Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

181

Повернення австрійської влади ще більш погіршило становище

місцевого українського населення, перш за все тому, що в своїх невда5

чах на початку війни австрійці звинуватили українців. Почались масові

арешти українців, яких підозрювали в «проросійських» настроях і вва5

жали «неблагонадійними». Сотні з них були страчені, а 30 тис. галичан

і буковинців були інтерновані та відправленні до концтаборів. Австрій5

ський уряд і командування проводили криваві розправи над мирним

українським населенням. Трибунали та військово5польові суди стали

звичайним явищем. Особливо переслідувались мирні жителі росій5

ського походження. Фактично австрійське командування, як і до цього

російське, на західноукраїнських землях встановило воєнно5поліцей5

ську диктатуру.

У 1917 році, коли австрійський уряд з тактичних міркувань вирішив

перекласти провину на армію, а терор 1914–1916 років став темою об5

говорення в парламенті, відкрилися страшні факти: більше ніж 60 тис.

повішених і розстріляних, близько 100 тис. загиблих в таборах від голо5

ду та епідемій.

На Буковині наслідки війни були не менш катастрофічними: війна

знищила тут більшість працездатних осіб. На кінець 1914 року в Чернів5

цях залишилась лише третина довоєнного населення. В краї не зали5

шилось жодного села, де б не було спалених хат.

Таким чином у ході війни українці Галичини і Північної Буковини

отримали можливість переконатися в тому, що розраховувати на допо5

могу австрійського уряду в справі національного визволення не можна.

В визвольному русі на Західній Україні почалась криза.

Наприкінці 1916 року австрійський уряд надав Галичині повної ав5

тономії, але без поділу на самостійні польську та українську частини,

як того вимагали українці. В результаті від наданої автономії виграли

поляки, які отримали реальну владу в краї, а, значить, і можливість

і надалі знущатись над українським населенням.

Навесні 1916 року почалась нова наступальна операція російських

військ, що ввійшла в історію під назвою «Брусилівського прориву».

Після жорстоких боїв російські війська знову захопили Чернівці, Коло5

мию, Броди, Луцьк. Втрати австро5угорської армії становили більш ніж

1 млн. осіб вбитими та пораненими.

Але на цьому наступ російських військ на території України припи5

нився. Обидві сторони не могли вести воєнні дії, так як були знесилені.

Далі війна набула позиційного характеру.

До 1917 року війна виснажила усі країни, що брали в ній участь, особ5

ливо царську Росію. Війна вимагала величезних фінансових і матері5

альних витрат. За роки війни скоротилося виробництво на підприємст5

вах харчової та легкої промисловості. Більш5менш стабільно працю5

вали лише галузі, що виконували замовлення для армії. З усіх учасників

війни Росія зазнала найбільших втрат — понад 8 млн. осіб убитими,

пораненими та полоненими.

Війна та прорахунки царського уряду призвели до ще більшої кризи

в усьому суспільстві. Голод став звичайним явищем, особливо серед

міського населення. В країні розгорталися страйки, зростало розчару5

вання та невдоволення в народі. Російська імперія стала першою, що

розвалилась під натиском війни.

Поглиблення соціально5економічної і політичної кризи в країні

сприяло активізації діяльності українських політичних сил, зокрема —

лівої соціалістичної орієнтації. Так, у грудні 1916 року, рада ТУП звер5

нулась до українського народу з декларацією під назвою «Наша пози5

ція». В декларації різко засуджувалась війна, яка «висмоктала усі життєві

соки краю». В декларації були сформульовані основні національні і полі5

тичні вимоги українського народу: «націоналізація усіх форм приват5

ного і суспільного життя», «демократична автономія» України у складі

федерації рівноправних народів Росії.

В діяльності українських соціалістів у 1916 році можна прослідити

дві тенденції: боротьба за революційну перебудову суспільства і відстою5

вання ідеї самостійності України. Найбільш традиційними і зрозумі5

лими для народу гаслами були: «Геть війну!», «Хай живе автономна Ук5

раїна!».

183

РЕВОЛЮЦІЯ І ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ

Лютнева буржуазнодемократична революція і розвиток

політичних подій в Україні. Центральна Рада та її Універсали.

Окупація України австронімецькими військами. Падіння

Центральної Ради. Гетьманщина, її внутрішня та зовнішня

політика. Директорія. Закінчення громадянської війни

в Україні Західноукраїнські землі в 1918–1919 рр.

Тривала війна негативно вплинула

на стан промисловості, сільського гос5

подарства, транспорту. Промислові

підприємства закривались, обсяг про5

мислового виробництва скоротився

на 50 відсотків, а в деяких галузях виробництва навіть більше ніж на

75 відсотків.

Значно скоротились обсяги зовнішньої торгівлі. Завмерли великі

чорноморські порти — Одеса, Херсон, Миколаїв. Залізниці ледь справ5

лялись з військовими перевозками. Заводи та фабрики випускали пере5

важно військову продукцію, предмети широкого вжитку практично

не вироблялись. Ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію і то5

вари першої необхідності швидко зростали при різкому зниженні купі5

вельної спроможності населення. Ринок стрімко розвалювався. За роки

війни національне багатство Росії скоротилось на 60 відсотків, в по5

рівнянні з довоєнним 1913 роком.

Стало зрозумілим, що до затяжної війни, якою виявилась Перша

світова війна, ні царський уряд, ні росій

ська армія готові не були. На фронті відчувалась нестача гармат, гвинт5

івок, боєприпасів. Промисловість не могла задовольнити потреби фрон5

ту. В країні не вистачало вугілля, металу. Царська армія змушена була

відступити з Галичини, Польщі, Прибалтики.

Кінець 1916 — початок 1917 років характеризувався різким спадом

видобутку вугілля на Донбасі, дезорганізацією роботи транспорту, по5

глибленням кризи в усіх галузях виробництва. До цього ще додалась

гостра продовольча криза, що була викликана скороченням сільсько5

господарського виробництва. Село гостро відчувало нестачу робочої

сили, результатом якої було різке скорочення посівних площ. Підірва5

ли виробничі сили селянського господарства й військові реквізиції, перш

за все худоби.

Лютнева буржуазно

демократична революція

і розвиток політичних

подій в Україні

184

Економічна криза тяжким ярмом лягла на плечі робітників, селян,

інших верств населення. Знижувався життєвий рівень, погіршилось ста5

новище народних мас.

Невдоволення економічними труднощами, безпорядками в країні

прискорили крах царизму. В січні — лютому 1917 року в багатьох містах

Росії почались мітинги та страйки в пам’ять річниці «кривавої неділі»

1905 р. Загальнополітичний страйк переріс в повстання і цар Микола ІІ

зрікся престолу. В Петрограді було утворену Петроградську Раду робіт5

ничих і солдатських депутатів і перехідний орган влади — Тимчасовий

комітет Державної Думи на чолі з М. Родзянко. 2 березня, після зречен5

ня від престолу Миколи ІІ, Тимчасовий комітет за домовленістю з Пет5

роградською Радою утворив виконавчий орган влади — Тимчасовий

уряд на чолі з князем Г. Львовим. Цей уряд повинен був діяти до скли5

кання Установчих зборів (їх передбачалось зібрати для прийняття нової

Конституції та організації постійної влади в країні). Тимчасовий уряд

вважав себе правонаступником царського уряду та прагнув зберегти конт5

роль над усіма територіями імперії, у тому числі і над Україною.

В Україну звістка про революцію в Петрограді прийшла не відразу,

тому що місцева влада ретельно приховувала цей факт. Але довго при5

ховувати правду від народу урядові кола не могли. Уже на початку бе5

резня революційні події докотилися і до України. З перших днів рево5

люції в Україні розгорнувся масовий рух за повернення їй державного

суверенітету. 1005тисячна демонстрація в Києві проходила під гаслом

«Автономію Україні!», «Вільна Україна у вільній Росії!», «Хай живе вільна

Україна з гетьманом на чолі!». Але ані Тимчасовий уряд, ані російські

політичні партії були проти відновлення Української держави.

До 3–5 березня на території України практично було ліквідовано

органи царської адміністрації, влада перейшла до призначених Тимча5

совим урядом губернських та повітових комісарів.

В умовах революції активізували свою діяльність різні політичні

сили, політичні партії, утворювались різноманітні громадські організації.

Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникли ради

робітничих, солдатських і селянських депутатів, але на відміну від Пет5

роградської Ради, ради в Україні тоді ще не відігравали провідної ролі

й на владу не претендували. Тому про існування двовладдя в той час

в Україні говорити не доводиться. Але недооцінювати роль і діяльність

Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів в Україні не можна,

враховуючи хоча б масштаби їх впливу в Україні. Так вже в першій по5

ловині березня в містах України діяло близько 40 Рад робітничих депу5

татів (в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Луганську та

ін.), більш ніж 250 українських губернських, повітових, волосних

і сільських рад селянських депутатів. Ради явочним порядком встанов5

185

лювали 85годинний робочий день, формували загони Червоної гвардії,

вели боротьбу з продовольчими труднощами тощо. Більшість в Радах

робітничих і солдатських депутатів, а пізніше — в Радах селянських де5

путатів, мали російські соціалістичні партії, головним чином меншо5

вики і есери.

Революційні події не могли не позна5

читися і на українському національному

русі. Українські політичні сили вийшли

з підпілля і розгорнули легальну

діяльність. 3–4 березня в Києві було організовано Українську Централь5

ну Раду — представницький орган української демократії, що виник на

хвилі революційних подій і очолив національно5визвольний рух в Ук5

раїні. Ініціатором утворення Центральної Ради було Товариство україн5

ських поступовців (ТУП). Партійний склад Української Центральної

Ради був досить різнобарвним. До її складу входили Товариство україн5

ських поступовців на чолі з С. Єфремовим, Д. Дорошенком (ТУП

пізніше реорганізувався в Союз українських автономістів5федералістів);

Українська соціал5демократична робітнича партія на чолі з В. Винни5

ченком, С. Петлюрою; Українська народна партія на чолі з М. Міхнов5

ським. Крім партійних організацій до складу УЦР увійшли представ5

ники громадських організацій, культурно5освітніх і кооперативних установ,

духовенства, військових, студентів. Центральна Рада стала представниць5

ким органом українського народу з елементами парламентаризму. Було

зроблено все для того, щоб Центральна Рада відображала максимально ши5

рокий спектр суспільства і сприяла досягненню національної згоди.

Згодом Центральна Рада на місцях почала утворювати свої органи

влади — губернські, міські, повітові українські ради і збройні сили —

українські полки, загони гайдамаків, вільного козацтва та інше.

Центральна Рада відразу перетворилася на вагомий чинник політич5

ного життя України. Головою Центральної Ради заочно обрали відомо5

го українського патріота, професора історії М.С. Грушевського. Його

заступниками стали історик і публіцист, соціаліст5федераліст С.А. Єф5

ремов і письменник, соціал5демократ В.К. Винниченко.

З самого початку свого існування Центральна Рада поставила перед

собою мету — вирішення проблеми національного устрою України.

Щоправда з цього питання єдиної думки у членів Центральної Ради

не було. У Центральній Раді були як прихильники автономії України

у складі Росії, так і прихильники негайного проголошення її незалеж5

ності. Один із лідерів самостійників — Микола Міхновський — був се5

ред співзасновників Центральної Ради. Між автономістами і само5

стійниками почалася тривала боротьба, яка знижувала загальний

потенціал українського національно5визвольного руху.

Центральна Рада

та її Універсали

186

І все ж, незважаючи на внутрішні суперечності, Центральна Рада

відразу взяла курс на демократизацію громадського життя, національ5

не визволення, розв’язання соціальних конфліктів. 22 березня 1917 року

Центральна Рада прийняла звернення «До українського народу», в якому

закликала активно протистояти анархії, зберігати спокій, об’єднуватись

в політичні організації. На підтримку Центральної Ради та її звернення

1 квітня 1917 року в Києві була організована велика маніфестація (близь5

ко 100 тисяч учасників), де М. Грушевський заявив про прагнення Цент5

ральної Ради добитися національної автономії України в складі Росії.

Центральна Рада, насамперед, домагалась від Тимчасового уряду ши5

рокої автономії для України з одночасним забезпеченням прав націо5

нальних меншин, проголошення Росії демократичною федеративною

республікою, утворення «національного фонду» для вирішення назрілих

питань української освіти і культури.

Для підтвердження своїх повноважень і надання їм більшої ваги,

Центральна Рада скликала 6–8 квітня Український Національний кон5

грес. На ньому були широко представлені політичні партії та різні ук5

раїнські організації — класові, військові, економічні, культурні. На кон5

гресі було прийнято ряд вимог до російського уряду: скликання

Всеросійських Установчих зборів і вирішення на них питання про но5

вий державний устрій Росії; надання національної автономії Україні

з чітким визначенням її території і кордонів; участь представників Ук5

раїни в міжнародному мирному конгресі, проведення українізації адмі5

ністративного, культурного і господарського життя в Україні, забезпе5

чення прав національних меншин. Конгрес визнав Центральну Раду як

Крайову Раду, поповнив її своїми представниками і доручив їй добива5

тися від Тимчасового уряду автономії для України. Головою Централь5

ної Ради конгрес обрав М. Грушевського, а його заступниками —

С. Єфремова і В. Винниченка. Соціально5економічних питань конгрес

майже не торкався. Питання, які розглядались на Конгресі, у квітні5

травні 1917 року обговорювались ще на щонайменше десяти з’їздах

і конференціях різних політичних партій і організацій України: коопе5

раторів, робітників, селян, вчителів, студентів. Ці з’їзди і конференції

в цілому схвалили рішення конгресу і наполягали на проведенні пере5

говорів між Центральною Радою та Тимчасовим урядом про визнання

автономії України.

Таким чином, досить швидко і несподівано для багатьох, особливо

для росіян, Центральна Рада отримала широку підтримку і незабаром

перетворилась у своєрідний український парламент, отримала статус

вищого загальноукраїнського органу державної влади. Поряд з Цент5

ральною Радою на Україні діяли представники Тимчасового уряду —

комісари. Таким чином вже весною 1917 року в України встановилось

187

двовладдя — української Центральної Ради і Тимчасового уряду Росії.

Проте лише Центральна Рада представляла українські національні

інтереси.

Центральна Рада вступила у відкриту боротьбу за владу в Україні. Її

лідери проголошували, що вони виступають від імені усіх без винятку

класів та соціальних груп, між якими, як вони стверджували, панує ат5

мосфера миру та співробітництва. Але такі заяви буди далекими від ре5

альної дійсності. Дії Центральної Ради викликали різкий осуд росій5

ських революційних партій, що діяли в Україні (перш за все більшовиків),

і невдоволення серед неукраїнських буржуазних та дрібнобуржуазних

верств, русифікованої частини населення.

16 травня 1917 року Рада відрядила до Петрограда повноважну пред5

ставницьку делегацію на чолі з заступниками голови Ради В. Винни5

ченком та С. Єфремовим. Вона вручила Тимчасовому уряду вимогу по5

годитися на проголошення автономії України в складі федеративної

Росії. Але уряд відкинув вимогу Центральної Ради. 26 травня Централь5

на Рада обнародувала текст декларації до Тимчасового уряду в якій було

висунуто такі умови: передача українського питання на розгляд міжна5

родної конференції; запровадження посади крайового комісара в Ук5

раїні; створення міністерства у справах України при Тимчасовому уряді;

проведення «українізації» початкової, середньої та вищої школи, при5

значення державних чиновників та священиків в Україні лише з грома5

дян української національності; фінансування «національно5культур5

них потреб українського народу» за рахунок коштів держави та ін.

Тимчасовий уряд продовжував відстоювати позицію збереження

«єдиної і неподільної» Росії і негативно поставився до вимог діячів Цент5

ральної Ради. Політика уряду була повністю підтримана російськими

кадетами, меншовиками та есерами, навіть тими, що діяли в Україні.

Уряд навіть заборонив проведення Першого Українського військо5

вого з’їзду. Незважаючи на заборону з’їзд все5таки відбувся і від імені

сотень тисяч озброєних солдат визнав Центральну Раду єдиним орга5

ном, який здатний вирішувати усі внутрішні питання України. Делега5

ти виступили за автономію України в рамках федеративної Росії та за

будівництво українського національного війська. Для здійснення про5

грами будівництва національної армії при Центральній Раді було ство5

рено Тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет на чолі

з Сименом Петлюрою.

Незабаром відбувся селянський з’їзд, що висунув аналогічні умови.

До речі, селянський з’їзд навіть закликав Центральну Раду не чекати

Всеросійських Установчих зборів, які Тимчасовий уряд планував зібра5

ти в листопаді 1917 року, а скликати Українські Установчі збори раніше

і на них вирішити долю України.

188

В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна Рада на5

важилась на рішучий крок: схвалила і урочисто проголосила на загаль5

них зборах Центральної Ради за участі представників рад робітничих,

солдатських і селянських депутатів 10 (23) червня 1917 року Універсал

«До українського народу на Україні і поза Україною сущого», названого

пізніше І Універсалом. Автором тексту Універсалу був М. Грушевський.

В Універсалі висловлювалась надія на те, що неукраїнські народи,

які живуть в Україні, разом з українцями будуть створювати нову дер5

жаву. Рада цим документом оголошувала себе органом, здатним прий5

мати акти конституційного значення — універсали. В І Універсалі про5

голошувалося: «Хай Україна буде вільною, не одділяючись від усієї Росії,

не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй

землі має право порядкувати своїм життям, хай порядок і лад на Вкраїні

дають вибрані вселюдським, рівним, прямим і тайним голосуванням

Всенародні Українські збори (Сейм)». Таким чином, проголошувалась

автономія України. Вищим законодавчим органом України в майбут5

ньому мали стати Всеукраїнські Установчі збори.

Згідно з І Універсалом Центральна Рада фактично перетворювалась

в орган державної влади. 28 червня вона утворила тимчасовий револю5

ційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, який

одночасно виконував обов’язки генерального секретаря внутрішніх

справ. Генеральний секретаріат розгорнув підготовку виборів до Уста5

новчих зборів автономної України. Наприкінці червня для прийняття

важливих рішень в перервах між засіданнями Центральної Ради (в липні

1917 року до її складу входило 822 делегати) було створено Малу Раду

в складі 40 осіб.

Універсал справив величезне враження на українське суспільство,

яке зустріло його з радістю і захопленням. Авторитет Центральної Ради

стрімко зріс.

Проголошення Універсалу, створення Генерального секретаріату

та активна підтримка цих актів широкими верствами українського на5

роду та армії справила відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на

російську демократію. Вони засудили І Універсал. Вороже сприйняла

акт про автономію України більшість її російського населення. Проте

політична криза, провал червневого наступу російських військ на

Південно5Західному фронті змусили Петроград шукати компромісу

з Києвом.

29 червня 1917 року до Києва прибули три міністри Тимчасового

уряду: О. Керенський — міністр юстиції, М. Терещенко — міністр за5

кордонних справ та І. Церетелі — міністр внутрішніх справ. Після дводен5

них переговорів було вироблено основні засади компромісу. Текст домо5

вленості Центральна Рада оформила як ІІ Універсал (3 липня 1917 р.).

189

Найголовнішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобо5

в’язувався визнати Центральну Раду крайовим органом негайно, не че5

каючи Установчих зборів. Її склад поповнювався представниками усіх

національностей, які проживали в Україні, і з цього моменту вона фак5

тично проголошувалась парламентом України. Тимчасовий уряд пого5

дився з українізацією військових частин.

З іншого боку, Центральна Рада зобов’язувалась не впроваджувати

самочинно автономію до рішення цього питання Всеросійськими

Установчими зборами. Крім того, не визначалась територія, на якій

діє влада УЦР та Генерального секретаріату, а також повноваження

останнього. Тимчасовий уряд залишав за собою право затверджувати

склад Генерального секретаріату, а російське командування повинне

було контролювати процес формування українських військових

частин. Соціальні питання, в тому числі і аграрне, відклали до скликання

Установчих зборів. Як пізніше визнавав В. Винниченко, члени Цент5

ральної Ради «свідомо відклали на потім вирішення гострих соціальних

питань».

Зміст Універсалу свідчив про те, що Центральна Рада робила істотні

поступки Тимчасовому уряду, який прагнув обмежити національно5виз5

вольний рух в Україні.

Такий політичний компроміс Центральної Ради з Тимчасовим уря5

дом не підтримали ряд політичних об’єднань та рухів в Україні. Різкий

осуд рішення Центральної Ради отримало на Загальноукраїнському ро5

бітничому з’їзді (11–14 липня). Делегати з’їзду рішуче виступили за не5

гайне проголошення широкої автономії України.

Але домовленості з Центральною Радою Тимчасовий уряд не вико5

нав. Після того, як в серпні Тимчасовий уряд очолив О.Ф. Керенський,

права Центральної Ради та Генерального секретаріату були значно об5

межені. Генеральному секретаріату було заборонено продовжувати ро5

боту з організації виборів до Українських Установчих зборів. А восени

в Україні діяльність державних структур була фактично паралізована.

Документальним підтвердженням наступу Тимчасового уряду стала

«Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Тимчасового уряду

в Україні» (3 серпня 1917 року). В цій інструкції мова йшла вже не про

автономію, а про місцеве самоврядування. Влада Генерального секре5

таріату поширювалась лише на 5 губерній: Київську, Волинську, Поділь5

ську, Полтавську та Чернігівську. А сам Генеральний секретаріат прого5

лошувався органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради. Сама ж

Центральна Рада була позбавлена законодавчих прав.

Цілком природно, інструкція викликала протест як самої Централь5

ної Ради, так і демократичної громадськості України, хвилю обурення

народних мас.

190

У самій Україні активізувалась великодержавна російська реакція.

Авторитет Центральної Ради почав стрімко падати. Головна причина

цього була в прорахунках в політиці Центральної Ради, в серйозних роз5

біжностях серед політичних сил в українському уряді, які спричинили

затяжні безплідні дискусії зі взаємними звинуваченнями. За ними загу5

билась основна декларована мета діяльності українського парламенту —

проведення активної соціально5економічної політики. Демагогічні обі5

цянки політиків досить швидко привели Центральну Раду та її уряд до

втрати довір’я у значної частини населення. Центральна Рада так

і не змогла навести порядок і законність, налагодити ефективне управ5

ління Україною, забезпечити продовольством міста, не провела обіця5

ну селянам аграрну реформу, не спромоглась створити власні збройні

сили і т. п.

Прорахунки Центральної Ради можна пояснити молодістю україн5

ських політиків, ідеалізмом і радикалізмом соціалістів, які переважали

в Центральній Раді. В результаті від неї стали відвертатися як міське

населення, так і селяни, які спочатку досить гаряче її підтримували.

Зростаюче незадоволення мас політикою уряду сприяло посилен5

ню впливу більшовицької партії. Її гасла про передачу селянам землі,

задоволення соціальних потреб робітників, негайний мир мали досить

привабливий вигляд. Посилення впливу більшовиків не було випадко5

вим. Серед усіх партій (особливо популярних в той час соціалістичних)

ця партія виявилась найбільш організованою. У більшовиків було бага5

то досвідчених і рішучих керівників, які цілеспрямовано вели пропа5

ганду за проведення соціалістичної революції. На їхню думку, лише вона

могла забезпечити трудящим «мир, хліб і землю». Після лютневої рево5

люції вплив більшовиків в Україні поступово посилювався. Зростала

чисельність більшовицьких організацій: в період лютневої революції

вони об’єднували трохи більше 2 тисяч, в квітні — близько 8 тисяч,

влітку — 33 тисячі, в жовтні — більш ніж 50 тисяч, а в грудні 1917 року —

70 тисяч членів.

Восени 1917 року Росію охопила гостра економічна і політична

криза, викликана війною та небажанням Тимчасового уряду проводи5

ти соці5альні перетворення в країні. Російська держава опинилась на

межі майже повного паралічу влади. Усі спроби Тимчасового уряду

взяти ситуацію під контроль ні до чого не привели: посилилась соці5

альна напруга, піднялась хвиля страйкового руху в містах, розгорнув5

ся масовий селянський рух, який охопив майже 9/10 губерній євро5

пейської частини Росії

Революційні настрої охопили і російську армію. Солдати та матро5

си втомились від війни і не хотіли воювати. Армія практично вийшла

з5під контролю командування. Розправи над офіцерами стали звичай5