Швиданенко Г.О. Економіка підприємства, підручник

Подождите немного. Документ загружается.

сировиною, матеріалами, інструментом; виконання транспортних,

складських операцій та інших пов'язаних з ними робіт.

Для скоординованого здійснення вказаних допоміжних та обслуговуючих

процесів на підприємстві створюються відповідні структурні підрозділи, які

формують його виробничу інфраструктуру. Склад і масштаби виробничої

інфраструктури підприємства залежать від типу та технології виробництва,

номенклатури й обсягу випуску продукції, рівня спеціалізації і кооперування,

організації виробничих процесів, розмірів підприємства і його виробничих

зв'язків.

Загальними характерними ознаками організації виробництва в допоміжних і

обслуговуючих підрозділах є: низький рівень концентрації, спеціалізації і

кооперації; дрібносерійний і індивідуальний характер виробництва;

партіонний і одиничний методи організації виробництва; відсутність

обґрунтованих розрахунків нормативів організації виробництва; низький

рівень механізації праці; значна частка зайнятих працівників; низька

продуктивність праці і високі затрати на виробництво продукції, надання

послуг, проведення робіт.

Основними завданнями ремонтного обслуговування виробництва є:

забезпечення постійної нбрмальної працездатності устаткування; проведення

заходів щодо попередження фізичного зносу; скорочення простоїв

устаткування в ремонті; зменшення часу і затрат на проведення ремонтних

робіт; модернізація застарілих верстатів та машин. Під ремонтом розу-

міється відновлення в первинній натуральній формі окремих частин і деталей

машин, що фізично зносилися в процесі роботи, тобто що втратили

працездатність, точність та інші властивості.

Модернізація — це поліпшення конструкції верстата з метою підвищення

його продуктивності, точності обробки та інших якісних параметрів. Вона

поєднується найчастіше з капітальним ремонтом.

У практиці роботи підприємств можуть використовуватися такі методи

організації ремонту: за потребою, тобто у разі зупинки через поломку

верстата; за дефектними відомостями, що складаються обслуговуючими

слюсарями-ремонтниками під час оглядів устаткування; за системою

планово-запобіжного ремонту (ПЗР), що передбачає проведення

організаційно-технічних заходів щодо нагляду і ремонту складного

устаткування за заздалегідь складеним графіком.

398

Система планово-запобіжного ремонту включає міжремонтне

обслуговування (догляд за устаткуванням, контроль за дотриманням правил

експлуатації, періодичні огляди, промивка, зміна масла та інше) і ремонтні

роботи (П — малий; поточний, С — середній і К — капітальний). Критерієм

віднесення до того або іншого виду ремонту є обсяг робіт і ступінь

розбирання устаткування.

В основу системи ПЗР покладено такі показники: тривалість та структура

міжремонтного циклу; тривалість міжремонтного і міжоглядового періодів;

категорія складності ремонту; нормативи трудомісткості; норми витрати

матеріалів; нормативи обслуговування, час простою устаткування в ремонті;

норми запасу деталей, оборотних вузлів та агрегатів. Міжремонтний цикл є

періодом часу між двома капітальними ремонтами або від початку

експлуатації до першого капітального ремонту. Його тривалість визначається

терміном служби найважливіших вузлів і механізмів.

Структура ремонтного циклу — це порядок чергування оглядів і ремонтних

робіт протягом ремонтного циклу, наприклад:

К, -О, -П, -0

-П

-0

-С і -0

-Пз-05-П

-Об-К

Міжремонтний період — це проміжок часу між двома суміжними

плановими ремонтами. Міжоглядовий період — час роботи устаткування між

двома черговими оглядами та плановими ремонтами. Категорія складності

ремонту характеризує його особливості для конкретних видів

технологічного устаткування порівняно з трудомісткістю ремонту еталонної

фізичної одиниці.

Утримання ремонтного господарства в сучасних умовах збільшує затрати

виробництва, погіршує фінансові показники підприємства. Наприклад,

виготовлення запасних частин до устаткування на підприємствах легкої

промисловості в два-три рази дорожче, ніж виготовлення їх на

спеціалізованих підприємствах.

Важливими напрямами вдосконалення організації ремонтного виробництва є:

підвищення рівня його спеціалізації і кооперації; забезпечення при

конструюванні устаткування його ремонтопридатності — можливості

взаємозамінності зношених деталей і вузлів завдяки стандартизації й

уніфікації; впровадження потоково-вузлового, стендового, секційного

методів ремонтних робіт; централізоване виготовлення запасних частин і

засобів малої механізації на спеціалізованих підприємствах; створення

підприємств з ремонту окремих видів устаткування. В сучасних умовах

доцільно передбачати в контрактах на придбання устаткування забезпечення

його ремонтного обслуговування підприємствами-виробниками. Значно-

399

го поширення у провідних зарубіжних компаніях набрала органі ція ремонту

на спеціалізованих підприємствах.

У компаніях США міжремонтні цикли і черговість тих аф інших робіт суворо

не регламентуються. Терміни і обсяги ремопі них робіт визначаються за

результатами обробки великої кільки сті даних про стан устаткування, про

час його роботи і просин про поточне обслуговування і т. п.

Попереджувальному ремон підлягає, як правило, лише лімітуюче

устаткування, вихід якого робочого стану може спричинити великі втрати.

Особлива увага приділяється забезпеченню в централізованому порядку

підпри ємств запасними частинами для устаткування.

Наприклад, в Японії залежно від класу устаткування встанон люється

періодичність оглядів. Щомісячні огляди виконуються майстрами і мають

візуальний характер, щоквартальні проводяться кваліфікованими

робітниками-ремонтниками за інструкціями, що спеціально розробляються.

На основі таких оглядів і уточнюються терміни та обсяги ремонтних робіт.

На великому машинобудівному підприємстві кількість інструменту та

оснастки, що використовується, сягає більше 20—30 тисяч типорозмірів.

Інструментальне обслуговування виробництва покликане розв'язувати такі

завдання: своєчасне забезпечення необхідним інструментом усіх виробничих

підрозділів підприємства та робочих місць; регулювання рівня запасів

технологічного оснащення; організація регіональної експлуатації

інструменту; скорочення запасів інструменту без шкоди для нормального

перебігу виробничого процесу; зниження затрат на утримання

інструментального господарства.

До інструментального господарства належать: інструментальний відділ,

підрозділи з виробництва інструменту, його відновлення, ремонту і

заточування, центральний інструментальний склад (ЦІС), центральний

абразивний склад (ЦАС) та інструментально-роздавальні комори, що

здійснюють складування, комплектацію і видавання інструменту в цехах.

Для ефективної організації і планування інструментального виробництва

інструмент класифікують за низкою ознак:

• за роллю в процесі виробництва розрізняють робочий, допоміжний,

вимірювальний інструмент, пристосування, штампи, прес-форми;

• за характером використання інструмент поділяється на спеціальний і

універсальний.

400

Для цілей обліку, зберігання і його видачі інструмент поділя-| м.ся на класи,

підкласи, групи, підгрупи, види залежно від конс-іруктивних і виробничо-

технологічних ознак. Відповідно до про-неденої класифікації проводиться

індексація інструменту, тобто присвоєння йому певного умовного

позначення — цифрами, бук-нами або спеціальною ознакою.

Потреба в інструменті (оснастці) у плановому періоді на підприємстві

складається з витратного та оборотного фондів. Витратний фонд

відображає річну потребу в інструменті для виготовлення запланованого

обсягу і номенклатури продукції, іастосовують такі методи визначення

потреби в інструменті:

• укрупнений — на підставі статистичних даних за попередні роки

складаються витратні нормативи, які застосовуються у плануванні

інструменту за сталої номенклатури продукції;

• за картами типового оснащення — застосовується в умовах

дрібносерійного та одиничного виробництва зі змінною номенклатурою

випуску;

• прямого розрахунку — найточнішим для визначення потреби в ріжучому

інструменті (свердлах, фрезах, різцях), штампах, калібрах, абразивному

інструменті.

Запаси інструменту (оборотний фонд) створюються для безперебійного

забезпечення ним цехів, дільниць, робочих місць. Вони включають запаси на

складах, у цехових інструментально-роздавальних коморах, інструмент на

робочих місцях, у заточуванні, ремонті, відновленні і перевірці. Обсяг запасу

інструменту на складі визначається за системою «максимум—мінімум», сут-

ність якої полягає в періодичному поданні замовлень на виготовлення або

придбання оснащення.

В інфраструктурі промислового підприємства виділяють енергетичне

господарство, оскільки всі основні, допоміжні й обслуговуючі виробничі

процеси відбуваються із витратами енергії. Основне завдання організації

енергетичного господарства полягає в надійному і безперебійному

забезпеченні підприємства всіма видами енергії, повному використанні

потужності енергопри-строїв та їх утриманні в справному стані, у

здешевленні вартості електроенергії та її економії.

Склад і структура енергогосподарства залежать від розмірів основного

виробництва, його енергомісткості та зв'язків із зовнішніми

енергосистемами. Енергогосподарство підприємства поділяється на дві

структурні частини: загальнозаводську і цехову.

401

До складу загальнозаводської входять генеруючі, перетворювальні

установки, загальнозаводські енергомережі, компресорні насосні станції, які

об'єднуються на крупних підприємствах у кі лька спеціальних цехів

(дільниць) — електросиловий, теплосило вий, газовий, електромеханічний.

Цехову частину енергогоспо дарства формують первинні енергоприймачі

(споживачі енергії) цехові перетворювальні установки і внутрішньоцехові

розподіль чі мережі. На великих і середніх промислових підприємства

енергетичне господарство очолює головний енергетик, на малих

підприємствах усе енергогосподарство об'єднують в один-два цехи чи

дільниці в службі головного механіка. Вся сукупність енергетичних процесів

поділяється на енергосилові, енерготехнологічні, енергоперетворювальні,

енерговідвідні, санітарно-гігієнічні.

В умовах загальної енергетичної кризи найактуальнішою стає економія

енергетичних ресурсів, що посилює увагу до процесів нормування

енергоносіїв. Норми витрат енергоносіїв поділяють на диференційовані й

укрупнені. Диференційовані (питомі) норми відображають витрату енергії на

окремих агрегатах, на окремі деталі й на окремі одиниці виміру продукції, а

укрупнені норми фіксують втрату на дільниці, цеху, підприємстві в цілому чи

на умовну одиницю продукції (витрата енергії на одну тисячу заготовок,

комплект деталей, складальну одиницю чи виріб, 1000 грн продукції тощо).

Встановлення потреби в енергії, пальному здійснюється шляхом

використання балансового методу планування. У видатковій частині балансу

дається розрахункова планова потреба в енергії на всю виробничу і

невиробничу діяльність підприємства, а в прибутковій — джерела покриття

цієї потреби. Потреба підприємства в енергоресурсах визначається для

кожного виду енергії з урахуванням заходів, спрямованих на її економію.

Розрахунок загальної потреби підприємства в енергії має такий вигляд:

заг

= Е

х N

Пл

+ Еосв + Е

п + Е

вент

+ Еі

+ Е

ідп + Е

ВТ

р, (14.23)

де Е

заг

— загальна потреба в енергії (кВт/год; ккал-м

газу та ін.); Е

—

планова норма витрати енергії на одиницю продукції (або на 1000 грн

продукції, яка випускається) із врахуванням організаційно-технічних заходів;

пл

— плановий обсяг випуску продукції в натуральних або грошових

одиницях виміру; Еос

, Е

оп

, Е

веН

т. Ещ — витрати енергії відповідно на

освітлення, опалення, вентиляцію та інші потреби; Е

ДП

— відпуск енергії на

сторону; Е

втр

— втрати енергії в мережі підприємства.

402

Сумарна витрата енергії на підприємстві складається з двох і •щетин:

залежної (змінної) та незалежної (постійної) від обсягу

шшуску продукції.

Головні напрями удосконалення організації енергетичного го-, подарства

продиктовані необхідністю поглиблення таких принципів: економічності,

своєчасності, надійності. Вони включають і ікі ключові заходи: централізація

енергопостачання підпри-I мств; поліпшення системи нормування витрат

енергоносіїв; '•кономне їх використання; технічне вдосконалення як самих

нчановок, так і енергопроцесів; переорієнтування на викорис-іання

нетрадиційних видів енергії і, відповідно, адаптація основного виробництва

до них; розроблення і впровадження енерго-іоерігаючих технологій і

устаткування; зменшення прямих втрат І енергомережах, вторинне

використання енергоресурсів; впро-иадження раціональних методів ремонту

і технічного обслуговування обладнання та мережі; автоматизація управління

виробництвом і споживанням енергії.

Виробництво вимагає не тільки переміщення великих обсягів матеріалів,

напівфабрикатів, оснастки, обладнання, відходів, а й координації

транспортних процесів з технологічними, матеріальними потоками

внутрішньовиробничої і зовнішньої кооперації, постачанням ресурсів і

збутом готової продукції. Переміщення вантажів пов'язане також з великим

обсягом вантажно-розвантажувальних робіт. Транспортні операції є

частиною виробничого процесу і відносяться до одних з найтрудомісткіших.

На вантажно-розвантажувальних та транспортно-складських роботах зайнято

до 1/3 робітників підприємства, затрати на ці види робіт становлять від 3 до

10 % у собівартості продукції.

Завданнями організації транспортного забезпечення є: підтримання

ритмічності виробництва; збереження предметів, що переміщуються у

процесі виробництва; виконання всіх операцій і процесів з мінімальними

затратами.

На підприємствах транспорт поділяється на зовнішній та

внутрішньовиробничий. На окремих підприємствах усі функції, пов'язані з

внутрішньозаводським переміщенням вантажів, може виконувати

транспортний цех (дільниця).

Раціональна організація внутрішньозаводського транспорту

включає:

♦ вибір транспортних засобів, який залежить від характеру і обсягів вантажу,

що перевозиться, тари, рівномірності подачі ма-

403

теріалів і напівфабрикатів, від можливості повнішого використання їх

вантажопідйомності і механізації вантажних робіт;

♦ формування раціональних систем перевезень: маятникоіюі, кільцевої,

віялової. Найефективнішою є кільцева система, яка безпечує повніше

використання транспортних засобів, скорочені ня потреби в них, підвищення

продуктивності праці, а отже,! зниження витрат на переміщення вантажу.

Проте її використанні вимагає ретельного економічного обґрунтування,

чіткого оперативно-виробничого планування;

♦ оснащення підприємств сучасними підйомно-транспортнимц | засобами

малої механізації вантажно-розвантажувальних робіт.

Раціональна організація перевезень будується на основі ви вчення

вантажообігу — кількості вантажів, що переміщується) на підприємстві за

одиницю часу (добу, місяць, рік) у тоннах, іа вантажопотоку — кількості

вантажів, що переміщується між взаємопов'язаними підрозділами (у тоннах

за одиницю часу). Для розрахунку вантажообігу всі вантажі необхідно

класифікувати на сипучі, штучні, в мірній тарі, рідинні і т. д. Вантажообіг за

окремими видами вантажів і в цілому по підприємству визначають з

використанням шахової відомості і схеми вантажопотоку. Виходячи зі схеми

вантажопотоків і обсягу перевезень у кожній групі вантажів, вибирають

транспортні засоби і розраховують потребу в них.

сїадського

Завдання складського ГОСПОДАРСТВА полягають не тільки в прийманні,

зберіганні матеріалів, підготовці продукції до відправки, але також і в

регулюванні рівня запасів, підготовці матеріалів до видачі у виробництво, в

організації заготівельних відділень у складі складського господарства.

Організація складського господарства залежить від номенклатури і типу

складських приміщень, раціонального розміщення їх на території

підприємства, проектування, будівництва і обладнання складських

приміщень, визначення порядку їх роботи.

Склади — це будівлі, споруди та устрої, що призначені для приймання,

розміщення та збереження отриманих товарів, підготовки їх до споживання

та відпуску їх споживачам, тобто постачальницькі, виробничі, збутові.

Склади класифікуються: за призначенням — матеріальні, напівфабрикатів,

заготовок, готових деталей і т. п.); за видами матеріалів, що

переробляються, — спеціалізовані та універсальні; за способом збереження

— відкриті, напівзакриті і закриті зі спеціальними умовами; за ступе-

404

нем механізації — немеханізовані, механізовані, автоматизовані.

Матеріальні склади за сферою обслуговування поділяються на

ш.'альнозаводські, прицехові, цехові.

Загальнозаводські матеріальні склади, як правило, мають заготівельне

відділення з необхідним технологічним устаткуванням і перебувають у

підпорядкуванні відділу постачання. Прицехові склади підпорядковуються

відділу постачання, але розташовуються на площах тих цехів, які вони

обслуговують. Цехові склади перебувають у підпорядкуванні цехів. Площі

складів розраховуються з урахуванням транспортних засобів, що

застосовуються, рівня механізації навантажувально-розвантажувальних,

транспортних і складських операцій.

Складські операції поділяються на: основні складські (розвантаження і

приймання вантажів, їх розміщення, збереження та відпуск споживачам і т.

п.); допоміжні складські виробничого характеру (розпакування, сортування,

комплектування, складання матеріалів і виробів у партію до відправки,

упаковка готової продукції і т. п.). Обсяг складських операцій визначається:

загальним обсягом та інтервалом постачань і відправлень матеріалів; розмі-

ром партій постачань і відправлень матеріалів; видом та типом матеріалів,

умовами їх збереження; переліком допоміжних операцій; умовами

механізації та автоматизації складських операцій; видом транспорту тощо.

Основним показником складських приміщень є розмір площі, яка залежить

від способу розміщення матеріалів (на підлозі, на стелажах); від наявних

засобів механізації вантажно-розвантажувальних і складських операцій; від

тари, що застосовується для зберігання і передання матеріалів, заготовок,

напівфабрикатів, з яких комплектують вироби, а також від питомого

допустимого навантаження на 1 м

за прийнятого методу зберігання.

Матеріали зберігаються на стелажах за сортами матеріалів, партіонно (за

партіями постачання) і комплектно (комплект на виріб). Для механізації робіт

застосовуються: кран-штабелери, кран-балки, електронавантажувачі, засоби

безперервної дії, автоматичні стропи і захоплення та ін. Набрали значного

поширення автоматизовані склади тарно-штучних вантажів, де забезпечу-

ються транспортування, розміщення і пошук матеріалів за спеціальними

програмами з використанням роботів.

До техніко-економічних показників складського господарства відносяться:

рівень транспортно-заготівельних витрат; витрати на зберігання, видачу,

відвантаження споживачам матеріалів і готової продукції; собівартість

складського зберігання 1 т вантажу;

405

витрати на тару й упаковку продукції; дотримання і знижен нормативного

запасу матеріалів і готової продукції; ритмічне зі безпечення виробництва

матеріалами; своєчасне укладення догої ворів і факти претензій

постачальників і споживачів; витрати н управління; динаміка обсягів

штрафних санкцій по неустойках затримці транспорту тощо.

Постачання виробництва необхідним ресурсами є початковим ланцюгом

логістики виробничого процесу, а збут готової продукції — його

завершенням. Результати виробничої діяльність підприємств значною мірою

залежать від раціональної організації матеріально-технічного забезпечення

(МТЗ), яке впливає на рівень використання засобів виробництва, зростання

продуктивності праці, зниження собівартості продукції, збільшення прибутку

та рентабельності. Матеріально-технічне. забезпечення — це кероване

надходження до виробничих процесів усіх видів матеріально-технічних

ресурсів у визначені терміни та в обсягах, що необхідні для випуску

продукції (надання послуг) і виконання замовлень внутрішніх та зовнішніх

споживачів. Значення МТЗ обумовлюється тим, що витрати на сировину і

матеріали в собівартості продукції підприємства становлять 20—50 %, а

нормовані оборотні кошти, вкладені в запаси матеріалів, становлять 40—50

% у загальному обсязі оборотних коштів.

До функцій матеріально-технічного забезпечення належать: визначення

потреби в матеріальних ресурсах; пошук джерел її задоволення;

обґрунтування форм постачання (транзитна, складська); нормування запасів

матеріальних ресурсів; оформлення договорів з постачальниками; організація

завезення, зберігання, обліку і видачі матеріальних ресурсів. Роботи з МТЗ

виконують відділи матеріально-технічного постачання, комплектування, по-

стачальницькі склади і заготівельні відділення.

Річний план МТЗ має форму матеріальних балансів. Важливим елементом

планування та обліку широкої (до 30 000 позицій) номенклатури матеріалів є

класифікація й індексація матеріалів. Для планування матеріальних ресурсів

використовуються: номенклатура матеріалів, що встановлюється на основі

конструкторсько-технологічної документації; технічно обґрунтовані норми

витрат матеріалів, що встановлюються за даними технології та програми

випуску виробів; норми запасів матеріалів.

406

Норми класифікують: за призначенням — норми витрат основних і

допоміжних матеріалів; за часом дії — оперативні і перспективні норми; за

об'єктами нормування — норми на деталь, складальну одиницю, виріб. При

плануванні матеріальних ресурсів розрізняють два види норм: оперативні (за

різновидами і типорозмірами матеріалів) та звітно-планові (за укрупненою

номенклатурою).

Для ритмічного забезпечення виробничих процесів необхідними видами

матеріальних ресурсів важливе значення мають запаси матеріалів, які

поділяються на три види: поточний запас (для за-і'іезпечення безперебійного

живлення цехів і дільниць).; підготовчий запас (матеріали на прийманні,

розвантаженні, в процесі складування, в підготовці до виробництва);

страховий (мінімальний) ктас (на випадок затримок у постачанні матеріалів

чи перевитрат). Загальні запаси встановлюються, виходячи з середньодобової

потреби, і періоду поповнення (постачання) матеріалів.

Планування потреби в матеріалах на сучасних підприємствах здійснюється з

використанням систем МRР-І, МRР-2, ЕRР, що дозволяють оптимізувати

запаси відповідно до оперативного планування виробництва. Управління

запасами матеріалів здійснюється також за допомогою систем «тах—тіп» і

«точки замовлення». Взаємовідносини між постачальником і споживачем

регламентуються договором, що укладається між ними.

Взаємовідносини між цехами і відділами стосовно забезпечення матеріалами

регулюються лімітами витрат відповідно до поточних нормативів (на місяць,

квартал). Оформляються такі документи: план-карта — у масовому і

великосерійному виробництві (графік постачання в певні терміни); лімітна

карта — у серійному виробництві (терміни постачань точно не регламенто-

вані); забірна відомість на допоміжні матеріали. Як показала практика,

економічно доцільно запроваджувати на підприємствах централізовану

підготовку і доставку матеріалів у цехи та на робочі місця.

Досліджуючи ринок постачання, необхідно вивчати такі фактори: продукт

(вид, якість, матеріал, виробник); структура ринку (пропозиція/попит, якість,

наявність субстанції, кількість, еластичність пропозиції,

конкурентоспроможність, географічний розподіл); розвиток ринку;

постачальники (економічна і технічна продуктивність, загальні показники

підприємства, специфічні показники, що характеризують продукт, сервісне

обслуговування, стосунки з постачальниками); ціна (аналіз цінової

структури, спостереження за цінами, порівняння цін).

407