Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

племенами, а і за рахунок земель, на яких проживали племена не сло5

в’янського етнічного походження.

Княгиня Ольга, дружина Ігоря, жорстоко (за традиціями язичників)

помстилася древлянам, спалила їх головне місто Іскоростень. Проте

висновок із того, що сталося, зробила: врегулювала збирання данини

і провела ряд реформ, які сприяли зміцненню держави.

У 946 році Ольга ліквідувала місцеве князівство древлян і підпоряд5

кувала його землю безпосередньо Києву, обклавши древлян великою

даниною.

Не лише на древлянській землі, а і в Новгороді, Пскові та інших зем5

лях держави вона встановила норму данини, податків і повинностей —

«устави», «уроки», «оброки». Замість «полюддя» було впроваджено но5

вий порядок стягнення данини і податків через спеціально посланих

представників княжої адміністрації. І збирали їх тепер в спеціально вста5

новлених окремих адміністративно5господарських центрах — «погос5

тах» і «положеннях». Невдовзі погости стали опорними пунктами вер5

ховної влади на місцях, а дружинники, яких посилали для збирання

податків і данини виконували одночасно адміністративні та судові

функції. Академік Б.О. Рибаков так описує нові пункти збирання да5

нини: «Кожний погост з його будівлями і захисним тином, прилеглими

до нього селами і полями, де вели своє господарство люди, які підтри5

мували порядок в погості, являв собою щось на зразок мікроскопічної

напівсамостійної держави, яка стояла в якійсь мірі над селянськими ми5

рами місцевого корінного населення. Сила її була не в тих людях, що

жили в погості і селах, що оточували, а її зв’язках з Києвом (пізніше

з місцевою новою столицею), з державою в самому широкому розумінні

слова».

Ольга впровадила новий засіб поповнення державної скарбниці,

визначивши державні мисливські угіддя, де добувалося хутро, мед, віск

на користь держави. Усі ці заходи сприяли зміцненню єдності держав5

ної території Русі, удосконаленню її податкової системи, економічному

зростанню держави.

Княгиня Ольга спробувала запровадити християнство в Русі.

У 957 році вона відвідала Константинополь, де сама прийняла христи5

янство. Існує версія, за якою Ольга, об’їжджаючи країну, не лише вво5

дила нову податкову систему, але і пропагувала нову віру, ставлячи на

місцях язичницьких капищ символи християнської віри — хрести. Істо5

риками доведено, що за наказом Ольги на могилі Аскольда була побу5

дована церква св. Миколая.

За часів Ольги змінився і характер відносин Русі з іншими країна5

ми, зокрема з Візантією. Княгиня особисто очолила велику делегацію

до Константинополя, де була прихильно прийнята імператором.

Ользі вдалося уникнути військових сутичок і з Хозарським кагана5

том, і з печенігами. Своєю активною зовнішньою політикою вона дове5

ла переваги мирної дипломатії в стосунках з іншими державами, її пол5

ітика сприяла зростанню міжнародного авторитету Київської Русі.

Християнська церква канонізувала княгиню Ольгу, причисливши її

до лику святих.

Значно розширились межі та зросла могутність Давньоруської дер5

жави за часів князювання сина Ігоря та Ольги — Святослава (962–972).

М. Грушевський називав його козаком на престолі, а його буремне кня5

жіння вдало описав як велику авантюру. В «Повісті минулих літ»

не стільки описуються події того часу, скільки оспівується доблесть, ли5

царство і мудрість молодого князя. Згідно з описанням літописця Свя5

тослав був схожий на спартанця, що звик до суворого військового стану

і нехтував життєвим комфортом заради швидкості пересування війська

без звичного обозу. Крім того князь — благородний воїн: він завжди

попереджав супротивника про свій похід — «Іду на ви!».

Перед битвами Святослав звертався до війська з промовами, нади5

хаючи його на перемогу. Багато його висловів стали афоризмами: «Або

переможемо і залишимось живими, або вмремо зі славою!», «Не по5

срамимо землі Руської і кістьми ляжемо тут!», «Мертві сраму не ймуть!»

та інші.

Все своє життя Святослав провів у воєнних походах і боях. Він підко5

рив в’ятичів на Оці і Волзі, розгромив Хозарський каганат у пониззі

Волги.

Хозарський каганат, який займав територію Нижньої Волги і При5

азов’я, був давнім сусідом Давньоруської держави. Хозари — це напівко5

човий народ тюркського походження. Їхня столиця Ітіль, яка знаходи5

лась в дельті Волги, з часом перетворилася в великий торговий центр.

В період посилення Хозарського каганату деякі слов’янські племена пла5

тили хозарам данину. Каганат тримав у своїх руках ключові пункти на

важливих торгівельних шляхах в дельтах Волги і Дону, Керченській про5

тоці, переправу між Волгою і Доном і збирав торгові мита. Високі митні

платежі негативно відбивались на розвитку торгівлі Давньої Русі. Часто

хозари не задовольнялись одними лише торговими митами, і грабували

каравани руських купців, які повертались з Каспію. З другої половини

Х ст.. почалась тривала боротьба руських дружин з Хозарським кагана5

том. У 965 році князь Святослав розгромив Хозарську державу, завдяки

чому Нижній Дон знову заселили слов’яни, а центром цих земель ста5

ла хозарська фортеця Саркел (Біла Вежа). На березі Керченської про5

токи утворилось руське князівство з центром в Тмутаракані. Це місто

з великим морським флотом стало форпостом Русі на Чорному морі.

Руські дружини на чолі зі Святославом провели ряд походів на

Каспійське узбережжя і в степові райони Північного Кавказу. В резуль5

таті цих походів до володінь Святослава увійшли землі есів (осетинів)

і касогів (черкесів)

В той же час розгром Хозарського каганату відкрив шлях на сло5

в’янські землі новим ворогам Русі — кочовим племенам печенігів.

Розгромивши хозарів, Святослав переніс воєнні дії на Балкани, праг5

нучи підкорити собі Болгарію, що перебувала під владою Візантії. У 967

році дружина Святослава розбила болгарське військо, східна частина

Болгарського царства була підкорена. Але похід Святослава на Балкани

несподівано було перервано. З метою зупинити наступ руських військ,

візантійці підкупили печенігів і ті у 968 році напали на Київ. Ольга зап5

росила допомоги і Святослав змушений був повернутися до Києва. Уже

наступного року Святослав з дружиною знову рушив на Балкани, куди

навіть планував перенести столицю своєї держави. «Не любо мне жить

в Києві,— говорив Святослав матері і боярам — хочу жити в Переяславці

на Дунаї, як це є земля моя, як до неї усі блага сходяться: від Греків —

золото, вино і фрукти, з Чехії і з Угрів — срібло, з Русі ж — віск, мед

і челядь». Другий балканський похід виявився менш вдалим. Святослав

змушений був підписати почесний мир з Візантією. За цією угодою князь

відмовлявся від своїх володінь на Балканах, а греки обіцяли не заважа5

ти поверненню руського війська додому. Але, як виявилось, візантій5

ський імператор щедро заплатив печенігам і підговорив їх напасти на

русичів. Вороги підстерегли дружину Святослава біля порогів Дніпра

на острові Хортиця. В жорстокій битві полягли всі руські воїни, в тому

числі й Святослав.

Зі смертю Святослава завершився перший період — період швид5

кого збирання земель і утворення ранньофеодальної держави. Перші

князі створили величезну державу, встановити її географічні межі мож5

на лише приблизно.

За Святослава зміцнилась влада великого князя. Він поклав поча5

ток змінам в управлінні державою, зосередженню усієї повноти влади

в руках єдиної династії. Влітку 969 р. він поставив на київський престол

свого старшого сина Ярополка, в Древлянську землю відправив сина

Олега, а в Новгородську — Володимира.

Проте влада перших київських князів у різних частинах їхніх во5

лодінь була обмеженою і неоднакової сили. Князі мали досить слабкі

контакти і не значний вплив на підвладні їм віддалені племена. Часто ці

контакти обмежувались лише збиранням данини. Чим далі жили пле5

мена від Києва, від головних міст і поселень, тим слабшими були ці

зв’язки.

Після смерті Святослава Київська Русь вперше зазнала того, що зго5

дом стало причиною її розпаду: чвари між членами династії Рюрико5

вичів за верховну владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право зби5

рати данину, син Святослава Ярополк вбив свого брата Олега. Володи5

мир, рятуючи своє життя, втік з Новгорода до Швеції. При підтримці

варягів через кілька років він розбив військо Ярополка і посів київсь5

кий престол.

Володимир Великий (980–1015) запо5

чаткував нову добу в історії Київської Русі.

За його князювання давньоруська держава

досягла найвищої могутності і розквіту.

Продовжуючи політику свого батька, спираючись на дружину і фе5

одальну знать, Володимир зміцнював княжу владу і розширював межі

держави. У 981 році він приєднав до Києва землі дулібів, в’ятичів, ради5

мичів. До Київської землі відійшли міста — Перемишль, Волинь, Белз.

Володимир приєднав до Київської Русі Прикарпаття, чим поклав поча5

ток затяжним суперечкам з поляками за цей регіон. За роки княжіння

Володимира Русь зміцнила свої позиції в Північному Причорномор’ї,

Криму, Приазов’ї. Таким чином, кордони Русі сягали від Дністра, Кар5

пат, річок Західний Буг, Німан, Західна Двіна — на заході, до межиріччя

Оки та Волги — на сході, від Чудського, Ладозького, Онезького озер

і Фінської затоки — на півночі, до Причорномор’я і Приазов’я — на

півдні. В результаті володіння Володимира стали найбільшими в Європі

і займали близько 800 тисяч квадратних кілометрів.

Розширення території держави спричинило нові проблеми і труд5

нощі у правлінні країною. Це змусило Володимира усунути від влади

місцевих князів і зосередити її в руках представників власної династії.

Вся країна була поділена на 8 округів (земель), округи — на волості, на

чолі останніх стояли довірені князя, або його сини: в Новгороді — Ярос5

лав, в Полоцьку — Ізяслав, в Турові — Святополк, в Ростові — Гліб,

Муромі — Борис, на Древлянських землях — Святослав, на Волині —

Всеволод, в Тмутаракані — Мстислав.

Від Києва до цих віддалених міст було прокладено «дороги прямоєз5

жиє», про які згадується в билинах про Іллю Муромця. Таким чином,

досить аморфна ранньофеодальна держава зміцнюється новою адміні5

стративною системою.

Піклувався Володимир і про посилення оборони своєї величезної

держави. Найбільш небезпечними сусідами Русі були печеніги, і Воло5

димир зробив справу боротьби з ними справою усієї Русі, майже всіх

народів, які входили тоді до її складу. З метою укріплення південних

кордонів Київської держави за часів Володимира почалось будівництво

оборонних ліній, основою яких стали нові міста5фортеці. Було створе5

но чотири лінії оборони, які перетинали шлях печенігам до головних

міст держави — Києва та Чернігова. Побудова оборонних рубежів з про5

Посилення Київської Русі.

Володимир Великий,

Ярослав Мудрий

думаною системою фортець, валів, сигнальних веж зробила неможли5

вим раптове вторгнення печенігів і допомогла Русі в боротьбі з ними

перейти від оборони до наступу. Тисячі руських міст і сіл були врятовані

від печенізьких погромів.

Володимир провів військову реформу, замінивши племенну органі5

зацію князівської дружини на найману, чим сприяв формуванню та по5

силенню верхівки військової знаті. Відчуваючи велику потребу в силь5

ному війську, Володимир із задоволенням приймав до своєї дружини

виходців з народу, які готові були захищати свою землю, не шкодуючи

свого життя. Події тих часів оспівав народ в циклах билин про мудрого

князя Володимира Красне Сонечко і про руських богатирів з народу,

які охороняли Київ на заставах богатирських від «силушки поганої».

За часів Володимира почалось карбування перших золотих і срібних

монет. На одній зі сторін монет було зображення Христа, на іншій зоб5

раження великого князя с хрестом в руці. На деяких монетах вперше як

герб князя зображували тризуб.

Володимир розпочав судову реформу. Його «Устав земельний» став

згодом основою для підготовки першого письмового збірника право5

вих норм Русі — «Руської правди» Ярослава Мудрого.

У ІХ–Х століттях феодальні відносини стали головною тенденцією

в соціально5економічному розвитку Давньої Русі. У ІХ столітті почав5

ся, а у Х продовжувався процес формування панівного класу феодалів,

до складу якого входили князі та місцеві бояри. Феодальне землеволодін5

ня збільшувалось як за рахунок великокняжих і княжих пожалувань,

так і шляхом захоплення феодалами вільних земель і земель общинників.

Для феодалізму характерна повна або неповна залежність селян від феода5

ла. Залежний селянин обробляв не лише землю феодала, але і свій зе5

мельний наділ, який, в свою чергу, він отримував від феодала або від

феодальної держави. Археологічні розкопки (поховання бояр, багатих

дружинників, залишки укріплених приміських маєтків — вотчин) да5

ють уявлення про те, як далеко зайшло майнове розшарування на Русі

уже у Х столітті. Так, в Київській Русі тільки князі, бояри та церква мали

право власності на землю. Вони не платили данини, мали цілий ряд

інших привілеїв. Таким чином, поряд з поділом суспільства на класи,

йшов і процес формування станового ладу. Крім феодалів, існували

вільні селяни5общинники, вільне міське населення, феодально залежні

селяни та раби.

Основну масу міського та сільського населення Київської Русі скла5

дали «люди» — феодально5залежні селяни, яких експлуатувала держава

шляхом збирання данини, розмір якої залежав від кількості та якості

землі, що була у розпорядженні селянина. Значну частину населення

становили смерди. Смерд був особисто вільною людиною і разом

з сім’єю вів своє господарство. За право володіти самостійним госпо5

дарством смерд платив князю данину. З подальшим розвитком фео5

далізму кількість і роль смердів в Київській Русі зменшувалась, вони пе5

ретворювались в феодально5залежних селян, яких називали «закупами».

«Руська правда» закупом називає людину, яка потрапила в боргову ка5

балу і була зобов’язана своєю працею в господарстві феодала поверну5

ти отриману в нього «купу». Закуп працював в полі, доглядав за худо5

бою, і був обмежений у своїх правах. Перш за все це стосувалось права

переходу від одного пана до іншого. Але закупа не можна було продава5

ти в холопи, віддавати в рабство.

В Київській Русі існувало рабство. У Х–ХІІ столітті рабів5полонених

називали «челядь». Вони були повністю безправними. Людей, які става5

ли рабами з інших причин, називали «холопами». Джерелами холопства

були: самопродаж, одруження з рабами, в холопа автоматично перетво5

рювався закуп, який спробував втекти, або мав якусь іншу серйозну

провину. Холопи звичайно використовувались як домашня прислуга.

Таким чином, у другій половині Х століття феодальні відносини

в Київській державі уже сформувалися і потребували законодавчого під5

твердження та ідеологічного обґрунтування. В цей же період заверши5

лося становлення державної структури на чолі з князем, завершився

процес формування централізованого і розгалуженого апарату управ5

ління. Посадовими особами державної адміністрації виступали пред5

ставники дружинної знаті. При князях діяла рада (дума), як своєрідна

нарада князя з верхівкою дружини. Князі призначали з числа дружин5

ників намісників в містах і воєвод — провідників різних за чисельністю

і призначенню військових загонів. Зі складу дружини виділяються

й управителі княжого вотчинного господарства — тіуни (з ХІІ століття

вони входять до системи державного управління).

Зміцніла великокнязівська влада, новоутворений клас феодалів по5

требували ідеологічного обґрунтування свого класового панування.

Язичництво вже не відповідало вимогам нового класового суспільства.

Найбільшим досягненням в діяльності Володимира Великого було

прийняття християнства.

Вибір релігії залежав від конкретних політичних і економічних по5

треб того часу. У Володимира була альтернатива — християнство або

іслам — дві високорозвинуті на той час релігійні системи. Він вибирав

і обрав християнство, за допомогою якого сподівався досягнути нових,

більш значних результатів в політичному і соціально5економічному роз5

витку Київської Русі. Задовго до Володимира в Києві уже добре було

відоме християнство і його основні догми, які так добре відповідали

потребам феодальної держави. Відомо, що ще до Володимира існувала

в Києві церква святого Іллі (аналог язичницького Перуна). Але київські

князі не поспішали з прийняттям християнства і перш за все тому, що

за богословсько5юридичними законами Візантії прийняття хрещення

в Константинополі означало перехід охрещенного народу під васальну

залежність від Візантії.

Обравши православне християнство релігією своєї держави і не ба5

жаючи підкоритись Візантії, Володимир передбачливо спочатку

з військом вдерся в Крим, взяв Херсонес, а потім почав диктувати свої

умови візантійським імператорам. Він, по5перше, зажадав руки візан5

тійської царівни Анни, а по5друге, висловив бажання прийняти хрис5

тиянство особисто і охрестити народ. При цьому ні про який васалітет

мови бути не могло. Князь поспішав з прийняттям нової релігії, про що

свідчить сам факт хрещення. Так, у 988 році, прагнучи швидше охрес5

тити свій народ, Володимир під страхом покарання наказав загнати

натовп киян в притоку Дніпра річку Почайну і там всіх одночасно ох5

рестити. Не звертаючи уваги на опір людей старої віри, за наказом кня5

зя знищувалися старі язичницькі ідоли, швидко будувались христи5

янські храми.

Церква, організаційні структури і служителі якої були цілком запо5

зичені і привезені з Константинополя, отримала широкі привілеї та ав5

тономію, на її потреби надходила частина княжих прибутків.

Могутніми церковними організаціями стали монастирі, які відігра5

вали важливу роль в історії середньовічних держав. Деякі центральні

монастирі, такі як Києво5Печерський (заснований у XІ ст.) стали своє5

рідними духовними академіями, до них охоче вступали сини бояр і за5

можних міщан, які прагнули зробити кар’єру. Як правило, в таких мо5

настирях були прекрасні бібліотеки, ченці писали літописи і складали

проповіді тощо.

Запровадження на Русі християнства мало позитивне значення.

Воно сприяло більш тісному об’єднанню навколо Києва окремих зе5

мель, створювало кращі умови для розвитку зв’язків Київської Русі

з Візантією та іншими країнами, для піднесення міжнародного автори5

тету Давньоруської держави. Нова релігія і її структури сприяли зміцнен5

ню великокнязівської влади. Духовенство переконувало народ в тому,

що «властителі бо от бога устроєні», що покорою і послушанням в цьо5

му житті людина купує собі блаженство після смерті.

В самій Київській державі християнство мало великий вплив на

подальший розвиток культурного і економічного життя країни. Його

впровадження сприяло збагаченню руської літератури, більш інтенсив5

ному поширенню письменності і освіти, залученню народу до культур5

них багатств Візантії, інших країн Європи.

Після смерті Володимира боротьба за великокнязівський престол

між його синами розгорілася з новою силою. Туровський князь Свято5

полк (син князя Ярополка, убитого під час усобиці в боротьбі з Воло5

димиром) захопив Київський престол і організував підступне вбивство

своїх братів Бориса, Гліба і Святослава (Борис і Гліб були пізніше кано5

нізовані церквою і стали першими руськими святими). У 1016 році про5

ти Святополка виступив новгородський князь Ярослав, старший син

великого князя. Продовжувалась війна за Київ майже 20 років. Пере5

могу в цій братовбивчій війні одержав син Володимира Ярослав, про5

званий в народі Мудрим.

Спочатку він вимушено ділив владу і державу (по Дніпру) зі своїм

братом Мстиславом, а після його смерті сам правив державою (1034–

1054). Ці двадцять років його правління в історії вважають апогеєм мо5

гутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив досягнення свого

батька. Ярослав продовжував розширювати кордони Київської держа5

ви за рахунок західних і північних слов’янських, а частково, і не сло

в’янських земель. Велике значення для подальшого зміцнення і безпе5

ки руських земель мала боротьба Ярослава з печенігами. На початку

ХІ століття кочові племена печенігів вже займали правий і лівий береги

нижнього Дніпра. Вони продовжували здійснювати швидкі і рішучі на5

біги на руські землі, завдаючи величезної шкоди містам і селам.

Могутня оборонна лінія на південних кордонах, що була побудова5

на за часів Володимира Святославовича, стримувала набіги печенігів,

але вони ще довгий час продовжували загрожувати руським землям.

У 1136 році дружина Ярослава розбила печенігів. Згідно з переказа5

ми, на честь вирішальної перемоги над печенігами за наказом Ярослава

Мудрого було побудовано Софійський собор у Києві.

В середині ХІ сторіччя ослаблених печенігів з південних руських

степів витіснили тюркомовні кочові племена кипчаків, що прийшли

з Азії. На Русі їх називали половцями.

За часів князювання Ярослава Мудрого ще більше зріс авторитет

Київської держави в світі. Цьому сприяли широкі шлюбні зв’язки ди5

настії Ярослава з провідними європейськими династіями. Сучасники

називали Ярослава Мудрого «тестем Європи». Дочка Ярослава Мудро5

го Анна була дружиною французького короля Генріха І, Анастасія —

угорського короля Андрія І, Єлізавета — Геральда Норвежського (потім

Свена Датського), польський король Казимир був одружений з сест5

рою Ярослава Добронєгою. Руська церква підтримувала династичні

шлюби, бо вони дозволяли їй розширювати свій вплив в Європі.

Але гучна слава Ярослава Мудрого пов’язана, перш за все, з його

внутрішньою політикою. Внаслідок активної діяльності Ярослава

по всій країні стало поширюватись християнство: будувались і перетво5

рювалися на осередки культури монастирі, зводилось багато храмів.

Тільки в Києві за часів його правління було побудовано 400 церков.

А митрополитом київським вперше був призначений «русин» Іларіон.

Його знамените «Слово про закон і благодать» і в наш час залишається

неперевершеним пам’ятником письменності раннього середньовіччя.

За часів Ярослава Мудрого було побудовано Софійський собор —

головний храм давньоруської держави, присвячений Мудрості Гос5

подній. Собор являв собою розкішну тринадцятиглаву споруду (симво5

лізує Христа і його 12 апостолів), прикрашену прекрасними мозаїками

і фресками. При Софійському соборі Ярослав Мудрий заснував бібліо5

теку і архів, було відкрито школу. Школи, бібліотеки відкривались при

монастирях і великих церквах в Києві та в інших великих містах. Су5

часник тих подій західний літописець з Бремена Адам називав Київ ок5

расою Сходу і суперником Константинополя.

За князювання Ярослава на Русі було складено перший писаний

збірник законів «Руська правда», який об’єднав усі загальноприйняті

в той час юридичні закони. «Руська правда» забезпечувала недотор5

каність феодальної власності, відбивала правові норми ранньофеодаль5

ної держави. За створення «Руської правди» Ярослава стали називати

Мудрим. «Руська правда» є одним з найцінніших джерел для вивчення

історії феодальних відносин Київської Русі.

Ярослав Мудрий зробив спробу вирішити і одну з найбільш склад5

них проблем свого часу — проблему престолонаслідування. Міжусобну

братовбивчу боротьбу за престол Ярослав випробував на собі, і не хотів,

щоб його дітей спіткала така ж доля. Він вирішив при розподілі земель

і політичної влади використати принцип старшинства в межах родини.

Згідно з цим принципом першим правителем Києва (після його смерті)

повинен був стати старший син князя (Ізяслав). Другий син за віком

отримував у володіння землі, що за своїм значенням займали друге місце

після Києва. Інші сини одержували землі в тій же послідовності. Якщо

звільнялося одне із місць, то вся «братія» просувалася ближче до Києва.

Надаючи таким чином кожному синові можливість правити в Києві,

Ярослав мав надію ліквідувати суперечки і війни, пов’язані з престо5

лонаслідуванням. Однак так зване «правило ротації» суперечило давній

традиції — наслідуванню престолу від батька до сина.

Сини померлих князів стали заявляти свої права на батьківську зем5

лю, не бажаючи поступатися своїми правами рідному дядькові. Це при5

звело до жорстоких сутичок всередині династії і стало однією із причин

розпаду Київської держави. Зі збільшенням числа князів конфлікти ста5

ли посилювались. У 1093 році помер останній син Ярослава — Всево5

лод. Його смерть відкрила широкі можливості боротьби за великокня

зівський стіл — кожен з онуків Ярослава Мудрого вважав себе претен5

дентом на київський престол.

Княжі усобиці послаблювали руську землю, чим просто не могли не

скористуватись половці. У 1093 році вони розбили руські війська під

Триполем і майже впритул наблизились до Києва. Київський князь Свя5

тополк втік з поля бою, залишивши киян напризволяще. Тоді половці

пройшли по усій Південній Русі, знищуючи усе на своєму шляху. Су5

часник тих подій з жахом писав «Усі міста і села опустіли. Пройдемо по

полях, де раніше паслись табуни коней, овець і волів — ми побачимо

все безплідним; лани поросли бур’яном і тільки дикі звірі живуть там.

Велику кількість руського люду половці забрали в рабство».

Зупинити міжусобну боротьбу і об’єднати руські землі для боротьби

з половецькою навалою спробував переяславський князь Володимир

Мономах. Він намагався зберегти політичну єдність руських земель,

закликав князів припинити міжусобну війну. Він став ініціатором кня5

жого з’їзду, який зібрався в Любечі у 1097 році. На з’їзді йшла мова про

припинення чвар і необхідність об’єднання для боротьби з ворогами.

Князі домовилися про спільну боротьбу з кочовими племенами по5

ловців: «з’єднаймося в єдино сердце и блюдем Руську землю».

Шестеро князів, які були присутні на з’їзді, проголосили, що віднині

кожен князь має володіти тими землями, які він успадкував від свого

батька. Святополк Преславович як старший брат отримав Київ з Туро5

вом і Пінськом і титул Великого князя, Володимир Мономах — Пере5

яславське князівство і Ростово5Суздальську землю, Олег і Давид Свя5

тославовичі — Чернігів і Сіверську землю, Рязань і Тмутаракань, Давид

Ігоревич — Володимир5Волинський з Луцьком, Василько Ростиславо5

вич (з братами) — Галицькі землі. Літописець пише: «І на цім вони цілу5

вали хреста: «А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будем

ми всі і чесний хрест». І сказали вони всі: «Хай буде проти нього хрест

чесний і вся земля Руська».

Таким чином князі на з’їзді встановили цілковито новий принцип

організації влади на Русі. Руська земля віднині не вважалась єдиним воло5

дінням всього княжого дому. Це були окремі «вотчини», об’єднані окре5

мими політичними угодами. Фактично на Любецькому з’їзді було прого5

лошено принцип династичного поділу Руської землі між різними княжими

гілками при дотриманні її єдності перед зовнішньою небезпекою.

Учасники з’їзду прийняли рішення збирати з’їзди для вирішення

спільних справ. Постанова з’їзду була закріплена присягою князів.

Проте, як виявилось, розділити землю легше, ніж бути одностайни5

ми. Після з’їзду феодальна війна продовжувалася. Вся Руська земля на5

гадувала театр воєнних дій. В свої союзники князі брали поляків, по5

ловців, угрів, що ще більше підривало господарство Русі. Любецький

з’їзд увійшов в історію як перша спроба припинити княжу ворожнечу

і об’єднати зусилля князів для боротьби з зовнішніми ворогами.