Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
291
цювати на власному присадибному господарстві, за рахунок якого вони
й жили, і частину доходів від якого повинні були віддавати державі.
Ослаблені війною, голодом жінки, літні люди, підлітки фізично
не могли виконувати денні норми виробітку, за що часто притягувались
до адміністративної, або навіть, до судової відповідальності.
Украй тяжке становище українського села стало просто нестерпним
після того, як в липні 1946 року хлібозаготівельний план для республі5
ки було збільшено до 362 750 тис. пудів. У ході розгортання хлібозаготі5
вель посилювався тиск центральних союзних органів на керівництво
республіки. Так, 26 листопада 1946 року за підписами Й. Сталіна та
А. Жданова в республіки (в тому числі і на Україну) були направлені те5
леграми з вимогою «покінчити з небільшовицькими ставленнями до
справи організації хлібозаготівель і забезпечити виконання плану». Ста5
лінське керівництво вперто не бажало рахуватись з реальністю.
Ситуація в Україні тим часом загострювалась. Через посуху та надмірні
хлібозаготівлі колгоспам нічим було оплатити працю колгоспників.
У більшості господарств, що потерпіли від засухи, зернові на трудодні
не видавались зовсім. У цілому на одного працюючого в колгоспах
республіки припадало в 1946 році усього 34 кг зерна. Колгоспники Ук5
раїни страждали від голоду, який посилювався, набуваючи катастрофіч5
ного характеру. Рятуючись від голоду, люди змушені були відкопувати
з5під снігу мерзлу картоплю, буряки, що залишились на колгоспних
полях після їх збирання, їсти кору дерев, собак, дрібних гризунів тощо.
Недоїдання, голод призвели до поширення дистрофії та розвитку різних
хвороб. Зростала смертність. У січні — грудні 1946 року щомісяця
в середньому на селі померло близько 20 тис. осіб, у січні 1947 року — 30 тис.
осіб, у лютому 1947 року — 38,5 тис. осіб, у березні 1947 року — 51,4 тис.
осіб. Особливо високою смертністю від голоду була в східних та південних
областях України: Сталінській (Донецькій), Ворошиловградській (Луган5
ській), Запорізькій, Одеській, Харківській, Миколаївській та Херсонській.
У цілому в Україні голодувало більше трьох мільйонів селян, кожен
3–4 з них помер. Трагізм ситуації полягає в тому, що хліб та інші про5
дукти харчування в країні були, причому в достатній кількості для того,
щоб відвернути голод. Зерно вивозили за кордон, причому безоплатно,
у вигляді допомоги країнам східної Європи — сателітам СРСР, в той час
як українці сотнями тисяч помирали від голоду.
До речі, жертв голоду могло бути значно більше, якби не зусилля
тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У М.С. Хрущова, який, розу5
міючи трагізм ситуації, звернувся до Й. Сталіна з проханням надати
допомогу Україні, щоб не допустити ще більших масштабів голоду.
Сталін відреагував на прохання Хрущова гнівною телеграмою, в якій
назвав лідера українських комуністів «підозрілим елементом». Але че5
292
рез деякий час все ж таки за вказівкою Сталіна Україні було виділено
140 млн. карбованців для організації безоплатного харчування населен5
ня. Але цих коштів було недостатньо. Була надана також незначна про5
довольча і насіннєва позика. Лише з часом становище в Україні поліп5
шилось.
Самовіддана праця селян: жінок, підлітків, літніх людей дала змогу
в основному відбудувати колгоспи, радгоспи, МТС, відновити посівні
площі. У роки четвертої п’ятирічки 950 передовиків сільського госпо5
дарства республіки одержали звання Героя Соціалістичної Праці,
35 тис.— були нагороджені орденами та медалями.
Але і надалі в управлінні сільськогосподарським виробництвом по5
силювались командно5бюрократичні, директивні методи, що супере5
чили економічним інтересам колгоспників. Так, порушувався принцип
матеріальної зацікавленості колгоспників у результатах їх праці, пору5
шувався Статут сільськогосподарської артілі, продовжувалось нераціо5
нальне використання сільськогосподарських угідь, норми виробітку
колгоспниками були завищеними. Нормою стала практика, коли кращі,
передові колгоспи змушені були перекривати невиконання планів дер5
жавних поставок слабкими господарствами.
Таким чином, роки повоєнної відбудови України були досить важ5
кими. Але, не дивлячись на це, наш народ, перш за все жінки, підлітки
проявляли величезну мужність та терпіння. На героїчну працю людей
надихала віра в те, що після війни відбудуться докорінні зміни в сус5
пільно5політичному житті України. Уже наприкінці 1946 року в Україні
масовому «соціалістичному змаганні» брало участь близько 90 відсотків
робітників промисловості. Змагались окремі робітники, бригади,
дільниці, цехи, підприємства і, навіть, галузі промисловості. Боролись
за економію сировини та матеріалів, зниження собівартості продукції,
за виконання і перевиконання виробничих завдань тощо. Не можна за5
бувати і про допомогу, яку надавали Україні інші республіки Радян5
ського Союзу. Наприклад, металургійний комбінат «Запоріжсталь» до5
помагали відбудовувати 57 підприємств. Із різних куточків країни сюди
приїхали на роботу близько 30 тис. робітників. Теж саме і про відбудову
інших підприємств і цілих регіонів України. У відбудові Донбасу брали
участь інтернаціональні бригади, що формувались у 12 союзних та ав5
тономних республіках, 29 краях та областях. В ці райони України у пері5
од відбудови з усіх кінців СРСР надходили ліс і будматеріали, пальне,
виробниче устаткування, продукти харчування тощо. У свою чергу, про5
мислові підприємства України, після їх відбудови, вивозили за межі
України вугілля, метал, машини та обладнання. Не меншу допомогу
надавали українці відбудові господарства інших республік, що постра5
ждали в результаті Другої світової війни.
293
У суспільно5політичному житті Украї5
ни у повоєнний період відбувались про5
цеси, пов’язані з посиленням «культу осо5
би» Сталіна. Це пов’язано, перш за все,
з повним контролем Москви над всіма суспільними процесами в Ук5
раїні. У березні 1947 року М. Хрущова зняли з посади першого секрета5
ря ЦК Компартії України. Його замінив Л. Каганович. Почалась нова
кампанія боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», яка де5
далі набувала все більшого політичного забарвлення. Діячі української
радянської науки і культури піддавались не лише критиці, їх звинувачу5
вали в «націоналізмі» і «космополітизмі». Серед тих, хто став жертвами
ідеологічного цькування з боку тоталітарної влади були поети і пись5
менники, зокрема Юрій Яновський, Максим Рильський, Володимир
Сосюра, Олександр Довженко та інші.
М. Рильського критикували та переслідували за поетичні твори «По5
дорож у молодість» та «Київські октави», Ю. Яновського — за роман
«Жива вода», І. Синченка — за повість «Його покоління». Українських
письменників звинувачували в тому, що вони своїми творами «вносили
в літературу українського народу націоналістичну отруту». Оперу Дань5
кевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що в ній недоста5
тньо місця відведено росіянам та комуністичній партії. Ідеологічним
репресіям підлягали редакції журналів «Вітчизна», «Перець». Правля5
чий режим негативно ставився до будь5яких проявів української націо5
нальної самосвідомості, критичних оцінок тих чи інших проявів сус5
пільного життя, відступів від стереотипних ідеологічних установок,
творчого пошуку самостійності.
Чи не найсильніший удар українській літературі наніс О. Корнійчук,
який, виступаючи зі звітною доповіддю на з’їзді письменників України
в 1946 році, засудив прояви «націоналізму» в творах М. Рильського
і П. Тичини. Викорінюючи «український націоналізм», комуністична
влада провела «чистки» редакцій журналів «Вітчизна» і «Дніпро».
У серпні 1946 року нищівній критиці було піддано «Нарис історії
української культури» за редакцією С. Маслова та Є. Кирилюка за його
«націоналістичний характер». У складних умовах опинились гуманітарні
науки. У спеціальній постанові ЦК КП(б)У «Про політичні помилки
і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР»
провідні історики України звинувачувались у націоналістичних збочен5
нях, у відродженні «націоналістичних вигадок» В. Антоновича, М. Гру5
шевського.
Боротьба за «чистоту» ідеології, пошуки потенційних ворогів при5
вели до нападок на євреїв, діячів єврейської культури, лікарів5євреїв,
їх звинувачували у «космополітизмі».
Суспільнополітичне
та культурне життя
республіки
294
Таким чином, наприкінці 405х — на початку 505х років ідеологія
і політична практика сталінізму набрала відкрито великодержавних ро5
сійських рис.
Щоправда, наслідки ідеологічного тиску були не такими важкими,
як у 305ті роки, коли критика, як правило, закінчувалась фізичним зни5
щенням тих, кого критикували.
За підрахунками дослідників, з 1938 до 1954 року українська літера5
тура втратила 223 письменники, 17 з яких були розстріляні, 8 — покінчи5
ли життя самогубством, 175 — були заарештовані або заслані та відлу5
чені від творчості, 16 — пропали без вісти і лише сім померли власною
смертю. Конфлікт Л. Кагановича з українською інтелігенцією зайшов
так далеко, що в тому ж 1947 році сам Сталін змушений був відкликати
його до Москви, а на чолі КП(б)У знову був поставлений М. Хрущов.
Таким чином, розвиток української культури в перші повоєнні роки
відбувався у складних умовах радянського комуністичного тоталітариз5
му, але ці перешкоди не змогли зупинити зовсім її розвиток.
Так, не відкидаючи і не принижуючи негативний вплив адміністра5
тивно5командної системи та сталінізму на розвиток української куль5
тури, необхідно відзначити, що в цей же період створювались прекрасні
літературні та музичні твори. Серед них романи О. Гончара «Прапоро5
носці», М. Стельмаха «Велика рідня», Н. Рибака «Переяславська Рада»,
поезії М. Бажана — книга «Англійські враження», А. Малишка — пое5
тична збірка «Лірика», поеми «Прометей», «За синім морем».
Навіть за умов залишкового фінансування, після закінчення війни
відбудовувались і будувались нові заклади культури: клуби, музеї, бібліо5
теки, театри, кінотеатри, філармонії, консерваторії. У нових, відбудо5
ваних або тимчасово пристосованих приміщеннях почали працювати
школи та дошкільні дитячі заклади. У 1953 році було здійснено перехід
до обов’язкової семирічної освіти. Таким чином, і в умовах комуністич5
ного тоталітаризму люди не лише самовіддано і напружено працювали,
але і книжки читали, і пісні співали, відвідували театри і кінотеат5
ри з великим бажанням здобути освіту. До речі, як не сумно, це визна5
вати, але переважна більшість людей вірила в «соціалістичні ідеали»
і дотримувалась офіційної комуністичної ідеології.
У роки повоєнної відбудови приділялась значна увага розвитку на5
уки. У 1945 році в складі Академії наук було створено нове сільськогос5
подарське відділення. Розширювалась мережа науково5дослідницьких
інститутів. Незважаючи на великі труднощі і існуючі проблеми, ук5
раїнські вчені збагатили світову науку багатьма фундаментальними роз5
робками, винаходами і відкриттями у галузі ракетної техніки, космо5
навтики, атомної енергетики. До речі, саме на Україні в 1948–1956 роках
в Інституті електроніки під керівництвом С. Лєбєдєва було створено
295
першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. Але
більшість наукових розробок впроваджували перш за все у військово5
промисловий комплекс.
Разом з тим у розвитку наукових досліджень спостерігались і нега5
тивні процеси. Так, значної шкоди сільськогосподарській та біологічній
наукам завдала «лисенківщина». Гальмувались розробки вчених в галузі
генетики, кібернетики тощо.
Народ, що переміг у війні, що в короткі строки, ціною неймовірних
зусиль відбудував народне господарство, жив і працював у повоєнні роки
з надією на демократичні зміни в суспільстві, прагнув до спокою і до5
бробуту. Але після війни природа тоталітарної держави не змінилась.
Як і раніше існувала адміністративно5командна система. Як і раніше
ВКП(б) підміняла або контролювала діяльність усіх державних і громад5
ських структур. У самій партії та державі панував режим особистої влади
Сталіна. Вище партійне керівництво було поза будь5якою критикою.
Партійні органи направляли і повністю контролювали діяльність
Рад, профспілок, комсомолу, інших гро5
мадських організацій.
Більш складна політична ситуація
склалась у Західній Україні, населення
якої продовжувало опиратись спробам тоталітарної влади інтегрувати її
в радянську систему. Крім того, місцеве населення було незадоволене
тим, що радянська влада намагалась ліквідувати греко5католицьку церкву
(остання мала міцні позиції в західноукраїнських землях і була історич5
ним важливим чинником культурного і духовного розвитку українців
Галичини та Закарпаття). Після смерті митрополита греко5католицької
церкви А. Шептицького серед греко5католицького духовенства поча5
лися арешти. Таким чином, радянська влада намагалась організувати
«саморозпуск» ГКЦ, як у 1930 році ліквідувала українську автокефаль5
ну церкву.
Нове керівництво церкви на чолі з архієпископом Й. Сліпим було
відправлено до Сибіру. Греко5католицьку церкву намагались відірвали
від Ватикану і приєднали до Російської православної церкви, що пов5
ністю контролювалось комуністичною владою. Незабаром, намагаючись
уникнути репресій, частина священиків і мирян змушена була прийня5
ти православ’я, продовжуючи таємно дотримуватись греко5католиць5
ких канонів.
«Соціалістичні перетворення» на західноукраїнських землях перед5
бачали проведення індустріалізації та «культурної революції». Прове5
дення індустріалізації почалось згідно з 45м п’ятирічним планом (1946–
1950 рр.). Великим промисловим центром мав стати Львів. У краї
почалось будівництво заводів сільськогосподарського, автобусного,
Розвиток політичних подій
на західноукраїнських
землях
296
автотранспортного, інструментального, скляного, електролампового,
машинобудування. Таким чином уже наприкінці 405х років у Західній
Україні з’явились нові галузі промисловості, почав працювати новий
Львівсько5Волинський вугільний басейн, який став другою, після Дон5
басу, вугільною базою України.
Економічні перетворення на західноукраїнських землях супровод5
жувались посиленням репресій проти тих, хто не був лояльним радян5
ському режиму.
Ще більше загострило ситуацію в краї і проведення насильницької
колективізації. Радикальні аграрні реформи проводилися без урахуван5
ня місцевих особливостей і політичної ситуації, що склалася. На захід5
ноукраїнських землях в ході проведення колективізації, фактично по5
вторювали практику 305х років: у східні та північні райони Росії виселяли
заможних селян із сім’ями і тих, хто не хотів вступати до колгоспів.
Декілька сот тисяч сімей за «політичними мотивами» було репресова5
но і депортовано з Західної України без суду і слідства, навіть без пись5
мових звинувачень.
І все ж навіть в таких складних умовах партизанські загони УПА та
підпілля ОУН, які нараховували в своїх рядах близько 100 тис. чоловік,
продовжували збройну боротьбу, яка базувалась на терорі проти радян5
ських і партійних працівників та колоборантів з числа місцевого насе5
лення, представників російської і української інтелігенції. Цей терор
був лише відповіддю на терор тоталітарного режиму, відповіддю на ма5
сові репресії та депортації. Але число загиблих з українського боку в де5
сять разів перевищувало число загиблих з боку тоталітарної влади. Для
того щоб дискредитувати УПА, енкаведисти перевдягались в партизанів
і влаштовували терористичні акції. У Ленінграді існувала спеціальна
школа НКВС. У цій кривавій боротьбі бойовики УПА не шкодували
нікого, тероризуючи навіть власний народ.
Зі свого боку, в боротьбі з ОУН—УПА радянський режим викорис5
товував масові репресії: цілі села, жителів яких підозрювали в зв’язках
з УПА, оголошувались бандитськими, проводилась масова депортація
селян, розстрілювали без суду та слідства. Від боротьби страждало мир5
не населення, яке опинилось між двох вогнів.
УПА вела бойові дії не тільки на українській території, але й на ук5
раїнських землях, які входили до складу Польщі та Чехословаччини.
Довгий час польські війська не могли витіснити українських повстанців
і в боротьбі з ними несли великі втрати. Після вбивства в березні 1947 року
бойовиками УПА заступника міністра оборони генерала Сверчевсько5
го польський уряд вирішив діяти більш рішуче і ліквідувати «українську
проблему» раз і назавжди. Ці дії були погоджені та знайшли повну
підтримку від керівництва комуністичної Москви.
297
У квітні 1947 року була проведена спільна польсько5чесько5радян5
ська операція «Вісла», в ході якої загони УПА були знищені. Лише не5
багатьом бойовикам вдалося перейти через радянський кордон або че5
рез Чехословаччину пробратися до західних зон окупації Німеччини.
Українське населення Лемківщини, Надсяння, Холмщини, звину5
вачене в симпатіях та підтримці УПА, було розселене в західних та
північних районах Польщі. Це була етнічна чистка. Вояки УПА були
кинуті до концтаборів, що їх зберегла комуністична Польща після по5
разки Німеччини.
У березні 1953 року помер Й. Сталін. У вищих ешелонах комуністич5
ної влади почалася боротьба за державні посади. У ході цієї боротьби
укріплював свої позиції М. Хрущов. Готувався до захоплення влади
і Л. Берія, але його було заарештовано у липні 1953 року.
У вересні 1953 року Першим секретарем ЦК КПРС став М.С. Хру5
щов, якого активно підтримували і на Україні. Прихід до влади Хрущо5
ва привів до зміни керівництва партійного керівництва на місцях.
В Україні почався процес українізації керівництва республіки. Пер5
шим секретарем ЦК КПУ став А. Кириченко, другим секретарем —
М. Підгорний. За часів сталінщини українці ніколи не були на чолі
КП(б)У.
У 1954 році в Україні і в СРСР урочисто відзначили 3005річчя Пере5
яславської угоди між Україною та Росією. У цьому ж році відбулась пе5
редача Кримської області від Російської Федерації Україні.
Видатною подією в суспільному житті СРСР став ХХ з’їзд КПРС,
який проходив у лютому 1956 року. На з’їзді Хрущов виступив з однією
з найбільш драматичних у радянській історії доповідей, яка до 1989 року
в СРСР не була опублікована. У ній доповідач розкрив детальну, стра5
хітливу картину сталінських злочинів і відповідальність за репресії то5
талітарного режиму повністю були перекладені на Сталіна, хоча останній
визнавався вірним «ленінцем». Виступ Хрущова був, безумовно, актом
особистої мужності та проявом політичної далекоглядності. У той же
час його «таємна доповідь» означала початок процесу «десталінізації»,
який супроводжувався відчутними змінами в духовному житті суспільст5
ва. ХХ з’їзд КПРС поклав початок часткового реформування створеної
в 30–405х роках тоталітарної моделі суспільного ладу, відродження де5
мократичних принципів в розвитку країни. Після з’їзду послабшав тиск
офіційної ідеології, що сприяло «відлизі» в культурному житті. Поча5
лась підготовка до проведення широких і глибоких реформ у сфері
економіки. Але сутність радянського тоталітарного режиму не заз5
нала змін.
Все це, звичайно, не означало, що з тоталітарним режимом покінче5
но остаточно, до його повного знищення було ще далеко та це завдан5
298
ня М. Хрущов перед собою не ставив. Але атмосфера всеохоплюючого
страху та хронічного паралічу суспільства, яка була за час сталінського
керівництва, почала поступово змінюватись атмосферою «хрущовської
відлиги». Припинились масові репресії, хоча боротьба з інакодумцями
продовжувалась, почалась реабілітація незаконно репресованих пар5
тійних, державних працівників, діячів науки і культури. Були посмерт5
но реабілітовані В. Затонський, Є. Квірінг, С. Косіор, П. Постишев,
Ю. Коцюбинський, М. Куліш, маршали Радянського Союзу В. Блюхер,
О. Єгоров, М. Тухачевський, командарми І. Уборевич і Й. Якір.
Поштовх до конкретних дій дала Постанова ЦК КПРС від 30 черв5
ня 1956 року «Про подолання культу особи та його наслідків». Було пе5
реглянуто основні справи репресованих у післявоєнний період. Тюрем5
но5табірний режим став дещо м’якшим, німецькі військовополонені
були амністовані, їм дозволили повернутись до Німеччини (НДР). Ам5
ністію отримали більшість членів ОУН та вояків УПА. До 1957 року на
Україну повернулись 65 тис. депортованих членів сімей, пов’язаних
з діяльністю українських націоналістів.
З вулиць та майданів зникли портрети, бюсти та пам’ятники Сталіну.
Українці включились у процес «демократизації» досить активно.
Якраз у цей період в Україні виникли і стали активно діяти численні
науково5технічні товариства, інститути та університети розповсюдження
передового виробничого досвіду, науково5технічного прогресу, товарист5
ва винахідників і раціоналізаторів та багато інших. В Україні розпочав5
ся процес часткової лібералізації громадсько5політичного життя.
Нове дихання отримав український національний рух. Особливо
активно включились в процес десталінізації діячі культури. І з самого
початку «відлиги», і пізніше головною турботою їх було сумне станови5
ще української мови в Україні. Інтелігенція, студенти, навіть партійні
працівники наполегливо відстоювали тезу: «особливий статус» російсь5
кої мови в СРСР не повинен приводити до дискримінації української
в Україні. Звучали вимоги про захист української мови і про її широке
використання в освіті та офіційних установах.
Болючим залишалось і питання про стан української науки. Істо5
рики виступали проти жорстокого ідеологічного контролю з боку Мос5
кви, який за їх твердженням, привів до «збіднення історії» України. Ха5
рактерними рисами цього збіднення були провінціалізм, рабське
слідування партійним «рекомендаціям», перебільшення ролі і значен5
ня зв’язків з Росією при одночасному зневаженні «української історич5
ної специфіки». На тлі цих вимог в українській історичній науці відбу5
вались позитивні зміни. У 1957 році українські історики отримали дозвіл
на випуск власного часопису — «Український історичний журнал». Че5
рез два роки з’явились перші томи «Української Радянської Енцикло5
299
педії», у відповідь на випуск українською західною діаспорою «Енцикло5
педії українознавства» за редакцією В. Кубійовича. За ними пішли публі5
кації: «Історія українського мистецтва», «Історія міст і сіл України». Та5
ких видань не було в Росії. Короткий період ревізії політики сталінізму
інтелігенція України використала для реалізації своїх національних праг5
нень. Зросла її національна свідомість, духовність, творча активність.
Вийшли в світ історичні романи, в яких змальовувалась боротьба ук5
раїнського народу за незалежність. Це романи Н. Рибака «Переяславська
Рада», А. Хижняка «Данило Галицький», С. Скляренка «Святослав» та
«Володимир», П. Панча «Гомоніла Україна», численні романи про без5
смертний подвиг українського народу у Великій Вітчизняній війні.
Відбувались якісні зміни в мистецтві, театрі, кінематографії, науці.
Прагнучи підняти рівень української науки і таким чином підви5
щити авторитет національної культури, інтелігенція зосередила свою
увагу не лише на традиційних гуманітарних дисциплінах, а і вимагала
створити в республіці умови для розвитку нових напрямів наукового
пошуку, таких як ядерні дослідження та кібернетика. У 1957 році в Києві
було створено комп’ютерний центр, який у 1962 році було перетворено
в Інститут кібернетики Академії наук УРСР. Незабаром цей науковий
заклад став загальносоюзним лідером у цьому напрямку. Розширюва5
лись дослідження в галузі фізики, розроблялись нові методи квантової
теорії, проводились наукові дослідження в галузі селекції. Колектив ук5
раїнського науково5дослідного конструкторсько5технологічного інсти5
туту синтетичних наукових матеріалів АН УРСР у 1961 році одержав перші
штучні алмази. Україна залишалась центром науки у галузі електро5
зварювання, яку очолював академік Є. Патон. Українську школу
біохіміків очолював академік О. Палладін. В другій половині 505х років
розпочав свою діяльність лікар5хірург М. Амосов.
Українські вчені та інженери брали активну участь в розробці та за5
пуску перших штучних супутників Землі та першого польоту людини
в космос. Генеральний конструктор космічних ракет С. Корольов — ро5
дом з України.
У цей же час почали з’являтися україномовні журнали з суспільних
і природознавчих наук. Українська інтелектуальна еліта прагнула все5
бічного розвитку наукових знань, спираючись на українську, а не на
російську мову.
Таким чином, цей період увійшов в історію під назвою «відлиги»,
епоха шістдесятників. Молоде покоління заявило про себе в прозі,
поезії, кінематографії. На ниві літератури виділялись такі відомі митці,
як В. Симоненко, Л. Костенко, В. Коротич, І. Драч. В. Стус, С. Парад5
жанов. М. Рильський став ініціатором видання творів українських
письменників, що були репресовані в 305ті роки, літературний доро5
300
бок яких знаходився у спецсховищах і був вилучений з бібліотек. Час5
тина цих творів була перевидана. Завдяки його зусиллям було реабілі5
товано посмертно цілий ряд українських діячів культури, які загинули
в катівнях сталінських в’язниць та у таборах ГУЛАГу. М. Рильський вва5
жав, що той, хто не поважає видатних представників власного народу,
сам не гідний поваги. Багато уваги М. Рильський приділяв також вихо5
ванню молодих українських поетів, піклувався про культуру рідної мови.
«Шестидесятники» виступали за оновлення радянського суспільства,
відродження української мови та культури, зростання національної са5
мосвідомості українців, відстоювали ідеї гуманізму.
Спроби «десталінізації» суспільства, реабілітація культурних діячів
України сприяли зростанню політичної активності та національної
самосвідомості молоді, особливо творчої, яка все частіше виявляла кри5
тичне ставлення до комуністичного режиму. Зростав інтерес до західної
культури. У творах українських митців все частіше звучав протест проти
тоталітаризму, вони висували вимоги забезпечити українцям свободу
духовного розвитку. У кінці 505х років новим явищем в суспільно5полі5
тичному житті став дисидентський рух. В Україні дисиденти створили
підпільні організації: «Об’єднану партію звільнення України» в Станіс5
лаві, «Український національний комітет» у Львові, «Український ро5
бітничо5селянський союз», який очолили Л. Лук’яненко та І. Кандиба.
У 1961 році Хрущов розпочав новий етап десталінізації, піком якого
стало винесення тіла Сталіна з Мавзолею. По всій країні почали зніма5
ти пам’ятники «батька народів», з бібліотек стали вилучати твори
Й. Сталіна.
Але період «хрущовської відлиги» продовжувався недовго і мав до5
сить обмежений характер. Партійне керівництво не наважувалось
ліквідувати тотальну владу як основу політичного режиму, виявити при5
чини формування цього режиму особистої влади та культу особи
Й. Сталіна. Політичні репресії та інші порушення «соціалістичної за5
конності» пов’язувались лише зі зловживаннями владою особисто Ста5
ліним і його найближчим оточенням, і аж ніяк з діяльністю правлячої
комуністичної партії взагалі. Процесу демократизації суспільства і куль5
тури заважали також обмеженість і непослідовність політики М. Хру5
щова і його оточення, «залишковий принцип» фінансування соціаль5
но5культурної сфери, що особливо гостро відчувалось в Україні.
Сам М. Хрущов, навіть здійснюючи свої реформи, націлені на де5
мократизацію суспільства, так і не зміг остаточно звільнитися від пси5
хології керівника, вихованого тоталітарною системою. Як він пізніше
згадував, у керівництві йшли на «десталінізацію» і одночасно з цим по5
боювались її, а тому стримували процес оновлення, обмежували, адмі5
ністративно регулювали його.