Швиданенко Г.О. Економіка підприємства, підручник

Подождите немного. Документ загружается.

Основними принципами управління витратами є:

♦ можливість оперативного отримання інформації, що дозво ляє втручатись у

виробничий процес і оптимізувати його;

♦ відповідність системи обліку цілям управління;

♦ критерієм точності при обчисленні собівартості продукції повинна бути не

повнота включення витрат, а спосіб віднесення витрат на ту чи іншу

продукцію;

♦ основна увага повинна приділятись розподілу непрямих витрат та

визначенню точної фактичної собівартості, складання обґрунтованих

нормативних калькуляцій та організація контролю за їх дотриманням у

процесі виробництва;

♦ виявлення відхилень до або під час здійснення виробничого процесу дає

змогу менеджерам оперативно втручатись у перебіг виробництва і

попереджувати виробничі втрати, що має велике значення в мобілізації

резервів виробництва і підвищенні його ефективності;

♦ встановлення відповідальності за величину витрат; досягнення цього

завдання можливе в умовах обліку витрат за центрами відповідальності.

Дотримання основних принципів створює основу економічної

конкурентоспроможності підприємства, його провідних позицій в умовах

ринкової економіки. Всі прийняті рішення, спрямовані на ефективне

здійснення управлінської діяльності, можуть бути зведені нанівець, якщо на

підприємстві не буде функціонувати ефективна система обліку. Цей напрям

діяльності несе основну відповідальність за інформаційне забезпечення

процесів прийняття і виконання необхідних управлінських рішень.

Облік витрат — відображення витрат, що здійснюються на підприємстві

протягом певного періоду, пов'язаних з процесами постачання, виробництва і

реалізації в розрізах, що формують собівартість готової продукції. Таке

відображення має забезпечувати отримання вичерпної достовірної

інформації, необхідної для того, щоб управляти витратами підприємства і

оцінювати його діяльність шляхом визначення фінансових результатів.

Наступним етапом упровадження системи управління витратами є вибір

моделі (системи, методів калькулювання та бази обліку витрат) управління.

Система калькулювання визначається характером продукції. Як уже

зазначалось вище, розрізняють системи калькулювання за окремими

замовленнями (контрактами, роботами, партіями) та за постійно

повторюваними процесами виробництва. У межах кожної з цих систем

калькулювання мож-

458

на здійснювати за повними виробничими витратами або тільки за

змінними витратами.

Нарешті, важливим елементом моделі управління витратами є контроль

витрат, який забезпечується шляхом порівняння бюджетних і фактичних

витрат окремих підрозділів. Проте ефективнішим є встановлення норм

(стандартів) витрат на рівні конкретних видів продукції й оперативний

контроль з метою своєчасного виявлення й аналізу відхилень. Наступним

логічним кроком є розроблення комплексної програми управління витратами.

Нині розроблено різні сучасні моделі управління витратами.

Сучасні моделі Цільове калькулювання (Target Costing) — стра-управління

тегія, за якої підприємство спочатку визначає витратами прийнятну ціну

нового виробу та його граничну собівартість, а вже потім проектує сам виріб,

реалізація якого забезпечить досягнення певної мети. Ця технологія

застосовується на стадії розроблення як попереджувальний механізм, за

допомогою якого інженери вносять зміни в проект нової продукції для

зниження витрат, одночасно зберігаючи бажаний рівень її функціональності

й якості. За цією стратегією виділяють чотири головні етапи оптимізації

виробництва продукції і, відповідно, її собівартості: зниження кількості

деталей; виключення дорогих та трудомістких процесів; заміна дорогих

компонентів дешевшими; агресивний тиск на постачальників (внутрішніх та

зовнішніх).

Калькулювання для безперервного вдосконалення (Kaizen Costing) — процес

зниження витрат упродовж виробничої стадії життєвого циклу продукції

шляхом безупинного пошуку поліпшень. Сутність методу полягає ось у

чому: керівництво встановлює цілі із зниження витрат у виробничому

процесі і уповноважує співробітників знайти способи досягнення цих цілей.

У сфері особливої уваги — витрати на матеріали, оплату праці і накладні

витрати. Технологія фокусується на способі виробництва продукту, при

цьому вважається, що розроблення проекту вже завершене. В такому разі

зниження собівартості може бути особливо ефективним щодо виробничих

процесів, які діяли протягом кількох поколінь продукції.

Product — specific kaizen costing — зниження собівартості з допомогою

програм, націлених на певні продукти. Цей метод дає змогу швидко змінити

конструкцію продукту, який перебуває на початковій стадії виробництва,

щоб скорегувати надмірні витрати.

459

Калькулювання життєвого циклу виробу (Life-Cycle Costing— вимірювання й

накопичення всіх фактичних витрат, пов'яза них із певним виробом упродовж

його життєвого циклу.

Кожний метод відіграє важливу роль у комплексному підході компанії до

управління витратами. Заходи щодо зниження та on тимізації витрат

підприємства повинні мати системний характер Для здійснення контролю за

витрачанням коштів підприємства його керівництво може здійснювати це або

шляхом контролю за зміною показників витрат грошових коштів

підприємства або за вдяки реалізації стратегії управління витратами та

пошуку шляхів їх економії.

У першому випадку керівник спирається на систему санкцій та стимулів,

використовуючи методи примусового або, навпаки, сти-мулювального

характеру. У другому випадку мова йде при стратегічне планування, за якого

особлива увага приділяється передбаченню змін та пристосуванню до них.

Також другий варіант дій передбачає контроль керівника за здійсненням

стратегії виробничих витрат на виробництво продукції протягом планового

періоду.

Для реалізації стратегій та економії витрат на виробництво продукції

підприємства розробляють нормативи витрат коштів, які повинні

виконуватися. Також встановлюються можливі шляхи економії виробничих

витрат у процесі виробництва відповідно до специфіки діяльності кожного

окремого підприємства та дії факторів, що на них впливають.

Аналіз взаємозв'язку «витрати—обсяг—при буток» (Cost-Volume-Profit

Analysis) або аналіз беззбитковості є методом системного дослідження

взаємозв'язку витрат, обсягу діяльності та прибутку підприємства з метою

визначення:

^ обсягу продажу, що забезпечує відшкодування всіх витрат і отримання

бажаного прибутку;

> величини прибутку за певного обсягу продажу;

> впливу зміни величини витрат, обсягу та ціни реалізації на прибуток

підприємства;

> оптимальної структури витрат.

Аналіз беззбитковості здійснюється шляхом моделювання зв'язку між

фінансовими результатами організації та обсягом виробництва. Його

теоретичною основою є концепція неповної собівартості. Сутність аналізу

беззбитковості полягає у визначенні точки беззбитковості, в якій сукупний

дохід від реалізації проекту дорівнює сукупним поточним витратам (рис. 15.3

[3, с. 410]).

460

Рис. 15.3. Залежність витрат і прибутку від обсягу виробництва: 1 - зона

збитків; 2 - зона прибутку

Для розрахунку точки беззбитковості можуть застосовуватися алгебраїчний

та графічний методи.

Внаслідок наявності постійних витрат (С

) виробництво продукції до певного

її обсягу (точки беззбитковостіN

) є збитковим, оскільки загальні витрати в

сумі змінних і постійних (С) більші за виручку (С > В). Сфера збиткового

виробництва (N

Зб

) на графіку міститься в межах

. (15.7)

Зі зростанням обсягу виробництва за умови, що змінні витрати на одиницю

продукції менші за ціну, тобто С

3.0

< Ц, збитки зменшуються, і в точці

беззбитковості вони дорівнюють нулю.

На практиці беззбитковий обсяг виробництва обчислюється, як правило,

аналітично. Необхідна для цього формула виводиться досить просто. В точці

беззбитковості виручка дорівнює сукупним витратам, тобто

_ (15.8) , (15.9)

461

Маржинальний дохід являє собою проміжний результат діяльності

підприємства, за допомогою якого можна визначити ефективність та

потенціал об'єкта аналізу (продукт, послуга, центр відповідності, напрям

бізнесу). Маржинальний дохід розраховується як різниця між виручкою від

реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) та змінними витратами:

МД = В-С

. (15.10)

Маржинальний дохід також відображає внесок об'єкта на покриття постійних

витрат підприємства та формування прибутку.

МД = С

+ П. (15.11)

Отже, у знаменнику формули розрахунку точки беззбитковості —

маржинальний дохід на одиницю продукції (питомий маржинальний дохід).

У стартовий період роботи підприємства, коли N = 0, збитки

дорівнюють постійним витратам. Із збільшенням обсягу виробництва і

продажу на один виріб, ДN= 1, збитки зменшуються на питомий

маржинальний прибуток (Ц - С

3.0

). Після досягнення точки беззбитковості

відповідно зростає прибуток.

Беззбитковий обсяг виробництва за наведеною формулою визначається в

натуральному вимірі. Це прийнятно для однопроду-ктового виробництва. У

багатопродуктовому виробництві в такому разі виникає проблема розподілу

постійних витрат між виробництвом окремих продуктів. Тому за цих умов

частіше визначають загальний обсяг беззбиткового виробництва у грошо-

вому вимірі, тобто в обсязі виручки В. Після простих перетворень формули

(15.9) матимемо:

(15.12)

де В

— беззбитковий обсяг виробництва (точка беззбитковості) у грошовому

вимірі; к

м.д

— коефіцієнт маржинального доходу.

Коефіцієнт маржинального доходу показує величину останнього на одну

гривню випуску продукції і обчислюється за формулою

(15.13)

На основі беззбиткового обсягу виробництва визначається рівень безпеки

операційної діяльності. Критерієм такої безпеки є ступінь

462

перевищення беззбиткового обсягу виробництва фактичним (плановим)

обсягом виготовлюваної продукції. Коефіцієнт безпеки операційної

(виробничої") діяльності (К

) обчислюється так:

 у разі натурального виміру обсягу продукції (однопродуктове

виробництво):

(15.14)

 за вартісного (грошового) виміру обсягу продукції (багато-продуктове

виробництво):

(15.14)

де N, В — фактичний або плановий обсяг продукції відповідно у

натуральному і грошовому вимірах.

Коефіцієнт безпеки операційної діяльності можна вважати мірою

операційного ризику. Чим він більший, тим безпечніша ситуація з огляду на

прибутковість діяльності. З його зростанням зменшується ризик зниження

обсягу виробництва до точки рівноваги і навпаки — при його зниженні такий

ризик зростає.

Умовний приклад. Підприємство виготовляє і продає за рік продукції на 2000

тис. грн. Витрати на її виготовлення і продаж становлять 1800 тис. грн, у

тому числі змінні витрати дорівнюють 1200 тис. грн, а постійні — 600 тис.

грн. Обчислимо розглянуті вище три показники: коефіцієнт маржинального

доходу, точку беззбитковості, коефіцієнт безпеки виробництва. Вони

становитимуть:

Останній показник (к

) свідчить про те, що зменшення фактичного обсягу

виробництва на 25 % зрівняє його з точкою беззбитковості і в цьому разі

підприємство не матиме прибутку. Наступне зменшення обсягу виробництва

призведе до збитків.

У процесі CVP-аналізу розглядаються й аналізуються також інші показники і

залежності, наприклад, співвідношення між темпами зміни прибутку і обсягу

виробництва. Тут є така закономірність: чим більша частка постійних витрат

у сукупних витра-

463

тах підприємства, тим чутливіша реакція прибутку на зміну обсягів

виробництва і продажу продукції.

Якщо в короткостроковому періоді формуються планові та фактичні витрати

з невеликим відхиленням за рівнем і ці дані використовуються для прийняття

оперативних рішень, то в довгостроковому періоді йдеться лише про планові

(прогнозні) витрати з певним рівнем ймовірності. У довгостроковому періоді

змінюються не лише витрати на матеріали й оплату праці, а й на засоби

виробництва, оскільки реалізуються інвестиційні проекти, змінюються

величина і структура підприємства. В такому разі всі витрати є змінними під

впливом ряду технічних і організаційних чинників.

Величина відносних витрат (собівартість продукції) у довгостроковому

періоді регулюється комбінацією факторів виробництва в процесі

реструктуризації підприємства, зміни його величини, структури та технічної

бази. Ці рішення вважаються оптимальними, якщо за інших однакових умов

забезпечують мінімальні повні витрати на одиницю продукції.

Оцінювання ефективності управління витратами підприємства передбачає

здійснення аналізу відповідних показників.

Виконання цього етапу дослідження дає можливість визначити абсолютні та

відносні зміни в розмірі показників ефективності управління витратами

підприємства. Завданнями проведення аналізу витрат підприємства є

виявлення основних тенденцій зміни суми (обсягів) і рівня витрат у звітному

періоді, розмірів відхилень їх фактичних показників від планових, а також

з'ясування основних причин, що зумовили ці відхилення.

У системі управління витратами аналізом закінчується управлінський цикл у

сфері витрат і одночасно ним починається. У процесі аналізу як важливого

елемента контролю витрат здійснюється підготовка інформації для

обґрунтованого їх планування. Під час проведення аналізу необхідно

фактичну величину витрат звітного періоду порівняти з їх величиною за

попередній період чи величиною за планом, виявити величину і причини змін

витрат за складом і структурою, визначити резерви можливого зниження

витрат, причини і винуватців зростання витрат у звітному періоді. Аналіз

витрат передбачає вивчення витрат на виробництво і реалізацію продукції

(робіт, послуг) основного виду діяльності за економічними елементами. Це

дозволяє виявити зміни матеріаломісткості, фондомісткості і трудомісткості

продукції.

464

Аналіз витрат проводять не тільки по підприємству в цілому, а й за окремими

його структурними підрозділами, окремими видами витрат. Проведення

такого поглибленого аналізу дає змогу визначити найсуттєвіші проблеми, які

стримують процес оптимі-зації розміру витрат, не дають можливості

мобілізувати наявні резерви їх скорочення. Виявлення та усунення цих

проблем дає змогу підвищувати ефективність управління витратами по під-

приємству в цілому.

15.4. Ціни на продукцію (послуги) підприємства

У ринкових умовах господарювання ціна як економічна категорія здійснює

безпосередній вплив не тільки на результативність діяльності та

конкурентоспроможність суб'єктів господарювання, а й на довгострокову

його життєздатність. Ціна традиційно розуміється як грошовий вираз

вартості продукції (послуг). Встановлюючи принципи, правила, критерії,

відповідно до яких відбувається формування ціни на продукцію, підприємс-

тво орієнтується: по-перше, на необхідність формування такого рівня ціни, за

якого можна одержати запланований рівень прибутку; по-друге, на

встановлення такої ціни, за якої здійснюється позитивний вплив на

споживачів і процес реалізації продукції на ринку.

Ціна як суто ринковий інструмент виконує низку функцій, основними з яких

є обліково-вимірювальна, розподільча і стиму-лювальна. Обліково-

вимірювальна функція створює можливість визначення витрат суспільної

праці на виробництво окремих видів продукції або надання послуг.

Реалізація розподільчої функції дозволяє за допомогою цін, які суттєво

відрізняються від вартості, перерозподіляти частку доходів суб'єктів

господарювання та населення. Стимулювальна функція ціни спрямована на

мотивацію зростання ефективності господарювання та стимулювання

інвестування у прибуткові галузі економіки.

Ціни покликані обслуговувати всі аспекти товарно-грошових відносин. Вони

являють собою цілісну систему, що формується і розвивається безупинно під

впливом багатьох чинників [11, с. 19]. Таку систему утворюють різноманітні

види цін, взаємозалежні і взаємопов'язані, оскільки зміна рівня цін на будь-

яку продукцію швидко впливає на розмір, динаміку і структуру цін всієї

економіки. Рівні цін деяких товарів (нафта, сталь) істотно впливають на

економічний стан як певної сукупності підпри-

465

ємств (і виробників, і споживачів таких товарів), так і економіки в цілому.

Водночас ціни формують і взаємовідносини між уча< никами ринку, адже,

варіюючи ціни на свої товари та послуї И підприємство утримує існуючих

покупців, залучає нових, форму попит на інноваційну продукцію, прискорює

реалізацію тради ційної.

Важливим питанням є класифікація цін. За характером впли ву держави

розрізняють фіксовані, регульовані і вільні ціни. Фі ксовані ціни

встановлюються відповідними державними органе ми і залишаються

незмінними на всій території країни протягом періоду їх дії. Регульовані ціни

визначаються регіональними ор ганами ціноутворення в рамках верхньої і

нижньої межі на основі коефіцієнтів динаміки цін, рівнів рентабельності

тощо. Вільні ці ни формуються підприємствами самостійно, затверджуються

керівниками і встановлюються з урахуванням низки чинників на ті види

продукції, що не входять у державний перелік щодо встановлення

фіксованих і регульованих цін. Вільні ціни є ринковими і набувають таких

форм, як трансфертна (внутрішня ціна підприємства); договірна; біржова;

аукціонна; дискримінаційна; пільгова; престижна (ексклюзивні товари).

За сферою обслуговування виокремлюють оптові і закупівельні ціни, ціни на

будівельну продукцію, тарифи та роздрібні ціни. За оптовими цінами

підприємство реалізує свою продукцію іншим підприємствам, а також

посередникам. Такий різновид оптових цін, за якими виробники

сільськогосподарської продукції продають її державним організаціям, а

також посередницьким структурам, називається закупівельними цінами. Ціни

на будівельну продукцію встановлюються переважно за домовленістю між

замовником і підрядчиком; вони подаються у вигляді прейскурантних цін або

кошторисної вартості будівельного об'єкта. Тарифи — це відповідна плата за

надання певних послуг, наприклад, таких як перевезення пасажирів і

вантажів, побутового і комунального обслуговування та інших. Роздрібними

вважаються ціни, за якими торгові організації продають товари населенню.

За територіальним поширенням слід відзначити міжнародні ціни,

загальнодержавні, регіональні та зональні. Міжнародними (світовими)

вважають ціни, за якими здійснюються значні експортно-імпортні операції,

що значною мірою характеризують стан міжнародної торгівлі. До

загальнодержавних відносяться ціни, які встановлені і діють на всій території

держави, це ціни внутрішнього ринку. Регіональними є ціни, які

встановлюються регіональними органами державної влади з урахуванням

регіональних

466

особливостей формування цін на продукцію конкретних продуцентів.

Зональні ціни є різновидом регіональних, але діють на більш обмеженій

території, ніж регіон, і включають витрати на транспортування за

усередненою ставкою, яка встановлюється

для кожної зони.

Ще однією класифікаційною ознакою цін є базисні умови поставки, під

якими розуміють умови відображення у фактурній (купівлі-продажу) ціні

витрат на транспортування, завантаження, розвантаження, страхування та

митне оформлення товарів у разі перетину ними митного кордону тієї чи

іншої країни. Базисні умови поставок регламентуються правилами

«Інкотермс», що містять 13 базисних умов поставки залежно від ступеня

розподілу між продавцем і покупцем зобов'язань щодо транспортування

товару та відповідальності за ризики стосовно пошкодження або загибелі

вантажу [2, с. 142—144]. Ці умови поділені на чотири групи Е, Б, С, Б, кожна

з яких містить можливі варіанти умов, які і формують відповідну ціну

експортованої чи імпортованої продукції.

За характером використання ціни поділяються на довідкові, фактичних

угод, стартові, лімітні, заставні, сезонні тощо [11, с. 23]. Довідкові — це

інформаційні ціни, які є орієнтиром для встановлення договірної ціни. Вони

публікуються у відкритих джерелах інформації — довідниках, оглядах,

каталогах, прайс-листах тощо. Ціни фактичних угод, як правило, не

розголошуються, але інформація щодо таких цін поширюється, фіксується

заінтересованими сторонами і використовується в договірних процесах.

Стартові ціни є вихідними (початковими), на які спираються заінтересовані

сторони в переговорному процесі. Лімітна ціна — це верхня межа ціни, яка

визначається на початкових етапах розроблення нової продукції і слугує

критерієм визначення доцільності понесених виробником витрат за умови

досягнення конкретних технічних параметрів. Заставна ціна визначається

щодо товарів та об'єктів, які підлягають поверненню за певними умовами,

визначеними суб'єктом, що надає такі об'єкти в тимчасове користування.

Сезонні ціни, як правило, змінюються протягом року залежно від сезонних

коливань попиту або пропозиції.

Практично кожна з означених вище цін складається з кількох складових —

це собівартість (С), прибуток (П), мито (М), акцизний збір (А), податок на

додану вартість (ПДВ), посередницько-збутова націнка (ПЗН), торговельна

надбавка (ТН) тощо [11, с. 29]. Слід зазначити, що не всі вказані елементи

завжди формують ціну. Собівартість і прибуток є обов'язковими її

складовими,

467