Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
201
на Національна бібліотека (1 млн. томів), відкрилися Національний
архів України, Національна галерея мистецтв, історичний музей, Ук5
раїнський національний театр під керівництвом О. Саксаганського,
«Молодий театр» Л. Курбаса, Державна хорова капела і Державний сим5
фонічний оркестр.
Уряд Скоропадського прагнув створити національну армію. Спо5
чатку гетьман зустрівся з протидією з боку німецького командування,
якому було вигідно, щоб Україна платила за послуги німецького та ав5
стро5угорського війська, а не створювала власні збройні сили. Тому
німці, побоюючись опору, роззброїли українські військові частини, що
перебували у розпорядженні Центральної Ради, а потім з великою неохо5
тою дали згоду на їх переформування новим урядом гетьмана. Планува5
лось створити вісім військових корпусів і п’ять кінних дивізій. Була
сформована Окрема Запорізька дивізія, Сердюцька дивізія, полк Січо5
вих Стрільців. Створювались спеціальні школи для підготовки військо5
вих спеціалістів. Мобілізація в армію мала розпочатися в жовтні
1918 року. У жовтні гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як
окремий стан, але створити козацькі формування не встиг. Загальна чи5
сельність національних військових формувань не перевищувала 65 ти5
сяч багнетів і шабель. Процес формування української армії свідомо
гальмувався німецьким командуванням, яке переконувало гетьмана, що
для захисту України достатньо німецьких та австрійських військ.
Коли Німеччина зазнала поразки у війні, гетьман залишився сам на
сам з розгніваними його політикою селянськими масами, робітника5
ми, опозиційною вороже налаштованою інтелігенцією і більшовиками,
які чекали слушної нагоди, щоб повалити ненависний їм режим.
У вересні 1918 р. міжнародна ситуація стала різко змінюватися. Ка5
пітулювали Болгарія і Туреччина. У жовтні розпалась Австро5Угорська
імперія. Настав час демократичних змін в Німеччині. В цих умовах
німецькому командуванню було не до українських проблем, і воно по5
чало виводить свої війська з України. Це розв’язало руки Радянській
Росії, військові з’єднання якої вже стояли біля кордонів України.
Більшовики прагнули використати момент, коли німецькі війська підуть
з України, а війська Антанти ще не встигнуть її окупувати, і відновити
свою владу в Україні.
У цих умовах П. Скоропадський спробував налагодити стосунки
з країнами5переможцями. Антанта ж вимагала об’єднання усіх анти5
більшовицьких сил, крім того вона вороже ставилась до самої ідеї само5
стійності України. На конференції в Яссах (Румунія) делегації країн
Антанти відкрито заявили представнику України, що Україна — части5
на Росії, і що про самостійну Україну не може бути і мови. Що стосуєть5
ся уряду Скоропадського, то він, як уряд пронімецький, повинен
202
бути ліквідований. Ворожу до України позицію зайняли і Сполучені
Штати Америки. В умовах, що склалися, П. Скоропадський змушений
був піти на компроміс — 14 листопада він оголосив вступ України до
федерації небільшовицької Росії. Він призначив новий уряд України,
який повністю був сформований з російських монархістів. Проголошен5
ня федерації з Росією викликало велике обурення в українських колах
і прискорило повстання опозиційних гетьманату сил.
У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р.
в Києві на засіданні опозиційного геть5
манському режиму Українського На5
ціонального Союзу був утворений над5
звичайний орган влади — Директорія. Вона оголосила відновлення
УНР. Головою Директорії став соціал5демократ В.Винниченко,
членами — С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко.
Утворення Директорії мало конкретну мету — повалення гетьмансь5
кого режиму. Військові сили Директорії очолив С. Петлюра, їх осно5
вою став полк Січових Стрільців під керівництвом Є. Коновальця.
Центром підготовки повстання стала Біла Церква, центр розташуван5
ня січових стрільців.
15 листопада у зверненні до населення України Директорія закли5
кала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демо5
кратичні свободи, 85годинний робочий день, передачу поміщицької
землі селянам. 17 листопада було підписано угоду з представниками
німецьких та австрійських окупаційних військ про їх нейтралітет.
Керівникам Директорії вдалося підняти на повстання селян, обуре5
них антинародними акціями гетьмана, пов’язаними з конфіскацією
врожаю, поверненням земель поміщикам і розширенням каральних за5
ходів щодо селян. У багатьох губерніях селянські повстання набули
широкого розмаху. Одним з найбільших центрів опору став район Гу5
ляй5Поля, де з літа 1918 р. діяли загони Н. Махно. Гетьманський уряд
знав про підготовку повстання, але жодних дієвих заходів, щоб не до5
пустити його розгортання, крім арешту В. Винниченка та С. Петлю5
ри, не прийняв. Директорія звернулась до населення України з відоз5
вою, в якій оголосила гетьмана поза законом.
Повстання, що підняла Директорія, змусило німців спішно зали5
шити Україну. 18 листопада в бою між Мотовилівкою і Васильковим
січові стрільці Директорії розгромили війська гетьмана, що визначило
подальшу долю режиму. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський
зрікся влади і разом з німецькими військами втік до Німеччини. В той
же день в місто увійшли січові стрільці Є. Коновальця, а 18 грудня до
Києва урочисто повернулися члени Директорії. Українська Народна
Республіка була відновлена.
Директорія. Закінчення
громадянської війни
в Україні
203
Таким чином, влада гетьмана проіснувала менше восьми місяців.
Весь цей час вона була обмеженою, реальна влада перебувала в руках
німецького командування. В чому причина краху гетьманату? Він
не зумів належним чином розв’язати основні питання, поставлені ре5
волюцією: провести ефективні соціально5економічні перетворення та
зміцнити національну незалежність України. Проте безперечними були
досягнення гетьманського уряду в сфері освіти і культури.
Після усунення від влади П. Скоропадського почався третій пері5
од в історії становлення української державності. Після того, як
19 грудня 1918 р. на майдані перед Софіївським собором у Києві відбу5
лися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Ди5
ректорії, її функції як органу керівництва повстанням були вичерпані.
Вона стала новим органом влади в Україні. У грудні 1918 р. Директо5
рія переживала момент тріумфу, свого найвищого злету. 21–24 грудня
у Києві відбувся селянський з’їзд, який виголосив подяку Директорії
і обіцяв їй підтримку в боротьбі за Українську трудову республіку.
В той же час делегати з’їзду поставили перед Директорією вимоги щодо
негайного вирішення низки завдань державного і соціально5економіч5
ного характеру.
26 грудня 1918 р. Директорія відновила закони УНР, зокрема ухва5
лила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. Цього
ж дня був сформований уряд Директорії під головуванням Володимира
Чехівського. Цей уряд складався переважно з українців, від національ5
них меншостей був лише міністр з єврейських справ. Перед новим уря5
дом стояли важкі питання організації структури влади та створення боє5
здатних військових сил. Проте, як невдовзі з’ясувалось, ні у Директорії,
ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в пог5
лядах на перспективи державно5національного будівництва. У керів5
ництва не було спільної позиції з питань соціально5політичного роз5
витку держави. Директорія прагнула задовольнити всі вимоги
народних мас.
Більшість членів керівництва виступали за радянську платформу, за
союз з більшовиками проти Антанти (Грушевський, Винниченко, Че5
ховський). Інша частина, яку підтримував Петлюра, навпаки, виступа5
ла за союз з Антантою проти більшовиків.
Пошук компромісів призводив до безкінечних суперечок і з’ясуван5
ня стосунків між різними політичними течіями та окремими діячами.
Діяльність Директорії паралізувалась особистим суперництвом В. Вин5
ниченка і С. Петлюри. Таким чином, непослідовна політика Директорії
швидко призвела до кризи влади. Реальна влада зосереджувалась в ру5
ках виборних отаманів напівпартизанських загонів, які часто вдава5
лись до самоуправства, організовували єврейські погроми. Голов5
204
ний отаман УНР С. Петлюра уже не володів ситуацією, місцеві отама5
ни воювали лише поблизу своїх населених пунктів, у великі бої
не вступали, а при несприятливих обставинах розбігалися без бою ра5
зом зі зброєю та амуніцією. Крім того, загони УНР займалися мародерст5
вом, а численні спроби С. Петлюри припинити це неподобство закін5
чувались невдачею. Директорія швидко втрачала свої збройні сили. Так,
якщо у середині грудня 1918 р. вона мала 1005тисячну армію, то на5
прикінці січня 1919 р. (перед здачею Києва), чисельність її військ ско5
ротилась до 21 тис. чоловік.
На шлях боротьби з Директорією стали і деякі українські партії. На
Полтавщині повстанський рух організували боротьбисти, їх підтримав
отаман Григор’єв, військо якого за чисельністю було рівним усім зброй5
ним силам Директорії.
В січні 1919 р. від УСДРП відкололась група Юрія Мазуренка
(т. з. «незалежники»), яка уклала угоду з більшовиками про спільну бо5
ротьбу з Директорією. Проти Директорії виступив Н. Махно, який
спільно з більшовиками в грудні 1918 р. захопив Катеринослав. На бік
більшовиків перейшла Дніпровська дивізія під командуванням отама5
на Зеленого. Вона частково розгромила, а частково приєднала до себе
збройні сили Директорії, захопила Золотоношу, Гребінку, Черкаси,
Ржищів та утвердила на відвойованих територіях лівоесерівську адміні5
страцію. В різних районах України діяло багато збройних загонів під
проводом отаманів, які не визнавали влади Директорії. Отамани часто
змінювали орієнтацію, підтримуючи то більшовиків, то Директорію,
то воюючи і з тими, і з іншими тим самим політична ситуація в Україні
ще більше дестабілізувалась.
Директорія, як і попередні українські уряди, швидко втратила авто5
ритет в масах. На місцях панували сваволя і анархія. Ненависть до
більшовиків і білогвардійців, що воювали проти українців, місцева вла5
да переносила на усе російське взагалі, забороняючи використання ро5
сійської мови. Терміново змінювались вивіски на магазинах і держав5
них установах, чиновники звільнялись зі своїх посад за незнання
української мови. Були заарештовані декілька священиків Російської
православної церкви.
Складними залишались і зовнішні проблеми. На сході та півночі
Директорії протистояли війська російської Червоної Армії, на заході —
польська армія Ю. Пілсудського, на півдні — російські добровольчі
війська генерала А. Денікіна. Антанта, яка відмовилась визнати Дирек5
торію, висадила свої війська в Одесі та Миколаєві. Рятуючи ситуацію,
Директорія змушена була звернутися до командування Антанти в Ук5
раїні. Останнє висунуло попередні умови для переговорів: контроль
Антанти над фінансами України, звільнення з тюрем гетьманських
205
міністрів і священиків. Питання про незалежність України взагалі
не розглядалося. Директорія змушена була прийняти ці умови, що при5
вело до ще більшого розколу в українському уряді. На знак протесту
зі складу Директорії вийшов В.Винниченко, незабаром він виїхав за кор5
дон. Головою Директорії став С. Петлюра.
Директорія урядувала на більшій частині України близько півтора
місяця. 2 лютого вона змушена була виїхати до Вінниці. Почався дов5
гий період її поневіряння Україною (більше Директорія до Києва
не поверталась).
Таким чином, прихід Директорії до влади не приніс спокою в Ук5
раїну. Більше того, 1919 р. став роком повного хаосу і анархії в країні, де
одночасно вели збройну кровопролитну боротьбу шість різних політич5
них сил: українські, російські та українські червоні, російські мо5
нархістські білі армії, війська Антанти, анархістські селянські бойові
загони на чолі з отаманами, польські війська. В цей же час Буковина та
Ізмаїльщина були окуповані румунськими військами, а Закарпаття
угорськими, а згодом чехословацькими військами.
Наприкінці листопада 1918 р. в Москві було сформовано Радян5
ський уряд України. З початку 1919 р. Червона Армія почала активні
бойові дії на харківському напрямку та 1 січня оволоділа Харковом.
Більшовиків в той час підтримала більшість селянсько5повстанських
з’єднань в Україні. Директорія направила Радянському уряду ультима5
тум з вимогою негайно припинити воєнні дії на території України, але
відповіді не одержала. Таким чином Директорія опинилась у стані війни
з Радянською Росією. Головним отаманом українських військ було при5
значено С. Петлюру, в руках якого, незважаючи на подальше формаль5
не існування Директорії, сконцентрувалась одноособова влада. Але вона
була малоуспішною, оскільки, як і раніше, Антанта Директорії не до5
помагала. Переслідувані радянськими військами війська Директорії
в березні залишили Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала
Жмеринка. Сили Директорії танули, посилилось дезертирство, населен5
ня не надавало українському уряду майже ніякої підтримки.
Протягом першої половини 1919 р. були витіснені війська Дирек5
торії і встановлена радянська влада майже на всій території України
(крім частини Правобережжя). Російські і українські більшовики вста5
новлювали контроль над українським суспільством і в першу чергу над
економікою України. Українська держава отримала нову назву: Україн5
ська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Стару назву —
УНР — скасували. Було утворено новий уряд — Раду Народних Комі5
сарів, яку очолив присланий з Москви Християн Раковський, болга5
рин за національністю. Українці в українському уряді становили не5
значну меншість.
206
З моменту проголошення радянської влади в містах і селах стали
впроваджуватись заходи, які раніше були проведені в Росії. Головною
особливістю цих заходів стала воєнно5комуністична практика радянсь5
кої Росії. Почалась великомасштабна націоналізація промисловості,
згортання товарно5грошових відносин і впровадження зрівняльного
розподілу. Сільському населенню стали нав’язувати колективне госпо5
дарювання через впровадження комун та артілей. Новий уряд турбу5
вався перш за все за зміцнення своїх позицій, питання національного
розвитку відводилося на другий план. Державною мовою була росій5
ська, адміністрація — також російською, як і часів Російської імперії.
У 1919 році більшовики запровадили нову політику, яка дістала на5
зву «воєнний комунізм». Ця політика включала в себе повну націона5
лізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв’язку. Для
управління господарством утворювалась Українська Рада народного гос5
подарства. В Україні ліквідовувались великі поміщицькі, монастирські
і церковні господарства, а замість них утворювались радгоспи, комуни,
артілі. Встановлювалась державна монополія на найважливіші продо5
вольчі товари. У руслі політики «воєнного комунізму» українське село
було обкладене продовольчою розкладкою (розверсткою), за якою се5
ляни за неприпустимо низькими, державою встановленими цінами по5
винні були віддавати радянській владі більшу частину врожаю. Заборо5
нялась торгівля продуктами харчування. Запроваджувалась обов’язкова
трудова повинність, карткова система (пайки). Країна жила за принци5
пом «хто не працює, той не їсть». В той же час зникали будь які матері5
альні стимули праці, вводилась мілітаризація виробництва, робітників,
які покидали роботу, оголошували злочинцями.
У промислових центрах формувалися продовольчі загони, які
проводили хлібозаготівлю по селах. Хлібозаготівля в Україні прово5
дилась з величезними труднощами, кожний заготовлений пуд хліба
був скроплений селянською кров’ю. За короткий термін (3 місяці)
з України було вивезено 8,5 мільйонів пудів хліба. Для придушення
будь5якого невдоволення була створена Всеукраїнська надзвичайна
комісія, яка розв’язала масовий терор проти сільського населення. Усе
це посилило анархію в суспільстві, що і без того страждало від кривавої
громадянської війни. Виходило, що більшовицька влада, яку народ
вважав своєю, і яку спочатку підтримував, нічим, насправді, не відріз5
нялась від гетьманської влади, яка також придушувала селянські за5
ворушення.
До весни 1919 р. Україну охопила нова хвиля селянських виступів
проти політики «воєнного комунізму». Проти більшовиків виступили
навіть ті, хто ще недавно разом з ними боровся проти влади Дирек5
торії — отамани Зелений, Ангел, Григор’єв, Махно. Останній навіть
207
почав формувати на своїй території селянські «вільні» ради. Антибільшо5
вицькі селянські виступи впливали на моральний стан бійців Червоної
Армії, яка в більшості складалась з таких же самих селян. Слабшала дис5
ципліна, почалось повальне дезертирство. Червона Армія розкладалась
на очах.
Цими обставинами скористався генерал А. Денікін. Улітку 1919 р.
він при підтримці Антанти почав широкомасштабний наступ проти
Червоної Армії в Україні. Його війська прорвали фронт і зайняли Дон5
бас, почалась підготовка до наступу на Харків і Катеринослав (їх біло5
гвардійці взяли в червні). До кінця літа Добровольча армія Денікіна кон5
тролювала значну частину Лівобережної України. 30 серпня Червона
Армія без бою залишила Київ. Перемога денікінців змусила залишити
Україну не лише червоних. На західноукраїнські землі виїхав уряд Ди5
ректорії і відійшли петлюрівські частини.
А. Денікін не приховував своїх намірів відновити «єдину і неподіль5
ну» Росію, продовжувати війну з більшовиками до повної перемоги. На
тимчасово зайнятих військами А. Денікіна українських землях встанов5
лювалась військова диктатура. Сам головнокомандуючий був відвертим
противником незалежності України в будь5якій формі і свої переконан5
ня втілював на практиці. Будь5які прояви національного в окупованій
Україні заборонялись. Нова влада знову наказала зняти усі вивіски
з установ, залізниць, магазинів, тепер уже українські. Активізували свою
діяльність російські чорносотенські організації, закривались націо5
нальні школи тощо. Особливу жорстокість денікінський режим виявив
у відношенні до євреїв. Десятки тисяч українських євреїв були знищені
каральними загонами білогвардійців.
Як і П. Скоропадський, Денікін почав відновлювати поміщицьке
землеволодіння, відбирати землі у селян і повертати їх попереднім влас5
никам. Крім того селяни мали безкоштовно віддати поміщикам трети5
ну зібраного зерна, половину сіна і шосту частину овочів. З кожної де5
сятини землі селяни повинні були віддати на потреби Добровольчої армії
по 5 пудів хліба. Таким чином, білогвардійський продовольчий податок
був не меншим, а може навіть і більшим, ніж більшовицький. До того ж
нова влада забирала ще й землю.
Денікінський режим викликав масовий протест з боку українсько5
го селянства, сприяв посиленню селянсько5повстанського руху. До осені
1919 року в повстанських загонах нараховувалось більш ніж сто тисяч
бійців. Проти денікінців боролися різні за своїми політичними переко5
наннями сили: більшовицькі, петлюрівські, анархістські. Повстанці
знищували білогвардійців, наносили серйозні удари по тилам Добро5
вольчої армії. Деякі повстанські загони контролювали значну частину
територій на півдні та сході України.
208
До середини жовтня командування Червоної Армії, сконцентрував5
ши сили, перейшло в наступ, змушуючи А. Денікіна відступати. Біло5
гвардійці відступали у двох напрямках: на Ростов і на південь, до Кри5
му, Одеси. 15 грудня 1919 року війська Червоної Армії захопили Київ
і продовжували наступ на Україну. Протягом грудня5січня більшовицькі
війська вийшли з півночі на Правобережжя, де перекрили наступ
польських військ. Частини Червоної Армії витіснили денікінців з Дон5
басу, захопили Харків і Катеринослав. На початку лютого 1920 року
більшовики зайняли Одесу, вийшли на Правобережжя з півдня і довер5
шили розгром армії Денікіна.
Залишки Добровольчої армії відступили з Кавказу та Одеси до Кри5
му. Після відставки в квітні 1920 року А. Денікіна кримське угрупуван5
ня білогвардійських військ очолив командир кавказького корпусу
П. Врангель. Країни Антанти посилили військо Врангеля сучасними ви5
дами зброї, танками та літаками.
Боротьба за владу між більшовиками і монархістами вступала у за5
вершальну фазу. Спробу взяти реванш у війні з більшовиками зробив
П. Врангель. Після того, як у червні за допомогою англійців до Криму
з Кубані було переведено близько 40 тисяч денікінців, що суттєво поси5
лило білогвардійські війська, Врангель перейшов у наступ. Йому вда5
лося захопити частину південної України і місто Олександрівськ (Запо5
ріжжя).
На боротьбу з врангелівськими військами були задіяні кращі сили
Червоної Армії, яку підтримувала повстанська армія Н. Махна. Всі
війська, які брали участь у бойових діях проти Врангеля, були об’єднані
в окремий Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Під натис5
ком переважаючих сил Червоної Армії Врангель змушений був від5
ступити за Перекоп. В листопаді 1920 року частини Червоної Армії
прорвали оборону врангелівців і увірвались до Криму, змусивши біло5
гвардійців спішно втікати з Криму на кораблях до Константинополя.
13 листопада більшовики зайняли Сімферополь, 15 листопада — Сева5
стополь, а 16 листопада — Ялту та Керч.
Після завоювання Криму більшовики почали кампанію масового
терору проти білогвардійців, що не встигли евакуюватися та проти місце5
вого населення, яке звинувачувалось у підтримці білого руху. За різни5
ми даними в Криму від рук більшовиків з кінця 1920 року до середини
1921 року загинуло від 50 до 120 тисяч осіб, у тому числі і місцеві жителі.
Репресії торкнулися і недавніх союзників більшовиків у боротьбі з біло5
гвардійцями — махновців.
Громадянська війна завершилась перемогою більшовиків.
Особливе місце в історії громадянської війни займав Польський
фронт. Він виник у квітні 1920 року, після того, як С. Петлюра підписав
209
з польським урядом угоду про утворення антибільшовицького фронту.
Згідно з цією угодою поляки визнавали існування незалежної УНР, Ди5
ректорію і С. Петлюру, як представника вищої влади в Україні. Зі свого
боку Україна згоджувалась на передачу Польщі всієї Східної Галичини,
частини Волині та Полісся. Такою була ціна, яку заплатив С. Петлюра
за визнання Польщею незалежної УНР і надання нею допомоги в війні
з більшовиками.
25 квітня почався спільний наступ українсько5польських сил
на Україну. Більшовицьке командування, яке не чекало цього на5
ступу, не змогло організувати серйозного опору. Поляки захопили
значну територію України і 7 травня 1920 року увійшли до Києва.
Проте на цьому наступ польських військ на Україні закінчився.
Саме перебування поляків у Києві було недовгим. Польська окупація
України викликала глибоке обурення населення. На окупаційній
території почався партизанський рух. Успішно проходила мобілізація
до Червоної Армії, що дало можливість накопити сили для переходу
у контрнаступ. В Україну були перекинуті найбільш боєздатні ча5
стини, в тому числі чапаєвська дивізія, Перша Кінна армія та інші
війська.
5 червня 1920 року почався контрнаступ більшовицьких військ,
12 червня польська армія залишила Київ. 20 травня 1920 року між
Польщею і радянською Росією було підписане перемир’я, згідно з яким
радянська сторона давала згоду на те, щоб Західна Україна і Західна Біло5
русія залишалась у складі Польської держави.
Національно5визвольний рух в захід5
но5українських землях активізувався на5
передодні поразки Австро5Угорщини
у Першій світовій війні. 18 жовтня 1918 р.,
коли Австро5Угорська держава розпалася, у Львові зібралися представ5
ники громадськості, щоб утворити Українську національну раду — ви5
щий орган майбутньої держави. До неї увійшли українські депутати до
австрійського парламенту та крайових сеймів Східної Галичини та Бу5
ковини, представники українських партій. Очолив Раду адвокат Євген
Петрушевич. Її першим маніфестом стало проголошення Української
держави на етнічних українських землях — Східній Галичині, Лемків5
щині, північній частині Буковини і Закарпатті, тобто на українських
землях в межах колишньої Австро5Угорської імперії.
Після закінчення Першої світової війни незалежність одержала
і Польща. Польські політики готувалися відновити Річ Посполиту в кор5
донах 1772 р. та узаконити свої права на Східну Галичину. 28 жовтня
у Кракові була утворена польська ліквідаційна комісія, яка заявила про
намір взяти владу в Галичині в свої руки.
Західноукраїнські землі
в 1918–1919 рр.
210
Ці події прискорили повстання у Львові. У ніч на 1 листопада На5
ціональна Рада з дозволу австрійського уряду ввела свої збройні сили
у Львів, а потім зайняла і усю Східну Галичину. 13 листопада 1918 р. було
проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Прези5
дентом її став голова Національної Ради Євген Петрушевич, головою
Державного секретаріату (уряду) — лідер національно5демократичної
партії Кость Левицький.
Першим кроком уряду ЗУНР було утворення жандармерії і Україн5
ської галицької армії (УГА). Однак сформувати власне велике військо
уряд не встиг. Уряд ЗУНР виступив проти негайної передачі землі селя5
нам, чим розчарував селян і втратив їх підтримку.
20 листопада з Перемишля до Львова прибуло шість польських
військових ешелонів. Уранці 21 листопада польські війська перейшли
у наступ по усьому фронту у Львові. Українське командування прийня5
ло рішення залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше
до Станіслава (Івано5Франківськ).
Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав
уповноважених представників до УНР, щоб домовитись про возз’єднан5
ня обох українських держав. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено
попередній «договір про злуку». В ньому говорилось: «Західноукраїнська
Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найко5
ротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республі5
кою — значить заявляє свій намір перестати існувати як окрема держа5
ва, а натомість увійти своєю територією й населенням як складова
частина державної цілісності в Українську Народну Республіку».
3 січня 1919 р. Українська Національна Рада затвердила в Станіс5
лаві договір, опублікувала його та доручила урядові вжити заходів з ме5
тою реалізації ідеї про соборність української нації. Але спроба воз5
з’єднання двох українських держав, у результаті несприятливих
зовнішньополітичних умов була приречена залишитись тільки декла5
рацією. Переважаючі польські сили витіснили адміністрацію ЗУНР
і Українську Галицьку армію з Галичини. В липні 1919 р. УГА і уряд ЗУНР
змушені були перейти через р. Збруч на територію УНР.
На західноукраїнських землях загострилась класова боротьба, яка
сприяла посиленню впливу комуністичних сил. 26 січня 1919 р. в Дро5
гобичі відбулась конференція, делегати якої представляли 10 тисяч ро5
бітників Прикарпаття, вони висловили недовіру до Національної Ради,
закликали до встановлення влади Рад. У лютому 1919 р. на конференції
у Станіславі було утворено комуністичну партію Східної Галичини.
(КПСГ). Сама її назва свідчила про невизнання «буржуазної» ЗУНР.
У квітні в Дрогобичі була проголошена Радянська влада, але війська На5
ціональної Ради в ході кровопролитних боїв розігнали її. Ці події знач5