Швиданенко Г.О. Економіка підприємства, підручник

Подождите немного. Документ загружается.

обчислюють шляхом вирахування з чистої виручки величини змінних витрат.

Прибуток підприємства формується в таких сферах, як реалізація продукції

(виконання робіт, надання послуг), продаж іншого майна та позареалізаційні

операції. У нормально функціонуючої фірми прибуток від реалізації

продукції (виконання робіт, надання послуг) формує переважну частину

загального прибутку. Прибуток від реалізації продукції (виконання робіт,

надання послуг) є результатом основної, профільної діяльності суб'єкта

господарювання, що відображає його місію. Його обсяг обчислюють шляхом

віднімання від величини чистої виручки від реалізації продукції (виконання

робіт, надання послуг) її (їх) повної собівартості. Прибуток від іншої

реалізації визначають як різницю між ціною продажу основних засобів,

оборотних виробничих фондів (крім готової продукції), нематеріальних і фі-

нансових активів та їх балансовою (залишковою) вартістю з відповідним

коригуванням на витрати продажу (трансакційні видатки, демонтаж,

транспортування). Прибуток від позареалізаційних операцій отримують з

таких джерел, як здійснення спільного підприємництва, утримання

корпоративних прав у інших підприємствах (одержані проценти та

дивіденди), здавання майна в оренду, депозитні операції, володіння

борговими зобов'язаннями, отримання періодичних відрахувань (роялті) за

використання нематеріальних ресурсів фірми, накладання економічних

санкцій тощо.

За напрямами розподілу виділяють спожитий і капіталізований прибуток.

Капіталізований характеризує ту частину прибутку, яка призначається для

фінансування розвитку підприємства. У бухгалтерському обліку такий вид

прибутку отримав назву нерозподіленого. Спожитий же спрямовують на

виплату дивідендів (відсотків) акціонерам (власникам), додаткову

винагороду персоналу, сплату штрафних санкцій, фінансування соціальних

програм, понаднормативних витрат та витрат, що не можуть бути віднесені

на собівартість, благодійництво тощо.

За характером оподаткування виділяють прибуток, що оподатковується за

звичайними ставками, прибуток, що підлягає оподаткуванню за спеціальною

технологією і такий, що звільняється від оподаткування. Ця класифікаційна

ознака є актуальною, зважаючи на існування в законодавстві особливого

порядку оподаткування окремих видів діяльності (гральний бізнес, страхова

справа тощо) та операцій, сукупності податкових пільг для окре-

488

мих категорій суб'єктів господарювання (представники пріоритетних або

депресивних галузей, регіонів).

У разі наявності в економіці країни значних інфляційних процесів виникає

потреба в коригуванні визначеного в нормативному порядку номінального

прибутку на індекс зміни цін відповідного періоду. В результаті такого

коригування отримують реальний прибуток, величина якого

використовується для адекватного оцінювання динаміки результатів

діяльності протягом кількох років. Поділ на прибуток попереднього, роз-

рахункового і планового періодів використовується з метою побудови трендів,

аналізу динаміки, здійснення оперативного та стратегічного планування

результативності функціонування. За значенням кінцевого результату

господарювання виділяють позитивний (власне прибуток) і негативний

результат (збиток). Крім цього, розрізняють необхідний і граничний прибу-

ток. Необхідний прибуток характеризує суму, достатню для здійснення

господарської діяльності та розвитку підприємства в запланованих обсягах.

Граничний прибуток може бути гранично високим і гранично низьким. Межі

гранично високого прибутку не існує. Гранично низький прибуток

характеризує мінімальний рівень результату господарювання, нижче якого

функціонування підприємства у запланованих сферах та масштабах не має

сенсу.

У господарській практиці України є два нормативні способи визначення

прибутку:

1) бухгалтерський, регламентований

Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові

результати» та пов'язаними з ним актами [6], [7];

2) податковий, визначений нормами Закону України «Про оподаткування

прибутку підприємств» [2].

Бухгалтерська технологія передбачає послідовну ідентифікацію фінансових

результатів (від загальної виручки від реалізації продукції (виконання робіт,

надання послуг) до чистого прибутку (збитку)) і складання важливої форми

бухгалтерської звітності — форми № 2 «Звіт про фінансові результати».

Типовий порядок визначення чистого прибутку підприємства зображено на

рис. 16.4.

Зважаючи на особливості функціонування, окрему форму звіту про фінансові

результати встановлено для суб'єктів малого підприємництва (П(С)БО 25

«Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва»).

489

Рис. 16.4. Типова технологія обчислення чистого прибутку (бухгалтерський

спосіб)

Основним завданням податкового ж способу визначення прибутку є

обчислення суми податку на прибуток підприємства. За податковим

законодавством України прибуток, що підлягає оподаткуванню (П

визначається шляхом зменшення суми скори-гованого валового доходу

періоду (ВД) на суму валових витрат

490

виробництва і обігу (ВВ) та суму амортизаційних відрахувань по

позаоборотних активах підприємства (АВ) цього ж періоду.

= ВД-(ВВ + АВ). (16.1)

При цьому під валовим доходом розуміють загальну суму доходу платника

податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом

звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на

території України, її континентальному шельфі, виключній (морській)

економічній зоні, так і за її межами. Основною складовою валового доходу є

виручка від реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг), а також

доходи від продажу майна та здійснення позареалізаційних операцій. Валові

витрати виробництва та обігу — сума будь-яких витрат платника податку в

грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як

компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які набуваються з метою їх

подальшого використання у власній господарській діяльності. До складу

валових витрат включаються: суми будь-яких витрат, сплачених

(нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою,

організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і

охороною праці, відрахування до страхових фондів, добровільні пожертви

Держбюджету з урахуванням установлених законом обмежень. До валових

витрат відносять передусім витрати на виробництво й реалізацію продукції

(послуг, робіт), а також втрати від продажу майна (перевищення балансової

вартості об'єктів над виручкою від їх продажу). При цьому до складу валових

витрат з метою уникнення мінімізації бази оподаткування не зараховують

більшість непродуктивних видатків, таких як представницькі витрати, сплату

штрафів (неустойки, пені) за порушення договірних зобов'язань, придбання

лотерей, участь у азартних іграх тощо. Суму ж амортизаційних відрахувань

визначають шляхом застосування норм амортизації до балансової вартості

груп основних засобів на початок розрахункового кварталу. Амортизаційні

відрахування виокремлено із загальної суми витрат, оскільки їх нарахування

контролюється фіскальними органами в особливому порядку.

Суму податку на прибуток підприємства (г

пп

) обчислюють як:

, (16.2)

де П

— прибуток, що підлягає оподаткуванню; r

ппп

— ставка податку на

прибуток підприємства.

491

На цей час базова ставка податку на прибуток підприємців | Україні

становить 25 %. Однак особливий порядок та відповідні ставки

оподаткування прибутку встановлено для суб'єктів сіра хового та грального

бізнесу, виробників сільськогосподарськім продукції, нерезидентів тощо.

Крім того, у вітчизняному закони давстві, як і в правових системах багатьох

інших країн, існує по ложення, згідно з яким у випадку від'ємного значення

величини прибутку, що підлягає оподаткуванню за результатами податки

вого року, сума цього від'ємного результату включається до складу валових

витрат наступних податкових періодів, до повію го погашення такого

від'ємного значення.

Одним із завдань державного управління є розвиток малого та середнього

бізнесу як запоруки гнучкості та ефективності економіки країни. З цією

метою Президентом України був виданий Указ «Про спрощену систему

оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва». Цей

акт передбачає заміну сплати передбачених звичайною системою

оподаткування обов'язкових платежів єдиним податком, спрощення

процедури подання звітності та надання суб'єктам малого підприємництва

права самостійного вибору способу оподаткування доходів. Необхідні

параметри суб'єктів малого бізнесу, що мають право застосовувати зазначену

систему, а також передбачені ставки оподаткування фінансових результатів

подано в таблиці 16.3.

Таблиця 16.3

ПАРАМЕТРИ ТА СТАВКИ ОПОДАТКУВАННЯ СУВ'СКТга МАЛОГО

ПІДПРИЄМНИЦТВА ЗА СВІЧЕНОЮ СИСТЕМО^ [3]

Параметри

Юридична особа

Фізична особа

Нормативні

вимоги

• середньооблікова чисельність

< 50 працівників;

• обсяг реалізації <1 млн грн

^наймання не більше 10

працівників;

''обсяг реалізації < 500 тис. грн

Ставка

оподаткува

ння

• 6 % виручки від реалізації без

урахування акцизного збору у

разі сплати ПДВ згідно з

Законом України «Про податок

на додану вартість»;

• або 10 % виручки від реа-

лізації за винятком акцизного

збору, у випадку включення

ПДВ до складу єдиного

податку

^ встановлюється місцевими

радами за місцем їх державної

реєстрації залежно від виду

діяльності і становить від 20 до

200 грн на місяць;

разі використання найманої

праці або праці членів сім'ї

ставка єдиного податку

збільшується на 50 % за кожну

особу

492

Одним із найважливіших аспектів фінансової діяльності суб'єкта

господарювання є розподіл прибутку. Саме цей процес визначає напрями й

масштаби майбутнього розвитку підприємства, задоволення потреб його

працівників і власників. Розподіл та подальше використання прибутку

регламентується засновницькими й іншими внутрішніми документами

суб'єкта господарювання (статут, колективний договір, індивідуальні трудові

контракти), затвердженими загальними зборами власників та прийнятими до

виконання керівництвом інвестиційною, мотиваційною та розподільчою

(дивідендною) політикою, взятими на себе фінансовими зобов'язаннями, а

також зовнішніми нормативними актами [1], [2], [3]. Типові напрями

розподілу чистого прибутку підприємства зображено на рисунку 16.5.

Рис. 16.5. Напрямки розподілу чистого прибутку підприємства

Найпершим за логікою розподілу етапом є спрямування чистого прибутку на

виконання взятих фінансових зобов'язань та дотримання нормативних вимог

законодавства. Якщо витрати на обслуговування отриманих позик та

кредитів (сплата позикових відсотків, процентів за емітованими облігаціями)

відносяться до складу валових витрат (є елементами собівартості продукції,

тоб-

493

то валових витрат), то погашення основних сум боргу за цими

зобов'язаннями відбувається виключно за рахунок чистого прибутку

підприємства. У разі здійснення емісії привілейованих акцій, на відміну від

звичайних, компанія зобов'язується виплачувати їх власникам фіксовану

величину дивідендів. Обслуговування зобов'язань за привілейованими

пайовими цінними паперами з погляду гарантованості отримання

процентного доходу багато в чому збігається з обслуговуванням позикового

капіталу. Однак суттєвою розбіжністю в характері цього обслуговування є те,

що джерелом виплати привілейованих дивідендів є чистий прибуток, а не

собівартість продукції.

Передусім компанія також повинна виконати вимоги законодавства [1] щодо

обсягів окремих елементів власного капіталу. Наприклад мінімальна сума

статутного фонду акціонерного товариства за вимогою Господарського

кодексу має перевищувати 1250 мінімальних розмірів зарплати, а товариства

з обмеженою відповідальністю — 100 таких обсягів, для комунальних же під-

приємств цей норматив встановлює місцева Рада народних депутатів.

Законодавчо регламентованим є також створення і підтримка резервного

капіталу з метою мінімізації негативного впливу тимчасових ускладнень

діяльності і забезпечення нормальної роботи підприємства. Резервний фонд

акціонерного товариства має становити не менше 25 % його статутного

капіталу. Обсяги ж щорічного поповнення встановлюються установчими

документами підприємства, однак їх величина не повинна бути меншою 5 %

чистого прибутку відповідного року [1]. Також за рахунок чистого прибутку

фінансується виплата штрафних санкцій, нарахованих за порушення фірмою

умов договорів з контрагентами, несвоєчасне виконання зобов'язань зі сплати

податків, зборів та інших обов'язкових платежів, завдання шкоди довкіллю

тощо.

Частина чистого прибутку, призначена для фонду заощадження, залишається

на підприємстві як фінансове джерело його розвитку. Ці кошти

спрямовуються на добровільне поповнення резервного фонду, збільшення

статутного капіталу компанії шляхом виплати дивідендів корпоративними

правами (додатковими акціями), приріст нерозподілених прибутків або

покриття збитків минулих років. Фактично ж ця частина чистого прибутку

капіталізується шляхом придбання та створення основних засобів, не-

матеріальних активів, поповнення оборотних коштів, здійснення фінансових

вкладень тощо.

Кошти фонду споживання спрямовуються за межі підприємства. Типовими

напрямами споживання чистого прибутку є випла-

494

та дивідендів звичайним акціонерам та процентів власникам на вкладений

капітал, надання додаткової винагороди працівникам, благодійництво. За

рахунок коштів фонду споживання також фінансуються видатки, що не

можуть бути включені до валових витрат: представницькі витрати,

понаднормативні втрати від браку, витрати на утримання об'єктів соціальної

інфраструктури тощо.

Серед усіх напрямів споживання найважливішим для майбутніх перспектив

підприємства є виплата дивідендів (процентів) власникам бізнесу на

вкладений ними капітал. Спрямовуючи достатні суми коштів на такі виплати,

компанії сприяють зростанню добробуту власників, а також підвищують

свою інвестиційну привабливість як потенційні емітенти пайових цінних

паперів. Разом з тим значні виплати зменшують можливості інвестування

проектів розвитку підприємства, розширення масштабів його діяльності.

Відсутність же дивідендних виплат або їх недостатній рівень можуть змусити

власників змінити, на їх погляд, неефективне керівництво компанії або

взагалі ліквідувати бізнес.

Розв'язанню дилеми споживання — заощадження сприяє правильно

розроблена дивідендна політика. Остання передбачає ідентифікацію

динаміки обсягів дивідендів та рівня дивідендної віддачі, визначення

періодичності та форм виплат. Практика господарювання знає три основні

типи дивідендної політики:

1. Залишкова політика передбачає, що виплата дивідендів відбувається за

залишковим принципом після фінансування проектів розвитку компанії та

задоволення інших потреб підприємства. Позитивом такої політики є, за

інших однакових умов, формування значних сум власних фінансових

ресурсів, які спрямовуються на реалізацію програм розвитку, збільшення

масштабів його діяльності. Основний же недолік— це непрогнозованість

фондових показників акцій (ціна, обсяги торгів) внаслідок нестабільності

величини і періодичності виплат дивідендів, що, у свою чергу, зумовлює їх

низьку інвестиційну привабливість та незадоволеність власників.

2. Політика стабільних параметрів виплат має кілька модифікацій: а)

забезпечення стабільного обсягу дивідендів; б) спрямування на виплату

усталеної частки чистого прибутку. Перший підвид політики передбачає

виплату однакової суми дивіденду протягом тривалого періоду, що

позитивно вплине на оцінку компанії фондовим ринком з погляду її

надійності та прогнозованості. Однак у несприятливі для фірми періоди це

може призвести до дефіциту коштів для її розвитку. Другий підвид

передбачає розподіл чистого прибутку компанії за затвердженою

відсотковою структурою. Така модифікація політики дає урівноваження

ризикованос-

495

ті компанії з середньогалузевим рівнем, однак у несприятливі для цільового

ринку періоди акціонерам не буде гарантовано мініма льно необхідні

виплати.

3. Політика постійного зростання виплат передбачає збільшення величини

дивідендів на одну акцію, при цьому, як правило, такий темп приросту

фіксується. Хоча така політика й сприяє збільшенню ринкової вартості акції

та підвищенню інвестиційного і кредитного рейтингу компанії на

фінансовому ринку, однак вона може зумовити обмеження ресурсів для

інвестування власного розвитку, а в несприятливі роки суттєво підвищити

ризик банкрутства. Застосування такої політики є можливим лише у ви-

сокоефективному бізнесі.

Вибір того чи іншого варіанта дивідендної політики здійснюється з

урахуванням кон'юнктури галузі та фондового ринку, фінансового стану та

визначених параметрів перспективного розвитку підприємства. Також

поширеною є практика, коли новостворені акціонерні товариства протягом

перших п'яти років свого функціонування дивідендів не сплачують.

Для характеристики дивідендної політики користуються рядом індикаторів,

основні з яких подано в таблиці 16.4.

Таблиця 16.4

ОСНОВНІ ІНДИКАТОРИ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ КОМПАНІЇ

496

16.3. Методичні основи аналізу фінансово-майнового стану

та ефективності діяльності підприємства

Аналіз фінансово-майнового стану та ефективності діяльності підприємства

передбачає розрахунок, інтерпретацію й оцінювання комплексу фінансових

та інших техніко-економічних показників, що характеризують різноманітні

аспекти функціонування фірми. Метою такого аналізу є отримання

інформації, необхідної для розроблення та реалізації управлінських рішень як

внутрішніми (керівництво, власники), так і зовнішніми (партнери, державні

органи, конкуренти) особами. Результатом внутрішнього аналізу є комплекс

заходів, спрямованих на оптимізацію стану підприємства, параметри якого

коригуються під впливом зміни середовища функціонування. Діагностика

сторонніми зацікавленими особами здійснюється у контексті реалізації

планів стосовно підприємства, а саме: його інвестування, кредитування,

придбання, початок, розширення або припинення співпраці, виявлення слаб-

ких місць з метою перемоги в конкурентній боротьбі тощо.

497