Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

271

Перебудова господарства на воєнний лад була закінчена повністю

до середини 1942 року. Майже половина всього промислового облад5

нання на оборонних підприємствах тилу була з України. Частина ева5

куйованого населення України працювала на місцевих заводах і фаб5

риках, в колгоспах чи наукових закладах, інші налагоджували

виробництво на привезених машинах та устаткуванні. Так, Харківський

танковий завод в умовах евакуації в Нижньому Тагілі, за підтримки

місцевих підприємств уже в грудні 1941 року випустив першу партію

танків. Усьо5го за роки війни цей завод дав фронту 35 тисяч бойових

машин.

Одночасно тилова економіка базувалась не лише на праці евакуйо5

ваних і місцевих жителів східних районів, а і на примусовій праці

мільйонів в’язнів ГУЛАГу, серед яких більшість була українці. Праця

в’язнів використовувалась в видобувній промисловості та капітально5

му будівництві. Це були найтяжчі роботи, і взагалі умови життя в’язнів

були надзвичайно тяжкими. Вони тисячами гинули від хвороб, голоду,

виснаження.

Взагалі своєю самовідданою працею в глибокому радянському тилу

українці зробили гідний внесок у створення міцної військово5промис5

лової бази і сприяли розгрому гітлерівських окупантів. Фактично зано5

во створена воєнна економіка повністю забезпечувала матеріально5тех5

нічну базу Червоної Армії протягом усієї війни.

Липень 1941 року був надзвичайно

тяжким для радянських військ. Головною

воєнно5політичною подією літньо5осін5

ньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України. Вона продовжува5

лась з 11 липня до 26 вересня. Німці планували взяти місто з ходу, але

не змогли. До військ Південно5Західного фронту під командуванням

генерала Кирпоноса, які обороняли Київ, влилось 200 тис. добро5

вольців — жителів Києва, ще 90 тис. добровольців поповнили народне

ополчення і винищувальні батальйони. 160 тисяч чоловік працювали

на будівництві оборонних споруд під Києвом. Під час оборони Києва

радянські війська використовували піхоту, артилерію, танки, повітря5

нодесантні війська, але сили були нерівні. Наприкінці серпня німці захо5

пили всю Правобережну Україну і вийшли до Дніпра. Захисникам Києва

загрожувало оточення. Але генерал Кирпоніс одержав від ставки дозвіл

на виведення військ тільки 17 вересня, коли кільце оточення вже замк5

нулось. У результаті, в київському оточенні опинились чотири армії.

Більш ніж 665 тисяч захисників Києва потрапили до німецького поло5

ну. Це була найбільша воєнна катастрофа з відомих до того часу в історії.

Загинули під час прориву оточення командуючий фронтом генерал5пол5

ковник М. Кирпонос, член військової ради М. Бурмистренко, на5

Окупація України

Німеччиною

272

чальник штабу фронту генерал5майор В. Туліков. 19 вересня 1941 року

гітлерівці зайняли Київ.

Стільки ж армій загинуло і на Південному фронті: під Уманню —

в серпні і в районі Мелітополя — в жовтні 1941 року.

Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська залишили

6 липня Кишинів. Але під Одесою, де спільно з німецькими вели на5

ступ 18 румунських дивізій, окупанти були зупинені. Одеса мала вели5

чезне стратегічне значення як друга за розмірами військово5морська база

Чорноморського флоту, великий морський транспортний вузол і про5

мисловий центр. Одесу захищала Приморська армія, дії якої підтриму5

вав Чорноморський флот і Дунайська флотилія. Оборона Одеси про5

довжувалась 73 дні — з 5 серпня по 16 жовтня 1941 року, незважаючи на

недостатню кількість зброї, боєприпасів, продовольства, питної води

і людей. Героїчна оборона Одеси зірвала плани німецького командування

«блискавично» захопити Крим і Донбас.

З великими зусиллями Ставці вдалося відновити Південно5Захід5

ний фронт, який зайняв оборону на лінії Ворожба — Лебедин — Крас5

но град — Новомосковськ. Новим командуючим фронтом було призна5

чено маршала С. Тимошенка. Але стримати подальший наступ

німецько5фашистських військ ослаблені частини Червоної Армії

не змогли. 25 жовтня гітлерівці захопили Харків. На кінець жовтня

1941 року Південно5Західний фронт закріпився на лінії Вовчанськ —

Балаклея — Красний Лиман. Війська Південного фронту також змушені

були відступати, зупинивши ворога лише за 50 км від Ростова5на5Дону.

На цих рубежах радянські війська протримались до літа 1942 року.

У несприятливому напрямку розвивались події на півдні України.

30 вересня ставка вирішила евакуювати війська Одеського оборонного

району в Крим. У планах німецького командування півострову відводи5

лось значне місце. Він мав стати плацдармом для здійснення контролю

за акваторією Чорного моря. Сюди мала надходити нафта з Румунії. З се5

редини вересня бої розгорнулись в районі Арабатської Стрілки та Пе5

рекопського перешийка. Ворог мав значну перевагу в військовій силі та

техніці, і радянські війська змушені були відступати. Воєнні дії в Криму

очолили віце5адмірал Г. Левченко і його заступник по сухопутних

військах генерал П. Батов. Незважаючи на героїчні спроби солдатів

і матросів стримати натиск ворога, німцям все ж вдалося прорвати обо5

рону і змусити радянські війська відступити до Севастополя і Керчі.

250 днів і ночей продовжувалась героїчна оборона Севастополя, яка

зірвала плани німецького командування вже в 1941 році захопити Кав5

каз. Але утримати Крим під своїм контролем Червона Армія не змогла.

29 жовтня гітлерівські війська прорвали фронт, а 16 листопада під тиском

переважаючих сил ворога радянські війська змушені були залишити

273

Крим і евакуюватися на Таманський півострів. У липні 1942 року Сева5

стополь захопили німці.

Таким чином, через чотири місяці після початку Великої Вітчизняної

війни німецькі війська окупували майже всю Україну, хоча останній

населений пункт України — місто Свердловськ Ворошиловградської

області радянські війська залишили лише 22 липня 1942 року. У грудні

1941 року вони контролювали 42 відсотки території європейської части5

ни СРСР з населенням близько 80 млн. чоловік. В полоні у ворога опи5

нились 3,8 млн. військовополонених (з них близько 1,3 млн.— українці).

Захопивши Україну, німецькі окупанти

поводили себе як хазяї, установили тут

свій «новий порядок». Вони ліквідували

цілісність України, розділивши її територію на кілька окупаційних зон.

Північна Буковина, Ізмаїльщина, Одеська область і деякі райони

Вінницької, Миколаївської та Херсонської областей ввійшли до складу

Румунії під загальною назвою «Трансністрія». Львівську, Дрогобицьку,

Станіславську та Тернопільську області під назвою «Галичина» приєднали

до створеного на території Польщі так званого генерал5губернаторства.

Під безпосередню владу військового командування потрапили Чернігів5

ська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська та Сталінська (сучасна

Донецька) області та Крим. Вони створювали «прифронтову зону».

Всі інші області ввійшли до складу «рейхкомісаріату України», на

чолі якого стояв відомий своїми злодійствами проти українського народу

Ерік Кох. Рейхкомісаріат з центром у м. Ровно було поділено на 6 гене5

ральних округів з центрами у містах Дніпропетровську, Мелітополі,

Миколаєві, Києві, Житомирі, Ровно.

Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи:

таємна поліція (гестапо), збройні загони націонал5соціалістичної партії

Німеччини (СС), служба безпеки (СД) та інші. Частина місцевого насе5

лення співробітничала з окупантами. Вона стала основою формування

загонів допоміжної поліції. Представники місцевого населення призна5

чались бургомістрами в містах, сільськими старостами.

Згідно з гітлерівським планом «Ост», Україна розглядалась як «ле5

бенсраун» («життєвий простір») для німецького народу. Вона повинна

була постачати сировину та продукти харчування для «нової Європи».

На територію України після закінчення війни гітлерівське керівництво

планувало переселити німецьких колоністів. До українців німці стави5

лись як до людей другого сорту, відводячи їм роль майбутніх рабів німець5

ких колоністів.

Конкретно план «Ост» передбачав — онімечення і колонізацію ук5

раїнських земель, фізичне винищення слов’янського населення, масо5

ве насильницьке переселення частини населення України до Сибіру.

Окупаційний режим

в Україні

274

Протягом 30 післявоєнних років (до 1970 року) планувалось завершити

переселення німців в Україну.

В Україні було створено мережу концентраційних таборів, їх

кількість досягла 180. Гітлерівська машина смерті працювала без відпо5

чинку: масові розстріли військовополонених і мирних громадян — ук5

раїнців, росіян, євреїв, циган та представників інших націй — стали

звичним явищем. Наприклад, у Києві протягом 103 тижнів окупації

кожного вівторка та п’ятниці фашисти проводили розстріли у Бабиному

Яру. Про масштаби цієї акції можна судити хоча б за такими фактами:

лише за п’ять днів з 29 вересня до 3 жовтня 1942 року німці розстріляли

в Бабиному Яру близько 150–160 тис. мирних жителів. Гігантською

братською могилою для мирних жителів Харкова став Дробицький Яр.

І таких «ярів» на території України були тисячі. Усього за роки окупації

в Україні загинуло близько 3,9 млн. осіб цивільного населення. Ще десь

1 млн. 336 тис. військовополонених загинули в концтаборах. Німці про5

водили розправи з комуністами, комсомольцями, представниками ра5

дянської влади. Фізичний терор супроводжувався терором моральним.

Окупанти вивішували на магазинах, ресторанах, перукарнях таблички:

«Лише для німців», «Українцям вхід заборонено». Місцевому населен5

ню заборонялось користуватись міським транспортом, телеграфом, ап5

теками, залізничним транспортом. Були закриті школи, вищі навчальні

заклади.

Відбувалось безпрецедентне пограбування економіки України. До

Німеччини з України вивозилось устаткування заводів і фабрик, локо5

мотиви і вагони, сировина і матеріали, зерно і худоба. Ешелонами на

захід вивозився родючий український чорнозем. Фашисти, особливо

в містах Західної і Правобережної України пограбували сотні музеїв, кар5

тинних галерей, бібліотек, інших культурних закладів.

На каторжні роботи до Німеччини вивозили молодь, працездатних

жінок і чоловіків. Усього за роки окупації з України вивезли близько

2,4 млн. осіб (500 тис. з них після завершення війни з різних причин так

і не повернулись додому).

Нацисти спалили сотні міст та селищ міського типу, тисячі сіл, по5

грабували і привели в цілковиту непридатність підприємства, шахти,

колгоспи, радгоспи, МТС. Лише прямі збитки, завдані гітлерівцями

Україні, становили 285 млрд. крб. (у довоєнних цінах).

Безчинства окупантів помножували

ряди «народних месників» — партизанів.

В Україні активно діяли дві течії руху опо5

ру: радянський партизанський та український націоналістичний рухи.

Слід підкреслити, що перші радянські партизанські загони форму5

вались без достатньої підготовки, їм не вистачало командних кадрів

Організація всенародного

опору ворогу

275

і військових спеціалістів, зброї, амуніції, засобів зв’язку. Відсутність дос5

віду конспіративної роботи, діяльність фашистських провокаторів, зрада

в рядах підпільників призвели до значних втрат радянського підпілля

в перші місяці війни. З 3500 груп, що були залишені для партизанської і ди5

версійної роботи в 1941 році, до червня 1942 року залишилось усього 22.

Але поступово партизанські загони набирали сили, набирались дос5

віду у боротьбі з ворогом. Вони знищували офіцерів і солдатів вермахту,

висаджували в повітря мости, склади зброї, залізничні колії, перешко5

джаючи німецькому командуванню забезпечувати свої війська технікою

та особовим складом. Крім диверсій партизани проводили агітаційно5

пропагандистську роботу серед населення, вселяючи в нього віру в не5

минучу перемогу над ворогом.

У вересні 1941 року на Сумщині було створено Путивльський парти5

занський загін на чолі з С. Ковпаком, який в 1942 році переріс в велике

партизанське з’єднання. Партизанським рухом на Чернігівщині керу5

вав перший секретар обкому О. Федоров.

У травні 1942 року для централізованого керівництва партизанським

рухом на окупованій території при Ставці Верховного Головнокоман5

дування було створено Центральний штаб партизанського руху. Очо5

лив його секретар ЦК Компартії Білорусії П. Пономаренко. Партизансь5

ким рухом в Україні керував Український штаб партизанського руху,

який очолив генерал Т. Строкач.

У 1943 році на окупованій гітлерівцями території України радян5

ський підпільний та партизанський рух досяг найвищого розмаху. До

цього часу партизани вже координували свої дії з важливими операція5

ми Червоної Армії, допомагали їх успішному проведенню. Особливо

активно діяли партизанські з’єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Са5

бурова, М. Наумова, які об’єднували в своїх рядах 29,5 тис. народних

месників, а на початок 1944 року кількість партизанів в українських

з’єднаннях зросла до 58,5 тисяч. Партизанам активно допомагало місце5

ве населення.

Дії партизан, особливо диверсії на залізницях, викликали страх

у ворога, відволікали на себе значну частину живої сили, техніки та ма5

теріальних ресурсів. Партизани надавали серйозної шкоди ворожим ко5

мунікаціям: ними було висаджено в повітря 3688 ешелонів, 1469 заліз5

ничних та шосейних мостів.

У 1943 році було організовано рейди партизанських з’єднань тила5

ми ворога на Правобережжя та в Карпати. Крім військової мети ці рей5

ди повинні були нейтралізувати вплив ОУН на ці території. Внаслідок

таких рейдів на окупованих землях виникали цілі партизанські зони.

Під час Курської битви і битви за Дніпро партизани здійснювали так

звану «рейкову війну».

276

Іншою течією антинацистського руху в Україні стало українське

національне підпілля та партизанські загони, які очолювала Організація

українських націоналістів (ОУН). ОУН особливу активність стала виявля5

ти відразу після того, як Західну Україну окупували німці. До речі керів5

ництво ОУН активно співробітничало зі спецслужбами Німеччини ще

задовго до початку війни. За безпосередньою участю ОУН під її керівницт5

вом було сформовано дві військові частини «Нахтігаль» та «Роланд», які

брали безпосередню участь в боях з частинами Червоної Армії, що

відступала. У перші дні війни окупанти всіляко підтримували оунівців

як союзників в боротьбі з тими, хто підтримував Радянську владу.

30 червня, відразу після того, як радянські війська залишили Львів,

лідер ОУН Степан Бандера проголосив утворення самостійної україн5

ської держави. Український уряд очолив Я. Стецько. В декреті № 1 уря5

ду Я. Стецька говорилось, що «український уряд буде тісно співпрацю5

вати з націонал5соціалістами Великої Німеччини…», а «українська армія

буде боротися за новий порядок у всьому світі».

Оунівці розраховували, що німці погодяться і підтримають україн5

ську державу, яка, до того ж, обіцяла їм допомогу в боротьбі з Радян5

ським Союзом. Але вони помилились. Вже 5 липня німці розігнали уряд

Я. Стецька, а сотні оунівців були розстріляні або потрапили до концта5

борів. Були заарештовані були Я. Стецько та С. Бандера.

Розчаровані оунівці перейшли до саботажу політики фашистських

окупантів і почали підготовку до збройної боротьби проти них, чекали

нагоди, коли німці і радянські війська взаємно ослабнуть в кровопро5

литній війні.

Після того, як німці зайняли Київ, з ініціативи іншого лідера ОУН

А. Мельника було утворено Українську національну раду, яка мала

співробітничати з новою владою. Але цю Раду гітлерівці в 1941 році ро5

зігнали, а її активних діячів заарештували (згодом багатьох з них німці

розстріляли).

У 1942 році легально співробітничав з німецькими окупантами лише

Український Центральний Комітет, який займався, в основному, питан5

нями культури та господарства. Деякі історики вважають, що діяльність

Комітету сприяла тому, що окупаційний режим на Західній Україні був

не таким жорстоким, як в інших регіонах України, Білорусії, Росії.

У той же час ОУН(б) (бандерівці) та ОУН(м) (мельниківці) почала

створювати мережу підпільних організацій, яка охопила не лише західні,

але і центральні райони України. Діяли українські націоналісти підпільні

організації в Харкові, Донбасі та в Криму. Німці переслідували і розга5

няли підпільні організації оунівців. Наприкінці 1941 — початку 1942 року

близько 300 активних діячів оунівського руху були заарештовані в Києві

і страчені у Бабиному Яру.

277

У відповідь на репресії з боку німецьких окупантів ОУН стала ство5

рювати партизанські загони, які в жовтні 1942 року об’єднались та ут5

ворили Українську повстанську армію (УПА). Очолив УПА Р. Шухевич

(Тарас Чупринка). На відміну від радянських партизан, які опирались

на підтримку уряду СРСР, ОУН5УПА могла розраховувати виключно

на свої власні сили та на підтримку місцевого населення.

Збройні формування українських націоналістів зосереджувались

в основному в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах. Одним з пер5

ших загонів була «Поліська Січ», організована в 1941 році Тарасом Бо5

ровцем (Бульбою).

У червні 1943 року на Надзвичайному великому зборі ОУН(б) була

схвалена нова соціально5економічна платформа організації, яка перед5

бачала безкоштовну передачу землі селянам, свободу вибору форм гос5

подарювання, рівність прав та обов’язків усіх громадян у майбутній не5

залежній українській державі. ОУН визначила головні завдання своєї

боротьби: війна проти німецького нацизму і більшовизму.

Після того, як нацистська Німеччина стала терпіти поразки від Чер5

воної Армії, вона стала більш лояльно ставитися до ОУН. Почалось по5

ступове зближення між німецьким командуванням і лідерами ОУН5

УПА.

У січні 1944 року керівництво українських націоналістів видало на5

каз бойовим організаціям не виступати проти німецьких солдат, засто5

совуючи щодо них як виняток взяття в полон. У тому ж 1944 році за вка5

зівкою абверу Українській повстанській армії була передана зброя,

амуніція, засоби зв’язку, медикаменти, гроші. УПА, в свою чергу, пере5

давала абверу дані про Червону Армію.

Діяльність ОУН5УПА по різному оцінюється в історичній літературі.

Самі учасники УПА, політичні лідери національних партій і груп і деякі

історики говорять про успіхи УПА в боротьбі з гітлерівцями і підкрес5

люють національно5визвольний характер цієї боротьби. Кардинально

іншої точки зору дотримуються радянські партизани, учасники вітчиз5

няної війни, деякі історики з України, Росії, Білорусії, які доводять,

що діяльність УПА з самого початку направлялась і контролювалась

спецслужбами Німеччини. Вони стверджують, що УПА свої зусилля

направляла, в основному, не на боротьбу з фашистами, а на боротьбу

з партизанами, органами радянської влади, частинами Червоної Армії

і з поляками.

І дійсно, величезна кількість матеріалів свідчить про те, що після

визволення України Червоною Армією УПА повністю переключилась

на терор проти нової влади і власного народу. І це правда. Правда і те,

що гренадерська дивізія СС «Галичина», яка діяла в складі вермахту,

була утворена і керувалась німцями.

278

Восени 1942 року почався новий етап Великої Вітчизняної війни.

На цей час німецькі війська вийшли в міжріччя Дону і Волги. Чотирим5

ісячні оборонні бої радянських військ остаточно знесилили ворога,

підірвали його моральний дух і змусили його перейти до оборони.

З 19 листопада 1942 року почався контрнаступ радянських військ під

Сталінградом. Грандіозна Сталінградська битва закінчилась 2 лютого

1943 року капітуляцією 330 тисячного угрупування німецьких та ру5

мунських військ. Перемога під Сталінградом докорінно змінила ситуа5

цію на фронті на користь Радянського Союзу. Після Сталінграду ра5

дянське командування взяло стратегічну ініціативу до своїх рук і вже

не випускало її до самого кінця війни.

Вигнання ворога з території України розпочалось наприкінці груд5

ня 1942 року. Першим населеним пунктом, звільненим від німецько5

фашистських загарбників, було село Півнівка Мєловського району Во5

рошиловградської (нині Луганської) області.

У січні — лютому 1943 року радянське командування поставило зав5

дання звільнити Донбас і Харківський промисловий район та вийти до

Дінця. Східні регіони України звільнялись силами Південного, Півден5

но5Західного та Воронезького фронтів. В результаті наступальної опе5

рації в лютому — березні були звільнені північно5східні райони Донба5

су, стратегічно важливий залізничний вузол Лозова, а 16 лютого 1943 року

війська Воронезького фронту визволили Харків. З’явилась можливість

продовжити наступ і звільнити усю Лівобережну Україну. Але радянсь5

ке командування не передбачило, а, значить, і невчасно відреагувало на

контрнаступ німецьких військ. Незважаючи на масовий героїзм, ра5

дянські війська змушені були відступити. 15 березня під натиском пе5

реважаючих сил ворога вони залишили Харків.

Безсмертною славою покрили себе герої5визволителі Харкова. Се5

ред них 25 гвардійців взводу гвардії сержанта П. Широніна (Усі

гвардійці5широнінці отримали звання Героїв Радянського Союзу).

У боях за Харків бойове хрещення отримав 15й Окремий чехословаць5

кий батальйон під командуванням Людвіка Свободи. За героїзм

і мужність звання Героя Радянського Союзу отримав підпоручик Ота5

кар Ярош (посмертно). До речі, він став першим іноземним громадя5

нином, який отримав це високе звання. Десяти дивізіям, які брали участь

у звільненні Харкова, було присвоєно звання Харківських.

У липні 1943 року німецьке командування зробило спробу перехопити

стратегічну ініціативу і взяти реванш за поразку під Сталінградом. Почав5

ся грандіозний за своїм розмахом наступ вермахту на Курській дузі.

Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 року) стала однією з вирішаль5

них подій Другої світової війни. Перемога радянських військ під Курсь5

ком і Орлом закріпила корінний перелом в ході Великої Вітчизняної війни.

279

Ще під час Курської битви німці почали будувати міцну оборонну

лінію від Балтійського до Чорного моря. Основою цієї оборонної лінії

став Дніпро з його повноводдям, шириною, високим правим берегом.

Німецька пропаганда називала лінію оборони по Дніпру і Молочній

державним кордоном великої Німеччини — «Східним валом». Гітлерів5

ське командування за будь5яку ціну прагнуло утримати промислові райо5

ни України, в першу чергу — Донбас.

У результаті контрнаступу радянських військ на Курській дузі були

звільнені Донбас і Лівобережна Україна. У результаті Ізюмсько5Барвен5

ківської і Бєлгородсько5Харківської операції 23 серпня 1943 року був

остаточно звільнений Харків.

8 вересня війська Південно5Західного фронту під командуванням

Р. Малиновського визволили Сталіно (тепер Донецьк). 22 вересня було

завершено звільнення Донбасу від німецьких загарбників. Донбаська,

Чернігово5Прип’ятська наступальні операції відкрили радянським

військам дорогу до Дніпра. Переслідуючи ворога, радянські війська

відкинули його за Дніпро в район Дніпропетровська — Запоріжжя.

У кровопролитних боях за звільнення України брали участь сотні тисяч

воїнів — представників усіх без винятку республік Радянського Союзу.

Багато їх назавжди залишилось в Україні, її земля стала останнім їх при5

станищем. У свою чергу сотні тисяч українців звільняли від окупантів

територію Росії та Білорусії.

У жовтні 1943 року завершився розгром німецьких військ на

Лівобережжі. 14 жовтня радянські війська звільнили Запоріжжя,

25 — Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. Німці були розбиті на річці

Молочній і звільнена Північна Таврія. Надії німців на «Східний вал»

почали розвіюватися.

Гітлерівці відступаючи, залишали після себе «зону пустині», знищу5

ючи усе на своєму шляху. Лише швидкий наступ радянських військ

не дав нацистам можливості до кінця реалізувати свої злодійські наміри.

У важких умовах, під безперервним вогнем артилерії і авіації ворога

відбувалось форсування Дніпра. Воїнам Червоної Армії довелось до5

класти величезних моральних і фізичних зусиль, щоб отримати пере5

могу в цій битві. 20 жовтня 1943 року, за рішенням Ставки, Воронезький,

Степовий, Південно5Західний і Південний фронти були перейменовані

відповідно в 15й, 25й, 35й і 45й Українські фронти. І, насправді, чим далі

просувались по Україні радянські війська, тим інтенсивніше вони ук5

раїнізувалися (відбувались тотальні мобілізації місцевого населення).

В Українських і Білоруських фронтах в 1944 році від 50 до 70 відсотків

особового складу становили українці.

На початку листопада 1943 року почались кровопролитні бої за Київ,

які завершились 6 листопада звільненням столиці України. Гітлерів5

280

ський «Східний вал» не врятував агресора, який, втративши усяку надію

утримати його в своїх руках, змушений був відступати на захід.

На початку 1944 року почалось визволення Правобережної Украї5

ни. В січні — лютому була проведена Корсунь5Шевченківська насту5

пальна операція. Від окупантів були звільнені міста Кіровоград, Кор5

сунь5Шевченківський, Ровно, Луцьк, Нікополь, Кривий Ріг. Новий

наступ радянських військ розпочався в березні 1944 року і продовжу5

вався до травня. У результаті цього наступу були звільнені Миколаїв,

Одеса, Тернопіль, Кам’янець5Подільський.

Наступальна операція радянських військ в Криму 8 квітня —

12 травня 1944 року забезпечила остаточну ліквідацію сил противника

на півдні. 13 квітня було звільнено Сімферополь, 9 травня — Севасто5

поль, а 12 травня — увесь Кримський півострів.

Населення Криму радісно зустріло радянських воїнів5визволителів.

Але невдовзі кримські татари мусили пережити ще одну хвилю страху:

усе кримськотатарське населення півострова було звинувачене в пособ5

ництві окупантам і в травні 1944 року за рішенням Державного Коміте5

ту Оборони депортоване зі своєї історичної батьківщини до Середньої

Азії. Загальна кількість депортованих становила 238,5 тис. чоловік,

більшість з них (близько 86 відсотків) — це жінки і діти. Разом з татара5

ми з Криму були виселені греки, вірмени, болгари. Раніше, ще в 1941 році

з південних районів України депортували німців. Довгий час над цими

народами висіло важке звинувачення в «державній зраді» і лише в другій

половині 805х років вони були реабілітовані й отримали право поверну5

тися на історичну батьківщину.

У липні 1944 року війська 15го Українського фронту почали наступ

в Західній Україні проти групи німецьких армій «Північна Україна».

27 липня радянські війська звільнили Львів. Незабаром німців вибили

з Перемишля і Станіслава (Івано5Франківськ), 6 серпня — з Дрогоби5

ча, 7 серпня — з Борислава і Самбора.

20 серпня 1944 року частини Червоної Армії почали новий наступ

проти німецьких військ на півдні. У результаті Яссо5Кишинівської опе5

рації німецькі війська були вибиті з Молдавії та Ізмаїльської області

України. 8 жовтня 1944 року був звільнений останній населений пункт

України (в її тодішніх кордонах) — село Лавочне Дрогобицької області.

28 жовтня війська 45го Українського фронту звільнили Закарпатську

Україну. Таким чином, вся Україна в її етнічних межах була звільнена

від фашистських окупантів.

Паралельно з проведенням грандіозних воєнних операцій на фронті

на звільнених від німецьких окупантів територіях уже з 1943 року поча5

ли розгортатися відбудовчі роботи. У першу чергу відбудовувалась ма5

шинобудівна промисловість, електростанції та транспорт. В Україну