Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

мунд привернув на свій бік частину українців колишніх прихильників

Свидригайла. Польщі вдалось прибрати до своїх рук Поділля. Волинь,

населення якої чинило запеклий опір польським загарбникам, лиши5

лася у складі Великого князівства Литовського.

У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю

знову погіршилися, після того як новий князь Казимир Ягеллонович

(1440–1492) провів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади.

У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський

зразок перетворена на воєводство — звичайну провінцію під управлін5

ням урядника великого князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ

із прилеглими територіями.

Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля

були перетворені в воєводства, які очолювались намісниками5воєво5

дами. Останні підпорядковувались безпосередньо великому князю.

Воєводства поділялись на повіти, влада в яких належала старостам.

Посади воєвод і старост займали, як правило, місцеві феодали і великі

князі щедро платили їм за службу. В умовах всевладдя литовських

і польських магнатів православне населення перетворилось в об’єкт

нещадної експлуатації, утисків і покатоличення. Більшість місцевих

феодалів підтримувало політику Польсько5Литовської держави в ук5

раїнських землях.

З метою посилення своєї влади в Україні уряд Польсько5литовської

держави прагнув розірвати зв’язок місцевої православної церкви з мос5

ковською. У 1458 році православна церква України і Білорусії була

відділена від Московської митрополії і перетворена в самостійну Київ5

ську митрополію. Але всі спроби литовських і польських правлячих кіл

схилити православних священиків і населення України до унії з като5

лицькою церквою ще у XV столітті закінчились невдачею. Щоправда,

в умовах всевладдя литовських і місцевих магнатів православне насе5

лення українських земель фактично перетворилось на об’єкт нещадно5

го поневолення і покатоличення.

Так розвивались події в період литовської експансії в Україні. Як ба5

чимо, спочатку вражаючих успіхів в Україні добилася Литва, правління

якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш чи5

сельна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців

з України.

Останню спробу відокремитися від Литви українські князі здійсни5

ли на початку XV ст. під керівництвом М. Глинського. Але і ця спроба

провалилась.

Жертвами агресії з боку сусідніх держав стали і інші регіони України.

В середині XІV ст. Буковина, яка раніше входила до складу Галиць5

ко5Волинського князівства, була завойована Угорщиною, а з 1359 року,

коли зі складу Угорщини виділилось Молдавське князівство, Буковина

увійшла до його складу під назвою Шапинської землі (Шапинці — адмі5

ністративний центр Буковини), спочатку на правах автономії, а з сере5

дини ХV ст. як звичайна адміністративна одиниця Молдавії. Назва «Бу5

ковина» (територія букового лісу) стала зустрічатися з середини XV ст.

У першій половині XVІ ст. Буковина разом з Молдавією потрапила під

владу Туреччини.

Угорщина захопила Закарпаття ще у другій половині ХІІІ ст. На за5

хоплених українських землях посилювалось феодальне гноблення, ук5

раїнські землі роздавались угорським феодалам. З 1381 року на Закар5

патті існувало кріпосне право. З XІV ст. на Закарпатті став посилюватись

вплив католицької церкви.

Наприкінці XІV — у першій половині

XVІ ст. в Україні продовжувало розвива5

тися землеробство, ремесла, торгівля,

відроджувались старі і будувались нові

міста. В землеробстві поряд з перелоговою

системою і двопіллям широкого розвитку отримала і трипільна систе5

ма. Одночасно з землеробством розвивалося тваринництво, городниц5

тво, садівництво, бджільництво. Суттєву роль в господарському житті

українських селян продовжувало відігравати рибальство і мисливство.

В феодальних господарствах відбувалась переробка сільськогоспо5

дарської сировини.

Серед найбільш традиційних для України промислів можна назва5

ти солеваріння, виробництво дьогтю, смоли і поташу. Селяни виготов5

ляли сукно і полотно, гончарний посуд, предмети з металу та дерева для

домашнього вжитку тощо.

Протягом ХІV–ХV століть на українських землях зростала кількість

і розміри великих феодальних господарств. Феодальні володіння

збільшувались за рахунок захоплення пустошей та загарбання общин5

них селянських земель. Відбувався загальний наступ феодалів на се5

лянські общини і вже до середини ХVІ ст. вільних общинних земель

в Україні майже не залишилось. Феодали поряд зі збільшенням нату5

ральної і грошової ренти розширювали власні орні землі (за рахунок се5

лянських) і вводили відробіткову ренту. Селяни були змушені відробля5

ти 145денну панщину як звичайну річну норму. Таким чином вони

потрапляли в дедалі сильнішу залежність від феодала, а, отже, закріпа5

чувались.

Розширення феодального землеволодіння і посилення влади по5

міщика над селянами, викликало необхідність юридичного оформлен5

ня кріпосницьких відносин. Велику роль в зміцненні феодальних відно5

син відіграли Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр. Останній з них

Економічний розвиток

українських земель у

XІV — першій половині

XVІ ст.

взагалі скасував всі обмеження земельної власності поміщиків, закрі5

пив за ними законодавчі права, а селян остаточно позбавив волі.

У відповідь на посилення феодально5кріпосницького гноблення

у ХV — першій половині ХVІ ст. в Україні розпочався антифеодальний

рух. Найбільш поширеною формою протесту селян були втечі від по5

міщиків, які часто супроводжувались підпаленням маєтків, вбивством

поміщицьких слуг, а інколи і членів родини поміщика. Частина втікачів

оселялась в містах, де поповнювала ряди міської бідноти, частина осі5

дала на незайнятих землях Середнього Подніпров’я.

Одночасно з втечами, селяни виступали на відкриту збройну бороть5

бу з ненависними поміщиками. У 1490–1492 рр. на Буковині і в Східній

Галичині відбулось повстання селян під проводом Мухи. В повстанні

взяло участь близько 10 тис. осіб. Повсталі захопили міста Святин, Ко5

ломию, Галич, підійшли до Львова. Польська влада вимушена була ки5

нути проти повсталих об’єднане польсько5литовське військо. В бою під

Рогатином військо Мухи потерпіло поразку і він з невеликим загоном

змушений був відступити до Молдавії. Повстання продовжувалось про5

тягом 1491–1492 років. І тільки після розгрому загону Мухи під Галичем

у 1492 році повстання пішло на спад.

В ХVІ столітті селянські виступи продовжувались, хоч і не мали та5

кого масового характеру. Незважаючи на те, що усі повстання потерпі5

ли поразку і були придушені, а керівники повстань страчені, в Україні

посилювалась боротьба проти соціального і релігійного гноблення,

а в народі росло бажання розділити землю між тими, хто її обробляє.

На жаль, подальші події не тільки не полегшили долю українського

народу, а привели його ще до більшого закріпачення, посилення утисків

в економічному і в духовному житті. Мова йде про нове зближення Лит5

ви і Польщі, яке відбулось у середині ХVІ ст. і відіграло негативну роль

у подальшій історії українського народу.

У ХVІ ст. занепад Литви був прискоре5

ний воєнною експансією Московської дер5

жави. У 1522 році Москва відібрала у Литви

Чернігів і Стародуб. У 1549 і 1552 році

Литовське князівство не змогло зупини5

ти вторгнення татар. У 1562–1570 роки Литва зав’язла в новій тривалій

війні з Московським царством. У 1563 році Литва втратила Полоцьк.

Становище Литовської держави було досить критичним. Знесилена ве5

личезними військовими витратами, перебуваючи під постійною загро5

зою вторгнення російських військ, Литва змушена була звернутися за

допомогою до Польщі. Польський уряд готовий був надати допомо5

гу, але за умови об’єднання Литви з Польщею в єдину державу. Ли5

товські і українські магнати, які побоювались, що їх становище

Люблінська унія.

Посилення соціального,

національного

і релігійного гніту

в новій державі погіршиться, виступили проти остаточного зближен5

ня з Польщею. В той же час дрібна шляхта, яка розраховувала отримати

широкі привілеї і зрівнятися в правах з польською шляхтою, підтрима5

ла ідею об’єднання.

У 1569 році знесилена Литва змушена була згодитись на повне при5

єднання до Польщі. 1 липня 1569 р. у м. Любліні представники Велико5

го князівства Литовського склали присягу на вірність державній унії та

підписали акт. Так утворилась польсько5литовська держава Річ Поспо5

лита (дослівно «спільна справа») з виборним королем, спільним сей5

мом, спільною скарбницею і монетою, єдиною зовнішньою політикою.

Майже всі українські землі ввійшли до складу Польщі і були включені

до шести воєводств.

Закінчився двохсотрічний період існування Литовської держави.

Литовське князівство формально зберігало власну автономію, зокрема,

місцеве самоврядування, військо, скарбницю, але віднині до його складу

входили тільки білоруські землі. Усі українські території, які раніше на5

лежали литовцям, відійшли до Польської корони. Польським магнатам

відкривався простір для загарбання українських земель.

Прийняття люблінської унії 1569 року вкрай негативно відбилось

на долі українців. Саме виживання українців як окремої етнічної

спільності було поставлено під сумнів. Люблінська унія змінювала

не лише політичну ситуацію в Україні, вона справила великий вплив на

спосіб життя українців і соціально5економічні відносини на україн5

ських землях.

Які ж особливості політичного розвитку України після Люблін5

ської унії?

По5перше, після унії була остаточно ліквідована адміністративна

система, що брала початок ще з часів Київської Русі. Українські землі,

де проживало майже 2 млн. українців, були поділені на 6 воєводств: Га5

лицьке, Бельзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське.

Південні причорноморські землі України перебували під ударами

татар і були майже незаселеними. (Закарпатська Україна була в складі

Угорщини, Північна Буковина — Молдавії, Чернігівщина до 1618 року —

у складі Московської держави, а потім перейшла до Польщі).

З появою на українських землях нових господарів5магнатів

і польської шляхти значно посилилось феодально5кріпосницьке і на5

ціонально5релігійне гноблення. Польські магнати та католицька церк5

ва, захоплювали українські землі, міста і села, закріпачували україн5

ських селян, насаджали католицизм.

Прибравши до рук великі земельні володіння, польські феодали

поступово стали перетворювати їх в комерційні господарства, які нази5

вались фольварками. Основною причиною утворення таких господарств

було пожвавлення господарської діяльності в європейських країнах і зро5

стання попиту в Європі на зерно. Річ Посполита у ХVІ — поч. ХVІІ ст. стала

активно вивозити зерно зі «своїх» (тепер обширних) земель. У 1557 році

в Польщі була проведена аграрна реформа, відома під назвою «Устава

на волоки». Згідно з реформою, максимальний розмір селянського наділу

не повинен був перевищувати однієї волоки (21,3 га). Надлишки землі

відбирались у селян на користь феодалів, для розширення панських

фольварків. Процес переходу до фольваркового господарства супровод5

жувався посиленням кріпосної залежності селян: замість оброку пани

змушували селян більше працювати на землі поміщика, вводили регу5

лярну щоденну панщину. Згідно з польськими законами, селянин, який

прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком.

Одночасно польська шляхта зміцнювала свої позиції і політичний

вплив в державі. Вона прагнула обмежити право короля оголошувати вій5

ну, підпорядковувала собі місцеві сеймики, а згодом і загальний сейм Речі

Посполитої, якому належала вища влада в державі. При цьому польська

шляхта в польській армії тепер служити не бажала. Вона воліла займатися

господарством і отримувати великі прибутки від власних маєтків.

Польські магнатські роди (Язловецькі, Замойські, Потоцькі та ін.)

зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні

латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів,

безжалісно експлуатували природні багатства України. Католицька

церква також була власником великих земельних володінь в Україні.

М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, що сиділа на українській

землі і жила працею українського селянина, «звикла в той же час ігно5

рувати все туземне, дивилася на український народ як на холопів

польської народності, на його мову, традиції, право — як на щось не5

змірно нижче у зрівнянні з польським».

В Україні діяли польське феодальне право і Литовські статути, пра5

во власності на землю належало тільки шляхетському стану. За Литов5

ським статутом 1588 року українське селянство було остаточно закріпа5

чене і повністю залежало від влади феодала.

З посиленням польської експансії в України, зокрема за часів прав5

ління Сигізмунда ІІІ, провідні верстви українського суспільства стали

дедалі більше запозичувати католицький латинський обряд, що приве5

ло до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Головним чинником

денаціоналізації України були єзуїти.

Українські магнати, деякі православні єпископи, а також митропо5

лит київський Михайло Рогоза, прагнули зрівнятися в політичних пра5

вах з польськими феодалами, а церковники — з католицькими єписко5

пами, яких в Польщі величали «князями церкви» і які брали участь

в роботі сенату. Вони і підтримали ідею церковної унії.

18 жовтня 1596 року в Бресті відбувся церковний собор, на якому

було ухвалено унію (об’єднання) православної і католицької церкви на

території Речі Посполитої і більшій частині українських і білоруських

земель. В той же самий час в маєтку князя Острозького відбувався пра5

вославний собор, на якому більш ніж 200 представників православного

духовенства спростували рішення Брестського собору і позбавили свя5

щеників5відступників духовної влади. Представники православного

духовенства підписали і відправили королю протест проти унії. Але

польський король Сигізмунд ІІІ затвердив рішення Брестського уні5

атського собору. В результаті церковної унії замість православної церкви

в Україні і Білорусії створювалась уніатська (греко5католицька) церква.

Православ’я оголошувалось поза законом, всі православні храми, їх

землі та майно переходили до уніатів.

Католики і уніатське духовенство насаджали унію на усій території

України і Білорусії. Але основна маса українського населення не визна5

вала унію і продовжувала боротьбу за свою православну батьківську віру.

Брестська унія сприяла посиленню національно5культурного руху

в Україні, гаслом якого був захист православ’я. Особливо активну бо5

ротьбу проти насадження католицизму вели православні церковні брат5

ства. Вони створювались у XVІ–XVІІ ст. у Львові, Галичі, Дрогобичі,

Києві, Луцьку та інших містах. Виступаючи проти національно5релігій5

ного гноблення, вони створювали школи, бібліотеки, друкували по5

лемічні твори, що захищали православ’я.

Історія свідчить, що унія, як метод і форма об’єднання церков,

не досягла мети — не сприяла об’єднанню православних і католиків.

Проте як метод і форма збереження національної ідентичності украї5

нського народу в умовах іноземної окупації, національного та релігій5

но5церковного гноблення виправдала себе.

Як показали наступні події, нестерп5

ний польський колоніальний гніт привів

до посилення національно5визвольної

та антифеодальної боротьби українсько5

го народу. Основною рушійною силою цієї боротьби стало козацтво.

Термін «козак» вперше згадується у джерелі ХІІІ ст.— Початковій

монгольській хроніці 1240 р.— і походить з тюркських мов, звідки запо5

зичений монгольською і татарською. Означає він «вільний воїн», «не5

залежний», «схильний до розбою, завоювання».

Перші офіційні згадки про українських козаків зустрічаються в дип5

ломатичному листуванні між Росією, Туреччиною, Польщею, Кримом

та іншими державами наприкінці XV ст.

Основними причинами виникнення козацтва було посилення фео5

дально5кріпосницького і національно5релігійного гноблення з боку

Виникнення козацтва

і утворення

Запорозької Січі

Литви та Польщі, а також необхідність захисту своїх земель від

постійних спустошливих набігів турків і кримських татар.

Кримське ханство остаточно відокремилось від Золотої Орди у се5

редині XV ст. Основою його зовнішньої політики було пограбування

сусідніх країн. За часів правління хана Менглі5Гірея татари захопили

Причорномор’я з містами Дашів (Очаків), Хаджибей, які раніше нале5

жали Литві. У 1475 році Туреччина захопила міста Кафу, Мангук, Пере5

коп, Очаків і змусила Кримське ханство визнати (у 1478 році) свою ва5

сальну залежність від неї. Таким чином Туреччина встановила свій

контроль над узбережжям Чорного та Азовського морів. Турки побуду5

вали там ряд фортець, які використовували для нападу на українські

землі. Спираючись на підтримку Туреччини, кримські татари з 805х років

XV ст. стали здійснювати постійні напади на Україну. Відомо, що у 1482 році

хан Менглі5Гірей з великим військом вдерся на Київщину і захопив Київ.

Майже щорічні напади татарських орд супроводжувались спустошен5

ням українських міст і сіл. Татари забирали в полон тисячі українців,

продавали їх в рабство. Південь України постійно перебував під загро5

зою татарської навали, але ні Литва, ні Річ Посполита не мали достат5

ньо сил, щоб організувати надійний захист південних кордонів.

З часом функції захисту українських земель взяло на себе українське

козацтво.

У другій половині ХV — на початку ХVІ ст. у верхів’ях Південного

Бугу, в середній течії Дніпра в районі Канева — Черкас, а також на ліво5

му березі Дніпра виникло чимало козацьких слобід і хуторів. І з року

в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростала. «Де байрак, там

і козак» — говорила народна приказка. Важливим фактором освоєння

великих незайманих земель і збільшення кількості козаків була втеча

селян від панської неволі.

Козаки займались землеробством, мисливством, рибальством,

бджільництвом. Життя в степу було небезпечним: через степи проляга5

ли татарські торговельні шляхи — Чорний, Кучманський, Муравський.

Тому козаки повинні були мати зброю, добре володіти нею, щоб оборо5

нятися від ворога. Проте козаки не лише оборонялися проти степовиків,

а й самі нападали на татарські улуси, грабували татарські торгові кара5

вани, здійснювали успішні походи в Туреччину. Таким чином вони ово5

лодівали воєнним мистецтвом, поповнювали своє військове і госпо5

дарське майно. Протягом першої половини XVІ ст. козацтво в Україні

зростало кількісно і набирало сил.

Основна маса козаків гуртувалась в пониззі Дніпра, унікальною

особливістю якого були його знамениті пороги — пастка кам’яних скель,

що стирчали з води на висоту до п’яти метрів і майже суцільною масою

перекривали ріку. Залишались лише вузенькі бурхливі протоки, які були

дуже небезпечні, особливо влітку та восени, при низькій воді. Порогів

було дев’ять: Кодацький, Сурський, Ложанський, Дзвонецький, Нена5

ситнецький, Вовнецький, Будильський (Будило), Лишній і Вільний.

Пороги тягнулись Дніпром від сучасного Дніпропетровська до Запоріж5

жя (у 1932 році після пуску Дніпрогесу пороги було затоплено).

В нижній частині Дніпра була велика кількість великих і малих ост5

ровів — усього 265. Найбільшим островом була Хортиця, що мала у дов5

жину понад 12 км, а завширшки — 2,5 км. Нижче Хортиці Дніпро ши5

роко розливався, вбирав в себе великі і малі річки, сам розгалужувався

на рукави, утворюючи численні острови. Тут було справжнє царство

плавнів з великою кількістю озерець і протоків. Козаки дуже любили

цю місцину, яка тяглась від Хортиці до сучасного Нікополя, і назива5

ли її Великим Лугом. Великий Луг, як і дніпровські острови, давав ко5

закам надійний притулок від ворогів. (Тепер Великого Лугу практич5

но не існує. У 1954 р. після пуску Каховської ГЕС, його залили води

рукотворного моря).

Великий Луг знаходився у серці козацьких земель, які давали все,

що було потрібне для життя. Лагідний клімат, родючі землі, багатий

рослинний та тваринний світ притягував сюди тисячі козаків. У най5

зручніших місцях, понад берегами рік і річок, на островах, у ярах, бал5

ках чи байраках вони засновували свої поселення.

Козацькі поселення називалися по5різному, в залежності від їхньої

величини. Найменшими були бурдючи, тобто землянки. Хутірці, що

складалися з 2–3 хат для людей і різних господарських будівель (комо5

ри, клуні, стайні, хліви, курники, льохи, кузня, млин тощо). Зимівники

будувалися кількома господарями, у кожного зимівника було по 3–6 ко5

заків і по 10 наймитів (молодиків). Пізніше кількість наймитів обчис5

лювалась десятками. Це свідчить про існування поділу козаків на бага5

тих і бідних, старшину і рядових, або «чернь», «сірому».

Козаки жили у зимівниках, хуторах і селах звичайно із сім’ями, за

що козаки5січовики називали їх іронічно сиднями, гніздюками та ба5

болюбами. Зимівники розростались, перетворювалися на хутори, села

і містечка.

Шляхом колонізації так званого «дикого поля» запорозькі козаки

заселили і освоїли землі від Сіверського Дінця до Дністра (значну час5

тину нинішніх Дніпропетровської, Полтавської, Черкаської, Кірово5

градської та деяких інших областей України) вже у XV — першій поло5

вині XVІІ століття.

Столицею козаків, місцем, де знаходився цвіт козацтва, була Запо5

розька Січ.

Відомі на сьогодні джерела не дають повної відповіді на запитання:

де була Запорозька Січ у ХV — першій половині ХVІІ століть? Відомий

польський хроніст М. Бєльський свідчить, що Січ була побудована у 1540

році на острові Томаківка. Згодом вона не раз змінювала своє місце, пе5

реводилась козаками на інші дніпровські острови. Першою з відомих За5

порозьких Січей була Хортицька, що існувала у 1553–1557 рр. Хортицька

Січ була створена при активній участі гетьмана запорозьких козаків

Дмитра Вишневецького, людини незвичайної і яскравої долі. Староста

черкаський і каневський, він докладав значних зусиль для успішного

протистояння турецько5татарській агресії. Для боротьби з татарами він

зібрав кілька сотень козаків5добровольців і при підтримці Литви та

Москви організував походи на Крим. Хортицька Січ відіграла важливу

роль у підготовці до цих походів. Діючи в контакті з московськими

військами, у 1556–1558 рр. Вишневецький провів кілька успішних опе5

рацій проти Кримського ханства і Османської імперії, взяв Аслан5Кер5

мен, Очаків, воював у Криму. Подвиги гетьмана Вишневецького вдяч5

ний народ оспівав в думі про Байду. У 1563 році після невдалого походу

Вишневецького у Молдавію він потрапив до турецького полону і був

страчений у Константинополі.

В 1557 році Хортицька Січ була захоплена і зруйнована татарами.

Після Хортиці Запорозька Січ знаходилась почергово на острові Тома5

ківка (605ті роки ХVІ ст.— 1593 р.), річці Базавлук (1593–1638 рр.), Ми5

китиному Розі (1638–1652 рр.), річках Чортомлику (1652–1709 рр.),

Кам’янці (1709–1711 рр.), в Олешках (1711–1734 рр.), на річці

Підпільній (1734–1775 рр.). Майже завжди вона була розташована в іде5

ально укріплених самою природою місцях — на річкових островах,

у морі плавнів.

Сама Січ була оточена ровом і десятиметровим валом, на валу стояв

дерев’яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялись високі

сторожеві башти з бійницями для гармат. Добре укріпленим був також

вихід до річки.

В центрі фортеці був майдан з церквою та стовпом, де карали засуд5

жених козаків. Навколо площі стояли великі довгі хати — курені, де жили

січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі — склади, арсенали,

торговельні лавки. Слово «курінь» означало і хату, де жили козаки, і військо5

ву, а пізніше і територіальну, одиницю. Всього нараховувалось 38 ку5

ренів, в яких жили, як правило, козаки5земляки. На чолі куренів сто5

яли курінні отамани.

Землі війська запорізького поділялись на так звані паланки (полки).

Це слово означало і фортецю, і територію, що до неї прилягала, і адмі5

ністрацію фортеці. До початку ХVШ ст. паланок було п’ять, пізніше —

вісім. Чисельність козаків на Січі рідко перевищувала 15–20 тисяч. Ос5

новна маса козаків — запорожців проживала за межами Січі в зимов5

никах і з’являлась там тільки з метою виконання невідкладних гос5

подарських справ. Усі козаки збирались на Січі тільки під час ви5

борів старшини або підготовки до воєнного походу. Тоді за корот5

кий час кількатисячний загін січовиків перетворювався в багато5

тисячну армію.

Вищою владою на Січі була козацька військова рада, на якій вирішу5

вались найважливіші питання життя січовиків — вибори кошового ота5

мана, писаря, судді та ін. На чолі Січі стояв виборний кошовий отаман.

Він зосереджував в своїх руках вищу військову, адміністративну і судо5

ву владу. Його обирали терміном на один рік і вручали при цьому сим5

вол влади — булаву. В період відсутності кошового його обов’язки ви5

конував кошовий суддя.

Найважливіші питання гетьман виносив на розгляд військової

ради. В ній мав брати участь усякий козак, що знаходився на території

Січі. Верхівка козацтва поступово утворила орган адміністративно5

судової влади, так званий кіш, що став по суті місцевим органом

військової, адміністративної і судової влади на території Запорожжя.

Підвладний польському урядові, кіш далеко не завжди рахувався з його

волею і часто виявляв повну самостійність у своїх діях. Хоча усі без

винятку козаки мали право брати участь у виборах, насправді всім зап5

равляли заможні козаки, що за допомогою підкупів та погроз висува5

ли потрібних їм людей. Всупереч ностальгічним твердженням деяких

істориків про існування майнової та соціальної рівності на Січі, там

завжди, з самого початку, були багаті і бідні, всевладні і залежні, без5

правні люди. Про це свідчать тисячі джерел. Зокрема, австрійський дип5

ломат Еріх Лясота, котрий відвідав Січ наприкінці XVІ ст., засвідчив там

велике соціальне розшарування.

А ось ще один приклад. У останнього кошового отамана Петра Кал5

нишевського було конфісковано у 1775 році 3524 пуди збіжжя (пуд —

16,38 кг), 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів великої рогатої худоби, 14 ти5

сяч овець та кіз, 106 свиней, 5 ослів. Перед тим Калнишевський продав

у Крим 14 тисяч овець, а до Італії — 250 коней.

У мирний час головним заняттям козаків були промисли і скотарство.

Але святим обов’язком, патріотичною справою козацтва був захист

рідної землі від ворогів — турецьких і татарських загарбників. Запорожці

славились своєю високою боєздатністю і військовою майстерністю. На

озброєнні у них були мушкети, самопали, пістолі, шаблі, луки, стріли,

гармати. По Дніпру і морю вони пересувались на чайках (човнах), кожна

з яких вміщувала від 50 до 70 козаків, Козаки були влучними стрільцями,

добрими пушкарями, прекрасно володіли шаблею. Очевидців вражала

їх мужність, хоробрість, презирство до смерті.

У козаків була сувора дисципліна, особливо під час походів.

Самим тяжким злочином вважалась зрада батьківщини. Зрадників