Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Збірник наукових праць
Подождите немного. Документ загружается.
«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011
действия по отношению к ученику и способ работы
ученика под руководством учителя.
Ключевые слова: метод, постановка голоса,
учитель музыки и пения, вокальные упражнения.
Tkathenko T. A. Role of methods of voice
training is in creative development of personality of
future music master. In the article the methods of
teaching of the voice training, their specific feature and
basic principles of work, are examined with the students
of музыкально-педагогических faculties. Development of
methods of studies has a long way of becoming, different
approaches and interpretations. An author decides on
next description: the method of studies in the most
general understanding of word we name the method of
transmission of knowledges and development for the
students of abilities and skills. Methods of studies are
instruments in the hand of teacher, it is a method of his
action in relation to a student and methods of work of
student under the direction of teacher.
Key words: method, voice training, music and
singing master, vocal exercises
У сучасній педагогічній науці особливого
значення набуває проблема творчого розвитку
особистості. В зв‘язку з цим все більш вагомими
стають дослідження, пов‘язані з виявленням умов,
шляхів та засобів особистісного творчого зростання
майбутнього вчителя, у тому числі вчителя музики в
процесі його професійної підготовки. Ці процеси
вимагають наявності у педагога вміння володіти
методами постановки голосу як основи ораторського
мистецтва, а звідси й лекторського хисту.
Мета статті показати значення методів
постановки голосу та їх застосування у творчому
розвитку особистості майбутнього вчителя музики.
Проблема застосування методів постановки
голосу посідає вагоме місце у сучасній педагогічній
науці. Першими відомими вченими в цій галузі були
В. Багадуров, Ю. Барсов, Ф. Витт, Л. Дмитрієв, Д.
Люш, А. Менабені. Проблемами застосування методів
постановки голосу сьогодні займаються вчені В.
Антонюк, Л. Василенко, Н. Гребенюк, Л. Тоцька, З.
Хоменко та ін. Але проблема творчого розвитку
особистості майбутнього вчителя музики та
методологічне забезпечення цього процесу на
музично-педагогічному факультеті розроблено
недостатньо.
Завдання педагога – вокаліста визначити
педагогічні методи постановки голосу і розкрити
особливості їх застосування у роботі з майбутніми
вчителями.
Метод є способом взаємопов‘язаної діяльності
педагога та учня, спрямованим на досягнення мети –
постановки голосу. У зв‘язку з цим нам видаються
досить цікавими рекомендації А. Кравченка в живій і
сміливій книзі «Секрети бельканто», виданій у 1993
році. На думку дослідника, метод як засіб досягнення
мети постановки голосу повинен задовольняти низку
вимог:
- Ясність – загальнозрозумілість поставленого
завдання і шляхів його реалізації, тобто усвідомлене
формування співацьких навичок;
- детермінованість – застосування відповідних
регулятивних принципів на основі встановлення
причинно-наслідкових зв‘язків між ланками
голосоутворюючої системи за різних режимів
функціонування;
- направленість – підпорядкування
визначеному завданню;
- результативність – спроможність забезпечити
досягнення поставленої мети;
- плодотворність – здатність досягти, крім
наміченого, побічних, не менш важливих результатів;
- надійність – більша ймовірність забезпечення
отримання бажаного результату;
- економність – можливість досягнення
результату з найменшими зусиллями, зокрема й
затратами часу, цього можна досягнути за умови
цілеспрямованості дій [4, c.23].
На наш погляд, найбільш важливими і
найдоцільнішими є такі методи. Метод показу та
імітації. Італійській дослідник Дж. Манчіні писав:
«Самый легкий способ показать ученику ошибку
заключается в точном подражании его голосу: тогда
для него делается очевидным, что значит петь носом,
горлом, жестким и тяжелым голосом. Чтобы не
думать, этот способ подражания изобретен мною или
другими учителями нашего времени, вспомните
правило, применявшееся в Риме знаменитыми
учителями» [1, c.134]. Навіть природа підтверджує
цей метод. Відомо, що дитина, втративши слух до
двох років через захворювання органів слуху, стає
глухонімою. У ранньому дитинстві поштовхом для
виникнення розмовної функції є слухове сприйняття –
імітація. В цей час відбувається координація між
слухом і голосом – дитина вчиться говорити. Так само
формуються і співацькі навички, оскільки показ
звучання своїм голосом дозволяє вплинути на
голосову функцію в цілому і організувати її в
необхідному напрямі, а оскільки показ звуку
безпосередньо впливає на орган слуху та зору, його
застосування тісно пов‘язано зі здібністю до імітації.
«Імітація є найкоротшим шляхом при засвоєнні
рухових і особливо розмовних і вокальних навичок»
[8, c. 132].
Один з видатних лікарів минулого – епохи
Трицарства (III до н.е.) Хуа –Го доводив, що всьому
необхідно вчитися у природи. Він розробив теорію
гімнастичних комплексів, яка ґрунтувалась на імітації
найбільш характерних манер, стрибків та ударів,
властивих тваринам (ведмедю, тигру, оленю, мавпі,
журавлеві). Цей комплекс має назву «Мистецтво
п‘яти звірів». Ця теорія має велике значення і є
основою програм багатьох шкіл бойових мистецтв.
Вона стає у нагоді при підготовці вокалістів як основа
емпіричного методу навчання співу.
У теорії викладання вокалу спробуємо
«навчитися» імітувати звуки, зміцнюючи при цьому
дихання, знаходячи потрібні відчуття при формуванні
звукової культури. Порада «дихайте, як собака» вчить
гарному володінню диханням на діафрагмі,
розширюючи нижні ребра, зміцнюючи таким чином
нижню, опорну точку дихання. Оскал на позіху, або
«як у тигра», передбачає необхідність напівкруглого
«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011
розкривання рота, м‘якого опускання нижньої
щелепи. Цим посилюється звук, який стає круглішим,
об‘ємнішим. Щоб «вивести» звук, наблизити його до
зубів, ми для прикладу згадуємо дзижчання джмеля,
вчимося у мухи на звук «з-з-з», пропускаючи повітря
через напіввідкритий рот, на диханні, відчуваємо
чудове, акустично сильне звучання. Колоратурі
притаманна так звана «соловейкова трель»: склад
«тьох» співається на форшлагах, імітуючи трелі
солов‘я.
Ми вчимо майбутніх вчителів так вдихати
повітря, як вдихаємо запах квітки, при цьому
переконуємо в потребі зазнати щастя від співу,
фізично відчути його всіма м‘язами, усім організмом.
Тобто необхідно поєднувати вправи на формування
уяви з аналізом, порівнянням.
Вивчення біографій відомих співаків дозволяє
навести багато прикладів, які доводять, як вказаний
метод допоміг подолати труднощі. Так Марія Бієшу
готувала партію Чіо-Чіо-Сан з однойменної опери Дж.
Пуччіні. Партія не вдавалася. Співачка була на грані
відчаю. Раптом по радіо вона почула музичну
передачу: опера Пуччіні у виконанні відомої співачки
Марії Каллас. Почуте допомогло співачці знайти
необхідні прийоми, аби справитися з партією,
подолати труднощі, які здавалися неймовірними.
Знайомлячись із працями провідних
італійських вокальних педагогів, мистецтвознавець В.
Багадуров дійшов висновку, що ці методики є
«источниками, проливающими свет на вокальную
методологию XVII века единственно потому, что
сами великие певцы – педагоги того времени не
считали нужным, может быть, вследствие
дороговизны печати или желания в тайне сохранить
свой метод преподавания, предавать гласности свои
познания по вокальной педагогике. Таким образом,
преподавание велось с голоса, и искусство умирало
вместе с его носителем, не оставляя следов для
потомства» [1, c. 174].
Вокальні вправи як метод. Це багаторазове
повторення тієї чи іншої дії, яке пов‘язане з
відтворенням звуку у різних умовах. Вокальні вправи
виконуються особисто, викладач використовує їх у
розспіві залежно від розвитку голосу. Так, уникнути
«широкого» звуку допомагають вправи на голосну
«у», надати голосу «політності» можна за допомогою
вправ на голосний «і» тощо.
Вокальні навички – це вокальні вміння,
доведені до автоматизму, що дає змогу згладити вади,
труднощі голосоутворення і виконувати більш
складні вокальні завдання. Вокальні вправи можуть
бути використані:
- для розспіву (тобто розігрівання голосового
апарату);
- для усунення недоліків голосу (згладження
регістрів, приближення звуку, виведення звуку);
- для розвитку голосу (спів без сипу, на опорі,
в масці).
Метод самостійного розспівування є особливо
важливим. Це щоденна ранкова голосова «зарядка».
Ефективність домашньої роботи перебуває у прямій
залежності від методики її організації. Вона повинна
бути органічним продовженням аудиторної роботи.
Умовою успішної роботи вдома є поступове
ускладнення завдання. Це стимулює діяльність учня, є
видом зворотного зв‘язку і необхідною ланкою у
процесі виховання. Самостійна робота вдома з
постановки голосу має свої особливості.
Розспівування повинно відбуватись суто за
конспектом, який дає на уроці викладач, із
розспівами, притаманними саме цьому учню. Кожен
учень веде записи своїх розспівів і працює над ними,
винятково дотримуючись голосового режиму.
Доцільно починати розспівування з закритим ротом
(«мугикати»). При цьому розігрівається співацький
апарат. Спів закритим ротом здійснюється із
сонорним приголосним звуком «м» – при
заплющених губах, з трохи опущеною нижньою
щелепою, ніби з відчуттям позіху. Таке розспівування
масажує голосову порожнечу, розвиває верхній
резонатор. При співі закритим ротом неможливо
взяти звук, небезпечний для голосу, і тому не можна
зірвати голос. Дуже корисним є спів закритим ротом
на staccato. Цей вид вокалізації особливо корисний
при млявому тонусі голосових м‘язів, при сиплому
призвуку. Спів на staccato добре активізує роботу
голосових м‘язів. Паузи між стакатними звуками із
зупинкою дихання допомагають співаку відчути
дихальну опору. Слід пам‘ятати, що правильно
проспіваний на staccato звук може стати відправною
точкою співу на legato. Виконання вправ на legato є
основним засобом відпрацювання кантилени, тобто
звуку, що безперервно ллється, складає основу співу.
Це створюється тільки в тому разі, коли всі проспівані
звуки з‘єднані плавно між собою, і кожний наступний
– «виливається» із попереднього. Для цього дуже
ефективні розспівування за хроматичною гамою.
Вони мають надзвичайну цінність тому, що, по-
перше, закріплюють внутрішній слух, по друге,
згладжують регістри, наближують спів до bel canto.
Дихання під час розспівування необхідно брати
виключно через ніс. Цей метод сповідували видатні
співаки Поліна Віардо, Тіто Гобі. Їхнім головним
завданням було привчитися дихати носом, тому що
вдих при закритому роті наводить на відчуття
повноти та глибини вдиху і є дуже корисним для
співаків-початківців.
Робота над дикцією потребує дотримання
певної послідовності: засвоїти положення мовного
апарату й артикуляційної діяльності при вимовлянні
звуків української мови, працювати безпосередньо
над вимовою окремих звуків, правильно поставлений
звук необхідно вдосконалювати на словах з
використанням образного змісту – бачення,
тренування у вимові звуків і слів у фразі з глибоким
розумінням смислового змісту конкретних фраз.
Кожна людина має індивідуальні особливості
голосо- і звукоутворення. Зустрічаються й недоліки у
вимовлянні окремих звуків. Для їх виправлення
необхідна індивідуальна робота, відпрацювання
техніки дикції. Для цього використовують низку
спеціальних вправ і прийомів навчання. Можна
погодитися з С. Лемешевим, що «ми переконуємо
слухачів словом у звуці свого голосу» [6, c. 125].
«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011
У IV столітті Гімерій стверджував, що «речь
порождается речью». З чого починати навчання
співу? В будь-якому випадку необхідно
відштовхуватися від найкращого характеру звучання
голосу. Найкраще звучання голосу – це естетичний
критерій, який панує у мистецькій педагогіці. Скільки
вух – стільки й звучання, отже, стільки ж і методик.
Ми не будемо філософствувати щодо «кращого»,
нехай слухач сам визначить це, будемо намагатися
вивести слухацьку аудиторію із щоденного мислення,
щоденних емоцій. Адже всім відомий афоризм: успіх
– це радість.
Є. Муравйова вчила, що перед співом під час
вдиху співак має викликати в собі стан, який можна
виразити словами «Як добре!». Тоді при вдиху горло,
гортань, весь голосовий апарат знайде потрібне їм
вокально активне положення. Звук буде повним,
вільним, красивим, життєрадісним, що для
художнього співу – головне. Антоніна Нежданова,
маючи значний власний досвід, підкреслювала, що
«спів без чуттєвої свободи м‘язів неможливий. Все
тіло має бути вільним, рухи невимушеними. Під час
співу стояти необхідно вільно, прямо, з добре
розгорнутою грудною клітиною, вільними руками.
Необхідно контролювати свободу м‘язів під час співу.
Обов‘язково перед співом необхідно уявляти те, про
що будеш співати» [8, c. 147]. З цими
спостереженнями відомої співачки можна повністю
погодитися і запропонувати вправи на аналіз та уяву.
У створенні образу можна виділити три
підходи. Перший підхід – суб‘єктивний – відображає
першочерговість виконавця. Саме виконавець перш за
все висловлює власні думки та почуття. Про це
говорив Л. Толстой: «Будь-який твір мистецтва, якщо
він справжній твір мистецтва, є вираженням
сердечних почуттів художника, абсолютно
винятковий, ні на що інше не схожий» [5, c. 231].
Такої ж думки був і Федір Шаляпін: «Зрозумів я раз і
назавжди, безповоротно – математична правильність
у музиці і найкращий голос мертві до того часу, поки
математика і звук не заповнені почуттям і уявою» [8,
c. 147 ]. Тут доцільними є вправи на розвиток уяви,
аналіз художніх творів, актуалізацію життєвого
досвіду.
Другий підхід – об‘єктивний. Такий підхід до
зображення дійсності та виконання твору полягає в
тому, що і автор, і виконавець повинні вміти відійти
на інший план, щоб дати об‘єктивну картину
дійсності і в той же час виразити те, що хотів
зобразити композитор або письменник. Про це влучно
сказав Микола Гоголь, розкриваючи відмінність між
поезією розповідною та ліричною: «Перша з них є
живе зображення краси предметів, думок і почуттів
поза самим собою, окремо від своєї особистості до
такого ступеня, що чим більше автор уміє відділитися
від самого себе і заховатися самому за образами, які
він вивів, тим більше встигає він і стає сильнішим і
живішим у цій поезії; чим менше він зуміє сховатися і
стриматися від втручання своєї особистості, тим
більше недоліків у його творінні, тим він безсиліший і
в‘яліший у своїх уявленнях» [2, с. 145]. Тому
доцільними є вправи на аналіз, порівняння,
узагальнення, синтез, класифікацію тощо.
Третій підхід є єдністю об‘єктивного і
суб‘єктивного у відображенні дійсності та передачі
образу. З цього приводу можна навести вислів
О. Сєрова: «Велика таємниця великих виконавців у
тому, що вони те, що виконують, силою свого таланту
висвітлюють зсередини, залишаючись при цьому у
вищій мірі об‘єктивними, і навіть чим сильніша ця
об‘єктивність, тим більше новизни з‘являється щоразу
в здійсненні певної ролі, певної музики» [2, c. 68]. Тут
поєднуються різноманітні вправи, приклади тощо.
Дуже важливим у роботі зі студентами є метод
уявного проспівування. Він є одним з основних у
вокальній роботі. Використання цього методу навіть
на першому етапі вокального навчання має великий
сенс. Цей метод виконує роль активізації слухової
уваги, направленої на сприйняття і запам‘ятовування
звукового еталону. Він готує грунт для успішного
вокального навчання, хоча й не підміняє цілковито
вокального тренування, оскільки навчитися вірно
інтонувати і відтворювати звук уповні можна тільки в
процесі самого співу. Використання такого методу
пов‘язане з такими видами психічної діяльності, як
музично-слухові уявлення. Уявний слух допомагає
внутрішньо зосередитися й при необхідності оберігає
голос від перевтоми [3, c. 27]. Цей метод також дуже
корисний для самостійної роботи студента.
Оскільки людина може набути вокальних умінь
тільки у процесі застосування методу самостійної
роботи – діяльності, яка здійснюється за завданням
викладача, під його керівництвом, у спеціально
відведений час, яка має результати навчальної праці,
що обов‘язково контролюється і учнем, і викладачем,
роль цього методу досить велика. Тому є необхідність
зупинитися на особливостях застосування цього
методу в процесі постановки голосу окремо. Залежно
від навчальних цілей самостійна робота може бути
підготовчою, тренувальною, контрольною.
Підготовча самостійна робота створює
сприятливі умови для засвоєння вокальних навичок
на заняттях. Це і розучування музично-літературного
тексту нового твору, розучування мелодії вокалізу,
вправи на звільнення і укріплення м‘язів голосового
апарату, самостійне розспівування, прослуховування
записів певних вокальних програм у виконанні
видатних співаків.
Тренувальна робота допомагає засвоєнню,
закріпленню та розвитку вокальних навичок. Це
можуть бути вправи на виконання вокально-технічних
художніх завдань, спів вокалізу, вокального твору
вдома.
Надзвичайно важливою є контрольна робота
для виявлення рівня сформованості вокальних знань і
навичок.
Доведено, що пізнавальна активність та інтерес
особистості формуються через застосування методів
проблемного навчання, дидактичних ігор, заохочення
(ситуація успіху, показ перспективи), колективного
обговорення, що стосується і постановки голосу.
Доцільним є метод показу перспективи
навчання. Після виступів коректно аналізується
«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011
розвиток вокальних даних кожного учня,
здійснюється перегляд відеозаписів виступу
(відзначаються зміни у сценічній майстерності,
педагогічній техніці, зовнішності, вмінні триматися,
володіти собою). При цьому необхідно звернути увагу
на те, що учні мають не гірші реальні навчальні
можливості і вокальні дані, ніж інші. Необхідно
знайти позитивне в їхній вокальній підготовленості,
показати шляхи розвитку позитивного й подолання
недоліків, шляхи компенсації недоліків голосу,
постави тощо. Цьому сприяє метод переключення.
Цей метод використовується для зосередження уваги,
зняття напруги, конфліктної ситуації. Він містить
низку прийомів, які можуть бути використані або по
черзі, або за вибором, або у комплексі. Так, щоб
уникнути або зменшити силу якогось почуття,
необхідно відволіктися від джерела, яке його
спричинило, переключитися на іншу діяльність або
об‘єкт, зосередити свою увагу на пошуках
раціональних шляхів вивчення нової інформації.
Щоб звільнитися від м‘язової напруги,
необхідно переключати свою увагу на інший об‘єкт
або групу об‘єктів, тобто навчитися зосереджувати
увагу, в першу чергу, на фізичному боці дії, тому що
через це найлегше вловити й контролювати внутрішні
психічні дії. Адже фізичне є своєрідним індикатором
психічного. Прослуховування музичних творів, співу
видатних співаків знімає емоційну та фізичну
напругу, допомагає створити позитивну атмосферу.
Таким чином, підсумовуючи вищевикладене,
ми можемо говорити про значний вплив
індивідуальних занять із постановки голосу на
професійне зростання особистості студента, його
здоров‘я, його душевний стан, на його розвиток за
умови правильного використання методів постановки
голосу, які є досить специфічними в теорії та на
практиці. Перспективою подальших досліджень стане
поглиблене вивчення постановки голосу як засобу
арттерапії.
ЛІТЕРАТУРА
1. Азаров Ю. П. Искусство воспитывать / Ю. П. Азаров. –
М., 1990. – 141с.
2. Ананьев Б. Г. О соотношении способностей и
одаренности / Б. Г. Ананьев // Проблемы способностей. –
М., 1962. – С. 15 – 31.
3. Антонюк В. Г. Вокальна педагогіка (сольний спів):
[підручник] / В. Г. Антонюк. – К., 2007. – 174 с.
4. Арановский М. Н. Интонация, знак и новые методы / М.
Н. Арановский //Советская музыка. – 1980. – №10. – С. 99 –
109.
5. Арчажникова Л. Г. Методика музыкального воспитания:
Учебное пособие. Часть 1 / Л. Г. Арчажникова. – М, 1989. –
76 с.
6. Арчажникова Л. Г. Профессия – учитель музыки: Книга
для учителя / Л. Г. Арчажникова. – М., 1984. – 111 с.
7. Лозова В. І. Теоретичні основи виховання і навчання
[навчальний посібник] / В. І. Лозова, Г. В. Троцко. – Х.,
2002. – 400 с.
8. Ткаченко Т. В. Формування професійно-педагогічної
культури вчителя музики й співу / Т. В. Ткаченко. – Х.,
2008. – 323 с.
УДК 372.853
Павленко І. М.
Сумський обласний інститут післядипломної
педагогічної освіти
ІНФОРМАЦІЙНА КУЛЬТУРА ПЕДАГОГІВ В
УМОВАХ ПРОФІЛЬНОГО НАВЧАННЯ
У статті розкривається зміст і структура
поняття інформаційної культури вчителя школи в
умовах профільного навчання, а також шляхи
створення шкільної інформаційно-аналітичної
системи, яка забезпечить необхідні умови для
підвищення інформаційної компетентності вчителів
різних предметів шкільного циклу.
Ключові слова: інформаційна культура
педагога, інформаційна компетентність,
інформаційно-аналітична система.
Павленко И. Н. Информационная культура
педагогов в условиях профильного обучения. В
статье раскрывается содержание и структура
понятия информационной культуры учителя школы,
а также пути создания школьной информационно-
аналитической системы, которая обеспечит
необходимые условия для повышения
информационной компетентности учителей
различных предметов школьного цикла.
Ключевые слова: информационная культура
педагога, информационная компетентность,
информационно-аналитическая система.
Pavlenko I. Informational awareness of the
teacher. Main points and structure of the concept of
informational awareness of high school profile teacher
and means of creation of school informational analytical
system that will provide necessary conditions for
extension of informational competence of teachers of
different subjects is exposed.
Key words: informational awareness of teacher,
informational competence, informational analytical
system.
В наш час в умовах інформатизації суспільства
досить актуальною є проблема формування
інформаційної культури. За думкою вчених,
інформаційна культура поки що є показником
швидше професійної культури, але з часом повинна
стати важливим фактором розвитку кожної
особистості. У розвитку інформаційної культури
беруть участь такі науки, як кібернетика,
інформатика, бібліотекознавство, бібліографія та
багато інших. Поняття інформаційна культура –
багатоаспектне та різнопланове. За одним із
визначень, – це інформаційна діяльність людини, яка,
з одного боку, спрямована на ефективний пошук та
використання інформації, а з іншого,– на її
формування, збереження та перетворення.
В суспільстві народжується таке поняття, як
"інтелектуальна людина" (деякі вводять термін
"комп'ютерна людина"). Це теж продукт
інформаційного суспільства. Інтелектуальна,
комп'ютерна людина — це, звичайно, умовна назва,
але разом з тим вона означає нову людину, яка має
доступ до величезних масивів інформації, яка уже
«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011
набула якісно нової сутності, що визначається
сьогодні як еквівалент енергії. Незначний
інформаційний імпульс може привести в рух будь-які
потужні системи, викликати будь-які величезні
процеси, в тому числі й кризові, катастрофічні для
всього людства. Людина, яка має доступ до значних
масивів інформації і до засобів її поширення, може
впливати на рекламно-ринкові, політичні та інші
процеси. Набагато зростає можливість для
інформаційних маніпуляцій практично в усіх сферах
діяльності суспільства. До цього треба додати, що
технічні інформаційні можливості невпинно
зростають.
Вміння знаходити і використовувати потрібну
інформацію є важливим елементом освіти. Кожний
учитель має займатись підготовкою учнів до
швидкого сприйняття й опрацювання великих обсягів
інформації, озброїти їх сучасними засобами та
технологіями роботи, сформувати в них інформаційну
культуру в умовах профільного навчання, яке
спрямоване на формування ключових
компетентностей старшокласників, набуття ними
навичок самостійної науково-практичної,
дослідницько-пошукової діяльності, розвиток їхніх
інтелектуальних, психічних, творчих, моральних,
фізичних, соціальних якостей, прагнення до
саморозвитку та самоосвіти. Учитель повинен
розуміти ту роль, яку він може відігравати у
формуванні особистості учня, особистості
інформаційної цивілізації. Щоб сформувати
інформаційну культуру в учнів, учитель і сам має
володіти такою культурою.
Для освітніх закладів організація
інформаційної освіти та підвищення інформаційної
культури особистості є проблемою першорядної
важливості, а самі викладачі стають ключовими
постатями, від яких у першу чергу залежить справа
реального підвищення рівня інформаційної культури
молоді, яка навчається.
Прищепити смак до систематичного
застосування інформаційно-комунікаційних та
інноваційних педагогічних технологій, мультимедіа й
Інтернету в повсякденному житті стало
першочерговим завданням нашого закладу. Сьогодні
важливо не стільки володіти певним обсягом
інформації, скільки вміти самостійно набувати нові
знання, використовуючи всю різноманітність
інформаційних ресурсів, зокрема друковане слово,
аудіо- та відеоматеріали, електронні мережі.
Стає очевидним, що досягнення мети сучасної
освіти пов‘язане з особистісним потенціалом учителя,
його загальною та професійною культурою, без яких
неможливе вирішення наявних проблем навчання та
виховання відповідно до нових освітніх парадигм.
Швидкі темпи розвитку й застосування
інформаційних та телекомунікаційних технологій
суттєво впливають на процес інформатизації освіти.
Пріоритетним завданням цього процесу
інформатизації освіти є підготовка педагогічних
кадрів до успішного використання новітніх
технологій, тобто формування у вчителів
інформаційної культури.
У сучасних психолого-педагогічних
дослідженнях приділяється увага проблемі
формування інформаційної культури. Питання
визначення суті поняття культури та її місця в освіті
вивчали В. П. Андрущенко, А. О. Веряєв, Л. В.
Губерський, Н. Б. Крилова, В. М. Розін, І. К. Шалаєв.
Процес диференціації культури та виділення в її
системі інформаційної культури досліджували В. О.
Виноградов, Л. С. Винарик, Г. Г. Воробйов, А. С.
Гинкул, Ю. М. Горвіц, Н. Г. Джинчарадзе, А. П.
Єршов, М. І. Жалдак, Л .В. Скворцов, В. Ф. Сухіна, О.
М. Тарасова, О. М. Щедрин.
Проблемі формування інформаційної культури
та підготовки майбутніх учителів до використання в
навчальному процесі інформаційно-комунікаційних
технологій присвячені роботи Б. С. Гершунського, О.
В. Готовцевої, А. П. Єршова, М. І. Жалдака, Ю. І.
Машбиця, В. М. Монахова, Н. В. Морзе, І. М.
Пустинникової, М. І. Шкіля та інших.
Метою цієї статті є розкриття змісту і
структури поняття інформаційної культури, яка стає
дедалі актуальнішою серед учителів загальноосвітніх
навчальних закладів.
Оволодіння інформаційною культурою – це
шлях універсалізації якостей людини, що сприяє
реальному розумінню людиною самої себе, свого
місця і своєї ролі. Велику роль у формуванні
інформаційної культури грає освіта, що повинна
формувати фахівця інформаційного співтовариства,
виробляючи у нього навички та уміння: диференціації
інформації; виділення значущої інформації;
вироблення критеріїв її оцінки; вироблення
інформації та її використання.
Історія інформаційної культури налічує
тисячоліття. Початком її відліку логічно визнати
момент зміни формального ставлення до сигналу
ситуації, що було властиво тваринному світі, на
змістовне, властиве винятково людині. Обмін
змістовними одиницями став основою розвитку мови.
До появи писемності становлення мови викликало до
життя гаму вербальних методик, породило культуру
звернення із сенсом і текстом. Письмовий етап
концентрувався навколо тексту, який вмістив у себе
все розмаїття усної інформаційної культури.
Для інформаційної культури людства в різні
часи характерні інформаційні кризи. Одна з найбільш
значних інформаційних криз призвела до появи
писемності. Усні методики збереження знання не
забезпечували повної цілісності обсягів інформації,
тому фіксація інформації на матеріальному носієві
породила новий період інформаційної культури –
документальний. До її складу увійшла культура
спілкування з документами: культура витягу
фіксованого знання, культура кодування і фіксації
інформації; культура документографічного пошуку.
Оперування інформацією стало легшим, зазнав змін
образ мислення, але усні форми інформаційної
культури не тільки не втратили свого значення, а й
збагатилися системою взаємозв'язків з письмовими.
Чергову інформаційну кризу викликали до
життя комп'ютерні технології, що модифікували носії
«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011
інформації та автоматизували деякі інформаційні
процеси.
У вітчизняній педагогічній літературі
зустрічається поняття «інформаційна культура» –
вміння цілеспрямовано працювати з інформаційними
даними та використовувати для їх отримання,
опрацювання та передавання інформаційно-
комунікаційні технології, сучасні технічні засоби та
методи [3].
Інформаційна культура людини виявляється у:
конкретних навичках використання різних
технічних пристроїв – від телефону до персонального
комп'ютера та мережевих пристроїв;
здатності використовувати інформаційно-
комунікаційні технології;
умінні здобувати інформацію з різних джерел
– від періодичних друкованих джерел до електронних
комунікацій;
умінні подавати інформацію в зрозумілому
вигляді та ефективно її використовувати;
знаннях аналітичних методів опрацювання
інформаційних даних;
умінні працювати з різними видами
повідомлень.
Одним із найважливіших елементів культури
взагалі, що характеризує матеріальний і духовний
розвиток суспільства, є інформаційна культура, що
характеризує досягнутий рівень організації
інформаційних процесів, ступінь задоволення потреб
людей в інформаційному спілкуванні, в своєчасній,
вірогідній та вичерпній інформації, що забезпечує
цілісне бачення світу.
Основи інформаційної культури мають
методологічний, світоглядний і загальнокультурний
характер, що проявляється у використанні в масовій
практиці універсальних процедур пошуку,
опрацюванні і поданні інформації на базі відповідної
системи наукових понять, принципів і законів як
необхідних факторів системно-цілісного пізнання і
відображення об‘єктивної реальності і пов‘язаного з
такою системою фактографічного матеріалу (бази
знань, бази даних тощо), а тому повинні формуватися
в процесі вивчення комплексу всіх навчальних
дисциплін, в першу чергу філософії, логіки,
психології, педагогіки, що найбільш повно
пояснюють сутність інформації та її роль в процесі
пізнання і творчій діяльності людини, розвитку
людини і людського суспільства, а також служать
основою інтеграції навчальних дисциплін,
гуманітаризації освіти і гуманізації навчального
процесу.
Під інформаційною культурою вчителів ми
розуміємо сукупність алгоритмів педагогічної
діяльності, пов`язаних з широким залученням до
навчального процесу нових інформаційних і
комунікативних технологій.
Поняття „інформаційна культура‖ тісно
пов‘язане з дефініцією ―інформаційна
компетентність‖, яка визначається як компетентність
індивіда у роботі з інформацією, а також комп‘ютерна
компетентність – уміння працювати з комп‘ютером та
інформаційними технологіями [1]. На наш погляд,
інформаційна компетентність педагогів передусім
передбачає їхню здатність використовувати апаратні
засоби інформаційних технологій, а також ефективно
працювати з інформацією в електронному та
друкованому варіантах (швидко її знаходити та
раціонально опрацьовувати).
На сучасному етапі розвитку суспільства
інформаційну культуру вчителя слід розглядати як
необхідну умову його професійної компетентності.
При цьому слід зазначити, що ніякого прогресу в
освіті, пов`язаного із залученням засобів нових
інформаційних технологій, не відбудеться до тих пір,
поки інформаційна культура майбутнього вчителя
буде свого роду додатком до існуючої системи
психолого-педагогічної і предметної підготовки. На
нашу думку, формувати інформаційну культуру
мають педагогічні ВНЗ, в яких, крім вивчення
студентами курсу ―Технічні засоби навчання і
обчислювальна техніка‖, нові інформаційні технології
мають бути широко залученими і при вивченні інших
навчальних предметів.
Розвиток системи безперервної освіти, зміна
цілей загальної обов`язкової освіти, перехід до
особистісно орієнтованої освітянської парадигми,
зниження ролі освіти в формуванні менталітету
підростаючого покоління, перехід на інші носії
соціальної пам`яті визначають потенційні можливості
широкого залучення НІТН як засобу педагогічної
діяльності для ефективної організації переходу від
авторитарної педагогіки до педагогіки
співробітництва (на основі можливої реалізації по-
справжньому колективної навчально-пізнавальної
діяльності учнів) [2].
Разом з тим очевидно, що ця можливість
навряд чи буде реалізована, якщо підготовка вчителів
залишиться орієнтованою на ―ретрансляційний‖
компонент педагогічної діяльності. На нашу думку,
―артист біля дошки‖ в шкільному класі у найближчий
час поступиться місцем ―сценаристу‖, ―режисеру‖
спільної творчої діяльності учнів. Іншими словами,
вже сьогодні педагогічний ВНЗ повинен готувати, в
першу чергу, вчителів, здатних працювати без
застосування методів авторитарної педагогіки,
педагогів-консультантів.
Зрозуміло також і те, що темпи розвитку
означеної тенденції будуть визначатися, в першу
чергу, специфікою навчального предмета. Ще зовсім
недавно вважалось, що сфера використання
комп`ютера обмежується математикою,
програмуванням, фізикою, хімією. Що ж стосується
дисциплін гуманітарного циклу, то тут він може
використовуватися лише як електронний банк даних,
а в практиці навчання – переважно як засіб наочності.
Напевно, на початковому етапі так і було, але завдяки
розширенню можливостей комп`ютера і з придбанням
досвіду створення навчальних програм сфера його
використання значно розширилася.
Однак слід зазначити, що будь-які технічні
засоби навчання відіграють при навчанні важливу, але
все ж допоміжну роль: вони розширюють дидактичні
можливості викладача, але ні в якому разі не
«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011
підмінюють його. Викладач завжди залишатиметься
центральною ланкою системи навчання.
Зважаючи на особистий досвід роботи в цьому
напрямі, слід зазначити, що підготовка вчителя-
предметника з використання інформаційних
технологій має низку особливостей. По-перше,
швидкий розвиток технологій потребує не тільки
формування певного рівня підготовки вчителя до їх
використання, а й постійного підвищення їхньої
кваліфікації в цій сфері. У свідомості вчителя-
предметника необхідно сформувати розуміння та
готовність до самоосвіти й постійної перепідготовки.
По-друге, вчитель у нових умовах має вміти
трансформувати навчальний процес, модернізувати
наявні форми та методи навчання щодо застосування
комп‗ютерів і програм, розробляти нові ефективні
організаційні та навчальні моделі. По-третє, вчитель
має не тільки залучати учнів до використання
інформаційних технологій у рамках його предмета, а
й орієнтувати їх на використання сучасних
інформаційних та інтерактивних засобів навчання в
самоосвіті, позашкільній роботі, підготовці до
олімпіад, конкурсів тощо.
Як зазначає М. Ю. Кадемія, недостатнє
використання інформаційних технологій загалом
пов‘язане з низьким рівнем інформаційної культури
суспільства, необізнаністю щодо широких
можливостей застосування інформаційних
технологій, слабкою мотивацією викладачів, учнів,
студентів до використання інформаційних технологій
у навчальному процесі та професійній діяльності [5].
На нашу думку, з першого року навчання
майбутніх педагогів необхідно готувати до
„співпраці‖ з комп‘ютерами та плекати бажання
ґрунтовно вивчати сучасні інформаційні технології.
Інформаційна культура як особливий аспект
соціального життя виступає в ролі предмета, засобу та
результату соціальної активності людини, відображає
характер і рівень практичної діяльності. Інформаційна
культура має вирішальний вплив на всі аспекти
інформаційної діяльності, безпосередньо пов‘язана з
дослідницькою та навчальною діяльністю людини і є
невід‘ємним моментом взаємозв‘язку людей.
Інформаційна культура майбутнього вчителя є
складовою загальної культури, що орієнтована на
інформаційне забезпечення всіх видів професійної
діяльності та передбачає знання основних засобів
представлення навчальної інформації, а також уміння
ефективно застосовувати їх на практиці.
ЛІТЕРАТУРА
1. Гуревич Р. С. Формування інформаційної культури
майбутнього фахівця / Р. С. Гуревич // Педагогіка і
психологія професійної освіти: результати досліджень: Зб.
наук. праць / За ред. І. А. Зязюна, Н. Г. Ничкало. – К., 2003.
– С. 354 – 360.
2. Машбиц Е. И. Психолого-педагогические проблемы
компьютеризации обучения / Е. И. Машбиц. – М.:
Просвещение, 1983. – 192 с.
3. Оленев С. М. Информационная культура на рубеже
тысячелетий: преемственность и новации / С. М. Оленев //
Информационная культура личности: прошлое, настоящее,
будущее. Международная научная конференция. –
Краснодар – Новороссийск, 1996. – С. 52 – 53.
4. Ракитов А. И. Философия компьютерной революции / А.
И. Ракитов. – М.: Просвещение, 1991. – 287 с.
5. Теоретичні та методичні засади розвитку педагогічної
освіти: педагогічна майстерність, творчість, технології: Зб.
наук. праць / За заг. ред. Н. Г. Ничкало. – Х., 2007. – С. 471
– 472.
УДК 37.372
Савчук П. Н.
Національний педагогічний
університет імені М.П.Драгоманова
ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ ХІМІЇ
ЯК ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ДИСЦИПЛІНИ
СТУДЕНТІВ ПЕДАГОГІЧНОГО КОЛЕДЖУ
У статті розкрито методичні підходи до
навчання хімії як загальноосвітньої дисципліни
студентів педагогічного коледжу. Їх сутність
становлять: інтеграція змісту хімії і біології як
загальноосвітніх дисциплін педагогічного коледжу в
курсі «Хімія з розділом «Загальна біологія»,
впровадження групової навчальної діяльності,
реалізація міжпредметних зв‘язків курсу «Хімія з
розділом «Загальна біологія» і дисципліни «Методика
викладання природознавства у початковій школі».
Ключові слова: навчання хімії, педагогічний
коледж, групова навчальна діяльність, міжпредметні
зв‘язки.
Савчук П. Н. Особенности организации
обучения химии как общеобразовательной
дисциплины студентов педагогического колледжа.
В статье раскрыты методические подходы к
обучению студентов химии как общеобразовательной
дисциплины педагогического колледжа. Их сущность
составляют: интеграция содержания химии и
биологии как общеобразовательных дисциплин
педагогического колледжа в курсе «Химия с разделом
«Общая биология», внедрение групповой учебной
деятельности, реализация межпредметных связей
курса «Химия с разделом «Общая биология» и
дисциплины «методика преподавания природоведения
в начальной школе».
Ключевые слова: обучение химии,
педагогический колледж, групповая учебная
деятельность, межпредметные связи.
Savchuk P. Features of the organization of
training Сhemistry as general educational discipline of
students of teacher training college. The article deals
with the methodological approaches to teaching students
Chemistry as a general educational subject of the teacher
training college. They mean integration of the contents of
Chemistry and Biology as general educational subjects of
teacher training college in the course ―Chemistry with a
unit ―General Biology‖, introduction of group learning
activities, implementation of inter-subject relations of the
course ―Chemistry with a unit ―General Biology‖ with
the discipline ― Methods of Teaching Natural Studies at
primary school.‖
Key words: training Chemistry, teacher training
college, group leaning activities, inter-subject relation.
«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011
На підставі пізнавальних інтересів та життєвих
планів частина випускників основної школи
вступають до вищих навчальних закладів І рівня
акредитації, де одночасно з фаховою підготовкою
здобувають повну середню освіту. І якщо Концепцією
профільного навчання в старшій школі [1]
передбачено, що хімія може вивчатися на трьох
різних рівнях, для яких укладено 3 окремі програми,
то питання вивчення хімії як загальноосвітньої
дисципліни студентами вищих навчальних закладів І
– ІІ рівнів акредитації, в тому числі й студентами
педагогічного коледжу, залишилося до кінця не
з‘ясованим. Можна з впевненістю сказати, що на
профільному рівні майбутнім учителям початкових
класів вивчати хімію немає сенсу. Але як бути з
іншими двома рівнями, для яких навчальними
планами для 10 класів відведена 1 година на тиждень?
Оскільки існує чимало напрямів підготовки фахівців у
коледжах, то це є проблемою, що для свого
розв‘язання потребує проведення цілеспрямованих
самостійних досліджень.
Важливо й те, що першокурсники ВНЗ І-ІІ
рівнів акредитації з числа випускників основної
школи мають суттєві відмінності від випускників
загальноосвітньої школи. Ці відмінності лежать на
соціально-психологічному рівні й мають характерну
особливість, яка поєднує в собі ознаки
старшокласника з ознаками студента. Зазначене
унікальне явище ще належним чином не вивчене й
методично не обґрунтоване та не забезпечене в теорії
і методиці навчання конкретних загальноосвітніх
дисциплін коледжу, однією з яких є хімія.
Вітчизняні вчені в галузі теорії та методики
навчання хімії Н. М. Буринська, Л. П. Величко, А.
К Грабовий, О. С. Максимов, Ю. А. Романенко,
Л. М. Романишина, В. І. Староста, Н. Н. Чайченко,
О. Г. Ярошенко та інші проводять дослідження,
створюють нові підручники для учнів та методичні
посібники для вчителів. Тобто їх науковий доробок
стосується переважним чином навчання хімії в
загальноосвітніх навчальних закладах. Розроблені
вченими основні положення теорії та методики
навчання хімії, безперечно, є методичним підґрунтям
навчання цієї загальноосвітньої дисципліни студентів
педагогічного коледжу. Проте у навчанні хімії
студентів ВНЗ І – ІІ рівнів акредитації існує низка
нерозв‘язаних питань організаційного, змістового і
процесуального характеру, відповідь на які потрібно
шукати не зволікаючи.
Стаття написана з метою оприлюднити
методичні підходи до професійно зорієнтованого
навчання хімії як загальноосвітньої дисципліни
майбутніх вчителів початкових класів.
Обравши з поміж багатьох ВНЗ І –ІІ рівнів
акредитації педагогічний коледж, випускники
основної школи по суті визначилися з рівнем
навчання хімії, який відмінний від усіх трьох рівнів,
розроблених сучасною концепцією профільного
навчання в старшій школі. Згідно з Концепцією,
старша школа має функціонувати як профільна [1].
Безперечно, це створюватиме сприятливі умови для
врахування індивідуальних особливостей, інтересів і
потреб учнів, для формування у школярів орієнтації
на той чи інший вид майбутньої професійної
діяльності. Профільна школа найповніше реалізує
принцип особистісно орієнтованого навчання, значно
розширює можливості учня у виборі власної освітньої
траєкторії. Однак у Концепції зовсім не розглядається
ще одна гілка навчання випускників основної школи –
вивчення загальноосвітніх дисциплін
першокурсниками ВНЗ І рівня акредитації, які стали
студентами після закінчення 9 класу. На якому рівні –
стандарту чи академічному мають вивчатися
загальноосвітні дисципліни, в тому числі й хімія, у
коледжах різного спрямування? Відповіді на ці
питання поки що немає. Якщо навчальні програми з
хімії рівня стандарту й академічного рівня у 10 класі
розраховані на 35 годин навчання і відмінності у
змісті програм не надто суттєві, то вже в 11 класі
програми істотно відрізняються. По-перше, кількістю
годин (їх вдвічі більше для навчання хімії на
академічному рівні), по-друге, загальнодержавними
вимогами до рівнів засвоєння знань.
В Україні досить поширеною є практика
підготовки вчителя початкових класів у педагогічних
коледжах, і з роками кількість бажаючих вступити до
коледжу після закінчення 9 класу зростає. Це створює
певні особливості в організації навчально-виховного
процесу, оскільки доводиться професійну підготовку
поєднувати з загальноосвітньою. З переходом на 11-
річний термін навчання у сучасній початковій школі
відбуваються радикальні зміни, що потребують від
вищих педагогічних навчальних закладів І – ІІ рівнів
акредитації удосконалення як підготовки фахівців з
належним рівнем професійної компетенції та
моральних якостей, так і навчання загальноосвітніх
дисциплін.
У вітчизняній педагогічній науці підготовці
вчителів початкових класів присвячено роботи
багатьох вчених (В. І. Бондар, Н. М. Бібік, І. В.
Бужина, Н. В. Кічук, Д. І. Пащенко, О. Я. Савченко,
Н. Ф. Скрипченко, Л. О. Хомич та інші). Проте
методика навчання загальноосвітніх дисциплін
студентів педагогічного коледжу не була предметом
спеціальних досліджень, тоді як існуюча суперечність
між значущістю хімічних знань у формуванні
предметної компетентності вчителів початкових
класів та усталеною методикою навчання хімії як
загальноосвітньої дисципліни студентів педагогічного
коледжу свідчить про нагальну потребу у її
розв‘язанні. Усунення зазначеної суперечності
вбачаємо в обґрунтуванні методичних засад навчання
цієї дисципліни з їх подальшою реалізацією у
навчально-виховному процесі.
Зважаючи на те, що контингент студентів
педагогічних коледжів формується певною мірою з
випускників основної школи, перший рік навчання
таких студентів відводиться на вивчення
загальноосвітніх дисциплін, однією з яких є хімія.
Першокурсникам ВНЗ І рівня акредитації з числа
випускників основної школи потрібно за менший
проміжок часу, ніж учням загальноосвітніх
навчальних закладів, досягти результату, який
відповідає цілям і завданням повної середньої освіти
«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011
та сприяє фаховій підготовці майбутніх учителів
початкової школи.
Окрім цього, хімічні знання майбутнім
учителям початкової школи потрібні не лише як такі,
що засвідчують здобуття повної середньої освіти,
забезпечують формування знань та умінь, необхідних
для розуміння природничо-наукової картини світу,
екологічно безпечного поводження з речовинами, а й
як фахові знання, що є фундаментом подальшої
майбутньої професійної діяльності з навчання учнів
початкової школи шкільних предметів «Я і Україна»,
«Природознавство», здійснення екологічного
виховання школярів.
Наш багаторічний досвід навчання хімії
студентів педагогічного коледжу дозволяє висунути
припущення, що для майбутніх учителів початкових
класів за основу доцільно брати програму
академічного рівня і проводити навчання на
міжпредметній основі ще з однією природничою
дисципліною – біологією. Слід також виявити та
обґрунтувати інші методичні підходи, що в
сукупності з інтеграцією змісту хімії та біології в
єдиний навчальний курс «Хімія з розділом «Загальна
біологія» забезпечать високий рівень
загальноосвітньої підготовки студентів та успішне
використання хімічних знань для ефективної
професійно орієнтованої підготовки вчителя
початкових класів.
Для підтвердження гіпотези необхідно
розв‘язати такі завдання:
1. Здійснити аналіз літературних джерел,
практики навчання студентів ВНЗ І- ІІ рівнів
акредитації задля виявлення та обґрунтування
методики навчання хімії як загальноосвітньої
дисципліни педагогічного коледжу.
2. Розробити дидактичне забезпечення
навчання хімії у педагогічному коледжі на основі
обґрунтованих у дослідженні методичних засад
вивчення цієї дисципліни майбутніми вчителями
початкових класів.
3. Експериментально перевірити ефективність
обґрунтованої методики навчання хімії як
загальноосвітньої дисципліни студентів педагогічного
коледжу та сформулювати рекомендації викладачам
хімії досліджуваних вищих навчальних закладів.
Проведений аналіз літературних джерел з
педагогіки, психології, методики навчання хімії
дозволив виокремити підходи до навчання хімії як
загальноосвітньої дисципліни студентів педагогічного
коледжу та обґрунтувати на їх основі методику
навчання, що забезпечує оптимізацію навчання цієї
природничої дисципліни, сприяє фаховій підготовці
майбутніх учителів початкової школи до викладання
предметів «Я і Україна», «Природознавство».
Створюючи експериментальну методику
навчання хімії у педагогічному коледжі, спершу
необхідно здійснити обґрунтування методичних
підходів. У методологічному плані підхід є менш
директивним методологічним утворенням, а саме
поняття «підхід» найчастіше вживається в ситуаціях,
коли «та чи інша предметна галузь науки
методологічно ще недосконала» [2, с. 58]. Тобто
дотримання одних підходів не виключає можливість
застосування інших, а їх реалізація може бути
здійснена з використанням різних методик.
Зважаючи на те, що педагогічне спілкування є
умовою і результатом професійної діяльності вчителя,
а спілкування в гетерогенних групах становить
важливу складову загальної компетентності людини,
одним з підходів обрано навчання хімії з
систематичним використанням групової навчальної
діяльності студентів. За таких умов формування знань
та умінь відбувається в процесі спільної діяльності,
що позитивно позначається на соціалізації
особистості. Чинниками соціалізації особи у
груповому навчанні стають: позитивний мікроклімат
у групі; колективна перетворювальна праця, її спільна
мета та завдання; необмежені можливості
навчального спілкування; надання групі повноважень
перевіряти та оцінювати навчальну роботу членів
малої групи.
За умов впровадження групової навчальної
діяльності викладач перестає бути головною
ключовою фігурою навчального процесу, але не
втрачає своєї керівної ролі, суттєво зростають його
можливості щодо індивідуалізації навчального
процесу, надання консультації студентам.
Розглядаючи організацію групової навчальної
діяльності як один з підходів до навчання хімії
студентів педагогічного коледжу, ми спираємося на
розроблену й науково обґрунтовану О. Г. Ярошенко
концепцію групової навчальної діяльності, основні
положення якої розкривають сутність малої
навчальної групи та групової навчальної діяльності;
практичні засади організації групового навчання;
організаційні, психолого-педагогічні та методичні
умови учіння школярів у складі малих груп;
функціонування малих груп як самостійних
навчальних одиниць [3].
Одним з підходів виокремлюємо інтеграцію
змісту хімії і біології в єдину навчальну дисципліну
«Хімія з розділом «Загальна біологія». Необхідність
інтеграції двох предметів обумовлена їх
нерозривністю при вивченні наступних тем
інтегрованого курсу: цитологія, хімічна організація
клітини; обмін речовин і енергії; розмноження та
розвиток організмів; генетика та селекція;
походження живих організмів та їх еволюція. Знання
органічної хімії про білки, жири, вуглеводи є основою
для пізнання молекулярних основ життя. Інтеграція
змісту хімії і біології мінімізує час на вивчення
зазначених природничих дисциплін, дозволяє
резервувати години на проведення занять з груповою
навчальною діяльністю студентів, оптимізує
навчально-виховний процес.
У процесі дослідження здійснено аналіз чинної
програми навчального курсу «Я і Україна» для
середньої загальноосвітньої школи (1 – 4 кл.),
природознавча складова (об‘єкти природи; рідний
край; Україна) якої ознайомлює учнів із розмаїттям
природи, господарською діяльністю населення,
охороною і збереженням природи рідного краю,
України, з системою цінностей у ставленні до
природи, до людей, до самого себе; спрямовує
«Теоретичні питання культури, освіти та виховання» Збірник наукових праць, вип.43, КНЛУ, 2011
практичну діяльність учнів, пов‘язану з охороною та
збереженням природних багатств.
Здійснивши аналіз навчальної програми курсу
«Я і Україна» (1 – 4 кл.), ми з‘ясували, що інтегровані
знання природничих загальноосвітніх дисциплін хімії
і біології знадобляться майбутнім учителям
початкової школи на багатьох уроках. Природознавчі
змістові лінії галузі «Людина і світ» Державного
стандарту початкової загальної освіти реалізуються в
таких розділах змісту програми: 3 клас – «Природа і
ми», «Нежива природа», «Жива природа»; 4 клас –
«Планета Земля», «Україна – наша Батьківщина»,
«Рідний край».
З огляду на зазначене вище, робимо висновок,
що інтегрований курс «Хімія з розділом «Біологія»
сприяє опануванню змісту навчальних предметів
початкової школи, пов‘язаних з природничими
знаннями, а тому необхідно забезпечити його
міжпредметні зв‘язки з професійно-педагогічною
дисципліною «Методика викладання природознавства
у початковій школі».
У навчанні хімії як загальноосвітньої
дисципліни студентів педагогічного коледжу із числа
випускників основної школи вкладається значно
ширший зміст, ніж як у спосіб отримання середньої
освіти. Здобуття повної середньої освіти в цьому
випадку взаємопов‘язане з фаховою підготовкою
вчителя початкової школи до навчання учнів
предметам «Я і Україна», «Природознавство»,
«Рідний край». Успішному виконанню обох завдань
сприяє реалізація таких методичних підходів:
інтеграція змісту загальноосвітніх дисциплін хімії і
біології, використання на заняттях групової
навчальної діяльності студентів, реалізація
міжпредметних зв‘язків між інтегрованим
загальноосвітнім курсом «Хімія з розділом «Загальна
біологія» та навчальною дисципліною циклу фахової
підготовки майбутнього вчителя початкових класів
«Методика викладання природознавства у початковій
школі».
ЛІТЕРАТУРА
1. Концепція профільного навчання в старшій школі //
Інформаційний збірник МОН України, 2003. – № 24. – С. 3 –
15.
2. Ушаков Е. В. Введение в философию и методологию
науки: [Учебник] / Е. В. Ушаков. – М.: Изд-во «Экзамен»,
2005. – 528 с.
3. Ярошенко О. Г. Проблеми групової навчальної
діяльності школярів: дидактико-методичний аспект / О. Г.
Ярошенко. – К.: Станіца, 1999. – 245 с.
УДК 37.015.3
Гиря О. О.
Сумський обласний інститут
післядипломноїпедагогічної освіти
РОЗВИТОК ЛОГІЧНОГО МИСЛЕННЯ УЧНІВ
ПРОФІЛЬНИХ КЛАСІВ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ
ОРГАНІЧНОЇ ХІМІЇ
У статті висвітлено проблеми, які існують у
питанні розвитку логічного мислення учнів
профільних класів під час вивчення органічної хімії.
Наведено практичні рекомендації щодо оптимізації
цього аспекту хімічної освіти.
Ключові слова: логічне мислення, профільний
клас, органічна хімія.
Гиря А. А. Развитие логического мышления
учащихся профильных классов в процессе изучения
органической химии. В статье освещены проблемы,
существующие в вопросе развития логического
мышления учащихся профильных классов при изучении
органической химии. Приводятся практические
рекомендации относительно оптимизации данного
аспекта химического образования.
Ключевые слова: логическое мышление,
профильный класс, органическая химия.
Girya O. The development of logic thinking of
pupils of profile classes in the course of studying
Organic Chemistry. The article deals with the problems
of development of logic thinking of pupils of profile
classes during the process of studying Organic
Chemistry. Practical recommendations concerning the
optimization of the given aspect are resulted.
Key words: logic thinking, profile class, Organic
Chemistry.
У наш час невпинно відбувається процес
інформатизації суспільства, що поступово призводить
до масової інформатизації освіти. Уміння оперативно
переробляти і оцінювати інформацію, що надходить,
має велике значення як для самої людини, так і для
суспільства.
На сучасному етапі розвитку суспільства
інформація змінюється і поширюється досить швидко,
і учні мають мати здібності не лише запам‘ятовувати
її, а й вміти аналізувати, порівнювати, абстрагувати,
робити правильні висновки та ін. У зв‘язку з
потребами і новим соціальним замовленням
суспільства школі змінилися цілі та завдання освіти, і
особливу значущість набула проблема розвитку
логічного мислення учнів.
Уміння логічно мислити є показником
культури мислення людини. У процесі вивчення хімії
у профільних класах виникає необхідність розвитку
логічного мислення на основі логічних операцій
(аналізу і синтезу, абстрагування і узагальнення,
порівняння і аналогії), основних законів формальної
логіки. Для ефективного розвитку мислення учнів
необхідно, щоб розумові операції, закони логіки
усвідомлено використовувалися в ході навчального
процесу і стали предметом цілеспрямованого
формування.
Проблема розвитку логічного мислення учнів
у сучасних науково-методичних дослідженнях
розв‘язувалась вченими різноманітних галузей. У
своїй роботі ми спираємося на філософські та
психологічні роботи С. Л. Рубінштейна, Н. Ф.
Тализіної, В. В. Давидова, О. М. Леонтьєва, Л. С.