Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
361
Посполиті селяни — особисто незалежні селяни Лівобережної та Слобідсь5
кої України в другій половині XVII–XVIII ст.; закріпачені наприкінці XVIII ст.
У Польщі так називали кріпаків.
Правова держава — тип держави, в основі якої лежать верховенство закону,
поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і держави.
Праґматизм — теорія та практика, в основі яких лежить визнання досяг5
нення поставленої мети (нерідко за будь5яку ціну) головним критерієм резуль5
тативності діяльності.
Приватизація — процес перетворення будь5якої форми власності (держав5
ної, колективної, особистої тощо) у приватну; передача частини державної влас5
ності в будь5яку іншу недержавну власність, трансформація державних
підприємств та організацій в акціонерні, колективні, кооперативні, приватні
тощо.
Пріоритет — першість у відкритті, винаході, висловлюванні ідеї; переваж5
не право, значення чогось.
Промисловий переворот — стрибок у розвитку продуктивних сил і перехід
від мануфактури до машинного виробництва.
Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист на5
ціональної економіки від іноземної конкуренції та на розширення зовнішніх
ринків. Протекціонізм, як правило, реалізується через митну політику.
Реакція (політична) — опір влади суспільному процесу. Політичний режим,
який прагне зберегти в недоторканості порядки в державі, які вже застаріли
і віджили своє.
Революція — докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від
одного якісного стану до іншого, від старого до нового; докорінний переворот
у житті суспільства, який приводить до ліквідації віджилого суспільного ладу
й утвердження нового.
Реєстрові козаки — частина українських козаків, які були прийняті на служ5
бу польським урядом в 1572 році. Назву отримали від списків (реєстрів), до яких
заносились їх прізвища.
Репарація — відшкодування державою5аґресором нанесених збитків іншим
державам в грошовій або іншій формах. Виплату репарації, як правило, перед5
бачають при підписанні мирної угоди.
Репатріація — повернення на батьківщину військовополонених і цивіль5
них осіб, які опинились за кордоном внаслідок війни, або емігрантів.
Республіка — держава, у якій органи влади формуються за принципом ви5
борності їх народом; форма державного управління, за якої вища влада нале5
жить виборним представницьким органам, а глава держави обирається насе5
ленням чи представницьким органом.
Реформа — перетворення, зміна, нововведення, яке не знищує основ існую5
чої структури.
Річ Посполита — офіційна назва об’єднаної польсько5литовської держави,
утвореної в результаті Люблінської унії (1569 р.).
Сепаратний мир — мирна угода, яку укладає одна з держав, що входить до
коаліції країн, які ведуть війну, без згоди і відома своїх союзників.
Секуляризація — перетворення державою церковної власності, перш за все
земельної, в цивільну (світську).
Слобідська Україна — історична назва Північно5Східної України, яка входи5
ла до складу Російської імперії в XVII–XVIII ст. на правах обмеженої автономії
(територія сучасної Харківської та частин Сумської, Донецької, Луганської, Кур5
ської та Воронезької областей).
Суверенітет — незалежне від будь5яких сил, обставин і осіб верховенство;
незалежність держави у зовнішніх і внутрішніх справах.
Тенденція — напрямок розвитку якогось явища.
Толерантність — терпиме ставлення до інших, чужих думок, вірувань, полі5
тичних уподобань та позицій.
Тоталітаризм — політичний режим і система державної влади з викорис5
танням насильницьких засобів у процесі управління суспільством, з відсутніс5
тю політичного плюралізму й демократичних свобод, обмеженням політичних
прав усього населення.
Традиція — форма передачі соціального досвіду; ідеї, звичаї, норми, що пе5
редаються з покоління в покоління.
Удільне князівство — складова частина великих князівств на Русі в XII–XVI ст.
Управлялось князем, вихідцем із великокнязівського роду.
Узурпація — протизаконне захоплення влади; привласнення чиїхось прав
на що5небудь.
Уніатська церква — греко5католицька церква, утворена згідно Брестської
унії в 1596 році. Підпорядковувалась Папі Римському. Визнавала основні дог5
мати католицької церкви при збереженні православних обрядів.
Унітарна держава — форма державного устрою, яка базується на зверхності
суверенітету (верховної влади), єдиної держави над адміністративно5територіаль5
ними одиницями, на які вона поділена.
Фашизм — крайня, антидемократична, радикально5екстремістська політич5
на течія, в основі якої лежить синтез концепції нації як вищої та одвічної ре5
альності та догматизованого принципу соціальної справедливості; різновид то5
талітаризму.
Федерація — форма державного устрою; союзна держава, що складається
з кількох держав або державних утворень, кожне з яких, поряд із загальнофеде5
ральними, має власні законодавчі, виконавчі та судові органи.
Феномен — виняткове, незвичайне, рідкісне явище.
Феодальні повинності — примусові обов’язки залежних селян у вигляді пан5
щини, оброку, церковної десятини тощо.
Централізація — зосередження керівництва, управління в єдиному центрі;
зосередження більшої частини державних функцій у віданні центральних уста5
нов.
Цивілізація — історичні типи культур, локалізованих у часі та просторі;
рівень суспільного розвитку і матеріальної культури, досягнутий даним сусп5
ільством.
Шовінізм — агресивна форма націоналізму, в основі якої лежить проповідь
національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам
інших націй.
363
УСЛАВЛЕНІ ІМЕНА УКРАЇНИ
Апостол Данило Павлович (1654–1734) — визначний український і політич5
ний діяч кінця XVII — першої половини XVIII ст., гетьман Лівобережної Украї5
ни (1727–1734 рр.). Брав участь у походах проти турків і татар. Прихильник не5
залежницької політики гетьмана І. Мазепи, один з найближчих співробітників
наказного гетьмана П. Полуботка. Ініціатор вироблення Коломацьких петицій
1723 року. На посаді гетьмана Лівобережної України Данило Апостол провів
ряд адміністративних і економічних реформ, які значно упорядкували держав5
не життя гетьманщини. Провів реорганізацію фінансової системи, встановив5
ши точний бюджет, провів судову реформу тощо. Вся діяльність Апостола була
спрямована на захист державних прав українського народу і обмеження ро5
сійського впливу в Україні.
Аскольд (Оскольд) — київський князь другої половини ІХ ст. Частина істо5
риків називає його нащадком Кия, частина — дружинником Рюрика. У 860 році
організував похід київської дружини на Константинополь. За деякими джере5
лами — прийняв християнство, християнство прийняла частина населення
Київської держави. Разом з Діром воював з печенігами, дунайськими болгара5
ми, уличами і древлянами. За літописним переказом у 882 році був підступно
убитий Олегом.
Барабаш Яків Федорович — кошовий отаман Запорозької Січі (1657–1658 рр.).
Очолив (разом з полковником М. Пушкарем) опозицію і повстання проти геть5
мана І. Виговського. Після придушення повстання у серпні 1658 року був стра5
чений.
Богун Іван Теодорович (?–1664) — відомий український військовий і дер5
жавний діяч, полковник. Походив з української шляхти. Брав участь у всіх бит5
вах визвольної війни 1648–1654 рр. Особливо відзначився у Берестецькій битві
1651 року. У січні 1654 року І. Богун разом з І. Сірком відмовився присягнути на
вірність московському царю. Непохитно стояв на позиціях української держав5
ності, був противником як промосковської, так і пропольської орієнтації ук5
раїнських гетьманів. У 1664 році був розстріляний поляками.
Брюховецький Іван Мартинович (?–1668) — гетьман Лівобережної Украї5
ни (1663–1668 рр.). Спочатку проводив відверто промосковську політику.
У 1663 році уклав з Московською державою Батуринські статті. Був першим
українським гетьманом, який відвідав Москву. Отримав від московського царя
титул боярина. У грудні 1665 року Брюховецький підписав Московські статті,
якими значно обмежувались державні права Гетьманщини, посилилась її ад5
міністративна і фінансова залежність від Московського царства. Після підпи5
сання між Польщею і Москвою Андрусівського перемир’я (1667 р.) І. Брюхо5
вецький очолив антимосковське повстання козаків на Лівобережній Україні.
Василько Ростиславович (?–1124) — князь теребовльський (1084–1124 рр.).
Син засновника галицької княжої династії Ростислава Володимировича. У 1084 ро5
ці разом з братами Рюриком та Володарем закріпився на галицьких землях.
У 1097 році брав участь у Любецькому з’їзді князів. Після з’їзду був підступно
364
схоплений і за наказом київського князя осліплений. Здійснив кілька походів
на Польщу.
Величко Самійло (1670–1728) — відомий український козацький літописець,
автор першого систематичного викладу історії українського козацтва та його
держави.
Вербицький Михайло Михайлович (1815–1870) — український композитор,
хоровий диригент, священик. Автор хорових, вокальних, інструментальних
творів, 12 симфоній5увертюр, 36 релігійних композицій. У 1863 році написав
музику до українського національного гімну на слова П. Чубинського «Ще
не вмерла Україна...».
Вересай Остап Микитович (1803–1890) — видатний український кобзар.
Виконував народні пісні, псалми. Виступав у Києві, Петербурзі та інших містах.
Творчість сліпого кобзаря вивчали видатні українські композитори і поети.
Вернадський Володимир Іванович (1863–1945) — видатний український та
російський природознавець, мінеролог і кристалограф, основоположник
геохімії, біогеохімії, гідрогеохімії, академік (з 1909 р.), президент УАН (1918–
1919 рр.) Автор близько 400 наукових праць.
Виговський Іван Остапович (?–1664) — відомий український державний і полі5
тичний діяч, гетьман України (1657–1659 рр.). Обраний гетьманом на Корсунській
раді 1657 року. Продовжував політику Б. Хмельницького, спрямовану на досяг5
нення повної державної незалежності України. У 1657 році уклав договір зі Шве5
цією, відновив союз з Кримським ханством. У 1658 році уклав Гадяцьку угоду
з Польщею. Розірвав стосунки з Москвою, в липні 1658 року розгромив російсь5
ке військо під Конотопом. У внутрішній політиці Виговський орієнтувався на
козацьку старшину, прагнув посилити її роль у козацькому суспільстві, чим вик5
ликав незадоволення нижчих верств українського суспільства.
Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) — відомий український гро5
мадсько5політичний і державний діяч, письменник. Один з ініціаторів та зас5
новників Української соціал5демократичної робітничої партії, входив до скла5
ду її центральних органів. У 1917–1919 роках — відігравав значну роль
в українському національно5визвольному русі. Був засновником голови Украї5
нської Центральної Ради, головою першого українського уряду — Генерально5
го секретаріату УЦР з одночасним виконанням обов’язків генерального секре5
таря внутрішніх справ. Брав активну участь у підготовці усіх чотирьох
Універсалів ЦР. Був одним з керівників повстання проти Скоропадського. Очо5
лював Директорію до лютого 1919 року. Після закінчення громадянської війни
вів переговори з більшовиками про участь у більшовицькому уряді на умовах
надання самостійності і суверенності Українській Народній Республіці і утво5
рення українського національного уряду. Отримавши відмову, Винниченко виї5
хав за кордон. Жив у Відні, у Франції. Виступав з гострою критикою національ5
ної політики більшовицького уряду. В. Винниченко автор багатьох літературних
творів романів, оповідань, новел, кіноповістей, драм.
Вишневецький Дмитро Іванович (?–1563) — український князь, перший
із достовірно відомих козацьких гетьманів (1552–1563 рр.). Староста Канівсь5
кого і Черкаського повітів. Близько 1552 року збудував на о. Мала Хортиця пер5
ше козацьке укріплення, яке стало прототипом Запорозької Січі. На чолі ко5
зацького війська здійснив декілька походів проти Туреччини та Кримського
ханства. Оспіваний українським народом в думі про Байду.
365
Володимир Мономах (1053–1125) — князь смоленський (з 1067 р.), черні5
гівський (з 1078 р.), переяславський (з 1093 р.), великий князь київський (з 1113 р.).
Боровся проти феодальних усобиць. Був ініціатором з’їзду князів у Любечі
у 1097 році. У «Повчанні дітям» закликав князів до збереження єдності Русі. За
його княжіння Київська Русь тимчасово посилилась.
Володимир Святославович (?–1015) — князь новгородський (з 969 р.) і ве5
ликий князь київський (з 980 р.). Розширив кордони Київської держави за ра5
хунок приєднання Волинських і Галицьких земель та частини Закарпатської Русі.
Завершив об’єднання всіх руських земель у складі Київської держави. У 988–
989 роках охрестився сам та запровадив християнство як державну релігію Киї5
вської Русі. Канонізований руською православною церквою.
Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) — визначний український
історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, організатор українсь5
кої науки, громадсько5політичний та державний діяч. Засновник Української
Народної Республіки. Голова і незмінний лідер Української Центральної Ради.
На останньому її засіданні 29 квітня 1918 року був обраний президентом УНР.
М. Грушевський є автором майже двох тисяч наукових праць в галузі українсь5
кої і світової історії, історіографії, етнографії, археології тощо. Автор багато5
томної «Історії України — Руси».
Данило Романович Галицький (1201–1264) — волинський та галицький
князь, з 1253 року — король. Син Романа Мстиславича. Об’єднав волинські
(1234) і галицькі землі (1238), відновив Галицько5Волинську державу. У 1239 році
здобув Київ. Брав участь у битві з монголо5татарами на р. Калці у 1223 році.
Успішно воював з німецькими рицарями, Угорщиною, Польщею, чим сприяв
зміцненню західних кордонів своєї держави. Сприяв будівництву нових міст
(Холм, Львів та ін.), розвитку ремесел та торгівлі.
Довбуш Олекса (1700–1745) — керівник руху карпатських опришків у 1730–
17405х роках. Походив з бідних селян. З 1738 року очолюваний ним загін оп5
ришків боровся проти польських, угорських та українських феодалів у При5
карпатті, Закарпатті та Буковині.
Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) — відомий український гро5
мадсько5політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист,
економіст, філософ. Активний учасник українського громадівського руху, член
Київської громади. Був прихильником ідей демократизму та федералізму.
Відстоював пріоритети політичної свободи над економічними, суспільними,
національними та класовими інтересами.
Залізняк Максим (поч. 405х років XVIII ст.— ?) — народний герой України,
один з керівників національно5визвольного повстання у Правобережній Ук5
раїні 1768 р. — Коліївщини. Після придушення повстання потрапив до російсь5
кого полону, після жорстоких катувань був відправлений до Сибіру.
Ігор (?–945) — великий київський князь (913–945 рр.). За свідченням літо5
писця — нащадок Рюрика (син або онук). Вважається засновником династії Рю5
риковичів. Розширював кордони та зміцнював Київську державу. Здійснив два
походи (941 р.; 944 р.) на Візантію. Загинув під час повстання древлян у 945 році.
Іларіон (роки народження та смерті невідомі) — київський церковний діяч
і письменник XI ст., перший руський митрополит. Підтримував політику Ярос5
лава Мудрого. Автор видатного церковно5богословського твору «Слово про за5
366
кон і благодать», в якому з позицій патріотизму дав оцінку діяльності давньо5
руських князів та показав міжнародну роль Київської Русі. Був прихильником
політичної і культурної самостійності Київської держави.
Калнишевський Петро Іванович (1690–1803) останній кошовий отаман За5
порозької Січі (1762 р., 1765–1775 рр.), талановитий полковник і дипломат. Дбав
про колонізацію запорозьких земель, поширення хліборобства та торгівлі.
У червні 1775 року був заарештований і за наказом Катерини ІІ засланий до
Соловецького монастиря, де просидів 25 років в одиночній камері. Помер і по5
хований там же.
Каразін Василь Назарович (1773–1842) — український вчений, винахідник,
освітній та громадський діяч. Засновник Харківського університету (1805 р.).
За його ініціативою було створено Філотехнічне товариство (1811–1818 рр.),
метою якого було поширення досягнень науки, техніки та сприяння розвитку
промисловості в Україні. Каразін — прихильник перебудови державного уст5
рою Росії на засадах конституційної монархії. Активно виступав проти колоні5
заторської експансії України Російською імперією. Каразіну належить ряд важ5
ливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції та ін. Сучасники
називали його «українським Ломоносовим». Автор близько 60 наукових праць.
Кармалюк Устим Якимович (1787–1835) — український національний герой,
видатний керівник повстанського руху на Поділлі проти національного і соці5
ального гніту першої половини XIX ст. Під приводом Кармалюка повстання
охопило в 1830–1835 роках усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та
Київщини. Повстанський рух продовжувався протягом 23 років.
КвіткаОснов’яненко Григорій Федорович (1778–1843) — перший видатний
прозаїк нової української літератури, відомий громадсько5культурний діяч. По5
ходив з козацько5старшинського роду. Активний діяч громадського та культур5
ного життя Харкова. Був одним із засновників Харківського професійного те5
атру, Благодійного товариства, Інституту шляхетних дівчат, Харківської
губернської бібліотеки. Автор відомих комедій «Сватання на Гончарівці» та
«Шельменко5денщик». Квітку5Основ’яненка часто називають «батьком україн5
ської прози».
Кий, Щек, Хорив та Либідь — три брати і сестра, які за переказами літопис5
ця були засновниками Києва.
Костомаров Микола Іванович (1817–1855) — видатний український історик,
етнограф та письменник. Народився в сім’ї кріпаків, але в 1832 році позбувся
кріпацької залежності. Був одним із засновників Кирило5Мефодіївського брат5
ства, автором його програмних документів. Після арешту та заслання переїхав
до Петербурга. Доктор російської історії, член5кореспондент Російської ака5
демії наук. Основні історичні дослідження Костомарова присвячені вивченню
історії українських земель XIV–XVIII ст. У своїх працях Костомаров відстоював
ідею самостійності української нації. Він є автором багатьох монографій («Бог5
дан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Павло Полуботок» та
ін.), статей, присвячених історії українського визвольного руху.
Котляревський Іван Петрович (1769–1838) — видатний український пись5
менник, драматург, засновник нової української літератури. Ідеолог просвітниц5
тва в Україні. Його твори «Енеїда» (перший твір, написаний живою народною
мовою) та п’єси «Наталка5Полтавка», «Москаль5чарівник», принесли йому за5
гальнонародне визнання.
367
Кравчук Леонід Макарович (нар. у 1934 р.) — відомий український політич5
ний діяч, депутат Верховної Ради України, Президент України (1991–1994 рр.)
Кучма Леонід Данилович (нар. 1938 р.) — відомий український державний
і політичний діяч. Президент України з 1994 року.
Мазепа Іван Степанович (1639–1709) — визначний український політич5
ний діяч, дипломат, гетьман Лівобережної України (1689–1708 рр.). Прагнув
об’єднати в одній державі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя, Слобо5
жанщину. Опирався на аристократичну верхівку українського суспільства, над5
іляв козацьку старшину значними земельними володіннями, новими правами
і привілеями. Допомагав Петру І в організації Азовських походів 1695–1696 рр.
Використовував свій вплив на Петра І для збереження прав і вольностей Геть5
манщини. Навесні 1709 року І. Мазепа уклав угоду зі швецьким королем Кар5
лом XII, яка передбачала відновлення державної незалежності України у союзі
зі Швецією. Після поразки швецько5українських військ під Полтавою І. Мазе5
па змушений був покинути Україну. Помер 21 вересня 1709 року у Бендерах.
Гетьман Мазепа, як високоосвічена людина, багато уваги приділяв розвитку
освіти, науки, мистецтва, дбав про стан церковних справ. За його сприяння
Києво5Могилянська колегія одержала статус академії. Будувались нові храми,
інші монументальні споруди.
Махно Нестор Іванович (1888–1934) — український отаман повстанського
руху, один із лідерів анархістського руху в Україні.
Мельник Андрій (1890–1964) — український військовий і політичний діяч,
полковник армії УНР, один з лідерів Організації Українських націоналістів
(ОУН). У 1938 році після загибелі Є. Коновальця став головою Проводу ОУН.
На початку 1940 року після розколу ОУН очолив одну з фракцій організації
(ОУН(м)).
Могила Петро Симонович (1596–1647) — визначний український церков5
ний і культурний діяч XVII ст. З 1627 року — архімандрит Києво5Печерської
лаври, а з 1632 року — митрополит Київський. У 1631 році заснував Лаврську
школу, яка у 1632 році була об’єднана з Київською братською школою у Києво5
Могилянську колегію. П. Могила сприяв діяльності письменників та худож5
ників, відкривав друкарні, школи.
Наливайко Северин (1560–1597) — козацький ватажок кінця XVI ст., керів5
ник козацького повстання 1594–1596 рр. в Україні і в Білорусі.
Нечай Данило — визначний український військовий діяч періоду визволь5
ної війни 1648–1654 рр., брацлавський полковник, один з найближчих спод5
вижників Б. Хмельницького. Виступив проти укладення Зборівської мирної уго5
ди 1649 року, вимагаючи продовження боротьби з польськими загарбниками.
Загинув у бою у 1651 році.
Олег (?–912 р. (922)) — князь київський варязького походження. З 879 року
був князем новгородським. У 882 році на чолі великої дружини оволодів Смо5
ленськом, Любечем та Києвом. Почав об’єднувати землі навколо нової столиці
держави. Приєднав до Києва племена древлян, сіверян, радимичів та ін. Вою5
вав з хозарами, Візантією.
Орлик Пилип Степанович (1672–1742) — гетьман України в еміграції (1710–
1742 рр.). З 1706 року — генеральний писар, найближчий радник гетьмана І. Ма5
зепи. Еміґрував разом з І. Мазепою і частиною козацької старшини після по5
368
разки у Полтавській битві 1709 року. Після смерті І. Мазепи на козацькій раді
був обраний гетьманом. Автор Бендерської Конституції («Пакти і Конституція
прав і вольностей Запорозького війська»). Заключив антиросійський союз з Ту5
реччиною і Кримським ханством. Спроби з допомогою союзників визволити
Україну закінчилися невдачею. Протягом 1711–1714 рр. П. Орлик намагався
організувати нову антимосковську коаліцію, але безуспішно. Прагнув створи5
ти власні збройні сили та залучити до боротьби проти Російської імперії Запо5
розьку Січ. Був останнім українським гетьманом, який відкрито ставив питан5
ня про утворення української незалежної держави.
Острозький КостянтинВасиль (1526–1608) — видатний український полі5
тичний і культурний діяч, князь, один з найбільш впливових політичних діячів
другої половини XVII ст. Був навіть одним з претендентів на польський престол
після смерті короля Сигізмунда ІІ Августа і на московський трон після смерті
царя Федора Івановича. К. Острозький очолив опозицію, яка виступила проти
укладення Люблінської унії 1569 року. Відстоював права України і вимагав, щоб
вона увійшла до складу Речі Посполитої на рівних правах з Польщею і Литвою.
Острозький відіграв значну роль у національно5культурному житті України. Він
відкрив школи у Турові, Володимир5Волинському. У 1576–1580 роках ним була
заснована академія і друкарня в Острозі. Очолив опозицію проти укладення
церковної унії.
Острянин (Остряниця) Яків (?–1641) — гетьман запорозьких козаків, керів5
ник козацького повстання 1638 року. У червні 1638 року козаки зазнали пораз5
ки під с. Жовнином на Черкащині і на чолі з Остряницею відступили на Сло5
бідську Україну. Я. Остряниця разом з товаришами заснували місто Чугуїв.
Павлюк Павло (?–1638) — козацький гетьман, керівник національно5визволь5
ного повстання 1637 року. У 1635 році брав участь у повстанні І. Сулими, під час
якого козаки зруйнували козацьку фортецю. У 1637 році очолив антипольське
козацько5селянське повстання, але в грудні того ж року зазнав поразки. При5
єднався до повсталих козаків, яких очолював Д. Гуня. Після поразки повстан5
ня був схоплений поляками і страчений у Варшаві.
Палій Семен (1640–1710) — білоцерківський полковник, керівник анти—
польської національно5визвольної боротьби українського народу на Правобе5
режжі наприкінці XVII — початку XVIII ст. Прагнув визволити з5під польської
влади Правобережну Україну та приєднати її до Гетьманщини. Однією з при5
чин розгортання національно5визвольного повстання під проводом С. Палія
стала ухвала польським сеймом рішення про ліквідацію українського козацтва.
С. Палій розраховував на допомогу Москви та гетьмана І. Мазепи. Не дочекав5
шись допомоги, спробував заручитися підтримкою Січі. У 1704 році, після зай5
няття Правобережжя військами І. Мазепи, С. Палія було заарештовано і зас5
лано до Сибіру. Після того, як І. Мазепу було позбавлено гетьманської булави,
С. Палій повернувся із заслання і очолив білоцерківський полк.
Петлюра Симон Васильович (1879–1926) — відомий український громадсь5
ко5політичний та державний діяч, публіцист. З 1900 року член — Революційної
української партії (РУП); з 1905 року — член Української соціал5демократич5
ної робітничої партії (УСДПР). С. Петлюра — один з найбільш активних діячів
національно5демократичної революції 1917–1919 років. З березня 1917 року він
був у числі керівників Української Центральної Ради, очолював Український
військовий генеральний комітет. З листопада 1918 року входив до складу Ди5
369
ректорії УНР, став Головним отаманом армії УНР. У лютому 1919 року очолив
Директорію. Після поразки національних сил виїхав до Австрії, а згодом — до
Угорщини, Швейцарії, Франції. Загинув від рук більшовицького агента.
Полуботок Павло Леонтійович (1660–1723) — наказний гетьман Лівобереж5
ної України (1722–1723 рр.) до того — чернігівський полковник. На посаді на5
казного отамана П. Полуботок активно підтримував домагання української
старшини відновити гетьманство та ліквідувати Малоросійську колегію, яка
постійно втручалась у справи Гетьманщини. Настійні вимоги гетьмана і козаць5
кої старшини викликали незадоволення російського уряду. У 1723 році, після
того як козацька старшина повторно звернулась до царя з проханням дозволи5
ти обрати гетьмана і скасувати Малоросійську колегію, П. Полуботка і кількох
старшин було заарештовано. Помер П. Полуботок у Петропавлівській фортеці.
Прокопович Феофан (1681–1736) — видатний український та громадський
діяч, письменник, вчений5енциклопедист. Викладав в Києво5Могилянській
академії, яку раніше закінчив. Був палким прихильником І. Мазепи, прослав5
ляв його в численних проповідях. Ф. Прокопович був одним з найосвіченіших
людей свого часу, володів кількома іноземними мовами. З 1711 року був ректо5
ром Києво5Могилянської академії. За наказом Петра І у 1716 році переїхав до
Петербурга. Був ініціатором та організатором церковної реформи в Росії. Брав
участь у створенні академії наук Росії. Автор багатьох богословських та літера5
турно5теоретичних творів.
Раковський Християн (1873–1941) — політичний і державний діяч УРСР.
З січня 1919 року до липня 1923 року (з перервами) очолював уряд Радянської
України. З 1921 року став вимагати розширення політичної та економічної са5
мостійності УРСР. Репресований НКВС у 1938 році. Посмертно реабілітова5
ний.
Розумовський Кирило Григорович (1728–1803) — останній гетьман України
(1750–1764 рр.), граф, генерал5фельдмаршал. Народився у сім’ї простого коза5
ка. Навчався у Європі. У 185річному віці був призначений президентом Імпе5
раторської академії наук (перебував на цій посаді майже 20 років). У лютому
1750 року на козацькій раді у Глухові К. Розумовського було обрано гетьманом
України. На посаді гетьмана К. Розумовський провів ряд реформ: судову, ре5
форму козацького війська, системи освіти. За часів Розумовського значно по5
силилась феодальна залежність селян, було обмежено право переходу селян від
одного поміщика до іншого. Гетьман прагнув повернути Україні втрачені права
і створити на Гетьманщині парламент на зразок польського сейму. Розрахову5
вав на запровадження спадкового гетьманства в Україні. У 1762 році Розумовсь5
кий брав активну участь у палацовому перевороті на користь Катерини ІІ і роз5
раховував на її підтримку. Але у листопаді 1764 року Катерина ІІ примусила
К. Розумовського подати рапорт про відставку і видала указ про скасування геть5
манства в Україні. Згодом К. Розумовський відійшов від державних справ. По5
мер у Батурині.
Роман Мстиславович (1152–1205) — видатний український політичний діяч,
полководець, новгородський (1168–1170), володимир5волинський (1170–1187),
галицько5волинський (1199–1205) князь. Зміцнив князівську владу в Галичині
і на Волині. Приєднав до Галицько5Волинського князівства Київські землі.
Організував ряд походів проти литовців і половців. Вважався наймогутнішим
князем на Русі. Загинув у війні з Польщею.
370
Сагайдачний Петро Кононович (КонашевичСагайдачний) (1570–1622) —
гетьман українського реєстрового козацтва, видатний полководець, відомий
політичний та культурно5просвітницький діяч. Сприяв перетворенню козаць5
кого війська у регулярне військове формування. Організовував і очолював воєнні
походи запорозьких козаків проти турків і татар. Козацьке військо під керів5
ництвом Сагайдачного відбило у турків міста: Очаків, Варну, Синоп, Трапезунд,
Перекоп. Перемоги козаків у боротьбі з турками і татарами сприяли зростанню
їх самосвідомості і авторитету як серед українського населення так і за межами
України. Сагайдачний сприяв розвитку освіти та культури в Україні. Він разом
з усім Військом Запорозьким вступив до Київського Богоявленського братства,
надавав значну матеріальну допомогу Київській братській школі. Відстоював
права православного населення України, права та привілеї козацького війська.
У битві під Хотином отримав тяжке поранення і помер. Перед смертю майже
усі свої кошти віддав на відновлення Богоявленського монастиря і на утриман5
ня братських шкіл Львова, Києва та Луцька.
Самойлович Іван Самойлович (?–1690) — гетьман Лівобережної України
(1672–1687 рр.). Боровся проти гетьмана П. Дорошенка, прагнув об’єднати під
своєю владою Правобережну і Лівобережну Україну. На початку 1674 року
російські та українські війська здійснили похід на Правобережну Україну. Після
зречення гетьманства П. Дорошенка відбулось фактичне об’єднання Правобе5
режної і Лівобережної України. (У 1681 році Самойлович втратив владу над Пра5
вобережною Україною). І. Самойлович був прихильником сильної гетьмансь5
кої влади, хотів зробити її спадковою (за своїм родом). За часів його
гетьманування пожвавилось економічне життя Лівобережної України, торгів5
ля. Посилення гетьманської влади викликало незадоволення козацької стар5
шини, яка почала писати доноси на гетьмана, звинувачуючи його у зловжи5
ванні владою, у таємних зносинах з Кримським ханством, у військовій зраді.
Врешті5решт у 1687 році І. Самойловича було звинувачено у невдалому спільно5
му поході російсько5козацьких військ на Крим і скинуто з гетьманства. Мос5
ковський уряд відправив І. Самойловича у заслання до Сибіру. Помер у То5
больську.
Святослав Ігоревич (939–972 або 973) — великий князь київський, полко5
водець. Син князя Ігоря та княгині Ольги. Більшу частину часу проводив у воєн5
них походах, замість нього державою управляла княгиня Ольга. Розширював
територію Київської держави, приєднав Таманський та Керченський півостро5
ви. Розгромив Хазарський каганат. Прагнув підкорити собі Болгарію. Загинув
у бою з печенігами.
Сірко Іван Дмитрович (?–1680) — український політичний і військовий діяч,
кошовий отаман Запорозької Січі. Учасник Національно5визвольної війни 1648–
1654 рр. Організатор і учасник спустошливих походів на Крим (1659 і 1667 рр.).
Виступав проти пропольської політики І. Виговського, Ю. Хмельницького,
П. Тетері. З 1665 року — харківський полковник. Був обурений підписанням
Андрусівського перемир’я між московською державою і Польщею. Деякий час
підтримував гетьмана П. Дорошенка у його прагненні об’єднати Лівобережну
та Правобережну Україну, але після союзу останнього з турками, виступив про5
ти нього. У 1669 році повернувся на Січі. Підтримував зв’язки з ватажком се5
лянської війни С. Разіним. Воював проти Ю. Хмельницького і турецько5та5
тарських військ на Правобережній Україні. На чолі запорозького війська
здійснив кілька спустошливих походів у Крим.