Основы фонологии. М., 1960.

71. Ф и л и ч е в а Н. И. О словосочетаниях в современном не-

мецком языке. М., 1969.

72. Ф и р б а с Я. Функции вопроса в процессе коммуникации.—

«Вопросы языкознания», № 2, 1972.

73. X а у г е н Е. Проблемы двуязычного описания.— У зб.:

Новое в лингвистике, вип. 6, 1972.

74. Шахматов А. А. Синтаксис русского языка. М., 1941.

75. Шендельс Е. И. Грамматика немецкого языка. М., 1954.

257"

76. Шендельс Е. И. Транспозиция морфологических форм.—

У зб.: Иностранные языки в высшей школе, вип. III. M., 1964.

77. Щ е р б а Л. В. Фонетика французского языка. Изд. 4. М.,

1953.

78. Щ е р б а Л. В. О взаимоотношении русского и иностранного

языков.— У зб.: Преподавание иностранных языков в средней школе.

М., 1947.

79. Якобсон Р., Халле М. Фонология и ее отношение

к фонетике.— У зб.: Новое в лингвистике, вип. 2. М., 1962.

80. Я к о б с о н Р., Фант Г. М., Халле М. Введение

в анализ речи. Различительные признаки и их корреляты.— У зб.:

Новое в лингвистике, вин. 2. М., 1962.

81. Adamus М. Phonemtheorie und das deutsche Phoneminven-

tar. Wroclaw, 1967.

82. A d m о n і W. G. Der deutsche Sprachbau. M.— Л., 1966.

83. Admoni W. G. Der deutsche Sprachbau. Л., 1972.

84. Ahmanova et a I. Approaches to Contrastive Linguistics.

M., 1972.

85. Baumgärtner K., Kühnast J., Wunderlich D.

Entwurf einer Semantik des deutschen Tempussystems. Berlin, 1967.

86. В e h a g h e 1 O. Die deutsche Sprache. Halle (Saale), 1953.

87. В e h a g h e 1 O. Deutsche Syntax. Heidelberg, 1923—1932.

88. В e n e s E. Die funktionale Sakperspektive im Deutschen.

«Deutsch als Fremdsprache», N 1, 1961.

89. В e n v e n і s t e E. La langue et ('experience humaine. Proble-

rnes du langage. Gallimard, 1966.

90. В r і n k m a n n H. Die deutsche Sprache. Gestalt und Leistung.

Düsseldorf, 1962.

91. В о о s t К. Neue Untersuchungen zum Wesen und zur Struktur

des deutschen Satzes. Berlin, 1959.

92. В z d e. g a A. Z. Reduzierte Wortbildung im Deutschen.

Poznan. 1965.

93. С а г 1 t о n С. On Error Analysis.— «Papers in Contrastive

Linguistics». Cambridge, 1971.

94. D e j n a K. Fonologiczny system JQzyka ukraiiiskiego.— «Biu-

letyn Poiskiego Towarzystwa Je.zvkoznawczego», zeszyt X, 1950.

95. D e 1 b rü с k E. Das a'ltindische Verbum. Halle (Saale), 1874.

96. D і e z F. Grammatik der romanischen Sprachen. Bonn, 1882.

97. D г о e s с h e r W.O. Länge und Druckakzent bei deutschen

Vokalen. —«Zeitschrift für Phonetik», Bd. 18, H. 2, 1965.

98. Duden. Rechtschreibung. Leipzig, 1971.

99. E a t о n E. S. An Englisch-French-German-Spanish Word Fre-

quency Dictionary. New York, 1967.

100. Erben J. Abriß der deutschen Grammatik. Berlin, 1965.

101. Essen O. Über den Begriff der Silbe.— «Wiss. Zeitschrift

der Humboldt-Unhersität zu Berlin;,. Ges. Sp. Reihe, 1955—1956.

102. Essen O. Grundzüge der deutschen Satzintonation. Ratin-

gen, 2. Aufl., 1964.

103. Grebe P. Grammatik der deutschen Gegenwartssprache. Л.,

1962.

104. Fischer — Irgensen E. Untersuchungen zum sogenann-

ten festen und losen Ausschluß.—«Kopenhagener germanische Studien».

Kopenhagen, 1969.

105. Fries С h. Teaching and Learning English as a Foreign

Language. Ann Arbor, 1945.

258

106. F u t a k у I. Trubetzkoys Regeln für monophonematische

Wertung der schriftdeutschen Affrikaten. Bemerkungen zu einem Auf-

satz von N. Morciniec— »Phonetica», vol. 16, N. 1, 1967.

107. G 1 і n z H. Der deutsche Satz. Düsseldorf, 1970.

108. G 1 in z H. Die innere Form des Deutschen. 2. Aufl., Bern,

1961.

109. Grebe P. Der Große Duden. Grammatik Bd. 4. Mannheim,

1959.

110. Harris J. Hermes or philosophical inquiry concerning uni-

versal grammar. London, 1786.

111. Hegel G. W. F.Wissenschaft der Logik. Verlag Philipp

Reclam Jun. Leipzig, 1963.

112. H e 1 b і g G. Bemerkungen zu den Pronominaladverbien und

zur Rronominalität,— DaF, H. 5, 1974.

113. H e 1 b і g G. Probleme der deutschen Grammatik für Ausländer

Leipzig, 1972.

114. H e 1 b і g G. Zu einigen Problemen der konfrontativen Gram-

matik und der Interferenz in ihrer Bedeutung für den Fremdsprachenunter-

richt.— «Wissenschaftliche Zeitschrift der Humboldt - Universität zu

Berlin», H. 3, 1973.

115. H e 1 b і g G., В u s с h a J. Deutsche Grammatik. Leipzig,

1972.

116. Jung W. Grammatik der deutschen Sprache. Leipzig, 1966.

117. Kaeding F. W. Häufigkeitswörterbuch der deutschen Spra-

che. Berlin, 1898.

118. К а г с е v s k і V. Du dualisme asymetrique du signe linguisti-

que. —«Travaux du cercle linguistique». Prague, 1929.

119. Karcevski S. Sur la phonologie de la phrase. TCLP, IV,

1931.

120. К а у s e г N. Das sprachliche Kunstwerk. Bern, 1971.

121. К і e s 1 і n g К. Deutsch. Leipzig, 1953.

122. Klaus G. Moderne Logik. Berlin, 1967.

123. Kurytowicz Jerzy. L'e"olution des categories gram-

maticales. Problemes du langage. Gallimard, 1966.

124. L a d о R. Language Teaching. New York, 1964.

125. L a d о R. Linguistics Across Cultures. Ann Arbor, 1957.

126. Mathesius V. On Some Problems of the Systematic Ana-

lysis of Grammar.— TCLP 6, 1936.

127. Meier H. Deutsche Sprachstatistik, Bd. 1—2, Hildesheim,

1964.

128. Meyer E. A. Ruhe und Richtung, Aktionsart und Satzaren

im Neuhochdeutschen. Marburg, 1928.

129. Merlingen W. Über Ein- und Zweiphonemigkeit.—

«Zeitschrift für Phonetik», Bd. 13, H. 2, 1960.

130. Morzciniec N. Zur phonologischen Wertung der deutschen

Affrikaten und Diphthonge.—«Zeitschrift für Phonetik», Bd. 11, H. 1,

1958.

131. Moskalskaja O. I. Grammatik der deutschen Gegen-

wartssprache. M., 1972.

132. Moskalskaja O. I. Deutsche Sprachgeschichte. M.,

1970.

133. M о u 1 t о n W. G. The Sounds of English and German.

Chicago, 1962.

134. Neumann W. Sprachwandel und Sprachpflege.—«Sprach-

pflege», N 4, 1961.

259

135. Nickel G. Contrastive Linguistics and Foreign-Language

Teaching.— «Papers in Contrastive Linguistics. Cambridge, 1971.

136. Paul G. Der Große Duden. Grammatik, Bd. 4. Mannheim,

1959.

137. Paul H. Deutsche Grammatik. Bd. 4. Halle (Saale), 1955.

138. Paul H. Deutsche Grammatik. Syntax. Bd. 3. Halle,

1920.

139. Romporti M. Zentrum und Peripherie im phonologischen

System.— «Travaux linguistiques de Prague», N 2, 1966.

140. Romporti M. Akustische Korrelate der distinktiven

Merkmale im Deutschen.— «Zeitschrift für Phonetik», H. 6, 1963.

141. R о m p о r t 1 M. Zum vergleichenden Studium der Satzphone-

tik. «Zeitschrift für Phonetik», Bd. 10, H. 4, 1957.

142. Schmidt W. Grundfragen der deutschen Grammatik. Ber-

lin, 1967.

143. Schmidt \V. Lexikalische und aktuelle Bedeutung. Berlin,

1966.

144. SchmidtF. Logik der Syntax. Berlin, 1962.

145. Schneider. Stilistische deutsche Grammatik. Wien,

1959.

146. Schülerduden. Grammatik. Bearbeitet von W. Menstrup,

Bd. 3, Mannheim, 1971.

147. S с h u 1 t z D., Griesbach H. Grammatik der deutschen

Sprache. München, 1970.

148. Siebs T h. Deutsche Aussprache. Reine und gemäßigte Hoch-

lautung. 19. Aufl. 1969.

149. S і e v e г s E. Rhytmisch-melodische Studien. Heidelberg,

1912.

150. Skalickowa A. A. Contribution to the Problem of the

Syllable.—«Zeitschrift für Phonetik». Bd. 11, 1958.

151. Sommer fei dt K-E. Zur Valenz des Adjektivs.— DaF,

1971.

152. Sommerfeldt K. E. Schreiber H. Untersuchun-

gen zur syntaktischen und semantischen Valenz deutscher Adjektive.—

DaF, 1971.

153. Sowinski B. Deutsche Stilistik.—FaM, 1972.

154. Stankiewicz E. Towards a phonemic typology of the

Slavic languages's. Gravenhage, 1958.

155. Sternemann R. Zur Komparabilitä't in der konfrontativen

Linguistik.— «Wissenschaftliche Zeitschrift der Humboldt-Universität

zu Berlin», 3, 1973.

156. Stetson R. Motor phonetics, 6. Ed. Amsterdam, 1951.

157. Stieber Z. Dwa problemy fonologii slowianskiej.— «Lin-

gua Posnaniensis», N 1, 1949.

158. Trost P. Zur phonematischen Wertung der deutschen Dipht-

honge.— «Proceedings of the 5th inter. Congr. of Ph. Seien.». Münster,

1964. Basel New York, 1965.

159. T w a d d e 1 F. W. Combinations of Consonants in Stressed

Syllables in German (An Extension of the «Rules of Combination»).—

«Acta Linguistica», I, 1939, II, 1940.

160. Ungeuener G. Das Phonemsystem der deutschen Hoch-

lautung.—«Siebs, Deutsche Aussprache», 19. Aufl., Berlin, 1959.

161. Vachek I. On the Integration of the Peripheral Elements

into the System of Language.

J260

162. Vachek I. Some Remarks on «Juncture in Phonological

Analysis».— «Proceedings of the 6th International Congress of Phonetical

Sciences». Prague, 1970.

163. Vachek I. The phonemic status of modern English long

vowels and diphthongs.— «Philologica Pragensia», N 6, 1963.

164. W a h r і g G. Deutsches Wörterbuch. Güterslohe, 1972.

165. Zacher О. Deutsche Phonetik. Л., 1960.

166. Z w о І і n s к і P. Stosunek fonemu у do і w historii j^zykow

stowianskich.— «Z polskich studiow slawistycznych». (Prace je.zykoz-

nawcze і etnogenetyczne na IV Miedzynarodowy Kongres slawistöw w

Moskwie). Warszawa, 1958.

167. Zivkovicz S. Uvod v opcu lingvistiku. Zagreb, 1958.