Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

повноцінним життям столиці багатого князівства і після 1169 року.

В місті будувались храми, продовжували творити літописці і, головне,

у 1185 році було написане знамените «Слово о полку Ігоревім».

У 1203 році Київ захопив волинський князь Роман Мстиславович —

останній київський князь, якого народ оспівував в билинах і до якого

літописці ставились з симпатією. Князі, які правили в Києві після ньо5

го не залишили по собі пам’яті ні в літописах, ні в народних піснях.

Боротьба навколо Києва продовжувалась і в ті роки, коли над Руськи5

ми землями нависла нова страшна небезпека — монголо5татари. За час,

який минув між битвою на річці Калці у 1223 році до приходу Батия до

Києва у 1240 році, на київському престолі змінилося багато князів, відбу5

лося багато битв за це місто. Наляканий татарською загрозою у 1238

році з Києва в Угорщину втік останній київський князь Михайло.

Перед монголо5татарською навалою у 1240 році політичне значен5

ня Києва було настільки незначним, що він не мав навіть свого князя.

В момент нападу Батия Києвом правив воєвода галицького князя Да5

нила — Дмитро.

«Матір городов руських» — Київ протягом кількох століть залишав5

ся яскравою перлиною, блискучим, яскравим містом, політичним і ду5

ховним центром руських земель, але в останні три десятиліття його до5

монгольської історії негативні риси феодальної роздробленності

призвели до катастрофічних наслідків і до розчленування Київського

князівства на окремі уділи.

Чернігівське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра

і колись відігравало важливу роль в ході творення Давньоруської дер5

жави. Накопичення багатства та влади в руках місцевої знаті сприяло

формуванню наприкінці ХІ ст. Чернігівського удільного князівства. Крім

Чернігова на території князівства були інші великі міста — Новгород5

Сіверський, Курськ, Любеч, Тмутаракань. (У середині XІІ століття зв’яз5

ки Чернігова з Тмутараканню обірвались, і цей морський порт перей5

шов до рук половців, чим і пояснюється бажання новгород5сіверського

князя Ігоря відбити у половців торговельні шляхи до Чорного моря).

Пізніше деякі з цих міст стали центрами самостійних князівств. Так,

відома новгород5сіверська земля, чий князь Ігор прославився своїм тра5

гічним походом на половців. Чернігівські князі в своїй зовнішній пол5

ітиці не мали єдності: одні орієнтувались на Київ, інші на Суздаль. Але

це не заважало їх прагненням затвердитись в Києві, за який вони вели

постійну боротьбу. Чернігівські князі часто воювали з половцями, а іноді

з’являлися навіть під стінами Галича.

З 1214 до 1224 роки на цих землях сиділи князі, що не претендували

на київський престол. Розмірена і відносно мирна течія життя сприяла

розвитку економіки і культури краю. Але поразка руських полків на річці

Калці і загибель чернігівського князя Мстислава Святославича призве5

ли до подальшого дроблення князівства. Напередодні монголо5татар5

ської навали на Русь Чернігівське князівство остаточно розпалось на

дрібні уділи. У 1239 році Чернігів разом з усім Лівобережжям був захоп5

лений татарською ордою.

Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра

по ріках Трубіж, Сулій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів’я Дінця.

Головним містом князівства був Переяслав. Як окраїнне, найбільш ви5

сунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів

і особливо великих руйнувань від кочівників. На чолі князівства довгий

час сиділи нащадки Юрія Довгорукого.

Після битви на Калці, де брали активну участь переяславські пол5

ки, в Переяславі сів Олег Святославич. В його руках було і місто Курськ.

У 1228 р. переяславським князем став Святослав Вселодович, онук Юрія

Довгорукого. Це був останній князь, про якого згадує літопис. Подаль5

ша доля княжого столу переяславської землі залишається невідомою.

Найсильнішими серед південно5захід5

них князівств були Галицьке та Волинське

князівства. Галицьке князівство своєю

центральною частиною займало південно5східні схили Карпатських гір.

На північному заході воно межувало з Польщею, на південному заході

(в Карпатах) — з Угорщиною, на півдні по Дністру, Пруту кордони дохо5

дили до Чорного моря і Дунаю. На північному сході і сході — межувала

з Волинню і Київщиною. Центром Галицького князівство до середини

ХІІ ст. вважалось місто Перемишль. Великими містами стали на той час

також Галич, Звенигород, Теребовль, Білгород (біля гирла Дністра).

Далеко висунуте на захід, Галицьке князівство майже не зазнало

нападів кочівників. Незначними тут були і князівські усобиці. Населення

регіону збільшувалось за рахунок втікачів з небезпечних місць, зокрема

з Подніпров’я.

Сприятливими були природні умови — родючі землі, густі ліси, суд5

ноплавні ріки, багатий рослинний і тваринний світ, поклади солі тощо.

Галицька земля мала широкі торговельні зв’язки з Західною Європою

і придунайськими країнами. Все це сприяло економічному піднесенню

Галицького князівства. В добре розвинених його районах порівняно рано

виникло і досягло значного розвитку феодальне землеволодіння. Відчу5

ваючи свою силу, місцеві великі бояри, на відміну від бояр інших зе5

мель, нерідко протиставляли себе князям, диктували їм свої умови

і в боротьбі з князями часто виходили переможцями. У ІХ–ХІ ст.

галицькі землі (Червона Русь) входили до складу Київської Русі, і ки5

ївським князям доводилось вести боротьбу проти зазіхань на ці землі

польських королів.

Галицьке та Волинське

князівства

Від Києва Галицьке князівство відокремилось раніше, ніж інші

землі — в кінці ХІ ст., після Любецького з’їзду князів 1097 р. Тоді на га5

лицьких землях закріпились правнуки Ярослава Мудрого, князі Рос5

тиславичі — Василько, Володар і Рюрик. Після їхньої смерті син Воло5

дара Володимирко об’єднав усі галицькі землі в єдине князівство. Своєю

столицею він зробив місто Галич на Дністрі, який стояв на важливому

торговельному шляху до Чорного моря. Літописець говорить, що князь

Володимирко завжди перемагав своїх ворогів і не стільки в відкритому

зіткненні, скільки завдяки хитрій дипломатії або підкупу. Одночасно

князь Володимирко не терпів жодного прояву непокори своїй владі.

Відомо, що у 1145 році він жорстоко придушив повстання міщан Гали5

ча, а також успішно протистояв спробам Польщі та Угорщини захопи5

ти галицькі землі.

Піднесення Галицького князівства відбулося за часів правління сина

Володимирка Ярослава Осмомисла («розумного») (1152–1187). Літопи5

сець високо оцінює особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь

був мудрим і красномовним, чесним, шанованим в усіх землях, слав5

ним полками і тим, що він розбудував свої землі.

Ярослав успішно вирішував зовнішньополітичні проблеми, розши5

рив територію князівства: галицькі човни плавали Дністром в Чорне

море, а галицькі рибалки ловили рибу в Дністровському лимані. Торгів5

ля збагачувала землю і давала князю засоби для утримання сильного

війська і проведення активної зовнішньої політики. Столиця князів5

ства — Галич перетворилася на великий торговельний, культурний

і політичний центр. Там можна було зустріти купців з заходу і сходу, там

перехрещувались торговельні шляхи із Візантії до Західної Європи.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені,

підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візан5

тією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський

цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. З поди5

вом говорить про Ярослава автор «Слова о полку Ігоревім»:

«Галицький Осмомисле Ярославе, високо сидиш ти на своїм золо5

токованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полка5

ми, заступивши королеві шлях, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тя5

гарі через хмари, суди рядячи по Дунаю. Грози твої по землях течуть,

одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола, сал5

танів за землями».

За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могут5

ності. Але вже в цей час накреслюється тенденція, що з часом призвела

до політичного ослаблення галицької землі — швидке зростання і

зміцнення економічного становища влади великих бояр. Зосередивши

в своїх руках величезні земельні наділи, маючи власні міста, замки, дру5

жини, своїх васалів і займаючи вищі адміністративні посади, бояри на5

магались повністю підпорядкувати своїй волі владу галицького князя

або й зовсім позбутися князівського єдиновладдя. При Ярославі Осмо5

мислі вони відкрито виступили проти князівської влади і навіть почали

втручатися у родинні справи князя. Невдовзі між Ярославом і місцевим

боярством виник конфлікт. Приводом до нього стало особисте життя

князя. У Ярослава, який до того був одружений на дочці Юрія Довгору5

кого Ользі, з’явилась кохана жінка Анастасія. З нею він жив як з дружи5

ною і від цього шлюбу народився син Олег, якому Ярослав віддавав пе5

ревагу перед законним сином Володимиром. У 1173 році княгиня Ольга

разом з сином Володимиром втекла від чоловіка до Польщі. Її супро5

воджувало кілька відомих галицьких бояр. Місцеві бояри стали вимага5

ти від Ярослава, щоб він розірвав стосунки з Анастасією і повернув до5

дому Ольгу з сином, але князь не виконав цих умов. Вісім місяців Ольга

Юріївна з сином жили за кордоном, а потім отримали листа від галиць5

ких бояр з проханням повернутися додому і з обіцянкою змусити князя

Ярослава підкоритися боярському рішенню. І бояри свою обіцянку ви5

конали — «великий, мудрий і шанований в усіх землях» князь був заа5

рештований, його друзі і союзники — половці — вбиті, а кохана Анас5

тасія, яку звинуватили в чаклунстві,— спалена на вогнищі. «Галичане

же накладаше огнь, сожгоша ю, а сына ее в заточение послаша, а князя,

водивше ко кресту, яко ему имети княгиню вправду й тако уладивше5

ся». Протистояння закінчилось захопленням боярами влади в Галичі.

Ярослав вимушений був підкоритися.

Восени 1187 року Ярослав Осмомисл помер, залишивши свої землі

не законному Володимиру, а Олегу «Настасьїчу». Бояри відразу ж підня5

ли заколот і вигнали Олега, а престол передали Володимиру. Але і цей

князь їх не влаштовував, тому що був «любезен питию многому» і прий5

мав рішення, не порадившись з боярами («і думы не любяшеть с мужа5

ми своїми»). Уже одним тим, що князь зневажав боярську думу, він був

поганим, і п’яничка, і гуляка, і розпусник. Протистояння князя і бо5

ярської опозиції закінчилося тим, що Володимир, прихопивши золото,

срібло та сім’ю втік до Угорщини.

Сусіднім із галицькою землею міцним південно5західним руським

князівством було князівство Волинське. Воно займало верхів’я Прип’яті,

верхів’я та середні течії Західного Бугу, Стиру та Горені. На заході во5

линські землі межували з Польщею, на півночі — з литовським племе5

нем ятвягів, на сході — з Чорною Руссю, Турово5Пінським і Київським

князівствами, а на півдні — з Галичиною. Найбільшими були міста: Во5

лодимир, Берестея (Брест), Дорогочин, Белз, Луцьк.

Волинська земля відокремилась від Києва в середині ХІІ ст. Вона

стала родовою вотчиною нащадків великого київського князя Ізяслава

Мстиславича. На відміну від галицької землі на Волині утворилось ве5

лике князівське господарство. Боярське землеволодіння зростало за

рахунок княжих дарів. Волинські князі, користуючись підтримкою

місцевого боярства, проводили активну боротьбу за розширення свого

князівства.

У 1199 р. Волинське і Галицьке князі5

вства об’єднались в єдину Галицько5Во5

линську державу під владою волинського

князя Романа Мстиславича. Могутня дер5

жава з центром у Володимирі охоплюва5

ла більшість українських земель і простягалася від Карпат до Дніпра.

Утворення об’єднаної Галицько5Волинської держави було подією

великої історичної ваги. Недарма літописець називав Романа великим

князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «са5

модержець» вперше в літопису вжито стосовно нього. Цей титул, пере5

кладений з грецького титулу візантійських імператорів — автократор,

засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним не5

покірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав

притулку імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після завоювання Кон5

стантинополя хрестоносцями.

Автор літопису пише про те, що великий князь Роман «одолів усі

поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він

бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись... перехо5

див землю їх, як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував

свого предка Мономаха...».

У внутрішній політиці князь опирався на середні верстви населен5

ня, намагаючись побороти боярську анархію. Багато бояр він відпра5

вив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів’ям було: «Не вбив5

ши бджіл, не поласуєш медом». Князь Роман зробив два успішних

походи проти половців (1201–1202 рр. і 1203–1204 рр.), в результаті яких

його війська розбили ворогів і визволили велику кількість полонених.

У 1203 р. Роман захопив Київ. Він також підкорив князів чернігівських,

приєднав до своїх володінь Переяславщину і Київщину. Таким чином,

територія майже усієї південно5західної Русі опинилась під владою Ро5

мана Мстиславовича і була включена до складу Галицько5Волинської

держави.

У зовнішній політиці Роман відновив добрі взаємини з Угорщиною,

Візантією, Німеччиною. Щоб захистити українські князівства він провів

ряд нечувано успішних походів на половців, разом з тим заглибившись

далеко на захід та на північ — на польські та литовські землі. Прагнен5

ня розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причи5

ною його смерті. У 1205 р. Роман загинув під Завихвостом над Віслою,

Утворення Галицько

Волинського князівства

та його значення в історії

українського народу

потрапивши в польську засідку. Після його смерті величезне і могутнє

державне утворення розпалося, проіснувавши всього шість років. Роз5

почався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного

втручання у справи галицьких та волинських земель. Скориставшись

з малолітства синів Романа,— Данила та Василька — підвела голову бо5

ярська олігархія. Боярство Володимира5Волинського хотіло залишити

на княжіння вдову Романа з дітьми, але галицькі бояри були проти цьо5

го і запросили на престол синів Ігоря Святославовича Чернігівського.

Княгиня з дітьми вимушена була втекти до Польщі.

Невдовзі Галицько5Волинське князівство розпалося на декілька

уділів, що дало можливість Угорщині завоювати його. Князі Ігоревичі,

які не мали коріння і опори в галицьких землях, робили все, щоб утри5

матися при владі. Головним заходом їхньої боротьби за владу стали ма5

сові репресії. Літописець пише, що вони вбили 500 знатних бояр, чим

ще більше посилили позиції прибічників вигнаної княгині.

У 1211 році бояри урочисто проголосили новим князем десятирічно5

го сина Романа — Данила. Князів Ігоревичів бояри повісили, «месті

ради».

Невдовзі боярам набридла і княгиня, і її сини. Знову почались бо5

ярські чвари та іноземна інтервенція.

Тільки у 1221 році Данило став князем Волинським, і аж у 1234 році

йому вдалося взяти Галич.

У 1238 році Данило зумів повністю відновити єдність Галицько5Во5

линської держави. Йому вдалося перемогти об’єднані сили угорських,

польських феодалів і місцевого галицького боярства. Оскільки політично

безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими коро5

лями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об’єднан5

ня галицько5волинських земель набула характеру визвольної війни за

державну незалежність. Романовичі спирались на широкі верстви на5

селення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство

князів. Їх підтримали «містичі» — міські купці і ремісники, в тому числі

іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші);

які були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської

влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків

почали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для

перемоги Романовичів істотне значення мала і позиція селян5общин5

ників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства

не віщувало смердам нічого доброго, а надії на «доброго князя» уже на

той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що

цій владі служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення

такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потре5

бам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія. В пошу5

ках нової, більш надійної опори, Данило вирішив скликати «віче отро5

ков», служилих воїнів, молодших членів дружини, які стали прообра5

зом майбутнього дворянства, що вірою і правдою служило князю

і підтримувало його.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних

собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником

князя у військових, адміністративних і судових справах був «двірський».

Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалю5

ючи державний апарат, прагнучи до спеціалізації його ланок, князі спи5

ралися і на досвід інших країн. Так, деякі посади при дворі Данила Ро5

мановича були запроваджені за аналогією до Візантії (печатник)

і західних сусідів (стольник, сідельничий).

Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подо5

лати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтува5

лись на підтримку Угорського королівства. У 1237–1238 рр. Данило ос5

таточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові

Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.

На початку ХІІІ ст. Україні та іншим

руським землям почали загрожувати нові

вороги з Азії — татаро5монголи. Це були

татарські орди, які вийшли з Монголії на

початку XІІІ ст. Підкоривши сусідні на5

роди, у 1222 р., татаро5монголи на чолі

з Чінгізханом вдерлися у причорноморські степи. Проти них була ство5

рена коаліція половців і руських князів, у якій був і князь Данило. Під

проводом Мстислава Удалого ці об’єднані сили зустріли татаро5мон5

голів у 1223 році на річці Калці. У запеклому затяжному бою княже

військо після втечі половців було розгромлене, а багато князів загину5

ло. Після перемоги над руськими дружинами татаро5монголи поверну5

лися до Азії.

Друга хвиля їхнього наступу на землі руських князівств почалася

у 1237 році, а весною 1239 році татарська орда рушила на Україну. Мон5

голо5татарське військо під проводом хана Батия спустошило Переяс5

лавщину та Чернігівщину і після запеклого бою зайняло Київ. Боротьба

за Київ продовжувалася 10 тижнів, рівно стільки татари штурмували

місто. Вдень і вночі розбивали татари міські укріплення. Недалеко від

Лядських воріт їм вдалося зруйнувати стіни. І тоді захисники міста на

чолі з воєводою Дмитром вийшли на розбиті стіни, намагаючись зупи5

нити ворога і не впустити його в місто. Киянам не вдалося стримати

ворога і татари оволоділи міськими укріпленнями, але захисники про5

довжували обороняти місто. В стислий строк їм вдалося збудувати нову

лінію укріплень навколо Десятинної церкви. Багато людей шукали

Боротьба руських

князівств з іноземними

загарбниками. Князівства

південнозахідної Русі під

ярмом Золотої Орди

захисту в самій церкві. Але стіни церкви не витримали такої кількості

людей і завалились, поховавши під руїнами тисячі киян. Ця страшна

подія остаточно підірвала дух захисників міста і вони не змогли втрима5

ти останнього могутнього натиску монголів. Увечері 6 грудня 1240 року

загарбники повністю оволоділи містом. Київ був зруйнований, а лю5

дей, за словами літописця, «от мала до велика все убита мечем». За5

хопивши Київ, кочівники рушили на галицько5волинські землі, зни5

щуючи на своєму шляху міста і села. Були зруйновані Володимир

та Галич.

Кочівники, наступаючи далі на захід і південний захід, перейшли

через Карпати. Але 9 квітня 1241 року біля міста Лігніц татари зазнали

поразки від польських та німецьких лицарів. Поразка змусила їх повер5

нути назад. В пониззі Волги вони заснували державу — Золоту Орду

з центром у місті Сарай.

Татари встановили своє панування над слов’янськими, в тому числі

і українськими, землями, так зване «іго», яке полягало в тому, що насе5

лення платило татарам данину, а князі змушені були їздити до Золотої

Орди по «ярлик» (грамоту на княжіння).

Галицько5Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало

значних руйнувань, але воно залишилось найміцнішим серед усіх

південно5західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав

влади татарського хана. Але на початку 1246 року він змушений був

поїхати до Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на кня5

зювання, визнавши таким чином свою залежність від золотоор5

динського хана.

Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. По5

дальша діяльність князя Данила свідчить про те, що він визнав себе за5

лежним від монголо5татар лиш на деякий час. Після повернення з Орди

він почав ретельно готуватися до боротьби з загарбниками, збирати сили.

Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі.

У 1250 році було побудоване місто, яке Данило назвав на честь свого

сина Лева Львовом. Готуючись до боротьби з татаро5монголами, Дани5

ло будував укріплення на Поділлі, Волині, Київщині, карав «татар5

ських людей» — тих, що співпрацювали з татаро5монголами. Основним

союзником Данила Романовича в боротьбі проти Золотої Орди став во5

лодимиро5суздальський князь Андрій Ярославич, молодший брат Олек5

сандра Невського. У 1251 році між ними був укладений воєнний союз,

який в свою чергу закріплювався шлюбом між князем Андрієм і доч5

кою Данила. Союз двох могутніх князів налякав монголо5татар і вони

вислали проти володимиро5суздальського князя велике військо. Напад

ординців був таким несподіваним, що Данило не встиг вчасно прийти

на допомогу своєму зятеві і втратив свого єдиного союзника.

Данило готував антитатарську коаліцію, до якої спробував залу5

чити Папу Римського Інокентія ІV, угорського короля, польських і ли5

товських князів. Він прийняв від Папи Римського королівську корону

і у 1253 р. став першим українським королем. Але ідея «хрестового по5

ходу» не знайшла підтримки Європі і не мала реальних наслідків. Проте

Данило не впав у відчай і продовжував боротьбу з татарами. З кінця

1254 року він перейшов до рішучих дій проти ординських військ і наніс

їм ряд поразок протягом 1256–1257 рр. Це були перші перемоги русь5

ких військ над монголо5татарами.

Золотоординський хан вирішив покарати бунтівного князя і відно5

вити залежність Галицько5Волинського князівства від Орди. У 1258 році

на землі князівства увірвалось величезне військо на чолі з досвідченим

полководцем Бурундеєм. Західноєвропейські сусіди відмовились нада5

ти допомогу Данилові. 1259 р. Данило змушений був підкоритися Орді,

знищити укріплення і відмовитися від антитатарських планів.

Тонкий дипломат і полководець, здібний державний муж Данило

належить до визначних правителів України. На короткий час Данило

відновив традицію київських князів. Під час усього періоду правління

(1238–1264) він керував державою спільно зі своїм братом Васильком,

князем Волині.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті остан5

нього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман

одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля

спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була

невдалою (після тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія

Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р.

отриманою від Папи Інокентія ІV королівською короною. Місцем ко5

ронації він обрав Дорогочин на Підляшші, щоб підкреслити свої права

на місто, в якому свого часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєв5

ропейські хроніки називали Галицьке5Волинське князівство королів5

ством ще задовго до дорогочинської коронації, тому, надсилаючи в по5

дарунок Данилові корону, Папа враховував реальні факти. Стосунки

галицько5волинського князя з Римом мали переважно політичний ха5

рактер, однак Папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди.

Взаємини Данила з Римом не завершилися стійким союзом.

Наступником Данила на Галицькому престолі став його син Лев

(1264–1301 рр.). Йому вдалося розширити територію держави шляхом

приєднання частини Закарпаття з Мукачевим і Люблінську землю. Та5

ких широких кордонів, як за часів Лева, Галицька держава не мала. Літо5

писець говорить про Лева як про талановитого і енергійного правителя,

який зумів зосередити у своїх руках усю повноту влади в князівстві,

а також налагодити стосунки з сусідами як на Сході, так і на Заході. Не5

зважаючи на те, що Лев змушений був визнати над собою владу Золотої

Орди, йому вдалося звести свою залежність від татар до мінімуму. Лев

підтримував зв’язки з Німецьким орденом, з Угорщиною, Чехією,

Польщею, Литвою. На Волині княжив брат Данила Василь, а після

смерті Василя — його син Володимир (1270–1289 рр.), який відзначав5

ся тим, що дуже неохоче брав участь у війнах і віддавав перевагу мир5

ним справам — займався літературою і мистецтвом. За часів його прав5

ління на території князівства були побудовані нові міста, замки та

укріплення для оборони проти Литви.

Після смерті Лева єдиним правителем Галицько5Волинської держави

став його син Юрій, який у 1303 році створив окрему незалежну від інших

галицьку митрополію. Дозвіл Константинопольського патріарха на ут5

ворення власної митрополії означав визнання міцної позиції князівства,

його сили і могутності.

Останніми нащадками роду Романовичів були сини Юрія — Андрій

і Лев. Після них влада перейшла до мазовецького князя Болеслава.

У ХІІ — першій половині ХІІІ ст. роз5

виток давньоруської культури відбувався

в складних умовах феодальної розробле5

ності Русі. Але, не дивлячись на усобиці

і постійну загрозу з боку половців і монголо5татар, в давньоруській куль5

турі того часу спостерігались нові досягнення і успіхи. За своїм змістом

вона стала більш демократичною: до культурного життя залучалися нові

території, міста і суспільні стани. Так, замовниками культових споруд,

монументальних розписів і дорогоцінних ювелірних виробів все часті5

ше стали заможні представники посадського люду зі своїми поглядами

і смаками.

Розвиток давньоруської архітектури у XІІ–XVІІІ ст.— яскравий при5

клад того, як під впливом місцевих умов поступово змінювались і пере5

осмислювались візантійські схеми і виникали нові архітектурні форми

та рішення. Економічне і політичне зростання міст, значна частина яких

стала головними містами удільних князівств, сприяла значному розвитку

будівництва культових і громадських споруд в Києві, Новгороді, Черні5

гові, Переяславі, Галичі та інших містах. В удільних князівствах з’яви5

лись архітектурні школи зі своїми місцевими особливостями. Розміри

храмів зменшились, спростилась їх конструкція, зовнішнє і внутрішнє

оздоблення. У ХІІ ст. стала розповсюдженою порядкова техніка клад5

ки з цегли — в Подніпров’ї, білого каменю — в Галицьких землях. Ста5

ла застосовуватись нова декорація фасадів з пілястрами, напівколонка5

ми, аркатурними поясами і так званим поребриком. У ХІІ ст.

в Подніпров’ї з’являється київська, чернігівська і переяславська ар5

Культура стародавньої

Русі періоду феодальної

роздробленості