Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

хітектурні школи, пов’язані між собою єдиними стилістичними особ5

ливостями. Найбільш відомими пам’ятниками київської архітектурної

школи ХІІ ст. є церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кири5

лівська (після 1146 р.), Василівська (1183 р.) в Києві та Юр’ївська в Ка5

неві (1144 р.).

Численними будовами у ХІІ ст. збагатився Чернігів. До пам’ятників

місцевої архітектурної школи, що збереглися до нашого часу, належать

Борисоглібський собор і Успенський собор Єлецького монастиря.

Інтер’єр давньоруських палаців і храмів прикрашали мозаїкою, фрес5

ками, мозаїчними підлогами та різноманітними виробами прикладно5

го мистецтва. Важливою особливістю тематики розпису храмів стала

поява нового іконографічного сюжету «Страшний суд», що було тісно

пов’язано з загостренням соціальних протиріч на Русі у ХІІ–ХІІІ ст.

Вироби прикладного мистецтва використовували не тільки як при5

краси. Вони часто виконували роль амулетів5оберегів і повинні були

захищати своїх власників від злих сил природи. Таке ж значення мали

магічні орнаменти на багатьох виробах ювелірного мистецтва та побуту.

В період феодальної роздробленості значно змінився характер дав5

ньоруського літопису, виникли нові центри літописання в Чернігові,

Переяславі, Холмі, Володимирі5Волинському. В багатому Видубицько5

му монастирі, який знаходився біля Києва, була, очевидно, ціла істо5

рична бібліотека, яка складалась з рукописних літописів. Користуючись

цією бібліотекою вчений ігумен цього монастиря Моїсей створив вик5

лючно цікаву історичну працю з руської історії XІІ століття — Київ5

ський літопис. Під рукою літописця були літописи різних князів з різних

земель, що дало авторові можливість зображувати події з різних точок

зору і давати подіям максимально об’єктивну оцінку. З’явились нові ори5

гінальні форми історичних творів: сімейні та родові княжі літописи, жит5

тєписання князів, повісті про княжі злочини тощо. Таким чином, мож5

на зробити висновок, що руська література XІІ–XІІІ ст. не обмежувалась

одним лише літописанням, а була різноманітною, і, скоріше за все, ве5

ликою за кількістю, але, до наших часів, через численні татарські по5

громи руських міст, збереглась лише незначна її частина.

У культурному житті Галицько5Волинської землі, як і всюди у той

час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії,

парафії.

Великого значення набувала освіта і книгописання.

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира

Васильковича — книжника і філософа, якого «не було у всій землі,

і після нього не буде». Як розповідає літопис, князь зробив щедрі по5

жертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам’я5

нець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій,

Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг.

Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася золототканими тка5

нинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці пе5

регородчастої емалі (її літопис називає фініптом). Усі ці розкішні опра5

ви виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались

чудовими мініатюрами.

Літопис, який прийнято називати Галицько5Волинським, складаєть5

ся з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано ви5

сокоосвіченим книжником у Холмі в основному з метою звеличення політи5

ки Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва.

Він — «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти

лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого.

На повен голос звучить в літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй

землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути».

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основному

вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Василь5

ковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літо5

писця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь.

З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою по5

хвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова про за5

кон і благодать» митрополита київського Іларіона. У літописі згадані

і частково переказані окремі «слави» — величальні пісні, з якими ма5

ють спільні риси обрядово5величальні колядки, що становлять один

з найдавніших елементів української народнопоетичної творчості.

Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю.

Будували переважно з дерева, кам’яними спершу були лише храми,

рідше князівські палати. Збережений (у реконструкції) володи5

мирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р.,

повторює план Успенського собору Києво5Печерської лаври. У містах

Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано

будівництво церков з білого каменю, широко стали застосовуватись

у будівлях різьблені орнаменти. В одному лише Галичі відоме розташу5

вання не менше 30 мурованих монументальних споруд.

Місцевий іконопис розвивався на галицько5волинських землях під

впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня

збереглась ікона богоматері Одигітрії кінця XІІІ–XІV ст. з Покровської

церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського

мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, популярна

в Польщі, у XІV ст. була вивезена з Галичини. Галицьке образотворче

мистецтво XІV ст. гідно представляє відома ікона святого Юрія5змієбор5

ця на чорному коні (з с. Станилів поблизу м. Дрогобича, зберігається

у Львівському державному музеї українського мистецтва). В ній немає

нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених кольорових плям підпо5

рядкований єдиному художньому задумові: створити образ безстраш5

ного воїна, вірного обов’язкові.

У культурі галицько5волинської доби ще виразніше, ніж раніше,

спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових

рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Євро5

пою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько5Во5

линська держава не відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала

батьківщиною нових творчих здобутків. Князівству належить почесне

місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з куль5

турами інших народів. Протягом століть у тяжкі часи панування іно5

земних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались

до спадщини минулих епох в тому числі і до доби Галицько5Волинсько5

го князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух виз5

вольної боротьби українського народу.

***

Після смерті князя Данила, з правлінням його нащадків, почався

поступовий занепад Галицько5Волинського князівства, хоча деякий час

місцевим князям вдавалось зберегти єдину державу і політичний вплив

в Європі.

Уже в середині XІV ст. польські феодали захопили Галичину і части5

ну Західної Волині. Інша частина Волині перейшла у володіння князів

литовської династії Гедимінів. Північна Буковина опинилась під вла5

дою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини.

Так припинила своє існування Галицько5Волинська держава. Роль

Галицько5Волинського князівства надзвичайно велика. Воно об’єдна5

ло близько 90 відсотків української території, охороняло Україну від

поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі та інших

сусідніх держав, які зазіхали на благодатні українські землі. Галицько5

Волинське князівство відкрило широкий шлях західноєвропейському

культурному впливу на Україну, зберігаючи при цьому кращі традиції

української національної культури.

Після занепаду Києва саме Галицько5Волинське князівство понад

століття зберігало державну організацію на українських землях і фак5

тично було головним політичним центром усієї України.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ.

КОЗАЦТВО В УКРАЇНІ

(друга половина ХІV — ХVІ ст.)

Початок польської експансії в Україні. Українські землі у складі

Великого Литовського князівства. Економічний розвиток

українських земель у XІV — першій половині XVІ ст. Люблінська

унія. Посилення соціального, національного і релігійного гніту.

Виникнення козацтва і утворення Запорізької Січі. Культура

України другої половини XІV — першої полови

ни XVІ ст.

У ХІV ст. історичні події розвивались у не5

сприятливому для України напрямі. Справа в то5

му, що ХІV — середина ХVІ ст. для України були періодом глибокого

занепаду. Занепад українського суспільства співпав з воєнно5політич5

ним піднесенням сусідніх держав. Роздроблені і ослаблені золотоор5

динським ігом українські землі невдовзі стали об’єктом експансії Польщі,

Угорщини, Литви, Молдавії, Московського князівства, Кримського хан5

ства і Туреччини. Ці держави швидко розростались і їх приваблював ва5

куум влади, який утворився у Україні, величезні простори родючих зе5

мель, багаті міста і торговельні шляхи, які перетинали Україну.

Початок польської експансії в Україні поклав король Казимир Ве5

ликий (1320–1370 рр.), який відновив середньовічну польську монархію.

В приєднанні західних українських земель в Польщі були зацікав5

лені три сили: магнати Південно5Східної Польщі, що сподівались роз5

ширити свої земельні володіння за рахунок українських земель; като5

лицька церква, яка прагнула розповсюдити католицизм на нових землях;

багаті міщани Кракова, що мріяли підпорядкувати собі важливі торгові

шляхи в Галичині.

Невдовзі після смерті славного князя Данила Галицько5Волинське

князівство починає слабнути. Останніми потомками роду Романовичів

були сини Юрія Андрій і Лев. Після них знать Галичини і Волині поса5

дила на престол двоюрідного брата останніх Романовичів Болеслава

Мазовецького, який змінив ім’я на Юрій і прийняв православ’я. Новий

князь продовжував політику своїх попередників: відвойовував землі, які

були раніше захоплені поляками, відновив союз з німцями проти ли5

товців. В середині країни він прагнув розширити свою владу, спираю5

чись на міста. Опозиційні бояри об’єднались проти князя і у 1340 році

Початок

польської екс

пансії в Україні

отруїли його. А через дев’ять днів після смерті Юрія5Болеслава військо

Польщі (у квітні 1340 р.) вступило в Україну. Формальним приводом для

захоплення Галичини був захист католиків краю, якими переважно були

городяни5німці. За рахунок українських земель більш розвинута і силь5

на Польща могла збільшити свою територію на 50 відсотків.

На перших порах, зустрівшись з серйозним опором місцевого га5

лицького боярства, Польща вимушена була «подарувати» підкореній

Галичині привабливу назву — «Королівство руське». У 1349 році в ре5

зультаті надзвичайно вдалої військової кампанії Казимир підпорядку5

вав собі Галичину і частину Волині. У 1387 р. польська королева Ядвіга

рішуче і остаточно приєднала Галичину до володінь польської корони.

У середині XV ст. Галичина уже називалась «Руським воєводством», про5

вінцією Польського королівства.

Польський уряд провадив сполячення українців, головним засобом

для цього стало розповсюдження католицького обряду. Офіційною мо5

вою стала латина. У 1375 р. у Львові було засновано католицьке архіє5

пископство, по всій галицькій землі стали виникати католицькі монас5

тирі. Вони обслуговували католицьке населення, що швидко зростало.

Це була польська, німецька, чеська, угорська шляхта, котра дістала землі

у Галичині. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти,

особливо після 1413 р., коли вони отримали рівний з поляками5като5

ликами статус.

Після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію

Польського королівства, і впровадження тут латини як офіційної мови,

мало що лишилося від колись гордого Галицького князівства.

Підпорядкування Польщі земель і населення України було важливим

поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу

орієнтацію на схід, на відміну від західної, що переважала раніше. Ця зміна

мала політичні, культурні й соціально5економічні наслідки. Для українців

це було більш ніж просто заміна своїх правителів чужими. Це був тривалий

соціальний та етнічний конфлікт, який поширився на всі сфери життя Ук5

раїни. Поглинання Галичини Польщею виявилось особливо трагічним: це

було підкорення чужій нації, чужій релігії, культурі.

Приваблювали українські землі і ли5

товських князів. Литовське князівство

утворилось у ХШ ст. в результаті розкла5

ду первісно5общинного і зародження фе5

одального суспільства. Його засновником і першим князем був Міндовг

(1230–1263 рр.). У середині ХШ ст. князь Міндовг об’єднав войовничі

відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського орде5

ну німецьких хрестоносців5колонізаторів, що виник на прибалтійських

землях. Ставши на чолі литовського племені, він захопив так звану Чорну

Українські землі у складі

Великого Литовського

Князівства

Русь над Німаном і переніс до Новгородка свою столицю. На початку

12605х років Міндовг зробив спробу захопити Чернігово5Сіверщину, але

у 1263 році він помер. Після його смерті державна влада в Литві ослабла,

і експансія на слов’янські землі на деякий час припинилась. Але вже на

початку XІV ст. з’явився новий «збирач» в особі князя Гедиміна (1316–

1341), котрий поклав початок новій династії і новій експансії в Україну.

Швидке зростання Литовської держави починається якраз за часів

Гедиміна. Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх во5

лодінь. Менше ніж за століття Литва перетворилась в сильну воєнну

державу, яка була готова до дій на два фронти: до постійного і неухиль5

ного протистояння і опору німецьким лицарям та до широко наступаль5

ного руху на ослаблені руські землі. Готуючись до завоювання слов’ян5

ських земель, що литовські князі дуже ретельно подбали про розбудову

військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодін5

ня, той мусить служити у війську; хто ж відмовлявся від військової по5

винності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі

суспільні верстви — від князів до селян. Отже, Литва на той час мала

велике організоване військо. Завдяки цьому відбувався масовий наступ

Литовської держави на західні і південно5західні руські землі. За часів

Гедиміна до Литви були приєднані дві області, значні за площею, які на

той час вже не мали самостійного політичного значення. Це Підляшшя

(в минулому Ятвягська земля, яка була завойована і колонізована кня5

зями Романовичами) і Полісся (Турово5Пінське князівство). Таким чи5

ном, після завоювання названих територій кордони володінь Гедиміна

на півдні сягали Дніпра і Прип’яті, межували з північними кордонами

Київської і Волинської земель і доходили до Західного Бугу. Уже в той

час більше двох третин території Литовської держави складалось з зе5

мель, на яких проживали руські племена. Литовській експансії не мог5

ли поставити перепон ані західна Біла Русь, ані Русь південна — Украї5

на. Перша здавна була роз’єднана, розділена на порівняно невеликі

князівства, друга — знесилена татарською руїною. Галицько5Волин5

ська держава не могла організувати серйозного опору, вона сама дожи5

вала свої останні роки. Як згодом виявилось, литовське завоювання

не було страшним для руських земель: по5перше, воно несло їм звільнен5

ня від татарської залежності; по5друге, Литовське князівство вже за Ге5

диміна зробилось державою литовсько5руською.

Під час правління сина Гедиміна Ольгерда (1345–1377 рр.), який ого5

лосив, що «вся Русь повинна належати литовцям», територія Великого

Литовського князівства значно розширилась: у 1357–1358 рр. до Литви

була приєднана Чернігово5Сіверщина, у 1363 р.— Поділля, у 1362–

1363 рр.— Київщина і Переяславщина. З цього часу історія українських

земель була тісно пов’язана з історією Литовського князівства.

Народжений руською матір’ю Ольгердт вважав рідною руську мову,

звичаї, руську культуру. Але до руської народності його вабили не одні

лише симпатії, а і досить серйозні політичні наміри: він прагнув при5

єднати до Литовського князівства землі Південної Русі, які на той мо5

мент перебували під владою степових кочівників5татар. Залежність від

татар стримувала розвиток українських земель: і економічний, і сус5

пільний, і духовний.

Ранньофеодальна Литовська держава повела енергійну боротьбу

з золотоординським пануванням на українських землях. У 1362 р. пер5

шу велику перемогу над монголо5татарами здобуло військо трьох сусідніх

народів — литовського, українського та білоруського. Це була битва під

Синіми Водами. Момент протистояння було обрано вдало. Смута в Зо5

лотій Орді не дала їй змоги надати допомогу віддаленому західному улу5

су. В той же час перемога над трьома татарськими ханами дозволила

Ольгерду приєднати до Литви Побужжя і Подніпров’я аж до Чорного

моря. Таким чином 605х роках XІV ст. до Литовського князівства були

приєднані Київські і Переяславські землі, а згодом і Поділля.

В боротьбі за Волинь Ольгерду і його брату Любарту прийшлось

витримати довготривалу боротьбу з польським королем Казиміром Ве5

ликим. Приєднанням Волині до вже завойованих земель Ольгерд за5

вершив справу об’єднання українських земель в складі Великого Ли5

товського князівства. Об’єднавши в своїй державі всі білоруські і майже

всі українські землі, Велике князівство Литовське стало найбільшою за

територією державою в Європі.

Завоювання литовцями українських і білоруських земель не вигляда5

ло тотальною навалою лютих орд чужинців. Для характеристики цього

процесу краще підходять слова проникнення, включення, приєднання.

За Великого князя литовського Вітовта (1392–1430 рр.) влада Золо5

тої Орди на українських землях була фактично ліквідована. Місцеве

населення, що зазнало монголо5татарського ярма, без опору підкори5

лося литовській владі, а руські князі та бояри зобов’язувались служити

великому князю як васали. Литовське правління для українців було

більш прийнятним, ніж ярмо Золотої Орди.

Це пояснюється тим, що Литва, як ранньофеодальна держава, що

тільки спиналася на ноги, не стільки завоювала частину України, скільки

здійснила її мирне приєднання. Вона використовувала давньоруську

українську мову як державну, прийняла православну віру, забезпечува5

ла протягом тривалого часу рівноправне з місцевою знаттю управління

литовсько5українським суспільством. На відміну від Польщі Литва ще

не передбачала знищення українства. Литовські князі намагались

не порушувати місцевого устрою, діючи по принципу «старого не ру5

шимо, нового не уводимо».

Землі Білорусії, України та частково Росії складали тоді 90 відсотків

усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж

співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому

литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно назива5

ють також Литовсько5Руською державою.

Литовський період історії України був новою фазою розвитку сус5

пільства, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічно5

му культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські

завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впли5

вом східнослов’янських народів.

З приходом до влади литовських князів не відбулось відчутних змін

і в становищі місцевого населення. Продовжували діяти руські закони

і звичаї, які підтверджувались домовленостями Великого князя з місце5

вими землевласниками і жителями міст. Швидко зростали багатство

і вплив церкви, яка отримала ревних і щедрих покровителів в особі но5

вих православних християн5литовців.

Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система

адміністрації та інше було сприйнято Литвою. Саме тоді появилося відома

приказка: «Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною». М.С. Гру5

шевський мав усі підстави стверджувати, що Велике князівство Литов5

ське зберегло традиції Київської Русі краще, ніж це зробила згодом Мос5

ковська держава.

Зміни в ставленні Литви до українців відбувались в процесі ли5

товсько5польського зближення. Наприкінці ХІV ст. сталася подія, яка

стала поворотним пунктом в історії Литовської держави.

У ХІV ст. Литва зазнала тиску Тевтонського ордену, що панував на

Балтійському узбережжі і прагнув витіснити литовців з Прибалтики. Не5

безпека, що нависла над литовською державою, змусила литовських пра5

вителів шукати союзника в боротьбі з тевтонцями. Таким союзником

могло стати Польське королівство. Справа в тому, що між Польщею

і Литвою, які до кінця ХV ст. розділили основні українські землі, було

немало спільних інтересів. Обидві країни постійно знаходилися під заг5

розою агресії з боку Тевтонського ордену, зі сходу і Польщі і Литві загро5

жувало Московське князівство, яке набувало сили. Таким чином, спільні

інтереси штовхали Польщу і Литву в обійми одне одного, змушували їх

шукати компромісу, який задовольнив би обидві держави.

В критичний для Литви момент магнати (великі землевласники)

Південно5Східної Польщі висунули несподівану пропозицію: укласти

унію між Польщею та Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу

з новим Великим Литовським князем Ягайлом. 14 серпня 1385 р.

в м. Крево було укладено угоду (унію) між Великим князівством Литов5

ським і Польським королівством. За цією угодою князь Ягайло одружу5

вався на польській королеві Ядвізі, ставав польським королем, прий5

мав католицьку віру та повинен був привернути до нової віри все насе5

лення держави, а також «на віки вічні приєднати до Польщі свої ли5

товські і руські землі». У березні 1386 року Ягайло став королем Польщі

під іменем Владислава ІІ Ягайла (1386–1431). Кревська унія зміцни5

ла Польсько5Литовську державу перед загрозою агресії з боку німець5

ких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання

польськими феодалами українських земель та експансії католицької

церкви на Схід.

Проти унії виступила литовська і українська опозиція, що згуртува5

лась навколо талановитого і честолюбного кузена Ягайла князя Вітау5

таса (Вітовта). У 1392 р. Вітовт змусив короля визнати його фактичну

владу над Великим князівством. Хоч Польща і Литва були пов’язані між

собою Кревською унією, за Вітовта Литва зберігала власну незалежність.

Кілька разів Вітовт робив спроби розірвати зв’язок з Польщею і здобу5

ти собі королівський титул. Проводив Вітовт і активну зовнішню політи5

ку, завдяки якій міжнародний престиж Литовського князівства значно

зріс. Він продовжував розпочату Ольгердом кампанію просування далі

на схід та на південь, зібрав під своєю владою усі білоруські і українські

землі (крім Галичини). Територія його держави сягала Чорного моря.

В гирлі Дніпра за його часів було побудовано фортецю св. Івана. Ще

одну фортецю спорудили під Білгородом5Дністровським (сучасний

Анкерман). На місці сучасної Одеси (тоді Хаджибей) збудували порт,

який став центром торгівлі хлібом та іншими товарами з Візантією.

У 1399 році подальшому приєднанню південних земель було покла5

дено край, коли татарські війська на річці Ворсклі розгромили військо

Вітовта. Ця битва мала для Литви катастрофічні наслідки. В ній поляг5

ли кращі представники української, білоруської і литовської знаті, ти5

сячі воїнів. Але головним результатом поразки стала втрата Литвою уз5

бережжя Чорного моря.

Тимчасовим послабленням Литви скористалась Польща, яка нав’я5

зала Вітовту нову унію. Між Польщею і Литвою було укладено двосто5

ронню Вілянську угоду (1401 р.) про взаємну оборону, вирішено питан5

ня про верховного правителя Польщі і Литви. Цей союз надав

об’єднаним силам Польщі і Литви суттєвої переваги в боротьбі з Тев5

тонським орденом. У 1410 році в Грюнвальдський битві орден був роз5

битий. Але Вітовт не знищив орден остаточно, очевидно маючи намір

тримати Польщу в постійній напрузі. Одночасно він проводив само5

стійну політику, намагаючись стати литовським королем.

Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об’єднання Литов5

ської держави і зміцнення її центрального управління. За його князю5

вання зросла залежність українських і білоруських земель від Литви.

Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Во5

линське, Новгород5Сіверське, Київське, Подільське), а Західне Поділля

з центром в Кам’янці змушений був передати Ягайлові. На українських

землях почали правити великокнязівські намісники. «І по всім городам

князь великий Вітовт своїх старост посадив»,— писав літописець. Ли5

товські бояри отримали в Україні величезні земельні володіння.

Кревська унія дала можливість і польським феодалам розпочати

поступове захоплення українських земель, а польському духовенству —

насаджувати католицизм. У 1413 році була підписана нова польсько5

литовська Городецька унія, за якою зрівнювались в правах польська

шляхта і литовські бояри5католики. Литва залишалась окремою держа5

вою проте розкол між литовською і українською знаттю посилився.

Вітовт проводив жорстку політику, спрямовану на зміцнення Литов5

ської держави і посиленню централізованої влади, яка тепер остаточно

перейшла до рук Вітовта і його династії. Залежність українських і біло5

руських земель від Литви неухильно зростала.

За часів правління Вітовта Литва стала сильною державою, значно

посилилось соціальне та національне гноблення українського народу.

Після смерті Вітовта у 1430 р., в Литовському князівстві розпочала5

ся боротьба проти наступу польських феодалів і католицької церкви.

Спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, які не схвалю5

вали тісних зв’язків із Польщею, українці обрали великим князем мо5

лодшого брата короля Ягайла — Свидригайла (1430–1440), сіверського

князя зі Східної України, відомого своїм негативним ставленням до унії

Литви з Польщею. Попри своє католицьке віросповідання цей авантю5

ристичний і досить бездарний у політиці князь дав ясно зрозуміти, що

має намір обмежити чи навіть розірвати зв’язки з Польщею. Побо5

юючись втратити доступ до величезних східних земель, поляки окупу5

вали Поділля та Волинь. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсе5

редини, вони організували серед литовців пропольську партію, яка

оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала

натомість Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітовта. В ре5

зультаті у 1432 р. Велике князівство розкололося на два ворожих табо5

ри: населені литовцями землі стали на бік Сигізмунда, а українці і біло5

руси підтримували Свидригайла.

Питання, які розділяли ці два табори, мали вирішальне значення.

Чи продовжуватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свид5

ригайла на престолі, українці домінуватимуть у Великому князівстві?

Чи отримають поляки доступ до величезних українських земель Вели5

кого князівства? Після кількох безладних сутичок розпочались пере5

говори, в яких домінували Сигізмунд і пропольська партія. Пообі5

цявши православній знаті однакові з католиками права, Сигіз5