Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
321
У 1987 році почалась реформа управління економікою, яка перед5
бачала здійснення переходу від командно5адміністративних методів гос5
подарювання до економічних, які б базувалися на демократичних заса5
дах управління. Постановою ЦК КПРС від 17 липня 1987 року
передбачалось реформування фінансового механізму, матеріально5тех5
нічного забезпечення, планування, системи ціноутворення, удоскона5
лення діяльності республіканських органів управління, роботи банків5
ської системи, тощо. Підприємствам надавалось більше самостійності,
їх стали переводити на самоокупність та самофінансування. З конкрет5
ними результатами праці стали пов’язувати заробітну плату. Розшири5
лась мережа кооперативів, був прийнятий Закон «Про індивідуальну тру5
дову діяльність».
У 1989 році було зроблено спробу реформувати й аграрний сектор
економіки. Приймались рішення, спрямовані на розвиток орендних
відносин, сімейного підряду, акціонерних товариств. Селянам було на5
дано право утворювати своє власне фермерське господарство, що
в умовах Радянського Союзу було незвичним, радикальним заходом.
Проте, незважаючи на радикальність економічних заходів, які прий5
мались, реформа була приречена на провал, перш за все тому, що усі ці
реформи не були підкріплені продуманою кредитною, фінансовою полі5
тикою. Реформу намагались провести в умовах панування державної
власності в економіці. Фактична влада зберігалася за міністерствами
та чиновниками на місцях.
З великим запізненням у травні 1990 року була прийнята програма
переходу до ринкової економіки, яка передбачала перехід від планової
системи управління до регулювання промисловості через вільні ціни та
прибуток.
Половинчасті рішення призвели до зворотного результату: замість
прискореного економічного розвитку, як передбачалось, почався спад
виробництва, інфляція, падіння життєвого рівня населення. З при5
лавків, магазинів почали зникати товари першої необхідності. Тоталь5
ний дефіцит товарів викликав регульований розподіл за списками, та5
лонами окремих видів промислових товарів і продуктів харчування.
Дефіцитними стали такі товари як пральний порошок, мило, сірники,
цукор, масло і навіть хліб.
Негативну роль відіграла і непродумана «антиалкогольна» кампа5
нія, яка привела до знищення 265 тисяч гектарів виноградників, сприяла
поглибленню інфляційних процесів (країна недоотримала в бюджет
близько 89 млрд. карбованців), стимулювала розвиток самогоноваріння.
Непоправної шкоди економіці України та її населенню завдала Чорно5
бильська катастрофа — вибух ядерного реактора на ЧАЕС 26 квітня 1986 ро5
ку. Радіоактивному забрудненню піддалися Житомирська, Київська,
322
Чернігівська області України, ряд областей Білорусії та Росії. Лише про5
тягом перших 10 днів після катастрофи викид радіоактивних речовин
в атмосферу в 15 разів перевищив сумарний викид після вибуху амери5
канської атомної бомби над Хіросімою в серпні 1945 року. Близько
135 тисяч чоловік змушені були покинути свої домівки та переселитися
на більш безпечні території й починати життя заново. Із сільськогоспо5
дарського обігу було вилучено близько 190 тисяч гектарів колись родю5
чих земель (так звана зона «відчуження»). За перші півроку витрати на
ліквідацію наслідків аварії становили близько 10 млрд. доларів.
Внаслідок катастрофи різко збільшилась в Україні кількість онко5
логічних захворювань, особливо серед дітей. На вирішення проблем,
які виникли у зв’язку з катастрофою на ЧАЕС, Україна вимушена була
витратити до 20 відсотків свого валового національного прибутку, але
і цього було замало. Висновки вчених невтішні: негативні наслідки ви5
буху в Чорнобилі ще довго будуть позначатися на здоров’ї майбутніх
поколінь.
Аварія на ЧАЕС — катастрофа планетарного масштабу і для подо5
лання її наслідків зусиль самої лише України недостатньо.
В період перебудови відбулась лібера5
лізація суспільно5політичного життя. По5
літична реформа, яку почали М. Горбачов
та його однодумці, передбачала поступовий перехід влади від партійного
апарату до органів державної влади, які б обирались шляхом виборів.
Щодо конкретних дій в цьому напрямку, то можна виділити наступ5
не: спроби оновлення партійного апарату, очищення його від корумпо5
ваних і консервативних елементів; звільнення політичних в’язнів; роз5
ширення свободи слова («гласність»), проведення виборів до рад усіх
рівнів на альтернативній основі тощо.
На фоні демократизації суспільного життя різко зросла політична
активність населення. Результатом політичної активізації суспільства
стала поява так званих «неформальних» груп та об’єднань. Однією
з перших «неформальних» організацій в Україні став утворений в Києві
в серпні 1987 року Український культурологічний клуб (УКК), до складу
якого увійшло немало дисидентів і звільнених політичних в’язнів. Члени
клубу проводили «дискусії» про закриті сторінки радянської історії, об5
говорювали питання про стан української мови та літератури. Незаба5
ром опозиційний владі УКК, під тиском останньої, саморозпустився.
Восени 1987 року у Львові виникло «Братство Лева» — молодіжна
організація, яка займалась переважно питаннями культури, політології
і об’єднувала людей різних політичних переконань. У 1989 році в УРСР
виник Народний рух на підтримку перебудови. Влітку того ж року
у Львові було створено політичну організацію республіканського мас5
Утворення багатопартій
ної системи
323
штабу, яка отримала назву «Українська Гельсінська спілка». ЇЇ очолив
колишній правозахисник і політичний в’язень Л. Лук’яненко. У 1988 ро5
ці процес утворення неформальних громадських об’єднань набув масо5
вого характеру. Один за одним почали виникати студентські організації:
«Громада» (Київський університет), «Товариство української мови
ім. Т. Шевченка» (Львів), «Спадщина», «Спілка незалежної української
мови», «Демократична спілка студентів», «Студентське братство» та інші.
До осені 1988 року в Україні утворилась ціла мережа громадсько5пол5
ітичних об’єднань, головною метою діяльності яких була протидія ко5
муністичній диктатурі.
Весною 1989 року за ініціативи представників київської інтелігенції
було утворено громадське об’єднання «Меморіал». Члени об’єднання
вимагали увічнити пам’ять про жертви сталінських репресій, відкрити
архіви та довести до народу правду про страшні часи сталінської тиранії.
Філії «Меморіалу» діяли в багатьох містах України.
В цей період відбулися перші в умовах «перебудови» вибори до Вер5
ховної Ради СРСР, а в 1990 році — до Верховних Рад союзних республік
і місцевих рад усіх рівнів. Вибори проходили в нових, незвичних для
населення умовах, коли висувалось кілька кандидатів на одне місце (на
450 мандатів Верховної Ради претендувало близько 3 тис. кандидатів —
у середньому 6–7 осіб на одне місце), відкрито обговорювались виборчі
програми, здійснювався контроль з боку громадськості за ходом вибор5
чої кампанії та підрахунком голосів. Таким чином, після довгих років
заборон люди отримали право та можливість висловлювати свої думки
та прагнення і відчули, що влада з ними почала рахуватися. У країні
склалась принципово нова політична ситуація: реформи віднині
здійснювалися не лише владою, «згори», але і з боку широких мас, «зни5
зу». Суспільство швидко поляризувалося, почали виникати нові полі5
тичні партії, загострилося національне питання.
Наприкінці 805х років в Україні фактично склалася багатопартійна
система. Найважливішими передумовами, які сприяли їх утворенню
були, насамперед, демократизація суспільства в умовах «перебудови»,
розвиток політичного плюралізму та «гласності», ліквідація монополії
КПРС на інформацію, зростання національної самосвідомості. В роки
перебудови відбувалось розшарування суспільства за рівнем доходів
і життя, диференціація економічних і політичних інтересів, що також
стимулювало і прискорювало процес утворення нових партій.
Першим етапом формування багатопартійної системи став 1988 рік,
коли почали виникати опозиційні до КПРС рухи. На другому етапі
(в 1989–1990 рр.) утворилось багато політичних партій правого, лівого
і центристського спрямування. До правих партій належать партії на5
ціонал5демократичного спрямування, які відстоюють ідею демократич5
324
ного націоналізму. Центристськими вважаються партії соціал5демокра5
тичної орієнтації, в основі ідеології яких лежить лібералізм. До лівих
партій належать комуністичні та соціалістичні партії, які сповідують
марксистсько5ленінську ідеологію.
У вересні 1989 року з ініціативи Спілки письменників України, за
підтримки українського «Меморіалу» і Товариства української мови імені
Т. Шевченка, виникла найбільш масова на той час політична органі5
зація — Рух (Народний Рух України за перебудову). На момент установ5
чого з’їзду (8–10 вересня 1989 р.) кількість громадян, які підтримували
Рух, становила близько 280 тис. осіб. Керівництво Руху активно і відкри5
то виступало за вихід України зі складу СРСР, за проголошення само5
стійної і незалежної України.
За 1990–1991 роки Міністерство юстиції України зареєструвало 8 нових
політичних партій, зокрема Українську республіканську, демократичну,
ліберальну, селянсько5демократичну партію, Партію зелених. Найчи5
сельнішою залишилась Комуністична партія України, але її керівниц5
тво в той час було розгублене і не могло упоратися з проблемами, що
охопили країну, і тому ця партія швидко втрачала авторитет і підтрим5
ку мас.
На сьогоднішній день в Україні діє більше ніж 100 партій. Це партії
різних спрямувань — від релігійних до екологічних, від авторитарних
до демократичних, від крайніх лівих до крайніх правих.
Уже в 1990 році стало зрозумілим, що серед громадян України, як
і громадян інших республік існують досить різні думки щодо темпів
і характеру політичних реформ. На численних мітингах і в Радах нового
скликання все частіше лунали вимоги переходу до демократичної бага5
топартійної системи. Під тиском цих вимог, хоч і не відразу, комуністич5
не керівництво змушене було відмовитися від зафіксованого в шостій
статті Конституції СРСР положення про керівну і спрямовуючу роль
КПРС в житті суспільства.
Активізація політичного життя сприяла зростанню національної
самосвідомості народів СРСР, в тому числі й українського, які вимага5
ли кардинального вирішення національного питання, нового підходу
до удосконалення національних відносин і реалізації на практиці права
націй на самовизначення. Посилились відцентрові тенденції, які стали
початком кінця унітарної держави. 11 березня 1990 року про свій вихід
зі складу Радянського Союзу і відновлення незалежної Литовської дер5
жави оголосив парламент Литви. В Україні розгорнувся рух на підтримку
вимог Литви. Влітку 1990 року М. Горбачов, під тиском парламентів
союзних республік, запропонував новий підхід до реформування Ра5
дянського Союзу, який мав стати союзом незалежних держав, при збе5
реженні влади московського керівництва.
325
16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію
про державний суверенітет України, зробивши тим самим перший крок
до здобуття повної державної незалежності. Прийняття Декларації ста5
ло черговим каталізатором та поштовхом у розвитку національної са5
мосвідомості. Активізував свою діяльність Народний Рух, який вима5
гав повернути українцям їхню справжню історію, надати українській
мові статусу державної, демократизувати виборчу систему.
Народний Рух, який раніше виступав за союзний договір на умовах
утворення союзу суверенних держав, змінив стратегічну мету: віднині
він став відстоювати вимогу побудови ненасильницьким шляхом неза5
лежної демократичної української держави.
Неоднозначні процеси в означений
період відбувались у сфері освіти, науки
та культури.
З одного боку, неможливо не визнати великих зрушень і досягнень,
з іншого — період застою привів до відчутних негативних, кризових
явищ в галузі культури, науки, освіти.
З кінця 505х років у сфері освіти було проведено три реформи. Ре5
формою 1958 року передбачалось здійснити перехід до політехнічної
освіти. В 605х роках було прийнято рішення про перехід до обов’язко5
вої восьмирічної освіти. В 705х роках відбувся перехід до обов’язкової
загальної середньої освіти в загальноосвітній, а й в професійно5
технічній школі. Конституція 1978 року законодавчо затвердила по5
ложення про загальну середню освіту. У 1984 році була проведена нова
реформа освіти, згідно з якою здійснювався перехід до навчання з ше5
сти років, середні школи переводились на одинадцятирічний термін
навчання.
Характерною ознакою навчально5виховного процесу стала його ідео5
логізація і політизація. Школи як державні навчальні заклади покли5
кані були виховувати слухняних, покірних громадян унітарної союзної
держави. На всіх рівнях навчання обов’язковим було вивчення праць
класиків марксизму5ленінізму, рішення з’їздів і пленумів партії, праці
провідних партійних діячів. Об’єктивно школа перетворилась у бюро5
кратичний заклад, який діяв у режимі одноманітності, однодумства
і одноосібної влади. Це не могло не привести до падіння престижу знань,
зниженню ефективності освіти, поглибленням розриву між освітою та
потребами практичної діяльності.
Розв’язати тугий вузол проблем, що виникли в системі народної
освіти, спробувало радянське керівництво в роки перебудови. Пе5
ребудова освіти усіх рівнів передбачала, по5перше, радикальну рефор5
му на основі нової філософії освіти; по5друге, підтримку та матеріаль5
не стимулювання педагогічного новаторства; по5третє, інтеграцію
Наука і культура України
в 60–80х роках
326
освіти, науки і виробництва. Реалізація перебудови народної освіти
в Україні відбувалась в межах державної національної програми
«Освіта».
Проблемами школи в Україні були: зменшення учнів в умовах зни5
ження народжуваності, недостатнє матеріально5технічне забезпечення,
довготривала русифікація. Партійне керівництво, яке взяло курс на
«злиття націй в єдиний радянський народ», відводила національним
мовам другорядну роль. У деяких великих містах республіки не було
жодної української школи.
Схожі процеси відбувались і в галузі вищої освіти. З одного боку,
зміцнювалась матеріально5технічна база вищих навчальних закладів,
будувались нові корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси
тощо. Потреби народного господарства у високоосвічених, кваліфіко5
ваних спеціалістах сприяли відкриттю нових інститутів. Вищі навчальні
заклади України готували висококваліфікованих спеціалістів не лише
для народного господарства республіки і СРСР в цілому, а і для бага5
тьох країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.
У цілому освітній рівень населення України був досить високим.
Вищу і середню освіту (повну і неповну) на 1987 рік мали близько
84 відсотків зайнятого населення.
У 60–805х роках розвивалась і наука. Головним науковим центром
України залишалась Академія наук УРСР, очолювана відомим вченим
академіком Б. Патоном. Основні напрямки наукових досліджень виз5
началися фізико5технологічною, біохімічною секціями та секцією су5
спільних наук АН УРСР. Фундаментальні дослідження проводилися
в науково5дослідних інститутах республіки.
Українські вчені зробили значний внесок у розвиток ракетної тех5
ніки, космонавтики, кібернетики у використання атомної енергії в мир5
них цілях. Науковими дослідженнями в Україні в 1987 році займались
більше 213 тисяч науковців, серед яких було близько 6 тисяч докторів та
більше ніж 71 тисячі кандидатів наук.
Усе більшої ваги набували наукові дослідження в галузі сільського
господарства. В Україні були виведені нові гібридні сорти кукурудзи,
соняшнику, цукрового буряку. Науковці Миронівського інституту се5
лекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка В. Ремесла
вивели кілька нових перспективних сортів пшениці.
Під керівництвом вчених Інституту історії Академії наук УРСР було
завершено роботу над багатотомними виданнями: «Історія міст і сіл
УРСР» та «Історія Української РСР».
І все ж, незважаючи на, безсумнівно, значні успіхи, вітчизняна на5
ука відставала від розвинених країн Заходу. Гальмом розвитку наукових
досліджень була надмірна централізація керівництва наукою, диктат
327
партійного керівництва обмежував можливості об’єктивних досліджень
в галузі гуманітарних наук.
Українська наука забезпечувала, в першу чергу, потреби військово5
промислового комплексу, на його розвиток держава коштів виділяла без
обмежень. Інші наукові дослідження фінансувались здебільшого за за5
лишковим принципом.
У другій половині 705х — початку 805х років наука мала ознаки «за5
стою», конкретними проявами якого було: всеохоплююча ідеологіза5
ція, несприйняття нового, науковий диктат консервативних кіл учених,
бюрократизація. У результаті відбувалось зростання чисельності науко5
вих співробітників, але результативність їх наукових досліджень неухиль5
но падала. Впровадження новітніх досягнень науки у виробництво галь5
мувалося роками.
Відбулися й суттєві зміни і в сфері культурного життя республіки.
До безсумнівних здобутків у галузі культури варто віднести діяльність
«шестидесятників», творчість молодих талановитих художників, в тому
числі і художників5авангардистів, розвиток довженківських традицій
і народження національно5самобутнього кіно, розвиток української му5
зичної культури і літературно5художньої творчості.
Серед найбільш відомих літературних творів того періоду можна
назвати збірки М. Рильського «Троянди і виноград», «Далекі небосхи5
ли», романи Олеся Гончара «Тронка», «Собор», «Циклон», «Бриганти5
на», «Берег любові», романи М. Стельмаха «Дума про тебе» та «Чотири
Броди», В. Земляка «Лебедина зграя», роман Ю. Мушкетика «Позиція»
та інше. Українські композитори написали багато опер, оперет, сим5
фоній, пісень, які отримали народне визнання. Великий внесок в роз5
виток національної музичної культури зробили Г. Майборода, П. Май5
борода, А. Кос5Анатольський, К. Данькевич, Б. Лятошинський,
І. Шамо, О. Білаш і багато інших. В ці роки в Україні працювало 6 опер5
них театрів, 25 філармоній, драматичні театри, велика кількість музич5
них колективів. Народними улюбленцями були видатні майстри сцени
Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Б. Гмиря, Н. Ужвій.
Переважна більшість творів українських авторів була написана
з позицій соціалістичного реалізму і розвивала тему «соціалістичного
і комуністичного» будівництва. В умовах жорсткого ідеологічного тис5
ку українські митці були позбавлені можливості писати про історію бо5
ротьби українського народу за національне відродження. Твори з цією
тематикою були заборонені, а якщо і розповсюджувались, то, здебіль5
шого, в рукописних варіантах.
Поштовхом до активізації культурного життя в Україні стала «пере5
будова», однією зі складових якої стала політика «гласності». Звільнен5
ня друкованого слова, живої думки від жорсткої цензури, догматизму
і заборон сприяли виникненню нової морально5політичної атмосфери
в Україні, відродженню національної самосвідомості українського на5
роду.
Справжніми подіями того періоду стали численні публікації ху5
дожніх, історичних, філософських творів українських авторів, які довгі
роки були недоступними. Саме тоді були вперше оприлюднені таємні
протоколи пакту Ріббентропа — Молотова, численні документальні
підтвердження страшних фактів голодомору 1932–1933 років, документи
і спогади, пов’язані з революційними подіями в Україні 1917–1918 років,
діяльністю Української Центральної Ради, Директорії тощо.
На екрани кінотеатрів республіки вийшли раніше заборонені та нові
фільми «Тіні забутих предків», «Покаяння», «Холодне літо 535го» та інші.
Після довгого забуття до широкого читача повернулись твори
М. Хвильового, В. Підмогильного, Г. Косинки, Є. Плужника, М. Зеро5
ва, В. Винниченка, М. Куліша та інших. Вперше українські читачі от5
римали можливість ознайомитися з раніше забороненими творами
Г. Тютюнника, В. Стуса, В. Голобородька.
Активізували свою діяльність Український фонд культури, творчі
спілки і об’єднання.
Перебудова, гласність і демократизація створили більш сприятливі
ніж раніше можливості для розвитку української мови, початку її по5
вернення в усі сфери культури, освіти, науки.
329
УКРАЇНА НА ШЛЯХУ НЕЗАЛЕЖНОГО РОЗВИТКУ
Розпад Радянського Союзу і проголошення незалежності Украї
ни. Формування законодавчих, виконавчих та судових інсти
тутів влади. Політичний розвиток України. Соціальноекономі
чне становище республіки. Наука і культура в сучасній Україні.
Прийняття Конституції України.
В ході перебудови, в умовах демонта5
жу адміністративно5командної системи,
загострення політичної і економічної си5
туації, посилювались тенденції до відо5
кремлення республік від СРСР і утворення незалежних самостійних дер5
жав. Радянське керівництво, яке усе ще продовжувало спроби вирішити
нові завдання старими методами, не змогло зупинити цей процес. Полі5
тична боротьба в країні посилилась.
Консервативні сили як в цілому в СРСР, так і в окремих республі5
ках робили усе можливе аби не допустити розвалу Радянського Союзу.
Але вони не мали конструктивних програм, які б змогли забезпечити
нормальний розвиток держави, і тому не змогли зупинити національ5
но5визвольний рух, що посилювався.
Гостра боротьба між консервативними і демократичними силами
українського суспільства знайшла своє втілення в протистоянні між
депутатами Верховної Ради України. Консерватори становили більшість
в українському парламенті і були представлені в переважній більшості
членами Компартії України. Демократична течія, яка об’єдналась в На5
родну Раду, була в абсолютній меншості. Протистояння між консерва5
торами і демократами дуже часто приводило до зриву засідань Верхов5
ної Ради, блокувало прийняття важливих, життєво необхідних рішень
і законів.
Інколи, правда, спільну мові знаходили, особливо коли йшлося про
державний статус республіки. Так, Декларація про державний сувере5
нітет України була прийнята майже одноголосно. Але, як тільки мова
заходила про перехід від декларативних заяв до конкретних справ, ук5
раїнські комуністи5депутати перетворювались в дисциплінованих ви5
разників волі КПРС і союзних структур влади.
В свою чергу у Верховній Раді СРСР у 1990–1991 роках утворилась
надзвичайно впливова депутатська група «Союз», яка об’єднала навколо
себе усі консервативні сили (військово5промисловий комплекс, партій5
Розпад Радянського
Союзу і проголошення
незалежності України
330
них чиновників, Селянський союз) і наполегливо відстоювала непоруш5
ність Радянського Союзу, згоджуючись хіба що на його «удосконалення».
Під тиском консервативних сил М. Горбачов запропонував винести
на всенародний референдум питання про майбутнє країни. Питання
було сформульоване таким чином: «Чи вважаєте ви за необхідне збере5
ження Союзу Радянських Соціалістичних республік, як оновленої фе5
дерації рівноправних союзних республік, в якій в повній мірі будуть га5
рантовані права і свободи людини будь5якої нації». Таке складне
формулювання питання було, щонайменше, некоректним, тому що такі
терміни, як «оновлена федерація», «гарантовані права і свободи» не мали
юридичного змісту. Формулюючи таким чином питання, партапарат
розраховував залучитися підтримкою більшості народу. Дійсно, хто
не хоче жити в такій щасливій державі, де будуть гарантовані усі права
і свободи, тим більше, що в той час переважна більшість населення
не хотіла і боялась розвалу держави.
В таких умовах Л. Кравчук запропонував паралельно з загальносо5
юзним референдумом провести в Україні свій референдум і виявити
погляди українського населення щодо майбутньої єдиної союзної дер5
жави. Верховна Рада України підтримала ідею Кравчука і затвердила
додаткове питання в такому вигляді: «Чи згодні ви з тим, що Україна
повинна бути у складі Союзу радянських суверенних держав на основах
Декларації про державний суверенітет України?».
Референдум відбувся 17 березня 1991 року. Народ відповідав на обид5
ва питання. Позитивну відповідь на питання союзного бюлетеня дали
70,2 відсотки, на питання республіканського — 80,2 відсотки. Відповідь
«ні» — дали відповідно 28 відсотків і 18 відсотків тих, хто взяв участь
у голосуванні.
Після референдуму почалися переговори керівників десяти рес5
публік, в тому числі і України, з президентом СРСР М. Горбачовим про
зміст нового союзного договору. Горбачов, який намагався зберегти дер5
жавну цілісність союзної держави, згоден був іти на серйозні компро5
міси, передаючи частину повноважень від союзного центру до респуб5
ліканських міністерств і відомств. Але такий компроміс не влаштовував
найбільш радикальні консервативні сили в центральних органах влади,
і вони вирішили діяти.
В ніч на 19 серпня 1991 року найближчі до М. Горбачова посадові
особи спробували взяти владу до своїх рук. Вони утворили так званий
Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, ГКЧП — росій5
ською мовою) на чолі з віце5президентом Г. Янаєвим. М. Горбачов поз5
бавлявся влади «за станом здоров’я». Таким чином в Москві була зроб5
лена спроба здійснити державний переворот. На вулицях Москви та
інших великих міст з’явились війська, танки. Був заборонений вихід