Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
331
майже усіх центральних газет, припинили роботу усі канали телебачен5
ня, крім Центрального, усі радіостанції. Припинялась діяльність усіх
партій, крім КПРС.
Путчисти проголосили про введення в країні надзвичайного ста5
ну і проведення надзвичайних заходів «для подолання глибокої кризи,
хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян». Під прапо5
ром збереження Радянського Союзу режим надзвичайного стану
вводився у всіх регіонах СРСР (в тому числі і в Україні). Перед керів5
ництвом Української РСР була поставлена вимога про підтримку дій
нової влади.
Як згодом виявилось, група Янаєва не мала реальної програми дій
і бажала лише одного: зупинити процеси демократизації суспільства
і повернути країну до того стану, в якому вона перебувала до 1985 року.
Але народні маси виступу «гекачепістів» не підтримали. Їхні симпатії
схилялись на бік Президента Росії Б. Єльцина, який тимчасово взяв на
себе функції Президента СРСР. Проти спроби державного перевороту,
який об’єктивно міг привести до розв’язання громадянської війни
в країні, виступили основні частини армії, війська КДБ та МВС.
Не знайшовши широкої підтримки в країні, на третій день заколоту, орган5
ізатори державного перевороту змушені були визнати свою поразку.
Стрімко розвивались події в Україні. Уже 19 серпня ряд керівників
республіканського і районного рівнів висловили своє негативне став5
лення до спроби державного перевороту в Москві. Голова Верховної
Ради УРСР Л. Кравчук у виступі по радіо 19 серпня заявив, що в Ук5
раїні ніякого надзвичайного стану впроваджено не буде, а керівництво
республіки буде послідовно захищати демократію і законність. Події
в Москві прискорили прийняття рішення про утворення незалежної Ук5
раїнської держави.
24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР практично одностайно
прийняла «Акт про державну незалежність в Україні», проголосивши
незалежну українську державу під назвою «Україна».
30 серпня 1991 року був виданий Указ Верховної Ради «Про заборо5
ну діяльності Компартії України». Указ був прийнятий під тиском пра5
вих і націоналістичних сил в момент, коли більшість населення була
об’єднана негативним ставленням до військового заколоту, на чолі якого
стояла верхівка партійного апарату. Рішення було дещо поспішним.
Комуністична партія України має право на існування, як і інші численні
партії в Україні. А питання про подальше існування чи саморозпуск
партії в демократичній державі повинне вирішуватись самою партією,
її членами на з’їздах. Після того як Верховний та Конституційний суди
визнали непричетність Компартії України до серпневого заколоту,
5 жовтня 1993 року Міністерство юстиції її зареєструвало.
332
1 грудня 1991 року в Україні було проведено Всеукраїнський рефе5
рендум і відбулися вибори президента. Результати референдуму були
вражаючими: за незалежність України проголосувало 90,3 відсотка гро5
мадян, що взяли участь у референдумі і виборах першого президента
незалежної України. Характерно, що за незалежність проголосували не
тільки етнічні українці, але й представники інших народів, які прожи5
вають на Україні.
Під час виборів президента з шести кандидатур громадяни переваж5
ною кількістю голосів (61,6 відсотка) обрали Л. Кравчука.
Акт проголошення незалежної України, підтримка цього акту на5
родом на референдумі означали, що Українська Радянська Соціалістич5
на Республіка припинила своє існування, замість неї з’явилась нова са5
мостійна держава — Україна. Український народ мирним,
демократичним шляхом довів своє право жити вільно, розвивати свою
економіку, політичну систему, мову, культуру.
5 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла звернення «До
парламентів і народів світу», в якому говорилось, що договір 1922 року
про утворення СРСР відміняється, Україна стає вільною, демократич5
ною, правовою державою, в якій будуть забезпечені права і свободи
людини. Територія України проголошувалась неподільною і недотор5
каною. Одночасно підкреслювалось, що республіка не має територіаль5
них претензій до інших держав. Україна проголошувалась без’ядерною
державою, а її військова доктрина набула оборонного характеру.
7–8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі (Білорусія) відбулась зустріч
лідерів України, Білорусії та Російської Федерації. Б. Єльцин, Л. Крав5
чук і С. Шушкевич заявили про припинення існування Радянського
Союзу і підписали угоду про утворення Співдружності незалежних дер5
жав (СНД). До цієї співдружності невдовзі приєднались і інші респуб5
ліки крім прибалтійських держав. 25 грудня президент СРСР М. Горба5
чов відмовився від своїх повноважень.
Більше десяти років минуло відтоді, як розпався Радянський Союз,
але і сьогодні політики різних орієнтацій не можуть пробачити М. Гор5
бачову суттєвих недоліків і прорахунків. Йому не можуть пробачити
дезорганізовану економіку, розвалену армію, спровокований заколот
і втрачений Радянський Союз. Комуністи звинувачують Горбачова
у зраді і розвалі партії, демократи — в тому, що він вчасно не розірвав
стосунки з цією партією. Прості люди не можуть забути непродуману
антиалкогольну кампанію, черги, талони і пусті прилавки магазинів.
І все це правда. Але правда полягає і в тому, що саме Горбачов поклав
початок демократизації суспільства, тим самим відкривши можливість
окремим громадянам і цілим народам відкрито говорити і відстоювати
свої прагнення, в тому числі і бажання жити у своїх незалежних державах.
333
Проголошення незалежності України
стало поштовхом до розгортання актив5
них державотворчих процесів у державі.
Так, уже 28 жовтня 1991 року Верховна
Рада прийняла закон «Про громадянство
України». Згідно з цим законом громадянство отримували усі, хто на
даний час постійно проживав в Україні. Закон визначав порядок набут5
тя або відновлення громадянства.
1 листопада 1991 року Верховна Рада ухвалила «Декларацію прав
національностей України», згідно з якою усім громадянам, усім наро5
дам і національним меншинам гарантувалися рівні політичні, грома5
дянські, економічні, соціальні та культурні права. В умовах, коли в Ук5
раїні проживають громадяни 128 національностей, прийняття цієї
декларації було дуже важливим і своєчасним актом, який допоміг уник5
нути гострих міжетнічних конфліктів, зберегти мирну, спокійну ситуа5
цію в країні.
Уже в 1991 році Верховна Рада почала створювати власну національ5
ну державну символіку і атрибутику. 4 вересня 1991 року над будинком
Верховної Ради було піднято національний синьо5жовтий прапор.
28 січня 1992 року цей прапор був затверджений Верховною Радою як
Державний прапор України. Кольори українського національного пра5
пора символізують чисте синє небо і стиглий хліб — вічні цінності ук5
раїнського народу. 15 січня 1992 року Президія Верховної Ради ухвали5
ла Указ «Про державний гімн України». Державний гімном України стала
пісня, написана композитором Михайлом Вербицьким на слова Павла
Чубинського ще в 1863 році — «Ще не вмерла Україна». Текст держав5
ного гімну вимагав деяких уточнень у відповідності до сучасних реалій.
Була утворена Державна комісія з підготовки і проведення конкурсу на
кращий текст гімну України.
В лютому 1992 року після гострих дискусій в парламенті, в Україні
з’явився і свій власний державний герб у вигляді тризуба. Згідно з Кон5
ституцією України передбачається існування великого і малого гербів
держави. Малий Державний герб — золотий тризуб. Великий Держав5
ний герб складається з основного елементу — малого Державного герба
і зображення герба Війська Запорозького — козака з мушкетом.
Отримавши незалежність, Україна почала створювати власну сис5
тему законодавчої, виконавчої та судової влади.
Законодавча влада в Україні представлена Верховною Радою,
що обирається один раз на чотири роки кількістю 450 народних
депутатів.
Верховна Рада двадцятого скликання (головою її був І. Плющ)
ухвалила за відносно короткий строк (1992–1994 рр.) близько 450 зако5
Формування законодав
чих, виконавчих та судо
вих інститутів влади
незалежної України
334
нів і прийняла понад 1100 різних постанов і рішень, які стосувалися клю5
чових проблем економічного, політичного та культурного життя краї5
ни. Саме той склад Верховної Ради прийняв акт про незалежність Ук5
раїни, зробив перші кроки на шляху її розбудови. В той же час треба
визнати, що в умовах відсутності цілісної концепції і конкретної про5
грами переходу від тоталітарного до демократичного суспільства
більшість із цих законів і постанов не витримали перевірки життям
і не дали тих реальних результатів, на які розраховували законодавці.
Протягом десяти років незалежності в Україні вибори до Верховної
Ради проводились двічі. В березні — квітні 1994 року було обрано Вер5
ховну Раду тринадцятого скликання. ЇЇ головою став О. Мороз. Верховна
Рада цього скликання прийняла велику кількість нових законів. Голов5
ною заслугою її було прийняття Конституції незалежної України
(28 червня 1996 року). Навесні 1998 року було обрано Верховну Раду
чотирнадцятого скликання.
Обов’язки голови держави і керівника виконавчої влади покладено
на Президента України (Закон про заснування посади Президента дер5
жави Верховна Рада прийняла ще 27 липня 1991 року).
Президент є головою держави, гарантом її суверенітету, виступає
від її імені, призначає прем’єр5міністра (за узгодженням з парла5
ментом), міністрів, керівників інших органів виконавчої влади, го5
лів місцевих державних адміністрацій, очолює Раду Національної
безпеки і оборони України, є Верховним Головнокомандуючим її
Збройних Сил. За Конституцією Президент України обирається стро5
ком на п’ять років.
Вищим органом в системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів.
Судову владу в Україні здійснюють Верховний суд України, загальні,
арбітражні та військові суди. Контроль за дотриманням законодавства
покладено на Генеральну прокуратуру держави. Контроль за дотриман5
ням положень Конституції має здійснювати Конституційний суд. Важ5
ливим компонентом процесу державотворення є творення власних
збройних сил. Уже 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла поста5
нову «Про військові формування на Україні», згідно з якою усі військові
частини, розташовані на території України, підпорядковувалися Вер5
ховній Раді. Одночасно було прийнято рішення про утворення Міні5
стерства оборони України. Тоді його очолив генерал авіації К. Моро5
зов. У жовтні 1991 року Верховна Рада ухвалила концепцію оборони
і нові підходи до розбудови збройних сил України.
Згідно з цією концепцією Україна мала стати нейтральною, без’я5
дерною і позаблоковою державою. Збройні сили України покликані за5
хищати недоторканість території держави, її суверенітет. Вони мають
будуватися на принципах розумної достатності.
335
В 1992–1994 роках політична і еконо5
мічна ситуація в Україні була досить гос5
трою. На тлі погіршення соціально5еко5
номічного становища відбувались складні політичні процеси: один за
одним змінювались прем’єр5міністри, йшла боротьба за владу між Пре5
зидентом Л. Кравчуком і Верховною Радою. Поглиблення економічної
кризи викликало у мільйонів людей негативне ставлення до нової вла5
ди, ностальгію за СРСР. В країні почало швидко наростати соціальне
напруження. Падіння життєвого рівня народу і зубожіння більшості
населення сприяло посиленню серед громадян політичної апатії і роз5
чарування в демократичних інститутах.
Не дивлячись на те, що в Україні вже в 1993 році діяло більш ніж
30 політичних партій, жодна з них не мала визначного впливу в дер5
жаві. Усі українські партії можна розділити на чотири основні групи:
націонал5радикальні, націонал5демократичні, соціал5комуністичні
і центристські (ліберальні).
Для націонал5радикалів (Конгрес українських націоналістів, Органі5
зація українських націоналістів в Україні, Українська національна асам5
блея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО), Українська кон5
сервативна республіканська і Національна консервативна партія)
головним завданням діяльності є побудова незалежної української дер5
жави. Саме цій ідеї вони підпорядковують свої соціальні, економічні
і культурно5духовні програми. Ці партії не виключають застосування
радикальних, екстремістських методів для досягнення головної мети.
Націонал5демократи відрізняються від націонал5радикалів тим, що
головними методами для досягнення тієї ж мети — побудови незалеж5
ної держави — вони визнають демократичні, еволюційні методи. До
націонал5демократичних партій можна віднести Українську республі5
канську партію, Народний Рух України, Демократичну партію України
та інші. Ці партії виступали і виступають за реформування економіки
на принципах підприємництва і приватної власності.
Партії комуністичного і соціалістичного спрямування (ліві) є прин5
циповими опонентами націонал5радикалів і націонал5демократів в пи5
таннях вибору напрямків соціально5економічного розвитку України і її
стосунків і співробітництва з колишніми республіками Радянського
Союзу. Ці партії відстоюють пріоритет колективних форм власності
і господарювання в економіці, виступають за надання соціальних га5
рантій населенню, надання російській мові статусу офіційної.
До політичних партій центристської орієнтації можна віднести Лібе5
ральну, Соціально5демократичну партію (об’єднану), Партію зелених
та інші. Ці партії виступають за парламентську республіку, багатопар5
тійну систему, соціально орієнтовану ринкову економіку, за забезпе5
Політичний розвиток
України
336
чення вільного національного і культурного самовизначення громадян,
національно5культурну та адміністративну автономію для усіх націо5
нальних меншин, повернення на батьківщину депортованих народів
тощо.
Члени і прихильники майже усіх політичних партій представлені
у Верховній Раді України, що періодично перетворює зал її засідань в а5
рену запеклої політичної боротьби, яка інколи виходить за межі парла5
ментських баталій. Щоправда, на ефективність діяльності політичних
партій ця боротьба не позначається, реального впливу на соціально5
економічний розвиток України вони майже не мають.
Політичне протистояння стримувало проведення економічних і соц5
іальних реформ, паралізувало діяльність органів виконавчої влади, зво5
дило нанівець усі зусилля, спрямовані на розбудову незалежної Украї5
нської держави. Більшість політичних сил України розуміла, що в таких
умовах необхідно відмовитися від власних амбіцій і прийти до розум5
ного компромісу. 8 червня 1995 року було підписано Конституційний
договір між Верховною Радою і Президентом України про основні заса5
ди організації та функціонування державної влади і органів місцевого
самоврядування в Україні на період до прийняття Конституції України.
Віднині Президенту України передавалась значна частина владних по5
вноважень, які він повинен був виконувати для покращення соціаль5
но5економічної ситуації в країні.
Прийняття компромісного рішення щодо розподілу влади на дея5
кий час послабило політичну боротьбу. Новий спалах цієї боротьби
відбувся в березні 1996 року, після того, як був опублікований проект
нової Конституції України.
З перших років незалежного розвит5
ку Українська держава зустрілась з сер5
йозними проблемами в сфері економіки.
За економічними показниками, рівнем освіченості населення, за
економічним і кадровим потенціалом наприкінці 805х років Україна була
в числі найбільш розвинутих держав не лише Європи, але і усього світу.
Основу її економіки становили традиційні базові галузі індустрії — вуг5
ільна промисловість, чорна і кольорова металургія, електроенергетика,
хімія і нафтохімія, багатогалузеве машинобудування і металообробка,
сучасне приладобудування, електроніка і радіоелектроніка, усі види
транспорту тощо. Таким чином, основу економіки України становили
галузі важкої промисловості і військово5промислового комплексу.
Структура промисловості України не була орієнтована на людину, на
задоволення її потреб. Частка галузей промисловості, які працювали на
споживчий ринок в загальному обсязі валової продукції не пере5
вищувала 29 відсотків. В таких умовах в Україні неможливо було
Соціальноекономічний
розвиток України
337
подолати товарний дефіцит, забезпечити ринок достатньою кількістю
високоякісних товарів народного споживання.
Ще з часів СРСР Україні у спадщину досталась проблема пов’язана
з надзвичайним техногенним навантаженням на природу, яке різко
ускладнило екологічну ситуацію в більшості регіонів України. В рес5
публіці було сконцентровано величезну кількість шкідливих хімічних
підприємств, які випускали продукцію для усіх республік Радянського
Союзу, а також продукцію, яку вивозили за кордон. Сама Україна для
власних потреб використовувала лише 7 відсотків продукції власної
хімічної промисловості. Величезної шкоди українській промисловості
завдала аварія на ЧАЕС.
3 серпня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон про еко5
номічну самостійність, яким передбачалось реформування економіки
на принципах різноманітності і рівноправності форм власності і їх дер5
жавного захисту, повної господарської самостійності, свободи підприєм5
ництва, децентралізації власності і роздержавлення економіки, захисту
внутрішнього ринку тощо.
У 1990–1991 роках посилилась економічна криза в Україні і в ціло5
му в СРСР. Практично у всіх галузях народного господарства спостері5
галось падіння виробництва. В 1991 році в Україні було більш ніж
3,5 тис. збиткових підприємств, а кожне шосте підприємство не вико5
нувало своїх договірних зобов’язань.
Фінансова система була підірвана підвищенням цін (травень 1991 рік).
На межі зубожіння опинились мільйони радянських людей, в тому числі
і українців. Громадяни втратили свої заощадження, які зберігали в бан5
ківських установах (у 1990 — першій половині 1991 р. колишнє союзне
керівництво вилучило з України практично усі вклади населення
в ощадбанках і перевело їх на рахунки банківських установ Росії). Зни5
жувалась купівельна спроможність зарплат і пенсій, до того ж зарплати
і пенсії виплачувались нерегулярно, часто з затримкою на декілька
місяців. Через вимушені простої підприємств працівників відправляли
у безоплатні відпустки. У 1994 році купівельна спроможність населення
зменшилась проти 1991 року у 5 разів. На початок 1998 року життєвий
рівень основної маси населення упав до критичної межі. Почались
страйки шахтарів, масові мітинги і демонстрації громадян, на яких лу5
нали вимоги надання соціальних гарантій, ліквідації безробіття, гаран5
тованої заробітної плати, соціального захисту пенсіонерів та інвалідів
та інше.
В чому ж причина негативних явищ, які відбувались в економічній
і соціальній сферах. Їх декілька. Перш за все, економіка України, як не5
від’ємна частина народногосподарського комплексу СРСР, болісно
відреагувала на розрив господарських зв’язків. Важким тягарем для
338
бюджету стало утримання 6005тисячної армії. Різке скорочення поста5
вок енергоносіїв з Росії та значне зменшення видобутку вугілля в Ук5
раїні стало причиною енергетичної кризи, яка також негативно позна5
чилась на стані промисловості. Великою проблемою для молодої
української держави стала проблема відсутності висококваліфікованих
кадрів, значний відтік кадрів з науковими ступенями за кордон. На
більшості підприємств України було застаріле обладнання. Відсталим
було сільське господарство і методи господарювання на землі. Ката5
строфічні наслідки для економіки України мав перехід до світових цін
на сировину, особливо 205разове зростання цін на нафту і газ в 1992–
1993 рр. Науково5технічне і технологічне відставання важкої промис5
ловості України, її величезна енергоємність стали головною причиною
низької конкурентоспроможності вітчизняної продукції. До того ж при5
родні багатства України (вугілля, нафта, газ, ліс), які довгий час нещад5
но експлуатувалися, були майже повністю вичерпані. Негативний вплив
на економіку України мала її залежність від кредитно5фінансової полі5
тики Росії, збереження «прозорих» кордонів.
До поглиблення кризових явищ в економіці призвели і непродумані,
непослідовні заходи уряду, які, як правило базувались (і продовжують
базуватися) не на глибоко продуманих наукових підходах, а на пол5
ітичній кон’юнктурі того часу. Іншими словами, численні уряди Украї5
ни (а їх було аж сім) так і не змогли розробити ефективну економічну
програму, яка б відповідала умовам і потребам України та менталітету
її народу.
Ці та інші причини призвели до того, що спад виробництва в Ук5
раїні в 1994 році досяг 27,7 відсотків. Виробництво товарів народного
споживання зменшилось на третину. Альтернативою стали неякісні
імпортні товари, які заполонили місцевий ринок.
Вихід із скрутного становища був один: оперативне реформування
економіки і, перш за все, фінансової системи, вирішення питання про
власність, реформування сільськогосподарського виробництва.
З приходом до влади в 1994 року Президента Л. Кучми було прове5
дено ряд радикальних заходів щодо поліпшення соціально5економіч5
ної ситуації в країні. Перш за все було здійснено чимало кроків по віднов5
ленню втрачених економічних зв’язків з Росією та іншими державами
СНД на взаємовигідній основі. В самій Україні були зроблені рішучі
кроки в напрямку стабілізації цін, розвитку малої приватизації, роздер5
жавлення земель. Урядові вдалося ліквідувати таке негативне явище, як
тотальний товарний дефіцит.
Владним структурам вдалося вирішити і проблему створення влас5
ної стабільної грошово5фінансової системи. Власна грошово5фінансо5
ва система України почала формуватися в січні 1992 року, коли в готів5
339
ковий обіг була випущена тимчасова валюта — купоно5карбованці ба5
гаторазового використання, які замінили радянські рублі. В листопаді
того ж року указом Президента Л. Кравчука «Про реформу грошової
системи України» купоно5карбованець запроваджувався в сферу безго5
тівкового обігу. Це прискорило вихід України з рубльової зони.
Наступний крок до створення грошово5фінансової системи Украї5
ни було зроблено в 1996 році. 25 серпня цього року Президент України
Л. Кучма підписав Указ «Про грошову реформу в Україні». Указ Прези5
дента передбачав введення у загальний обіг постійної національної ва5
люти — гривні. Реформа сприяла створенню національної грошової
системи, її стабілізації, що стало умовою більш стабільного економіч5
ного і соціального розвитку.
Незважаючи на усі зусилля, економічну кризу подолати до кінця
не вдалося. 22 лютого 2000 року Президент України Л. Кучма направив
до Верховної Ради щорічне послання: «Україна: поступ у ХХІ століття.
Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000–2004 роки».
Послання містить конкретну обґрунтовану стратегію економічного роз5
витку, яка передбачає визначення шляхів виведення вітчизняної еко5
номіки з кризового стану і її соціальне спрямування. Деякі економічні
і соціальні зрушення останніх років дають надію на стабілізацію ситу5
ації в країні.
Роки незалежності принесли багатьом громадянам України розча5
рування. Екологічні проблеми, незадовільний стан системи охорони
здоров’я, соціальної сфери, стрімке падіння життєвого рівня людей при5
звело до скорочення чисельності населення країни. Середня тривалість
життя скоротилась на 4 роки і становить на сьогодні 61,5 років для чо5
ловіків і 71,5 — для жінок. В Україні кожен третій чоловік вмирає,
не доживши до пенсійного віку. Значно зменшилась кількість дітей
(за рахунок зменшення народжуваності). В цілому держава «старіє»
(15 млн. пенсіонерів).
Значно поглибилась майнова диференціація суспільства: з’явились
дуже багаті громадяни і значний прошарок незаможних громадян, які
часто живуть за межею бідності.
Дуже складною була і залишається кримінальна ситуація в країні.
Економічна криза в країні мала нега5
тивний вплив на розвиток освіти, науки
та культури. В більшості регіонів були
серйозні проблеми з фінансуванням закладів освіти та культури, з випла5
тою зарплати працівникам цієї сфери. Це часто приводило до відпливу
наукових працівників і діячів культури за межі України. Гострою була про5
блема фінансування вузів. Спробою її часткового вирішення стало вве5
дення паралельно з державним замовленням платного навчання у вузах.
Наука і культура
в сучасній Україні
340
В 1992 році Кабінет Міністрів розробив Державну національну програ5
му освіти, яка визначала стратегію розвитку освіти в Україні на найближ5
чий час і на перспективу. Програма передбачала розробку державних
стандартів освіти, вивчення української мови у всіх навчально5вихов5
них закладах, переведення на українську мову школи, середні спеціальні
та вищі навчальні заклади. При цьому держава гарантує вільний розви5
ток, використання і захист російської та інших мов національних мен5
шин. В Україні близько чверті усіх шкіл ведуть навчальний процес росій5
ською, румунською, угорською, польською та іншими мовами.
В державі стали з’являтися різні за формою заклади шкільної осві5
ти: гімназії, ліцеї, недержавні навчальні заклади. Були зроблені помітні
кроки у справі гуманізації освіти. Більше уваги стали приділяти вив5
ченню української історії, релігії, народознавства.
В березні 1996 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про
освіту». 23 березня 1996 року Президент Л. Кучма підписав цей закон.
Освіта визнавалась основою інтелектуального, культурного, духовно5
го, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою
освіти є всебічний розвиток людини як особистості, розвиток його
здібностей, високих моральних якостей. В Законі підкреслено, що осві5
та в Україні повинна будуватися на принципах гуманізму, демократії
і сприяти вихованню національної самосвідомості, взаємоповаги між
націями і народами. Прогрес нації неможливий без прогресу в галузі
освіти — такий лейтмотив закону «Про освіту».
З метою забезпечення більш тісного зв’язку між середньою та ви5
щою освітою було здійснено об’єднання Міністерства народної освіти та
Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти в одне — Міністерст5
во освіти України.
19 лютого 1992 року Верховна Рада ухвалила «Основи законодавства
про культуру» документ, який став програмою розвитку національної
культури. Культура України звільнялась від ідеологічних рамок радян5
ських часів і стала більш орієнтована на загальнолюдські світові цінності.
Програмою розвитку української культури передбачалось національ5
но5духовне відродження на засадах демократизації культурного проце5
су, припинення його денаціоналізації, контролю з боку цензури тощо.
В Україні почали відкриватися нові музеї, історико5культурні центри
в Батурині, Глухові, Збаражі. Активно діяла спеціальна урядова комі5
сія, яка сприяла поверненню в Україну вивезених в різні часи історич5
них національних цінностей, архівних документів.
В роки незалежності продовжувалось видання раніше заборонених
творів, почали виходити часописи «Київські старожитності», «Літера5
турно5науковий вісник». Відбулися зміни в творчості українських літе5
раторів, яка збагатилась новим змістом і новими формами.