Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

Київським князем Володимир Мономах став після того, як його зап5

росили київські бояри, налякані народним повстанням в Києві в квітні

1113 року. Щоб заспокоїти народ новий великий князь, прибувши до

Києва, негайно видав новий закон — «Устав Володимира Всеволоди5

ча», який значно полегшив становище міської бідноти, боржників і зак5

ріпачених селян5закупів, що потрапили в боргову кабалу до бояр.

Ненадовго, всього на 12 років Володимиру Мономаху вдалося укрі5

пити державну єдність. Силою свого авторитету Володимир Мономах

зумів об’єднати більшість розпорошених руських земель і підкорив своїй

владі удільних князів. Піклувався він і про будівництво Києва та інших

міст. У Києві було побудовано міст через Дніпро, з’явились нові храми,

поповнювалась державна скарбниця. Київ переживав нове піднесення

і дійсно став столицею величезної, найбільшої в Європі держави.

Значно зріс в цей час міжнародний авторитет і позиції Русі. Припи5

нились спустошливі набіги половців. Існують перекази, що Володимир

Мономах 83 рази, об’єднавши сили з іншими князями і мобілізувавши

населення, виступав проти половців і знищив 200 половецьких вождів.

Ці походи принесли Володимиру Мономаху гучну славу і популярність.

Поліпшились стосунки з Візантією та з іншими країнами. Зріс міжна5

родний авторитет Київської держави. Монархи Європи прагнули по5

родичатися з могутнім київським князем.

Володимир Мономах був видатним також письменником свого часу.

Його знамените «Повчання дітям» відзначається високими літератур5

ними характеристиками, проникнуте ідеями гуманізму, християнської

моралі, любові до ближнього, турботою про рідну землю. Цей твір мож5

на вважати і видатною пам’яткою педагогічної думки Давньої Русі.

З ім’ям князя пов’язують існування шапки Мономаха, яку він на5

чебто отримав від візантійського імператора і якою протягом кількох

століть вінчали на царство російських монархів.

Син Володимира Мономаха Мстис5

лав продовжував справу свого батька, три5

мав вкупі руські землі та зберігав владу

київського престолу. Але він був останнім

київським правителем, якому це було під силу. Смерть Мстиславав

у 1132 році позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль

основного центру руських земель, і поклала початок періоду політичної

роздробленості. Літопис рік за роком засвідчував вихід того чи іншого

князя, тієї чи іншої землі з5під влади великого князя. Київ втрачав своє

значення політичного і адміністративного центру руських земель, по5

чиналась феодальна роздробленність.

Закінчився період існування Київської Русі — колиски державності

трьох братніх народів — українського, російського і білоруського. Це

Занепад та початок

роздроблення Київської

держави

була одна з найбільших держав середньовічної Європи, яка відігравала

важливу історичну роль в долях народів і держав Заходу, Сходу і Півночі.

У Київській державі сформувалась

і досягла високого рівня своєрідна і не5

повторна культура. Вона представлена багатьма тисячами фольклорних,

писемних та речових пам’яток, що збереглися до нашого часу. Побудо5

вана на традиціях землеробської культури східних слов’ян, вона увібра5

ла в себе кращі досягнення Заходу і Сходу.

Велике місце в суспільному житті давніх слов’ян займали обрядові

свята, пов’язані з виробничим циклом: весняні свята, день літнього сон5

цестояння, свято збирання врожаю, зимові колядки та ін. З ними по5

в’язана значна частина українського фольклору, що дійшла до наших

днів.

Художня творчість давніх слов’ян знайшла свій прояв переважно

в прикладному мистецтві. Особливе місце в образотворчому мистецтві

східних слов’ян займають сюжетні зображення людей.

Уже в VІІ–VІІІ ст. виникла потреба в писемності. Слов’янські князі,

що перебували на візантійській службі, почали використовувати букви

грецького алфавіту для передачі слов’янських слів.

Суттєвою рисою давньослов’янської культури був релігійно5магіч5

ний характер майже усіх її проявів. Ідеологія давніх слов’ян була язич5

ницькою (поганською). Язичництво (політеїзм) — релігія, яка визнає

багатьох богів. У східних слов’ян існував культ предків. Небіжчиків спа5

лювали і над ритуальними вогнищами зводили великі земляні насипи —

кургани. Віра в загробне життя проявлялась в тому, що разом з небіжчи5

ками клали речі, зброю, продукти, а на могилах кожного року влашто5

вували тризну на честь священих предків. Священними вважались річки,

озера, гаї. Кожне плем’я мало своє спільне святилище. В поселеннях

стояли ідоли, які зображали богів, їм «усім миром» приносили жертви.

Поступово в язичницькому пантеоні відбувались зміни. Головним бо5

жеством князів та воїнів став бог грози Перун, який поступово перетво5

рився в бога війни. Іменем Перуна давали клятву посли, скріплювали5

ся дипломатичні договори. Відображенням язичницького

світосприйняття були магічні заклинання, прохання до богів, які

підкріплювались принесенням жертв.

Невичерпні багатства народної культури знайшли своє відображення

в казках, билинах, піснях, наговорах, прислів’ях, загадках, вишитих

рушниках, танцювальних мелодіях.

Існував календар річних молінь. В зимові святки з 25 грудня по

6 січня молилися усім богам, влаштовували бенкети, маскаради (вдяга5

лися в звірячі шкури), гадали на наступний рік, закликали долю зроби5

ти рік щасливим. Весною в день рівнодення відмічали свято Сонця (бога

Культура Київської Русі

Хорса), пекли в його честь млинці, спускали з гір палаючі колеса. Деякі

обряди супроводжували початок сільськогосподарських робіт. Під час

визрівання хлібів відбувались «зелені святки», прославляли бога Ярила

і молили русалок про дощ. Головним літнім святом був день Купали

(24 червня). Люди розпалювали великі вогнища, стрибали через них.

20 липня приносили криваві жертви Перуну, щоб грозою не побив хліба,

що до цього часу вже визрівали. Восени були свята в честь Макоші. Язич5

ницькі свята відмічались хороводами, піснями, загальними банкетами.

У ІX ст. в епоху становлення і укріплення державності зароджується

новий епічний жанр — героїчний билинний епос. Героями билин вис5

тупають, як правило, богатирі, могутні велетні, що здійсняють подвиги

в ім’я Русі. Билини є дуже своєрідним історичним джерелом, що відби5

вають загальні тенденції доби, народне ставлення до тих подій, що відбу5

вались. В билинах народ оспівував своїх захисників в незабутніх обра5

зах билинних богатирів: Микули Селяниновича, Іллі Муромця, Добрині

Микитича, Альоші Поповича та ін.

Із впровадженням християнства відбуваються серйозні зміни

і в культурі. Уже з часів Володимира започатковують освіту, відкрива5

ють перші школи. У давніх слов’ян в ІX ст. після прийняття християн5

ства з’явилось дві азбуки: глаголиця і кирилиця. Кирилицею, в основу

якої покладена грецька азбука, ми користуємося до цього часу. Вона

стала основою сучасного алфавіту.

Князь Ярослав запровадив обов’язкове навчання для молоді вищих

станів, готуючи її для майбутньої діяльності. Шкільну справу в свої руки

взяла церква, що надало освіті певної однобічності, так як дітей навча5

ли за допомогою богословської літератури, передусім Псалтиря.

Наприкінці X та у XІ ст. київські князі сприяли розповсюдженості

писемності і освіти серед князів, боярства, духовенства, багатих міщан.

Ярослав Мудрий заснував бібліотеку при Софійському соборі у Києві,

а Володимир Мономах писав літературні повчальні твори. Писемність

поширювалась і серед простого люду. Це підтверджують знайдені в Нов5

городі «берестяні грамоти» і велика кількість написів, які робили на своїх

виробах ремісники. Крім Софійської бібліотеки Ярослава Мудрого,

в Києві та інших містах також існували бібліотеки, в тому числі монас5

тирські і приватні. Багату бібліотеку мав Києво5Печерський монастир,

який виховав цілу плеяду руських церковних письменників і літописців,

а Студійний статут монастиря зобов’язував кожного ченця читати книж5

ки з монастирської бібліотеки. В стінах монастиря готували церковних

ієрархів (ігуменів, єпископів, митрополитів тощо). Вони вивчали курс

богослов’я, грецьку мову, церковну літературу, риторику.

«Житіє преподобного Феодосія Печерського» (автор — Нестор5літопи5

сець) розповідає про те, що в келії преподобного Феофана йшла напруже5

на робота над створенням книг. Монах Іларіон вдень і вночі писав книги,

великий Никон їх переплітав, а сам Феодосій пряв нитки, необхідні для

переплетення. Рукописні книги були дуже дорогими, мати велику бібліо5

теку могли собі дозволити тільки багаті люди (князі, бояри, єпископи)

і монастирі. За змістом руська література була переважно релігійною, перш

за все тому, що створювали її в основному представники духовенства.

Розвивалась і оригінальна література. Особливе місце в літературі

давньої Русі займають літописи, які писали у монастирях ченці. Перші

літописні щорічні записи належать ще до ІX ст. Спочатку це були ко5

роткі записи в один5два рядки, але поступово літописання стає більш

докладним. Найвідомішим літописом є «Повість минулих літ», започат5

кований близько 1039 р. невідомим ченцем Києво5Печерського монас5

тиря, продовжив літопис Никон, а закінчив у 1112 році Нестор. Літо5

писці Давньої Русі були не лише істориками, але й активними

співучасниками політичних суперечок і на сторінках своїх хронік вони

відбивали усю складність та суперечності суспільної думки XІ–XІІІ ст.

Крім історичних творів того часу до нас дійшли твори інших жанрів.

Вершиною літературної творчості та шедевром давньоруської художньої

літератури стало «Слово о полку Ігоревім», написане у 1185 році в Києві.

В «Слові» широко представлено народну символіку, міфологію та зви5

чаї, основні моральні вимоги до захисників Русі.

Це — талановитий художній і публіцистичний твір, який прониза5

но актуальною ідеєю того часу — об’єднання усіх сил Руської землі для

боротьби з ворогами. На прикладі поразки Ігоря автор «Слова» пока5

зав, до чого можуть привести суперечки і ворожнеча князів.

Народ відтворював історичні події також у казках, билинах, піснях.

Великого поширення набули медичні знання, які починають витіс5

няти знахарство і ворожбитство. Поширюються й знання з географії.

Значного розвитку в Київській державі набула архітектура. Разом з хри5

стиянством на Русь прийшла монументальна культова архітектура. Величні

православні храми вражали уяву сучасників досконалістю архітектурних

форм і пишнотою внутрішнього оздоблення. Храми будували білосніж5

ними або в червоно5рожевій тональності, а їх стіни щедро розписувались

фресками на біблейські та євангельські сюжети. Будівлі кінця XІІ — по5

чатку XІІІ ст. мають висотні композиції. Класичним зразком нового сти5

лю стала П’ятницька церква у Чернігові. В цей час число храмів в столь5

них містах Русі досягло кількох сотень. Монголо5татарське нашестя на

довгі роки перервало розвиток давньоукраїнської архітектури.

З архітектурою були тісно пов’язані і такі види мистецтва, як живо5

пис і художня різьба. Всі собори Русі оздоблювалися мозаїчними панно

та фресками, іконами, образами, мармуровими капітелями, шиферни5

ми різьбленими плитами. Кольоровими малюнками (мініатюрами)

і вигадливими великими літерами (ініціалами) прикрашались церковні

книжки та літописи.

Особливо високого рівня розвитку досяг монументальний живопис,

яскравим прикладом якого є ансамбль розписів київського Софійського

собору, всі стіни якого були прикрашені фресками, а мозаїчні компо5

зиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотому тлі.

Високого рівня у Київській Русі досягло декоративно5прикладне

мистецтво. Давньоруські майстри створювали шедеври ювелірного ми5

стецтва: золоті діадеми, медальйони, хрести, ікони, оклади книг. Золоті

вироби, прикрашені кольоровою емаллю, тонкі прикраси з срібла зі

сканню, черню і позолотою, чеканка, художнє оздоблення зброї — усе

це ставило Русь на один рівень з розвинутими державами Європи.

Монументальне будівництво викликало необхідність розвитку ху5

дожнього різьблення по каменю, склоробного виробництва, виготов5

лення керамічних, у тому числі майолікових, плиток для внутрішнього

оздоблення князівських палат, храмів.

Розвивалось у Давній Русі і музичне мистецтво. У народному побуті

традиційним були співи, танці, гра на бубнах, сопілках, гуслях та інших

інструментах.

В Київській Русі ІX5XІІ ст. бере свій початок історія багатьох сучасних

міст. І можна без перебільшення стверджувати, що культура Київської Русі

увійшла складовою частиною в нашу сучасну українську культуру.

***

Київська Русь залишила яскравий слід у історії європейської та світо5

вої цивілізації. Вона була першим державним утворенням у східних сло5

в’ян і, за словами М. Грушевського, «Київська Русь є першою формою

української державності».

Київська Русь, яка об’єднала різні східнослов’янські союзи племен,

сприяла зміцненню їх обороноздатності, врятувала населення від фізич5

ного знищення з боку кочовиків (печенігів, половців тощо). Протягом

кількох століть військова могутність Русі сприяла захисту європейської

християнської цивілізації від жорстоких кочових орд зі Сходу.

Київська Русь сприяла прискоренню процесу формування давньо5

руської народності. У межах Київської Русі розвивалися і залучалися до

суспільно5політичного та державного життя десятки неслов’янських

народів.

Активна дипломатична діяльність київських князів сприяла посилен5

ню авторитету Русі не лише у Європі, а і в Азії та Близькому Сході. Завдя5

ки династичним шлюбам і родинним зв’язкам Київська Русь мала широкі

політичні, економічні та культурні зв’язки з багатьма державами світу.

В епоху Київської Русі створилась унікальна духовна та матеріальна

культура як складова частина сучасної української культури.

ФЕОДАЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ

НА ТЕРИТОРІЇ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Початок феодальної роздробленості, її передумови та причини.

Київське, Чернігівське та Переяслівське князівства. Галицьке та

Волинське князівства. Утворення ГалицькоВолинського князів

ства та його значення в історії українського народу. Боротьба

руських князівств з іноземними загарбниками. Князівства півден

нозахідної Русі під ярмом Золотої Орди. Культура стародав

ньої Русі періоду феодальної роздробленості.

На початку ХІІ ст. Київська Русь роз5

падається на окремі князівства. «Раздрася

вся Русская земля»,— записав під 1132 ро5

ком невідомий літописець.

Розпад Київської держави в історичній науці дістав назву «феодаль5

ної роздробленості», тому що визначальними причинами його були:

зміцнення і подальший розвиток феодального землеволодіння, відділен5

ня окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до

самостійності та незалежності від головного державного центру — Киє5

ва. Цьому також сприяла церковна організація — утворення православ5

них єпархій у містах, які стали осередками утворення незалежних

князівств. Місцеві єпископи нерідко освячували прагнення князів до

здобуття самостійності удільних князівств. В Київській державі пану5

вало натуральне господарство, при якому не було і не могло бути міцних

економічних зв’язків між окремими землями.

Розвал Київської держави спричинився ще й тому, що місцеві боя5

ри дедалі більше цікавились розвитком власного землеволодіння; вирі5

шення своїх власних справ притупляло їх бажання брати участь у князів5

ських суперечках за далекий Київ, а, водночас, і у вирішенні

загальноруських проблем.

Однією з причин занепаду Київської Русі було те, що вона мала надто

великі розміри (була найбільшою державою в Європі) та поліетнічний

склад населення. До її складу входили землі, де жили не лише українці,

а й інші, навіть неслов’янські народи, що об’єднувались владою однієї

династії та православної церкви. Колосальні простори, малозаселені

людьми, утруднювали і так слабку комунікацію. Зв’язки Києва з відда5

леними землями були обмеженими і це сприяло відокремленню земель

від Києва.

Початок феодальної

роздробленості, її перед 

умови та причини

Руським князівствам навіть важко було дійти згоди про те, хто є їхнім

спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тев5

тонських лицарів, для Полоцького князівства — це були литовці, для

Ростова, Суздаля — волзькі болгари, для Галицько5Волинського кня5

зівства — угорці та поляки, для Києва — кочові половці.

Між землями — князівствами були складні взаємовідносини, вини5

кали гострі суперечки і незгоди, бракувало одностайності в справі відсто5

ювання єдності Руської землі.

У 1097 році на з’їзді князів у Любечі переміг принцип вотчини: «від

цієї пори будемо всі одностайні і бережімо Руську землю, хай кожний

держить отчину свою…». Щоб покласти край спустошливій ворожнечі,

на з’їзді князі визнали право успадковувати землі, якими вони володі5

ли. Тим самим було припинено дію правила ротації, введеного Яросла5

вом Мудрим. Щодо Києва, то тут прийти до згоди князі не змогли. Після

Любецького з’їзду деякі старші князі продовжували змагатись за Київ.

Але більшість молодих за віком князів втратили інтерес і до суперницт5

ва, і до самого міста. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та

збагаченні своїх вотчин, сприяли в такий спосіб поглибленню роздроб5

леності та місцевих відмінностей. Як пише академік Рибаков, до сере5

дини XІІ століття безмежна держава Русь визріла настільки, що поро5

дила півтора десятки самостійних князівств, кожне з яких дорівнювало

великому західноєвропейському королівству. Цей процес можна по5

рівняти з розвитком багатодітної родини, де до певного часу підросли

виховані родиною дорослі сини, готові до самостійного життя. Київ

залишився формально «матір’ю городов руських», але поряд з ним

піднялись такі міста5столиці, як Чернігів, Володимир5Волинський, Га5

лич, Новгород, Смоленськ, Ростов, Рязань та інші. І далі академік ро5

бить несподіваний, але цікавий висновок: «Для молодого руського фео5

далізму ІX–XІ століть єдина Київська Русь була чимось на зразок

неньки, яка виховувала і оберігала від усілякого лиха цілу сім’ю русь5

ких князівств. Вони пережили в її складі і двохсотлітній тиск печенігів

і вторгнення варягів, і князівські усобиці, і декілька війн з половець5

кими ханами і до XІІ століття виросли настільки, що змогли розпочати

самостійне життя.»

Київ ще довгий час вважався державним і духовним центром Русі:

там був великокнязівський престол і митрополича кафедра православ5

ної церкви. Проте великі князі вже не могли здійснювати державну вла5

ду над усією територією Русі. Реальна влада перейшла до удільних князів

та феодалів на місцях. В князівствах управління здійснювалось за прин5

ципом середньовічної феодальної ієрархії: великий князь — удільні

князі — бояри. Створювалась місцева адміністрація, спираючись на

військові дружини, князі та бояри тримали в покорі селян і міщан,

захищали кордони своїх володінь від вторгнення ворогів. Про великого

князя Київського згадували все рідше.

Руські князі, коли не воювали, то вступали в союзні відносини зі

своїми ворогами. Причому зв’язки з неруськими сусідами часто були

більш тісними, ніж з деякими землями Русі. Як приклад можна навести

Новгород, який активно торгував з північнонімецькими містами і навіть

був членом торговельної спілки — Ганзи. У той час як в Києві торгівля

занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на

Північну Європу. За формою правління руські князівства були переваж5

но монархіями, а Новгородська і Псковська землі — боярськими рес5

публіками. У головних містах скликались народні віча, але і вони часто

поступалися боярським радам. Законодавча, виконавча та судова влада

зосереджувалась в руках князів і бояр.

Розпад величезних, зібраних нашвидкуруч політичних конгломе5

ратів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя.

З огляду на слабкий зв’язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції

політична роздробленість була закономірною тенденцією, етапом роз5

витку ранньофеодальних держав.

Виділення окремих князівств створювало умови для вдосконален5

ня державного апарату, подальшого формування великого землеволодін5

ня, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередків ре5

месла й торгівлі. Виникали і численні нові міста — адміністративні та

економічні центри земель і волостей. Значно вищого рівня досягло ре5

місниче виробництво, внаслідок вузької спеціалізації у багатьох галу5

зях зросла кількість ремісничих професій. Загалом, незважаючи на ок5

ремі періоди занепаду, спостерігалося значне зростання населення,

в тому числі торговельно5ремісничого прошарку в містах. Створювались

свої художні школи, споруджувались розкішні будинки, побудовані

майстрами з таким точним розрахунком, що простоявши 700–800 років

і витримавши випробування часом, вони збереглися до наших днів як

зразки давнього мистецтва зодчих. Хоч господарство в своїй основі за5

лишалось натуральним, господарські зв’язки в межах князівств розви5

валися інтенсивніше, ніж між князівствами. Водночас зростало і зна5

чення транзитних торговельних шляхів, що перетинали території

князівств. Розвитку культурних зв’язків між князівствами сприяло те,

що всі їхні землі належали до Київської митрополії.

Негативним явищем цього періоду були міжусобні війни, які вели

між собою більшість князівств. Нерідко утворювались об’єднання князів

для боротьби з іншими князівськими коаліціями. Князі намагалися за5

лучити на свій бік місцеву боярську верхівку, а бояри, в свою чергу, ви5

користовували міжкнязівські конфлікти для зміцнення своїх позицій.

Ослаблення князівської влади сприяло зростанню в окремих князів5

ствах ролі віча, яке було формою участі міського населення в управлінні.

Вічеві зібрання скликались дзвоном. Інколи на них приймалися рішен5

ня про вигнання чи запрошення князів, оголошення війни або укла5

дення миру. Деякі історики вважають віче найважливішим залишком

народовладдя слов’янських племен попередньої доби, інші дослідники

підкреслюють зростання впливів боярства і заможних міщан, які не раз

вдавалися до підкупу або до прямого насильства щодо учасників вічо5

вих зборів.

Князівські усобиці стали особливо небезпечними, коли зросла заг5

роза з боку зовнішніх ворогів, зокрема половців. Половці (кипчаки, ку5

мани) в XІ ст. зайняли величезні степові простори — значну частину

Середньої Азії, Північний Кавказ, Причорномор’я. Половецькі загони

не раз доходили до Прикарпаття, але особливо часто вони спустошува5

ли південну Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Окремі руські

князі вступали в змову з половцями і допомагали їм влаштовувати грабіж5

ницькі набіги на землі інших князівств.

Таким чином, роздроблення Київської Русі було загалом прогре5

сивним явищем, але водночас воно мало певні негативні наслідки: по5

слаблення централізації державної влади і єдності сил численних

князівств підірвало міць Русі перед загрозою з боку східних кочівників

(половців, монголо5татар) і західних держав — Лівонії, Литви, Польщі,

Угорщини.

З ХІІ ст. Київська держава розпалася на окремі самостійні князів5

ства, кількість яких швидко зростало. Так, якщо після розпаду Київ

ської Русі утворилось 15 самостійних князівств, то на початку ХІІІ ст. їх

було вже 50, а в XV ст.— майже 250. Територію України становили землі

Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького та Во5

линського князівств.

Починаючи з кінця ХІІ ст., поряд з назвою «Русь» для визначення

південних порубіжних земель Київської держави вживається назва «Ук5

раїна». Вперше її вжито в Київському літописі 1187 р. для визначення

Переяславщини, тоді «окраїни» Київської Русі. Двома роками пізніше

назва «Україна» вживається для означення пониззя над Дністром. Зго5

дом ця назва набрала значення етноніма для окреслення всіх земель,

заселених українським народом.

Князівства Середнього Подніпро5

в’я — Київське, Чернігівське (Чернігово5

Сіверське) і Переяславське — в кінці

ХІІ ст.— першій половині ХІІІ ст. внаслідок численних князівських усо5

биць, нападів кочівників, посилення перешкод зовнішній торгівлі (зок5

рема шляхом «з варяг у греки»), часткового переселення з небезпечних

степових районів на захід і північ, значною мірою послаблюються полі5

Київське, Чернігівське та

Переяслівське князівства

тично і економічно. Проте в районах Подніпров’я, які менше зазнава5

ли нападів половців, продовжувало розвиватися землеробство, тварин5

ництво, мисливство, рибальство, бджільництво і різні ремесла. Голов5

ними формами експлуатації селян були відробіткова рента і рента

продуктами (натуральна).

Найважливішою серед подніпровських князівств була Київська зем5

ля, основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до

річки Рось, за якою далі на південь у степу жили кочівники.

Київський великокнязівський стіл мав притягальну силу, бо той, хто

володів Києвом, вважався старшим князем. З 1139 року за Київ точила5

ся боротьба між суперниками Ольговичами та Мономаховичами. Час5

то змінювались князі: за сто років (1146–1246) на київському престолі

побувало 47 князів, хоч титул великого князя був вже суто номіналь5

ним.

Скориставшись усобицями князів і загальним послабленням київ5

ської влади, половці знову стали нападати на українські землі.

Наприкінці ХІ ст. від Києва відокремилась Чернігівщина. З кінця

ХІ ст.— початку ХІІ ст. від Києва також відмежувались інші українські

князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степові кочів5

ники, Тмутараканська земля, в якій переважно правили князі5ізгої і яка

вже у ХІІ ст. не входила до складу українських князівств. Турово5Пінська

земля тільки на короткий час стала самостійною (середина ХІІ ст.), а зго5

дом була пов’язана з Києвом чи Галицько5Волинським князівством.

За володіння Києвом і Київським князівством вели боротьбу князі

чернігівські, волинські, галицькі, переяславські, смоленські. Ця бороть5

ба об’єктивно сприяла поглибленню процесів феодального дроблення,

подальшому політичному послабленню Києва. Особливо постраждав

Київ у 1169 році, коли володимирський князь Андрій Боголюбський

з величезним військом (об’єднали свої війська 14 князів) напав на ньо5

го і зруйнував його. Як свідчить хроніка, суздальці безжалісно вирізали

населення міста, пограбували та спалили храми, жінок та дівчат забра5

ли в неволю. Завойовники захопили величезні багатства: позривали

образи та дзвони, забрали бібліотеки та церковні книги — все вивезли.

А половці — союзники Боголюбського — спалили Печерський монас5

тир. Це пограбування було продиктоване здебільшого політичними

мотивами, так як володимиро5суздальські князі вже в той час мріяли

створити власну, незалежну від київської, митрополію. Руйнація Киє5

ва, його монастирів та храмів, мали послабити київську митрополію, її

вплив на руські князівства.

Погром привів до багатолітнього занепаду Києва. Щоправда, деякі

історики вважають, що літописець, який описав ті події, дещо пере5

більшив масштаби катастрофи. На їхню думку Київ продовжував жити