Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

281

стали повертатись евакуйовані колективи та вивезене в тил обладнання

заводів. Невдовзі Україна перетворилась у прифронтову матеріально5

технічну базу діючої армії.

Протягом відносно короткого терміну були відбудовані та введені

в дію шахти Донбасу (близько 55 відсотків від загального їх числа), ме5

талургійні заводи Макіївки, Дніпропетровська, Єнакієва, машино5

будівні підприємства Харкова, Києва, Краматорська та інших міст.

У складних умовах (відсутність чоловічих робочих рук, машин, замі5

новані та завалені розбитою військовою технікою поля тощо), голов5

ним чином силами жінок, людей похилого віку, підлітків поверталось

до життя сільське господарство.

Поступово відроджувалась наука, починали роботу наукові та культур5

ні заклади, відбудовувалось комунальне господарство. У березні 1944 ро5

ку до Києва повернулась Академія наук УРСР і відразу ж включилась

у процес відбудови. Повернулись з евакуації вищі навчальні заклади,

відновлювали роботу школи, технікуми.

І все ж головним залишалась допомога фронту. Війна продовжува5

лась і населення республіки, як і усього Радянського Союзу, прагнуло

прискорити довгоочікувану перемогу. Українці брали участь в збиранні

коштів у фонд оборони (для будівництва літаків, танків). Масовий ха5

рактер носила добровільна участь населення у збиранні металевого брух5

ту для потреб оборонної промисловості, жінки шили для воїнів теплий

одяг тощо.

8 травня 1945 року підписанням Акту про беззастережну капітуля5

цію Німеччини закінчилась війна в Європі. 2 вересня після капітуляції

Японії закінчилась Друга світова війна.

Значний внесок у перемогу вніс український народ. Україна була

важливою матеріально5технічною базою діючої Червоної Армії. Ева5

куйовані на Схід підприємства України, сотні тисяч українців працю5

вали на перемогу.

За чотири роки війни до лав Червоної Армії було мобілізовано май5

же 6 млн. громадян України, тобто кожен п’ятий воїн був українцем. За

мужність та відвагу в боях з фашистськими загарбниками понад 2070 ук5

раїнців були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу,

31 з них — двічі, а льотчик Іван Кожедуб — тричі. Більше мільйона ук5

раїнців воювали в партизанських загонах і з’єднаннях. Багато українців

боролися в лавах європейського Руху Опору і відзначені нагородами

урядів Чехословаччини, Румунії, Франції, Норвегії, Італії, Польщі та

інших країн.

Неоціненну допомогу Червоній Армії надало місцеве населення,

яке брало участь в будівництві мостів, переправ, доріг, оборонних спо5

руд тощо.

282

УКРАЇНА В РОКИ ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ

І ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ НАРОДНОГО

ГОСПОДАРСТВА

УРСР в системі міжнародних відносин після Другої світової

війни. Післявоєнна відбудова народного господарства республі

ки. Голод 1946–1947 років. Суспільнополітичне та культурне

життя республіки. Репресії 40–50 років. Розвиток політичних

подій на західноукраїнських землях. Соціальнополітичні

процеси 50х — початку 60х років. Хрущовська «відлига».

Економічний розвиток України в 50х — на початку 60х років.

Повоєнний розвиток України від5

бувався в умовах глибоких зовнішньо5

політичних змін. Перемога над німецько5

фашистськими загарбниками була

досягнута перш за все завдяки воєнним зусиллям народів Радянського

Союзу. Тоді це розуміли всі. Правлячі кола США, Англії, Франції

та інших країн вимушені були співпрацювати з СРСР, знаходити

шляхи вирішення найважливіших політичних проблем в розробці

спільних рішень. Однією з таких проблем було питання про західні кор5

дони СРСР, іншими словами, питання про визнання Сполученими

Штатами, Великою Британією та іншими країнами антигітлерівської

коаліції тих територіальних змін, що відбулися на заході СРСР в 1939–

1940 роках, в тому числі й возз’єднання Західної України та Північної

Буковини з Українською РСР, а також возз’єднання Закарпаття

у 1945 році.

Протягом усієї війни радянське керівництво намагалось диплома5

тичним шляхом добитись міжнародного визнання возз’єднання україн5

ських земель. Результатом дипломатичних зусиль радянського уряду

стало визнання Ялтинською (Кримською) конференцією голів урядів

трьох великих держав в лютому 1945 року справедливості нового кор5

дону, що в основному відповідав принципу етнічних кордонів.

16 серпня 1945 року між СРСР та новим комуністичним урядом

Польщі було підписано угоду про радянсько5польський кордон. За ви5

нятком незначних змін на користь Польщі, це був радянсько5німець5

кий кордон, що утворився в 1939 році. За Польщею залишались Холм5

щина, Підляшшя, Надсяння та Лемківщина, населені переважно

українцями.

УРСР в системі міжнарод

них відносин після Другої

світової війни

283

У 1951 році на прохання Польщі, Україна поступилася Істрицьким

районом Дрогобицькой області, а до Львівської області відійшла незнач5

на територія ПНР з центром в Кристокополі (Червоноград).

29 червня 1945 року було узгоджено територіальні питання між Ра5

дянським Союзом і Чехословаччиною. Згідно з угодою про Закарпатсь5

ку Україну, який вступив у силу з 30 січня 1946 року, остання входила до

складу УРСР. 22 листопада 1945 року цю угоду ратифікували Національні

збори Чехословацької республіки, а 27 листопада — Президія Верхов5

ної Ради СРСР. 22 січня 1946 року була утворена Закарпатська область

з центром у місті Ужгороді.

10 лютого 1947 року радянсько5румунська угода підтвердила кордо5

ни, які були визначені радянсько5румунською угодою від 28 червня

1940 року.

Таким чином, вперше за багато віків українці отримали право і мож5

ливість об’єднатися і жити в межах однієї хоч і чужої держави.

З включенням Галичини, Волині, Закарпаття та Північної Букови5

ни в складі СРСР площа Української СРСР становила більше ніж

580 тисяч кв. кілометрів.

У 1954 році рішенням Верховної Ради СРСР півострів Крим увій5

шов до складу УРСР. Таким чином, завершилось формування території

України в сучасних кордонах.

Після війни відбулись помітні зміни в складі населення УРСР, ви5

кликані цілим рядом причин. У ході врегулювання територіальних пи5

тань відбувався «обмін» населення з Польщею. У результаті з України

до Польщі виїхало близько 1 млн. поляків, а в Україну приїхало близько

520 тисяч українців з Польщі. Новим місцем їх проживання стали пере5

важно південні області, включаючи Донбас і Крим.

Ще в роки війни за вказівкою Сталіна з України були виселені май5

же всі (650 тис. осіб) німці, що тут проживали з давніх часів та 238,5 ти5

сяч кримських татар, болгар, греків, вірменів.

Найбільших втрат у роки війни зазнало єврейське населення. За

неповними даними їх чисельність в Україні скоротилась утричі (2 млн.

загинуло, залишилось близько 800 тис. осіб). В той же час значно зрос5

ла чисельність росіян в Україні результаті активного їх переселення, що

проводив радянський режим.

Що стосується самих українців, то їх частка у складі населення

збільшилась ненабагато, що пояснюється не лише величезними втра5

тами в роки війни, а й масовим переселенням українців за межі Украї5

ни, особливо у східні райони Росії, в тому числі внаслідок депортацій

особливо з західних областей. Взагалі внаслідок воєнної катастрофи

населення України зменшилось майже на 10,5 млн. осіб. У 1945 році

в сучасних кордонах України проживало близько 30 млн. осіб.

284

Уроки Другої світової війни настійно вимагали утворення міжна5

родної організації, яка б сприяла підтриманню та зміцненню миру,

безпеки, розвитку співробітництва між державами. По аналогії з Лігою

націй що була створена після Першої світової війни, ідея створення цієї

організації обговорювалась під час зустрічі Сталіна, Рузвельта і Черчіл5

ля в Тегерані ще у 1943 році. У цьому ж році в Москві представники

США, Великої Британії, СРСР та Китаю домовилися найближчим ча5

сом більш детально розглянути питання про створення Організації Об5

’єднаних Націй. У 1944 році представники країн — ініціаторів створен5

ня ООН на конференції в Думбартон5Оксі (США) розробили основні

принципи діяльності нової міжнародної організації. Незабаром до чо5

тирьох держав приєдналась Франція. Конференція підготувала і про5

ект Статуту ООН.

Радянське керівництво, враховуючи нову розстановку сил на міжна5

родній арені, вело наполегливу боротьбу за збільшення свого представ5

ництва в майбутній організації. Так, під час Кримської конференції

Й. Сталін виступив з пропозицією про включення в майбутню міжна5

родну організацію усіх радянських республік на правах її рівноправних

членів. Але представники західних держав категорично не підтримали

цю ідею, і тоді радянська делегація внесла нову пропозицію про вклю5

чення в міжнародну організацію Української і Білоруської РСР (як рес5

публік, що найбільше постраждали в роки війни) поряд з членством

СРСР як окремої держави. На конференції було прийняте рішення за5

просити представників УРСР і БРСР на установчу конференцію ООН.

Напередодні Кримської конференції, на Х сесії Верховної Ради

СРСР, яка проходила з 28 січня до 1 лютого 1944 року в Москві було

прийнято закон про розширення прав союзних республік в галузі

зовнішніх зв’язків. Згідно з цим рішенням Наркомат іноземних справ

перетворювався із союзного у союзно5республіканський. 4 березня

1944 року VІІ сесія Верховної Ради УРСР прийняла закон про створен5

ня Народного Комісаріату з іноземних справ Української РСР на чолі

з Д. Мануїльським.

25 квітня 1945 року в Сан5Франциско розпочала роботу перша, ус5

тановча, конференція Об’єднаних Націй. Того ж дня делегація Радян5

ського Союзу знову поставила питання про запрошення представників

України і Білорусії до участі в роботі конференції. Наступного дня на

конференцію надійшли звернення урядів цих республік. У зверненні від

уряду УРСР наголошувалось, що Україна, яка відіграла вирішальну роль

в розгромі фашизму, зможе зробити вагомий внесок у справу зміцнен5

ня миру та загальної безпеки.

30 квітня 1945 року пленум конференції запросив уряди Української

та Білоруської РСР відрядити свої повноважні делегації до Сан5Фран5

285

циско. Таким чином, Україна і Білорусія в складі 51 країни світу стали

членами5засновниками Організації Об’єднаних Націй.

Як член ООН Українська РСР брала участь в роботі ряду її департа5

ментів, службових структур, в тому числі в Комісії з прав людини, ста5

тистичної, гуманітарно5культурної тощо. Перша сесія Генеральної Асам5

блеї (ГА) ООН обрала УРСР членом Економічної і Соціальної ради

терміном на один рік. Починаючи з 1947 року, Україна — член Економіч5

ної комісії ООН для Європи. У 1948–1949 роках Україна була тимчасо5

вим членом головного органу ООН — Ради Безпеки. Україна брала ак5

тивну участь в роботі ООН та інших міжнародних організацій, як,

наприклад, ЮНРРА (Адміністрація допомоги і відбудови при ООН)

в 1945 році, Женевська конференція (1949 р.), яка прийняла конвенцію

про захист жертв війни, Дунайська конференція (1948 р.), на якій було

затверджено конвенцію про режим судноплавства по Дунаю. На всіх

міжнародних форумах представники України послідовно підтримували

ідею надання допомоги країнам, які постраждали в роки Другої світо5

вої війни. У 1946 році Україна брала участь в роботі Паризької мирної

конференції та підписала мирні угоди з Італією, Румунією, Болгарією,

Угорщиною, Фінляндією.

Зрозуміло, звичайно, що УРСР включили до складу ООН дещо штуч5

но, з тактичних міркувань і під тиском Сталіна, який таким чином праг5

нув дещо пом’якшити той негативний резонанс, який викликала

у міжнародної громадськості війна, що проводив радянський режим

в Західній Україні. Але активна участь представників України в міжна5

родних справах, її чітка миролюбна позиція сприяли посиленню інте5

ресу світової громадськості до республіки, її народу, історії, культури.

Розширились культурні та наукові зв’язки України з іншими країнами.

Так, якщо до 1950 року УРСР була членом 20 міжнародних організацій,

то з 1951 до 1958 року, вона стала членом іще 16. Україна підписала або

приєдналась до 65 міжнародних угод, договорів і конвенцій, які були

направлені на розвиток дружних зв’язків між народами.

У 1954 році Україна стала членом постійної комісії ООН з питань

освіти, науки та культури (ЮНЕСКО).

У 1957 році в Нью5Йорку було відкрито постійне представництво

УРСР при ООН. Його робота сприяла активізації участі України у діяль5

ності цієї міжнародної організації. У роки хрущовської «відлиги» ук5

раїнські дипломати брали участь в роботі спеціалізованих організацій

ООН — Міжнародного бюро освіти (МБО) та Міжнародного агентства

з ядерної енергетики (МАГАТЕ).

У післявоєнний період організаційно оформився рух прибічників

миру. В квітні 1949 року одночасно в Парижі та в Празі відбувся перший

Всесвітній конгрес прихильників миру. Більш ніж дві тисячі делегатів

286

представляли 67 країн та 18 міжнародних демократичних організацій.

Серед них були і представники УРСР. У вересні 1951 року в Києві відбу5

лась Перша українська республіканська конференція прихильників

миру.

Але все це відбувалось в умовах панування в Україні тоталітарної

комуністичної влади та жорстокого централізму. Зовнішньополітична

діяльність УРСР була неповноцінною, вона йшла у фарватері політики

СРСР. Але як би там не було, сам факт появи України на міжнародній

арені мав позитивні результати. Світова громадськість отримала мож5

ливість хоча б частково познайомитися з життям народу України.

Після вигнання німецько5фашист5

ських окупантів становище України було

жахливим. Людські втрати республіки

становили 8,5 млн. осіб: 3 млн. осіб заги5

нуло на фронтах і близько 5,5 млн.— в умовах окупації. Ці втрати скла5

дали 19,1 відсотка довоєнної чисельності населення. Під час окупації

фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини більше ніж 2 млн.

осіб, і не всі вони повернулися в Україну. У 1944–1945 роках в Україні

проживало близько 30 млн. осіб, багато з яких були інвалідами, вдова5

ми, сиротами. Лише у 1957 році, майже через 12 років після закінчення

війни, чисельність населення України знову досягла довоєнної, але

відбулись значні зміни у національному складі, перш за все за рахунок

зростанням частки росіян.

Не менш жахливими були матеріальні втрати. Повністю або част5

ково було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, 10 млн.

осіб втратили дах над головою. Окупанти пограбували та знищили

32 тис. шкіл, технікумів і вищих навчальних закладів, майже 700 театрів

та кінотеатрів, музеї, церкви, храми. Війна принесла Україні більше

втрат, ніж будь5якій іншій державі Європи. Повністю або частково було

зруйновано більш ніж 16 тис. промислових підприємств, 27 тис. кол5

госпів, 872 тис. радгоспів і 1300 машинно5тракторних станцій. Загальні

збитки економіці становили 40 відсотків національного багатства Ук5

раїни і складали 1,2 трлн. крб. Але ці витрати були викликані не лише

фашистською окупацією, але й сталінською політикою «спаленої землі»

у 1941–1942 рр. На думку західних експертів, для повної відбудови гос5

подарства в СРСР і в Україні треба було не менше 20–25 років.

У таких надзвичайно складних умовах почалась відбудова народно5

го господарства України. Відбудова промисловості почалась відразу

ж після визволення території від окупантів і проходила в три етапи. На

першому етапі (1943–1944 рр.) велика увага приділялась відродженню

сільськогосподарських районів, звільнених від німецьких окупантів. На

другому етапі (1944–1945 рр.), в умовах війни, що продовжувалась,

Післявоєнна відбудова

народного господарства

України

287

відбудовувалась вугільна промисловість Донбасу, Криворізький залізо5

рудний басейн, південний металургійний район, а також електростанції.

На третьому етапі (1946–1950 рр.) відбудови був досягнутий довоєнний

рівень промисловості та інших галузей народного господарства. Вза5

галі за цей час в республіці були відбудовані, побудовані та стали до ладу

4100 великих промислових підприємств (усього в СРСР — 6200). У пері5

од відбудови особлива увага приділялась вугільно5металургійному та

військово5промисловому комплексам. Через три місяці після визволен5

ня Донбасу його шахти давали уже 18 відсотків довоєнного видобутку

вугілля. А до закінчення війни в Донбасі було введено до ладу 123 вели5

ких та 506 середніх і малих шахт. За 1943–1945 рр. було добуто 50 млн.

тонн донецького вугілля. В загальному паливному балансі країни пито5

ма вага Донбасу зросла з 4,8 відсотка в 1943 році до 26,7 відсотків

в 1945 році.

Швидкими темпами йшла відбудова електростанцій. За 1944–1945 рр.

електростанції України виробили 4431 млн. кВт/год електроенергії. На

початок 1946 року потужність відбудованих електростанцій становила

47 відсотків довоєнної. Велика увага приділялась відродженню металур5

гійної промисловості, завдяки чому в 1945 році УРСР давала 18 відсотків

чавуну, 11,2 відсотків сталі, 12 відсотків прокату від загальносоюзного

виробництва. В Україні видобувалось 24 відсотки залізної та 14 відсотків

марганцевої руди. Нарощували випуск металу заводи «Запоріжсталь»,

«Азовсталь».

Відроджувалась й машинобудівна промисловість. Восени 1945 року

Харківський тракторний завод випустив перший повоєнний трактор.

Почали випускати продукцію Ворошиловградський паровозобудівний,

Запорізький трансформаторний заводи тощо. Уже наприкінці 1948 року

в Україні діяло більше машинобудівних заводів, ніж до війни. У респуб5

ліку повернулись деякі заводи, що були евакуйовані на схід, Україна

отримала також свою частку обладнання десятків заводів, які були де5

монтовані в радянській зоні окупації Німеччини (1945–1946 рр.). Та5

ким чином, до кінця відбудовчого періоду машинобудівна промисловість

України випустила продукції в півтора рази більше, ніж у 1940 році. До

кінця 1945 року в Україні було відбудовано і пущено в дію більше двох

тисяч промислових підприємств, відновлено електроенергетику.

У жовтні 1948 року почав працювати газопровід Дашава — Київ. В Ук5

раїні виробляли тепловози і електровози, потужні трансформатори

і турбіни для електростанції, трактори і вантажні автомобілі, підйомні

крани і складну електроапаратуру.

З другої половини 1945 року почалось переведення багатьох

підприємств на випуск мирної продукції. В промисловості знову пере5

йшли на 85годинний робочий день, відмінили позаурочні роботи.

288

У серпні 1946 року було прийнято 45й п’ятирічний план відбудови

та розвитку народного господарства України. Планом передбачалося,

що рівень валової продукції промисловості в 1950 році мав досягти

103 відсотків у порівнянні з довоєнним 1940 роком. Передбачалось на5

правити на відбудову України 20,7 відсотка загальносоюзних капітало5

вкладень. Але у відбудові народного господарства було допущено знач5

ний дисбаланс: основна увага була сконцентрована на відбудові

військово5промислового комплексу і важкої промисловості, чим грубо

порушувалися пропорції в розвитку економіки, а населення було при5

речене на існування в умовах нестачі навіть самого необхідного.

Легка промисловість, яка повинна була задовольняти потреби лю5

дей, фінансувалась за залишковим принципом. Звичайні продукти хар5

чування та товари повсякденного побуту продовжували залишатися для

рядових громадян недоступними, їх поділ відбувався за картками (до

грудня 1947 року). До того ж грошова реформа 1947 року девальвувала

карбованець і тим самим «з’їла» особисті збереження громадян. Таким

чином, зростання промислового виробництва не привело до помітного

зростання життєвого рівня населення. Мільйони людей продовжували

жити в бараках і перенаселених комунальних квартирах.

Досить складною проблемою відбудовчого періоду була проблема

кадрів. Позначились величезні людські втрати на фронті та в часи тим5

часової німецько5фашистської окупації. Тому на перших етапах відбу5

дови проблему кадрів вирішували шляхом залучення до праці інвалідів,

літніх людей, жінок і молоді, особливо сільської (дітей і підлітків). Сотні

тисяч юнаків і дівчат мобілізовували на «трудовий фронт» часто під загро5

зою репресій. На різноманітних об’єктах, що підлягали відбудові, працю5

вали в’язні та військовополонені. До відбудови важкої промисловості

підключились після закінчення війни 2,2 млн. демобілізованих воїнів.

З осені 1946 року шляхом мобілізації почалось створення мережі шкіл

фабрично5заводського учнівства. У результаті загальна чисельність ро5

бітників і службовців, зайнятих в народному господарстві республіки,

досягла в 1950 році 6,9 млн. чоловік, що було більше ніж до війни.

Дуже тяжким в Україні залишалось становище в сільському госпо5

дарстві. Як вже говорилось, за роки війни було знищено більше 30 тис.

колгоспів і радгоспів. Не вистачало сільськогосподарських знарядь

праці, тяглової сили. Сільське господарство в Україні відбудовувалось

виключно за рахунок власних ресурсів. У роки відбудови, як і раніше,

оплата працівників сільського господарства була мізерною. Так, в роки

четвертої п’ятирічки в середньому по СРСР близько 40 відсотків колгос5

пів на трудодень нараховували колгоспникам 60 копійок, 12 відсотків —

до 1 карбованця, 26 відсотків — взагалі не давали грошей на трудодні.

Селяни в основному жили за рахунок власної присадибної ділянки

289

та підсобного господарства. Але й присадибне господарство комуністич5

ний режим обклав непомірними податками. Власне господарство дава5

ло селянам майже 70 відсотків усього грошового прибутку, більше

80 відсотків м’яса, близько 90 відсотків картоплі. Робота ж в колектив5

ному господарстві давала колгоспникам лише п’ять відсотків грошово5

го прибутку, 35 відсотків зернових, один відсоток м’яса та сала, 0,5 відсот5

ка молочної продукції. Колгоспи, як і в роки індустріалізації, віддавали

усе, що вирощували, державі за недопустимо низькими цінами, в той

час як ціни на промислову продукцію були досить високими.

Надзвичайно напруженим було становище з трудовими ресурсами

в селах України. Давались взнаки не лише втрати України в роки війни,

а також те, що значна частина працездатного сільського населення за5

лучалась до відбудови промисловості. Селянство стало основним дже5

релом поповнення робітничого класу, що швидко зростав. Основну силу

в колгоспах становили жінки, які були рядовими колгоспницями, очо5

лювали ланки, бригади, навіть окремі колгоспи. У 1945 році вони ви5

робили 72,2 відсотка усіх трудоднів. До сільськогосподарського виробницт5

ва залучались також підлітки, діти.

На стан сільського господарства у післявоєнний період негативно

впливала відсутність достатньої кількості спеціалістів, підірвана війною

матеріальна база, скорочення посівних площ, поголів’я худоби, низька

врожайність сільськогосподарських культур. Наприклад, більшість трак5

торів, які перебували на балансі МТС і колгоспів, були старими, зно5

шеними (відпрацювали по 10 і більше років), вимагали капітального

ремонту, а чимала їх частина — списанню. Не вистачало пального та

запчастин. Тому обробляти поля колгоспники змушені були, викорис5

товуючи живу тяглову силу — коней чи навіть корів. Цікаво, що, на5

приклад, в Київській області на одну корову припадало 12 га оброблю5

ваної землі. Тяжке становище в тваринництві було викликане слабким

розвитком кормової бази.

На розвиток сільського господарства негативно впливала надмірна

роздутість структури органів управління сільськогосподарським вироб5

ництвом. Так, в Міністерстві сільського господарства і заготівель УРСР

було 275 управлінь і відділень, що фактично дублювали роботу один

одного. Надмірна централізація взагалі була властива командно5адмі5

ністративній системі. Відірваною від потреб виробництва була і сільсько5

господарська наука.

Страшним лихом для українського

народу став голод 1946–1947 років. Зне5

силене війною сільське господарство, несприятливі погодні умови вес5

ни — літа 1946 року серйозно загострили продовольчу ситуацію в рес5

публіці. Зима 1945/46 років у більшості районів республіки видалась

Голод 19461947 років

290

малосніжною, з частими відлигами та сильними морозами, а квітень, тра5

вень і червень були найбільш посушливими за всі 50 попередніх років.

Це призвело до загибелі озимих та ярих зернових культур. У 120 районах

Харківської, Луганської, Сумської, Одеської, Миколаївської, Херсонсь5

кої областей зимою повимерзали, а навесні не зійшли зернові на 550 ти5

сячах гектарів, що становило 20 відсотків загальної площі посівів зер5

нових культур. Літо 1946 року принесло ще один погодний «сюрприз».

У липні в деяких районах України нарешті пройшли довгоочікувані

дощі, але ефект від них був досить низьким. В Україні встановилась не5

звична спека, особливо в південних областях. Стовпчики термометра

досягали 36, а в серпні — навіть 39 градусів. (За 100 років спостережень

за погодою такі високі температури в Україні були зафіксовані вперше.)

В сільському господарстві склалось критичне становище.

У результаті посухи і неврожаю значно скоротилась хлібозаготівля,

а потреби тоталітарної держави постійно зростали. У липні 1946 року ке5

рівництво ряду областей України звернулась з проханням до Москви змен5

шити планові завдання хлібозаготівель для господарств, які знаходились

у районах, що найбільше постраждали від посухи. Однак Рада Міністрів

України та ЦК КП(б)У під тиском Й. Сталіна затвердили спущений

зверху план, яким передбачалось здати державі 340 млн. пудів хліба.

Уже влітку 1946 року в Україні почався голод. Не можна спокійно

читати листи селян та офіційні документи того часу, що до кінця 805х

років зберігались у спецсховищах, в яких приведені жахливі факти та

страшна статистика того часу. У липні 1946 році в містах з Київщини

можна прочитати таке: «Врожай поганий, усе вигоріло. Хліба нема, кар5

топлі нема». «Минулого року бідували і в цьому будемо мучитися. Жит5

тя тяжке. Люди втрачають розум…», «У нас велика посуха, усе вигоріло,

не знаю, як жити далі. У нашому селі люди страшенно худі, а в інших —

навіть опухли. Настає 1933 рік…», «…хочу їсти. Поки ще літо, а що буде

взимку? У роки війни все пережила, залишилась жива, а тепер дове5

деться померти від голоду».

Сільське населення України потребувало термінової допомоги. Але

керівництво республіки зовсім не рахувались з умовами, що склалися,

вимагали безумовного виконання планів хлібозаготівель і оголосили це

найважливішим завданням усіх партійних і радянських органів. Останні

повинні були мобілізувати зусилля саме на вилучення зерна, а не на вря5

тування селян, приречених на голодну смерть. Перед колгоспниками

була поставлена вимога не тільки повністю виконати плани хлібозаго5

тівель, а й з перших партій зерна нового врожаю повернути державі борги

за минулорічними позичками. Селяни мали працювати на колгосп5

них ланах і на фермах протягом усього дня та обов’язково виконува5

ти денні норми. Таким чином, колгоспними не мали можливості пра5