Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
251
сільського господарства. У 1933 році Сталін звинуватив науковців5аграрників
в тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгос5
пах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней» тощо.
У березні 1933 року колегія ОДПУ СРСР розглянула справу 75 службов5
ців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусії та Північно5
го Кавказу. Справу розглядали «за списком» протягом доби. 35 звинува5
чених за вироком розстріляли. Погроми було вчинено у навчальних
і наукових аграрних інститутах. Науково5дослідні установи та універси5
тети України за цей час втратили близько 270 професорів та викладачів.
У 1935 році було оголошено про викриття чергового «Українського
боротьбистського центру» та інших «антирадянських організацій».
В 1936 році були сфабриковані справи «Українсько5троцькістського
центру», «Соціал5демократичної партії України». Усього ж в Україні
з 1930 до 1941 року було «розкрито» та «знешкоджено» більш ніж
100 різних «блоків», «центрів», «організацій». За сфабрикованими спра5
вами були розстріляні сотні тисяч людей, мільйони стали в’язнями ста5
лінських таборів.
Страшенного удару зазнала Червона Армія. У 1935 році почалися
репресії проти вищого командного складу Київського військового ок5
ругу, який очолював Й. Якір. Незабаром почалось знищення команд5
ного складу Харківського військового округу, очолюваного І. Дубовим,
де з червня 1937 до жовтня 1938 року було репресовано 150 представ5
ників командного складу вищого рангу. Усього було знищено близько
40 тисяч генералів та офіцерів Червоної Армії. Більшість командних
посад довелося замінити людьми, які не встигли закінчити навіть се5
редніх військових навчальних закладів. Напередодні Великої Вітчизня5
ної війни в складі Червоної Армії було лише сім відсотків офіцерів, які
мали вищу військову освіту. Знищення командного складу армії напе5
редодні війни, що насувалась, стало одним з найстрашніших злочинів
сталінського режиму. Взагалі ж, за розмахом знищення населення влас5
ної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії.
Сталін намагався ідеологічно виправдати масовий терор, висунув5
ши тезу про загострення «класової боротьби» в ході «соціалістичного
будівництва». Людей знищували за наказом з центру сотнями тисяч.
Суспільство все глибше опускалось у прірву страху, відчаю, моральної
деградації. Повсюдно проводилися масові мітинги, організатори яких
вимагали від ораторів засудження викритих «ворогів народу», схвален5
ня смертних вироків. Заохочувались доноси, наклепи. Жертвами ре5
пресій стали партійні і державні діячі, старі революціонери, вчені, мар5
шали, наркоми, діячі літератури та мистецтва, вчителі та викладачі вузів,
лікарі, інженерно5технічні працівники, дореволюційна інтелігенція,
робітники і селяни.
252
Репресії сталінського режиму завдали шкоди усім галузям економі5
ки, понівечили долі мільйонів людей, членів сімей «ворогів народу».
Україна зазнала величезних демографічних втрат. Був знищений цвіт її
інтелігенції, підірвано її генофонд.
В 305ті роки помітні зрушення відбу5
лись в культурному житті України. В усіх
сферах культури відбувались складні та досить суперечливі процеси. Їх
суперечливість полягала в тому, що, з одного боку, прагнучи створити
передову сучасну економіку, зміцнити військову могутність країни, ста5
лінське керівництво розвивало і культуру, а з іншого — усі прояви куль5
турно5духовного життя суворо контролювалися, наповнювались кому5
ністичним ідеологічним змістом.
У галузі освіти в 305х роках було досягнуто безсумнівних успіхів.
Мова йде, перш за все, про поліпшення елементарної грамотності на5
роду. Школа охопила навчанням усіх без винятку дітей. Впровадження
«всеобучу» почалось з осені 1930 року. Одночасно розв’язувались про5
блеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підго5
товки вчительських кадрів. У 305х роках було завершено перехід до обо5
в’язкової початкової, а в містах — до обов’язкової семирічної освіти. За
переписом населення 1939 року в Україні було вже 85,3 відсотки пись5
менних віком від 9 до 50 років (за переписом 1897 року писати і читати
в Україні могли лише 27,9 відсотки населення). Більше двох мільйонів
осіб на початку 305х років навчались у школах лікнепу, спеціальних кур5
сах і гуртках ліквідації неписьменності. У роки другої п’ятирічки (1933–
1937 рр.) збільшилась кількість шкіл. Середньою школою було охопле5
но вже близько третини учнів. Понад 80,7 відсотків дітей навчались
в школах з українською мовою навчання.
Недовіра влади до старих спеціалістів та бажання створити нове
покоління «пролетарських спеціалістів» змусила владу розширювати
мережу вищих навчальних закладів. У 1933 році в Україні діяло 190 ви5
щих навчальних закладів. Відновили роботу українські університети.
Розширювалась мережа робітфаків. Слухачі на робітфаки зараховува5
лися за рекомендацією партійної та комсомольської організації, проф5
спілкових зборів і зборів червоноармійців. Такий підхід до набору до
вищої школи повинен був вирішити проблему «пролетаризації» науки.
Для підготовки вищих наукових кадрів утворювались інститути «черво5
ної професури». За першу та другу п’ятирічки українські навчальні зак5
лади підготували майже стільки ж спеціалістів з вищою освітою, скільки
їх було за часів Російської імперії. На 1 січня 1941 року в Україні діяли
173 вищі навчальні заклади, в яких навчалося 197 тисяч студентів
і 693 технікуми з 196 тисячами учнів. З 1934 року було скасовано
плату за навчання у вищих навчальних закладах і технікумах, введено
Духовне життя в Україні
253
індивідуальну оцінку знань, відновлено обов’язкове складання заліків
та іспитів. Кількість випускників вищих навчальних закладів і технікумів
зростала з кожним роком, але їх професійний та культурний рівень був
досить невисоким. Радянським спеціалістам не вистачало загальної
культури, освіченості, достатньої теоретичної підготовки і практичного
досвіду.
Основним центром наукової думки залишалась Всеукраїнська ака5
демія наук. В її інститутах і лабораторіях в 305х роках працювали І. Кур5
чатов, Л. Ландау, Є. Патон, М. Боголюбов, М. Грушевський, М. Слаб5
ченко та ін. Світової слави набули фундаментальні праці математиків
М. Кравчука, М. Крейна. В Українському фізико5технічному інституті
в Харкові було введено в дію прискорювач елементарних часток, на яко5
му одержали ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці
Л. Ландау, Є. Лівшиця та інших вчених свідчили про народження в Ук5
раїні центру теоретичної фізики міжнародного класу. Важливі напрям5
ки у галузі хімічних наук проводились під керівництвом О. Бродського
та Л. Писарського.
У 1932 році електрозварювальна лабораторія Є. Патона була реор5
ганізована в Інститут електрозварювання.
У 1936 році у складі Української академії наук відкрилось ряд сус5
пільствознавчих інститутів, в тому числі й Інститут історії України. На5
передодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково5дослідних
установ, а загальне число науковців становило майже 20 тис. чоловік.
У 305х роках сталінський режим проводив контроль за діяльністю
діячів культури та мистецтва. Характерною рисою розвитку культури
того періоду була її всеохоплююча ідеологізація. Усі досягнення культу5
ри партійне керівництво розглядало в контексті «культурної революції»,
метою якої було утвердження «марксистського світогляду». Для більш
дієвого контролю за процесами, які відбувалися у сфері культури, було
прийнято рішення «колективізувати» художню творчість. У відповід5
ності до постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературних органі5
зацій» замість численних студій та груп, які важко було контролювати,
утворювалась єдина централізована організація. На І з’їзді письменників
України в 1934 році було утворено Спілку письменників України. Єди5
ним прийнятним методом художньої творчості оголошувався принцип
«соціалістичного реалізму». Ті ж письменники, художники, хто не ба5
жав дотримуватись у своїй творчості цього принципу, ставали жертва5
ми масових репресій.
У 305х роках в Україні продовжували працювати талановиті поети
та письменники — П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, М. Бажан,
Ю. Яновський. Але в їх творах не було місця жорстоким реаліям жит5
тя — голодомору, колективізації, масовим репресіям. Ці теми були за5
254
боронені. Одночасно усіма можливими засобами ідеалізувалось револю5
ційне минуле та «соціалістична сучасність». Важливим завданням літе5
ратури стало уславлення «мудрої політики» партії і особисто Сталіна.
Аналогічні процеси відбувались і в образотворчому мистецтві. У ве5
ликій кількості створювались портрети «вождя народів» Сталіна, його
скульптурні зображення. Композитори писали пісні в його честь. Та5
ким чином, трагедія української творчої інтелігенції полягала в тому, що
талановиті митці за можливість жити і працювати змушені були зра5
джувати собі і своєму таланту, перетворюючи свої твори у хвалебні гімни
партійним лідерам.
Схожі процеси відбувались і з українським театром та кіно. Творче
життя митців було настільки регламентоване, що часто втрачало озна5
ки творчості. Але і в цих надзвичайно складних соціально5політичних
умовах творча інтелігенція зуміла зберегти українське художнє слово,
а, головне, можливості для відродження української культури в майбут5
ньому.
Методичному переслідуванню піддавалось релігійне життя. До цер5
кви у влади було особливе ставлення. Релігія не вписувалась в офіційну
комуністичну ідеологію, і в той же час залишалась легальною організа5
цією, чужою більшовицькому режиму. У 20–30 роках уряд посилив тиск
на православну церкву. З храмів, монастирів, культових споруд вилуча5
лись цінності, які потім вивозились за кордон для закупівлі обладнання
для промисловості. Конфісковувались культові предмети (ікони, виро5
би з золота і срібла), які мали велику художню та історичну цінність.
Така політика викликала протест з боку духовенства і віруючих. Конф5
лікти часто закінчувались арештами і розстрілами священиків та ак5
тивістів церкви.
У 305х роках взагалі велика кількість храмів і більшість монастирів
були закриті, священики — репресовані. Друга п’ятирічка була оголо5
шена «п’ятирічкою знищення релігії». Повсюди стали виникати «Об’єд5
нання войовничих безбожників». В результаті такої політики до сере5
дини 305х років в Україні залишилось лише 9 відсотків храмів від тієї
кількості, яка була в 1913 році.
Оспівували досягнення соціалізму, і в той же час культивували
нігілістичне ставлення до минулого, до пам’яток культури. У 305ті роки
були знищені поховання багатьох гетьманів України, руйнувались ар5
хітектурні ансамблі храмів і монастирів. За безцінь за кордон продава5
лись історико5культурні цінності.
305ті роки характеризувались поверненням політики русифікації.
У 1933 році в Україну прибув П. Постишев, а разом з ним прибули і ти5
сячі партійних функціонерів. Вони зайняли усі керівні посади в рес5
публіці. Їх уже не змушували вивчати українську мову і спілкуватись
255
нею в офіційних установах. Бажання місцевих керівників зберегти за5
войоване в 205х роках оголошувалось «місцевим націоналізмом». Ско5
рочувалась мережа українських шкіл. Вносились зміни в українську
абетку, граматику і словники, наближаючи їх до російських. Скороти5
лась кількість українських вчителів, обмежувалась їх підготовка у ви5
щих навчальних закладах України.
Після закінчення Першої світової
війни рішенням Паризької мирної кон5
ференції, а також у відповідності з Ризь5
ким мирним договором, Східна Галичина, Західна Волинь, Західні По5
лісся та Холмщина опинились у складі Польщі. Закарпаття приєднала
до себе Чехословаччина, а Північну Буковину та Придунайські землі —
Румунія. Опинившись у складі іноземних держав, західноукраїнські
землі в 20–305х роках стали об’єктами соціально5економічної експлуа5
тації. Уряди цих країн не виконували взятих на себе обов’язків надати
українському населенню такі ж права, які мали поляки, румуни, чехи та
словаки. Нехтуючи рішенням Паризької конференції, польський уряд
так і не надав автономії Східній Галичині, а чехословацький уряд — За5
карпатській Україні.
Дискримінаційна політика особливо чітко проявилась під час утво5
рення органів місцевого самоврядування, керівники і члени яких при5
значались переважно з представників польської, чеської та румунської
національностей. Українці практично були позбавлені можливості зай5
мати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади
в армії тощо.
У 205х роках польський уряд почав активно проводити політику де5
націоналізації та ополячення українського населення регіону. У 1924 році
уряд Ю. Пілсудського прийняв закон про заборону використання ук5
раїнської мови в державних установах. Згідно з реформою школи
більшість українських шкіл перетворилась у «двомовні» зі значною пе5
ревагою польської мови. У 1923 році уряд заборонив вживання слів «ук5
раїнець», «український» — замість них пропонувалося використовува5
ти відносно українського населення терміни «русин» і «руський». Таким
чином польський уряд проводив політику «інкорпорації», яка передба5
чала створення в майбутньому однонаціональної держави шляхом при5
мусової асиміляції національних меншин. Для реалізації цього плану
на територію Східної Галичини, незважаючи на її аграрне перенаселен5
ня і хронічне безземелля селян, переселялись польські колоністи —
«осадники», яким надавались кращі землі, фінансова допомога. Це за5
гострювало в краї міжнаціональні відносини і земельну проблему.
Польський уряд поділив країну на дві частини: «Польщу А»
і «Польщу Б». До першої входили етнічні польські землі, до другої —
Західноукраїнські землі
в 30х роках
256
західноукраїнські та західнобілоруські. Уряд виявляв турботу про роз5
виток промисловості в «Польщі А» і свідомо гальмував промислове бу5
дівництво в «Польщі Б». Внаслідок такої політики в Польщі «А» скон5
центрувалось понад 80 відсотків металообробної, електротехнічної,
текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництва цегли,
вапна і цукру. Там були зосереджені найбільша кількість водогонів, існу5
вала найгустіша мережа залізниць і трамвайних колій, понад 80 відсотків
друкарень, освітніх, культурних і лікувальних закладів.
Стан же галицьких підприємств красномовно свідчить про загаль5
ну колоніальну відсталість цих земель. 85 відсотків підприємств були
дрібними, на кожному з них працювало менше 20 чоловік. Переважали
галузі промисловості, які забезпечували високі прибутки без значних
капіталовкладень: нафтодобувна, деревообробна, харчова тощо. В еко5
номічному відношенні західноукраїнські та західнобілоруські землі пе5
ретворились в аграрно5сировинний придаток і ринок збуту Польщі.
Характерною рисою економіки західних регіонів України був її аграр5
ний характер. Близько 80 відсотків українців — це селяни, більшість яких
страждала від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робіт5
ничий клас був малочисленим (близько чотирьох відсотків). Провідну
роль у громадсько5політичному житті відігравала інтелігенція, яка, на
жаль, становила всього один відсоток від всього українського населення.
Постійним супутником життя трудящих усіх регіонів Західної Ук5
раїни було безробіття. У період економічної кризи 1929–1933 років воно
набуло небачених розмірів. У 1931–1932 роках кількість безробітних на
Буковині досягла 50 тис. осіб, а в Закарпатті — 100 тис. Але й ті, хто мав
роботу, жили в злиднях. Посилювалась експлуатація, зменшувалась за5
робітна плата.
Відсутність землі, неможливість знайти хоч яку5небудь роботу зму5
шувала українське населення західноукраїнських земель шукати щастя
в еміграції. За період 1919–1939 років більше ніж 190 тисяч українців
з західних регіонів емігрувало за кордон.
Крім того, населення західноукраїнських земель було конфесійно
неоднорідним. Українці в Польщі ділились на дві етнокультурні групи:
українці Східної Галичини, українці Західної Волині, Полісся і Холм5
щини. Галичани були переважно греко5католиками, а українці Волині,
Полісся і Холмщини — близько 2 млн. осіб — переважно православні,
які довгий час проживали у складі Російської імперії. Використовуючи
відмінності у конфесійній належності цих груп населення, польський
уряд робив усе можливе, щоб поглибити розбіжності та посварити їх
між собою.
Подібні процеси відбувались і на Буковині. Румунський уряд ого5
лосив державною мовою румунську. Як і в Галичині, на Буковині на
257
роботу в державних закладах допускались лише румуни або особи, які
володіли румунською мовою. Українські назви населених пунктів замі5
нювалися на румунські. У школах в обов’язковому порядку запровад5
жувалось вивчення румунської мови.
Законом від 28 червня 1925 року чехословацький парламент оголо5
сив українську мову чужою для населення Закарпаття. А в 1939 році,
після того, як Закарпаття було окуповано хортистською Угорщиною,
в цьому регіоні не залишилося жодної української школи.
Колонізаторська і асиміляторська політика польської, чехословаць5
кої і румунської влад викликала рішучий опір українського народу. Ук5
раїнці проявляли своє невдоволення в різних формах, використовуючи
легальні методи боротьби та збройні виступи. На початку 305х років
виступами протесту були охоплені майже всі райони Східної Галичини.
Селяни нападали на польських поміщиків, громили і спалювали їх маєт5
ки. У відповідь польський уряд провів масову кампанію «пацифікації» —
приборкання. Загони міліції руйнували в селах українські читальні, кон5
фісковували майно і продукти, проводили публічні розправи з повстан5
цями. Більше двох тисяч осіб було заарештовано і кинуто до в’язниць.
Врешті решт кампанія «пацифікації» отримала міжнародний резонанс,
викликала скандал, але становище західноукраїнського населення
не покращилось.
Найбільш поширеною була легальна боротьба. У Східній Галичині
українці створили 12 політичних партій. Загострення міжнаціональних
конфліктів сприяло активізації їх діяльності. У Галичині найбільш впливо5
вим було міжпартійне Українське національно5демократичне об’єднання
(УНДО) під керівництвом Д. Левицького. Воно утворилось в 1925 році
і виступало за досягнення Україною самостійності без використання те5
рористичних методів. Це було об’єднання інтелектуальної еліти краю,
яка виступала за демократичний розвиток української держави. Члени
об’єднання контролювали численні українські фінансові, кооперативні
і культурні установи. Партія користувалась підтримкою місцевого укра5
їнського населення: на виборах вона отримала більшість українських
мандатів в сеймі. У другій половині 305х років керівництво УНДО по5
ступово зблизилося з правлячими колами Польщі і пішло на компро5
міс. Об’єднання відмовило від боротьби за територіальну автономію краю,
а уряд обіцяв припинити переслідування українських демократичних
організацій, утиски православного духовенства, сприяти розширенню
викладання української мови у початкових школах та гімназіях.
Соціалістичні концепції відстоювала Радикальна партія, яка своїй
програмі закликала до справедливого поділу землі між селянами, до
обмеження приватної власності та до відокремлення церкви від держа5
ви. На чолі партії стояли Л. Бачинський та І. Макух.
258
Частина західних українців підтримувала ідею возз’єднання з Ра5
дянською Україною. Найбільш активно за це виступали західноук5
раїнські комуністи, які ще у 1919 році об’єднались у Комуністичну
партію Західної України (КПЗУ). Але після насильницької колективі5
зації та голоду в Україні ставлення до возз’єднання з УСРР стало досить
негативним. Керівництво КПЗУ виступило проти репресивних дій ра5
дянського уряду. Комінтерн, за прямими вказівками Сталіна, в 1938 році
прийняв рішення про розпуск КПЗУ. Багато керівників західноукраїн5
ських комуністів було знищено після того, як вони нелегально пере5
брались до СРСР.
Частина українського населення прийшла до розуміння, що в умо5
вах, які склалися, досягти незалежності та соборності України легаль5
ними, демократичними методами неможливо. Це привело до росту се5
ред західних українців радикальних шляхів боротьби. У таких умовах
в 1929 році у Відні на з’їзді Української військової організації та ради5
кальних студентських груп була створена Організація українських на5
ціоналістів (ОУН). Її очолив полковник Євген Коновалець. ОУН ставила
за мету утворення самостійної української держави, основу якої мала ста5
новити приватна власність і багатоукладна економіка. Для досягнення
головної мети — утворення незалежної Української держави виправдо5
вувались і допускались усі засоби боротьби, навіть терор. В подальшому
передбачалось встановлення національної диктатури на чолі з вождем.
Діяльність ОУН активізувалась після того, як її крайовим провідни5
ком в Галичині став Степан Бандера. Гучною акцією ОУН стало вбив5
ство в 1934 році у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Па5
рацького, що безпосередньо керував терористичними акціями проти
українців. Учасники вбивства і крайові керівники ОУН були затримані
і піддані суду. Найбільш відомими постатями на суді були С. Бандера та
М. Лебідь — безпосередні організатори терористичного акту. Трьох
підсудних засудили до смертної кари, яку пізніше замінили довічним
ув’язненням, інші підсудні отримали різні терміни ув’язнення. Пра5
гнучи привернути на свій бік якомога більше населення, ОУН активно
діяла у всіх сферах життя, контролювала ряд молодіжних, студентських
організацій, просвітницьких об’єднань, видавала газети, журнали, бро5
шури. У своїй діяльності ОУН використовувала різні методи боротьби,
але перевагу надавала терористичним актам, саботажу. Такі методи ви5
кликали рішучі протидії польського уряду.
Ще більш жорстка колоніальна політика здійснювалась на західно5
українських землях, які були в складі Румунії. На цих землях проживало
тоді більше ніж 700 тисяч українців, але уряд не визнавав за ними жодних
прав. Українців називали «громадянами румунського походження, які
забули рідну мову». Румунська влада чинила опір розвитку української
259
видавничої справи, публікаціям літературних творів і наукових праць
відомих українських письменників, публіцистів, вчених. Майже при5
пинило свою діяльність популярне наукове товариство ім. Т.Г. Шевчен5
ка, за офіційною версією — з причини відсутності коштів на його утри5
мання. Відчутним було національне гноблення. Закривались українські
школи, заборонялось використання слів «українець», «Україна», «Захід5
на Україна».
У складі Чехословаччини українці не відчували такого насиль5
ства. Навпаки уряд цієї країни сприяв будівництву початкових та
середніх шкіл в регіоні, українцям було дозволено користуватися
рідною мовою.
Президент Е. Бенеш навіть підтримував ідею перебудови Чехосло5
ваччини у державу, де повністю рівноправні народи мали б своє власне
самоуправління.
В Закарпатській Україні не було національних політичних партій,
але діяли групи: русофілів (або «москвофілів»), що вважали закарпат5
ських українців частиною російського народу та вимагали приєднання
краю до Росії (пізніше більшість з них змінила політичну орієнтацію на
Угорщину); прихильники «русинської» орієнтації, які вважали, що на5
селення краю є самобутнім слов’янським народом (русинами),
відмінним від українців, мадьярофіли, які вважали, що закарпатці — це
слов’янізовані угорці. Поступово набирала сили і впливу в краї ук5
раїнофільська течія, яку очолювали лідери християнсько5народної партії
Августин Волошин та брати Михайло і Юрій Брайщаки. Їх позиції
підтримували товариство «Просвіта», молодіжна організація «Пласт»,
та інші культурно5освітницькі об’єднання краю.
Українські політики вимагали обіцяної автономії для Підкарпатсь5
кої Русі, але уряд Чехословаччини зволікав з прийняттям рішення з цього
питання. 29 травня 1938 року Русько5Українська Рада Ужгорода (тод5
ішньої столиці Підкарпатської України) висунула вимогу про негайне
проголошення автономії краю. Ця вимога збігалась за часом з аналогіч5
ними вимогами судетських німців і словаків. Правда, була і суттєва
відмінність: вимоги судетських німців підтримувала гітлерівська на5
цистська Німеччина, а закарпатські українці вимагали автономію за
власною ініціативою, з метою задоволення своїх національних інте5
ресів і їх вимоги жодною державою не підтримувались. Після Мюн5
хенської угоди, в результаті якої Німеччина відірвала від Чехословач5
чини Судетську область, уряд Праги дав згоду (11 жовтня 1938 року) на
формування автономного уряду Підкарпатської України на чолі з ліде5
ром русофілів Андрієм Бродієм. 26 жовтня за проугорську позицію його
замінили (шляхом виборів на основі всенародного голосування) Авгу5
стином Волошиним.
10 жовтня радіо Праги передала заяву уряду, що віднині Чехосло5
ваччина стала федерацією трьох рівноправних народів: чехів, словаків
і українців.
Але наступні події, що розвивались в Європі, були вкрай несприят5
ливими для Підкарпатської України. 2 листопада 1938 року за рішен5
ням Віденського арбітражу до Угорщини відійшла південна частина
Закарпаття з великими містами: Ужгородом, Мукачевим, Береговим.
Столицею Карпатської України стало місто Хуст. У березні 1939 року
Німеччина повністю окупувала Чехословаччину. У Підкарпатську Ук5
раїну вдерлись угорські війська. У результаті цих акцій 14 березня пре5
зидент Е. Бенеш визнав протекторат Німеччини, Словаччина була виз5
нана незалежною державою, а 15 березня на засіданні сейму в Хусті було
проголошено незалежну державу — Карпатську Україну на чолі з пре5
зидентом А. Волошиним, обраним сеймом. Державною мовою визна5
чалась українська, а державним прапором — синьо5жовтий стяг. Націо5
нальною армією мала стати Карпатська Січ. Але уже наступного дня —
16 березня — угорські війська захопили Хуст, керівництво Підкарпатсь5
кої України змушене було емігрувати. Таким чином відстояти проголо5
шену самостійність Карпатської України не вдалося. Закарпаття було
окуповане Угорщиною.