Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
231
зицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін. Здобули визнання те5
атральні колективи «Березіль» на чолі з Л. Курбасом, ім. І. Франка під
керівництвом Г. Юри та ін. Творчість митців мала великий вплив на
піднесення національної самосвідомості українського народу.
Бурхливий розвиток української літератури у 205ті роки дав підстави
дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цьо5
го часу — розмаїття літературних напрямів, виникнення численних
письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткуль5
ту — офіційної радянської літературно5художньої та просвітницької
організації, для якої було характерне негативне ставлення до «буржуаз5
ної» культури минулого. У Харкові виникли масові письменницькі
організації: «Плуг» (1922–1932) — спілка селянських письменників, до
якої входили Сергій Пилипенко, Петро Панч, Андрій Головко та ін.,
і «Гарт» (1923–1925 рр.) — спілка пролетарських письменників, яку очолю5
вали Василь Еллан5Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.
Існували також групи «непролетарських» письменників: неокласи5
ки (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй5Хмара), симво5
лісти (Павло Тичина, Дмитро Загул, Юрій Меженко), футуристи (Ми5
хайло Соменко, Гео Шкурупій).
У Києві 1924 р. утворилась літературна група «Ланка», згодом пе5
рейменована на МАРС (Майстерню революційного слова). Вона
об’єднувала Григорія Косинку, Валеріана Підмогильного, Євгена Плуж5
ника та інших письменників.
У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла Вільна академія пролетарсь5
кої літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли 22 письменники та поети,
які стали гордістю української літератури: Павло Тичина, Микола Ба5
жан, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Юрій Яновськнй, Петро Панч.
Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий, першим президентом —
Михайло Яловий (Юліан Шпол). Це була літературно5художня органі5
зація талановитих письменників5однодумців, які намагались проти5
стояти адміністративно5командному втручанню чиновників від куль5
тури у літературну творчість.
Поети, прозаїки, драматурги, критики — вихідці з західноукраїнських
земель, які з різних причин опинилися на території УСРР, в 1925 році
об’єдналися в спілку революційних письменників «Західна Україна».
205ті роки були добою відносно вільного розвитку літератури та
мистецтва, коли створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий,
В. Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку популярність
завоював гуморист Остап Вишня. На 205ті роки припадає розквіт твор5
чості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила ціла плеяда
талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй5Хмара, П. Филипович, Є. Плуж5
ник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка.
232
У 205х роках в Україні активно розвивалось музичне життя. Саме
у ці роки почалося творче життя хорового колективу «Думка», який був
створений на базі Київської консерваторії. У 1926 році музиканти5ен5
тузіасти на чолі з В.М. Яблонським створили перший в Україні Київсь5
кий симфонічний ансамбль, в якому плідно працювали композитори
Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький.
В Україні розвивались усі напрямки образотворчого мистецтва.
У середовищі українських художників утворювались різні асоціації
і течії, де обговорювались питання про використання художньої спад5
щини, щодо подальших шляхів розвитку українського образотворчого
мистецтва, методів і форм відображення нової дійсності. Характерною
особливістю цього періоду була гостра боротьба між представниками
різних напрямів образотворчого мистецтва. В цілому українські пись5
менники зробили гідний внесок в розвиток образотворчого мистецтва;
в естетичне виховання населення.
У непростих умовах розвивалось кіномистецтво України. Великий
внесок в його розвиток зробили відомі режисери Г. Стабовий, Г. Тасін,
П. Чардін, О. Довженко.
З середини 205х років істотну роль в політичному, ідеологічному та
культурному житті республіки почало відігравати радіо. Перша радіо5
станція почала діяти в Харкові у 1924 році.
Однак уже в середині 205х років з’явилися перші симптоми майбут5
ньої трагедії української культури. Після виступу Хвильового та його
заклику до орієнтації на європейську, а не на російську культуру, керів5
ництво КП(б)У почало звинувачувати діячів ВАПЛІТЕ в «буржуазному
націоналізмі» та доклало зусиль для посилення ідеологічного контролю
над культурою. У 1927 р. була створена Всеукраїнська спілка пролетарсь5
ких письменників, що вже повністю перебувала під партійним контро5
лем. А наприкінці 205х років українська інтелігенція зазнала перших
репресій.
До середини 205х років економіка
СРСР і України в основному була відбудо5
вана. Розвиваючись на базі «нової еконо5
мічної політики», промисловість у 1925 році
перевищила довоєнний рівень виробницт5
ва, але відновлення промислового потенціалу відбувалось переважно на
старій технічній основі. На порядку денному стояло завдання по переосна5
щенню діючих і будівництву нових підприємств. Керівництво ВКП(б) по5
ставило завдання перетворити СРСР на сучасне індустріальне суспільство.
У квітні 1925 року було прийняте рішення про негайну розробку пер5
спективного плану будівництва нових великих підприємств. Ним пе5
редбачалось будівництво Краматорського заводу важкого машино5
Початок соціалістичної
індустріалізації народного
господарства: особливості
і наслідки для України
233
будування, Криворізького металургійного заводу та великої кількості
інших підприємств на території України.
У грудні 1925 року ХІV з’їзд ВКП(б) ухвалив генеральну лінію на
прискорення індустріалізації народного господарства. Під індустріалі5
зацією розумілась система заходів, спрямованих на швидший розвиток
промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнен5
ня обороноздатності країни.
Необхідність індустріалізації була викликана рядом причин: потре5
бами технічного переозброєння економіки, подолання техніко5еконо5
мічного відставання Радянського Союзу від передових держав Заходу;
створення воєнно5промислового комплексу та забезпечення Червоної
Армії сучасною військовою технікою та озброєнням; досягнення еко5
номічної самостійності країни в умовах «капіталістичного оточення»
і можливої економічної ізоляції (перетворення СРСР з країни, яка вво5
зить машини та обладнання, в країну, яка їх виробляє); забезпечення
села необхідною сільськогосподарською технікою та інвентарем (і та5
ким чином підготовки села до кооперації). Крім того, індустріалізація
мала сприяти вирішенню соціально5політичних проблем: сприяти
збільшенню чисельності пролетаріату (в країні селяни становили близь5
ко 80 відсотків населення), який був «опорою» радянської влади.
Таким чином індустріалізація була об’єктивно необхідною — подаль5
ший розвиток на старій технічній базі був неможливим. Вона була не5
обхідна і для підвищення рівня життя людей, покращання стану куль5
тури, загального рівня цивілізованості. Тобто сама по собі ідея
індустріалізації була правильною. Передбачалося, що в історично ко5
роткий термін в країні буде створено сучасну промисловість і за рівнем
економічного розвитку Радянський Союз наздожене економічно роз5
винуті країни Європи і Америки.
У зв’язку з переходом до нового етапу в розвитку економіки СРСР,
в керівництві стали обговорювати питання про шляхи і методи будів5
ництва «нового суспільства». Поступово виділилися дві точки зору щодо
стратегії економічного розвитку країни. Вихідним пунктом розбіжнос5
тей стало питання про темпи розвитку промисловості та джерела її
фінансування, про співвідношення часток накопичення і споживання.
Частина радянських керівників (Бухарін, Риков, Томський) за підтрим5
кою спеціалістів Держплану виступили з ідеєю «оптимального поєднан5
ня обох цих моментів». Це передбачало забезпечення досягнення кількох
завдань і, перш за все, оптимального поєднання розвитку важкої та лег5
кої промисловості, промисловості та сільського господарства. Це була
стратегія регульованого ринку з обов’язковим використанням товарно5
грошових відносин. Вона передбачала подолання диспропорцій у на5
родному господарстві економічними заходами.
234
Сталін, Куйбишев, Молотов і деякі інші керівники дотримувалися
іншого підходу до вирішення питання подальшого економічного роз5
витку. Вони відстоювали ідею форсованого розвитку важкої промисло5
вості за рахунок інших галузей народного господарства. При цьому пере5
вага віддавалась адміністративним засобам управління економікою,
ігнорувалось матеріальне стимулювання праці. Більшовицьке керівницт5
во було впевнене в тому, що за допомогою експлуатації ентузіазму на5
родних мас можна вирішити будь5які проблеми. Соціальна опора тако5
му курсу в країні була: частина населення щиро не сприймала НЕП
і вірила в «бурю і натиск» революції, частина, особливо молодь, праг5
нула нових революційних битв. Таким чином, значна частина суспіль5
ства була готовою на будь яку жертву, щоб в найближчому майбутньому
створити економічний фундамент соціалізму — могутню індустрію.
ХV з’їзд ВКП(б), який проходив в грудні 1927 року затвердив
директиви першого п’ятирічного плану розвитку країни на 1928/29–
1932/33 господарські роки. Було розроблено 2 варіанти п’ятирічного
плану, які за термінами виконання відрізнялись на один рік (5 і 6 років).
Це пояснювалось перш за все тим, що автори плану робили поправки
на можливі міжнародні і внутрішні ускладнення. У галузі індустрії
передбачалось різке зростання промисловості, особливо важкого
машинобудування (його валова продукція мала зрости в 2,8 разу). План
передбачав зростання продуктивності праці більш ніж вдвоє, а реаль5
ної заробітної плати лише на 70 відсотків. Після обговорення було
прийнято «оптимальний варіант» плану, але й він залишився лише на
папері.
На шляху проведення індустріалізації уряд зіткнувся з цілою низ5
кою труднощів і проблем, які потрібно було якимось чином вирішува5
ти. Перша, і одна з найбільш складних проблем полягала в фінансуванні
такого грандіозного проекту. Радянський Союз міг розраховувати лише
на власні (внутрішні) джерела фінансування, яких, як виявилось, було
недостатньо. Головними джерелами фінансування індустріалізації були:
інвестування важкої промисловості за рахунок легкої, харчової промис5
ловості та сільського господарства, примусові державні позики,
збільшення випуску спиртових напоїв, продаж за кордон нафти, газу,
деревини, хутра за низькими майже демпінговими цінами, вивезення
з країни культурних та історичних цінностей, перш за все творів мис5
тецтва, використання неоплаченої праці (суботники та недільники), ши5
роке використання праці в’язнів (в період сталінського терору їх
кількість становила мільйони), жорсткий режим економії.
Звичайно, уряд розраховував і на народний ентузіазм, на духовну
енергію народу, на його прагнення якомога скоріше побудувати нове,
благополучне життя.
235
З метою підняти ентузіазм робітників, уряд, профспілкові і комсо5
мольські організації використовували різні заходи, серед яких можна
виділити масове виробниче змагання. У 1929 році на пленумі ЦК ВКП(б)
було прийнято рішення будь5якою ціною прискорити розвиток маши5
нобудування та інших галузей важкої промисловості. У 1931 році
Й. Сталін заявив, що Радянський Союз відстає від передових країн на
50–100 років, і цей шлях треба подолати за 10 років. «Або ми це зроби5
мо, або нас знищать». Комуністичне керівництво свідомо драматизува5
ло ситуацію та створювало обстановку масового психозу, за якою мож5
на було вимагати від народу самовіддачі і аскетичного самообмежування.
Почалась так звана «штурмівщина», авантюра, яка була приречена на
провал, але окремих успіхів було досягнуто.
Індустріалізація відбувалась в умовах масового народного підне5
сення. Трудящі маси дійсно проявляли чудеса трудового героїзму:
розгорнулось соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський
рух, рух новаторів, багатоверстатників. Люди щиро вірили у можли5
вість одним ривком побудувати «прекрасне майбутнє». Заради цього
охоплені ентузіазмом люди не жаліли ні себе, ні своїх близьких. Тра5
гізм ситуації полягав в тому, що на новобудовах поряд з десятками
тисяч людей, охоплених ентузіазмом створення нового суспільства,
працювали переселенці і сотні тисяч в’язнів, насамперед, політичних.
Але усі ці вимушені і добровільні жертви виявились багато в чому
марними.
Перемога сталінського підходу до індустріалізації означала відмову
від принципів непу, перехід до директивного планування та повер5
нення до командно5адміністративних методів управління. Важка
промисловість була передана в підпорядкування загальносоюзних
наркоматів. Майже вся економіка України була підпорядкована цен5
тральним органам управління, що часто відбувалось проти волі місце5
вого керівництва.
Основною ланкою індустріалізації СРСР стала важка промис5
ловість — виробництво засобів виробництва, енергетика, паливна та
хімічна промисловість, металургія, машинобудування, тощо.
Серед найбільших промислових об’єктів виділялись 35 гігантів вар5
тістю 100 мільйонів кожен. В Україні знаходилось 12 з них: 7 новобудов
та 5 підприємств, які підлягали корінній реконструкції. До новобудов
належали три металургійні заводи: «Запоріжсталь», «Криворіжсталь» та
«Азовсталь», Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краматорський маши5
нобудівний завод і Харківський тракторний завод. Серед рекон5
струйованих гігантів були чотири металургійні заводи — в Макіївці,
Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську та Луганський па5
ровозобудівний завод.
236
Завдяки будівництву на території республіки великих електростанцій
Україна вже в 1931 році досягла рівня розвитку електроенергетики, пе5
редбаченого планом ГОЕЛРО.
Швидкими темпами споруджувався ХТЗ. Через 18 місяців після по5
чатку будівництва з конвейєра заводу зійшли перші трактори. У 1932 році
ХТЗ випустив 16,8 тис. тракторів. Запорізький завод «Комунар» після
реконструкції став найбільшим у світі виробником зернозбиральних
комбайнів, а Харківський завод «Серп і молот» почав випускати складні
молотарки в кількості, що змогли забезпечити потреби сільського гос5
подарства усього Радянського Союзу.
Досить швидкими темпами розвивалась хімічна промисловість. На
Горлівському азотно5туковому комбінаті наприкінці другої п’яти5
річки розпочали виробляти добрива для сільського господарства,
а в третій п’ятирічці добрива почав виробляти і Дніпродзержинський
хімічний комбінат. У 1933 році почалось будівництво ще одного гіган5
та хімічної промисловості в Сєвєродонецьку. Відбувались зрушення
в харчовій промисловості, де виникли взагалі нові для України галузі —
маргаринова, молочна, комбікормова, хлібопекарна тощо. За період
з 1928–1937 роки в Україні було побудовано п’ять великих м’ясо5
комбінатів.
Практично заново в Україні створювалась легка промисловість.
У Києві, Харкові і Дніпропетровську було побудовано три взуттєві фаб5
рики з конвеєрним виробництвом. В Одесі, Харкові та Києві було по5
будовано трикотажні фабрики тощо. Але легка промисловість, яка пра5
цювала безпосередньо на людину, на задоволення її потреб, і перш за
все, забезпечувала зростання матеріального добробуту, значно відста5
вала від галузей важкої промисловості і розвивалась за так званим «за5
лишковим принципом». Це привело до суттєвого зниження рівня жит5
тя — знову з’явились черги, продовольчі картки, дефіцит самого
необхідного, життя в бараках тощо.
Це можна пояснити перш за все тим, що радянська індустріаліза5
ція, як уже зазначалось, здійснювалась за рахунок лише власних джерел
фінансування і пошук цих джерел був головним в політиці партії і од5
нією з причин внутрішньопартійної боротьби. На одночасний розви5
ток усіх галузей економіки коштів не вистачало, тому треба було,
по5перше, вибирати, яким галузям віддавати перевагу, а по5друге, зна5
ходити додаткові джерела фінансування. В результаті гострої ідейно5
політичної боротьби прийшли до рішення про перекачування коштів
з села в місто для фінансування промисловості.
Можна говорити про позитивні результати індустріалізації і нега5
тивні наслідки, викликані перш за все тими методами, якими вона про5
водилась.
Індустріалізація сприяла перетворенню країни з аграрної в індуст5
ріально5аграрну, менш ніж раніше залежну від Заходу. Зміцнилась обо5
роноздатність країни, так як з’явилась можливість виробляти більш су5
часну зброю і в більшій кількості. Відбулися структурні зміни
в промисловості, переважала вже не легка і харчова галузі, а важка індуст5
рія. Індустріалізація допомогла уряду вирішити і таку складну соціаль5
ну проблему, як безробіття. В Україні число промислових робітників ви5
росло майже вдвічі. До кінця 305х років Україна стала основною
металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.
До негативних наслідків сталінської індустріалізації слід віднести
скорочення темпів розвитку сільського господарства та галузей легкої
і харчової промисловості, що призвело до зниження життєвого рівня
населення, нераціонального і нерівномірного розміщення продуктив5
них сил, посилення централізації управління промисловістю і ігнору5
вання економічними механізмами регулювання, прискореної урбані5
зації, ускладнення житлової та продовольчої проблеми, а також
посилення репресій проти інженерно5технічних працівників.
Вимоги сталінської адміністрації щодо прискорення методів індус5
тріалізації, прагнення здійснити її за будь5яку ціну (перш за все шляхом
визисків селянства) дорого коштувало українському народові, як,
врешті5решт, і всім іншим народам СРСР.
238
УКРАЇНА В 30Х РОКАХ ХХ СТ.
Становище сільського господарства. Перехід до суцільної
колективізації. Ліквідація куркульства як класу. Голодомор
1932–1933 років. Сталінській терор та його наслідки в Україні.
Духовне життя в Україні. Західноукраїнські землі в 30х роках.
Одна з найбільш трагічних сторінок
української історії — 305ті роки, коли Ук5
раїна зазнала масових репресій комуні5
стичного тоталітаризму.
Як уже говорилось, наприкінці 205х років чітко визначились дві ос5
новні стратегічні лінії розвитку СРСР. Одна з них базувалась на прин5
ципах нової економічної політики, інша, яку відстоював Сталін, перед5
бачала відхід від непу.
Відкрите зіткнення цих двох стратегій розвитку країни відбулось
в 1928–1929 роках. Причиною цього зіткнення стала так звана
«хлібозаготівельна криза». Селяни не хотіли продавати хліб за низькими
заготівельними цінами, установленими державою. У результаті, взимку
1927/28 років хліба було заготовлено менше, ніж у попередні роки. Під
загрозою опинилось забезпечення міст, армії, план експорту хліба.
З метою вилучення у селян хліба були проведені надзвичайні заходи.
Ця політика зустріла опір з боку Бухаріна, Рикова і Томського. Але їх
звинуватили в «правому ухилі», звільнили з посад, а пізніше репресува5
ли і стратили.
Після поразки групи М. Бухаріна, більшість політбюро прийняли
рішення почати з травня 1929 року «чистку» рядів партії. Ця «чистка»
продовжувалася майже рік. Під виглядом боротьби за зміцнення прин5
ципу «демократичного централізму» в партії і суспільстві впроваджува5
лась практика беззаперечного і бездумного підпорядкування директи5
вам партійних і державних органів. Ті, хто не погоджувався, підлягали
жорстоким репресіям. Виправдовуючи таку практику, Сталін підкрес5
лював, що репресії в галузі «соціалістичного будівництва» є необхідним
елементом наступу.
Політика сталінського керівництва привела до підриву колектив5
ного принципу керівництва в партії і державі, що сприяло переходу полі5
тичної влади до Сталіна та його найближчого оточення і, врешті5решт,
перетворенню Сталіна в диктатора. Таким чином, відбувся прихова5
ний від народу політичний переворот, який проявився перш за все
Становище
сільського
господарства
239
в змінах персонального складу керівництва, відході від попередньої полі5
тики і переході до командно5адміністративних методів керівництва.
Нова економічна політика сприяла розвитку сільського господар5
ства і в результаті воно до середини 205х років досягло довоєнного рівня.
Але культура сільськогосподарського виробництва залишалась досить
низькою і не могла забезпечити високих урожаїв. Виробництво хліба
коливалось на рівні 1913 року, що не могло задовольнити потреби країни,
яка стала на шлях індустріалізації, з неминучим зростанням чисельності
міського населення за рахунок зменшення сільського — хліборобів.
Основою сільськогосподарського виробництва залишалась ручна
праця, що було головною причиною його низького рівня. Незаможним
селянам власне господарство взагалі не давало змоги прогодувати свою
сім’ю і вони змушені були здавати свою землю в оренду та найматися
на роботу до заможних селян або шукати заробітку в радгоспах, містах,
на підприємствах місцевої промисловості. У 1929 році в Україні нара5
ховувалось 4,6 млн. селянських дворів і більшість селянських госпо5
дарств була малоземельною.
Серйозною проблемою країни стало зниження товарності зерново5
го господарства в порівнянні з дореволюційним часом. Товарність зни5
зилась майже вдвічі. Це пояснюється перш за все тим, що до революції
основними поставниками зерна на ринок були поміщицькі та кур5
кульські (фермерські) господарства. Революція і громадянська війна
змінили ситуацію на хлібному ринку. І хоч сільське населення, яке одер5
жало від радянської влади землю поміщиків, стало жити краще, хліба
селяни продавали значно менше. Вони стали більше споживати. Серед
інших причин скорочення товарності сільськогосподарського вироб5
ництва можна назвати розпорошеність, роздрібненість, загальний низь5
кий рівень і натуральний характер цього виробництва.
Вихід був у зміцненні матеріально5технічної бази села, у створенні
більш великих господарств шляхом кооперації. В ідеалі укрупнення гос5
подарств повинно було проходити еволюційно, в процесі саморозвит5
ку і добровільного їх об’єднання в різні форми кооперації. І передумови
цьому в Україні почали складатися.
У республіці широкого розвитку набули різноманітні види сільсько5
господарської кооперації — машинно5тракторні, тваринницькі, буря5
коцукрові, меліоративні, насінницькі тощо. До кінця 205х років
в сільськогосподарську кооперацію, в тому числі і споживчу, було залу5
чено близько 85 відсотків селянських господарств.
Наприкінці 205х років ситуація на продовольчому ринку ускладни5
лась. В умовах значного зростання чисельності міського населення,
попит на продукцію харчування зріс. З іншого боку індустріалізація, ре5
конструкція старих і створення нових заводів і фабрик, вимагали
240
величезної кількості сучасного обладнання. В самій країні на відсталих
машинобудівних заводах виробляти сучасне обладнання було немож5
ливо. Вихід був один — завозити його з5за кордону. Щоб купувати його
в необхідній кількості потрібна була валюта. В свою чергу придбати ва5
люту можна було шляхом продажу хліба — традиційного експортного
товару, головна стаття надходження валюти в країну. Таким чином, про5
блема знов упиралась в хлібозаготівлі, від збільшення яких багато в чо5
му залежали темпи індустріального розвитку.
Зацікавити селян в продажу зерна можна було шляхом підвищення
закупівельних цін, але це автоматично призвело б до підвищення цін на
машини і обладнання, що не влаштовувало партійне керівництво.
Більше того, в країні існувала традиційна практика встановлення зави5
щених цін на промислові товари і занижених цін на продукцію сільсько5
го господарства.
Усе це приводило до того, що селяни віддавали перевагу продажу
хліба не державі, а приватному власнику за більш високими цінами.
У 1926/27 і 1927/28 роках планові заготівельні ціни ледь покривали со5
бівартість зерна. А в 1928/29 роках вони перевищили собівартість зерна
лише на 23 відсотки, але і в цьому випадку внаслідок зростання цін на
предмети споживання реальні прибутки селян стали швидко скорочу5
ватись. Все це привело до перебоїв в постачанні міського населення
хлібом, а промисловості — сировиною, і загрожувало зривом експорт5
ного та імпортного плану.
В таких умовах більшовицьке керів5
ництво вирішило форсувати укрупнення
господарств шляхом прискореної насиль5
ницької колективізації — примусового
об’єднання селянських господарств з відчуженням основних засобів
виробництва. Колективізація розглядалась як засіб ліквідації залишків
капіталізму, ринкових, товарно5грошових відносин, хлібозаготівельних
криз, залучення селянських господарств до командно5адміністратив5
ної економіки. В умовах тоталітарної держави, що складалася, простіше
було керувати колгоспами, ніж мільйонами розрізнених селянських гос5
подарств. До того ж «дрібнобуржуазне селянське господарство», за твер5
дженням офіційної ідеології, становило постійну небезпеку для країни,
тому що постійно породжувало капіталізм, шляхом розорення одних
селян і збагачення інших. Тому більшовицьке керівництво прагнуло
швидше позбавитися цієї небезпеки і перевести село на «соціалістичні
рейки».
До кінця 205х років в країні склались певні передумови для колек5
тивізації, що полегшило підготовку до її проведення. Так націоналіза5
ція землі в 1917 році позбавила державу в необхідності сплачувати се5
Перехід до суцільної
колективізації. Ліквідація
куркульства як класу