Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
161
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА МЕЖІ СТОЛІТЬ
(КІНЕЦЬ XІX — ПОЧАТОК XX СТ.)
Соціальноекономічний розвиток України. Поява політичних
партій і рухів. Революція 1905–1907 років в Україні. Посилення
політичної реакції в Україні після поразки революції. Столипін
ська аграрна реформа та її здійснення в Україні. Україна в роки
Першої світової війни.
Наприкінці ХІХ — початку ХХ сто5
ліття в Україні відбувались значні еко5
номічні та соціальні зміни. В Російській
імперії, як до того в інших європейських країнах, почався процес інду5
стріалізації. Її темпи були досить швидкими. Україна стала одним з тих
регіонів, де капіталізм з 90 років ХІХ ст. став розвиватися особливо швид5
ко. На межі століть Україна перетворилась в головний вугільно5мета5
лургійний район імперії. Два нових промислових центри — Донецький
вугільно5металургійний і Криворізький залізорудний — витіснили на
другий план традиційний промисловий центр ще з XVІІІ ст.— Урал.
Протягом 60–805х років XІX століття уральські заводи збільшили
видобуток залізної руди вчетверо, а заводи України — в 158 разів. На
початок ХХ ст. Україна давала вже більше половини чавуну, близько
65 відсотків видобутку кам’яного вугілля від загального російського ви5
робництва. І взагалі, майже 21 відсоток усієї промислової продукції Ро5
сійської імперії вироблявся в Україні. На межі століть промисловість
України займала друге місце в промисловому виробництві Росії після
Центрально5Промислового району. Тут було сконцентровано
20,9 відсотків промислових підприємств країни, вироблялось більш ніж
50 відсотків сільськогосподарських машин, 40 відсотків паровозів,
81 відсоток цукру тощо.
Швидкому економічному розвитку України сприяло будівництво
залізниць. З 1890 р. по 1900 рік мережа їх збільшилась на 20 тис. км, що
дало змогу об’єднати усі найважливіші промислові центри України
і сприяло активізації внутрішньої та зовнішньої торгівлі.
На початку ХХ ст. в Російській імперії утворювалась загальна сис5
тема господарства, єдиний імперський господарський механізм. Еко5
номічні зв’язки різних територій порушували економічну замкнутість,
відокремленість національних регіонів. До кінця ХІХ ст. в Україні оста5
точно сформувалась капіталістична система.
Соціальноекономічний
розвиток України
162
Незважаючи на швидкі темпи розвитку промисловості, Росія
продовжувала залишатись переважно аграрною та досить відсталою краї5
ною. Але, як і в розвинутих європейських країнах, у Росії в процесі ста5
новлення капіталістичної промисловості сформувались класи капіта5
лістичного суспільства — промисловий пролетаріат та буржуазія. Нова
соціальна структура в наступні роки визначала політичне життя країни.
Характерною особливістю формування робітничого класу в Україні
була його висока концентрація на великих підприємствах і в промис5
лових центрах країни, що сприяло його високій організації. Так, в ме5
талургійній промисловості усі 100 відсотків робітників працювали на
великих заводах, на залізничному транспорті — 87,4 відсотка,
у вугільній — 84 відсотки, в цукровій 64,4 відсотка. У 1913 році в Ук5
раїні було 380 підприємств, на яких працювали більш ніж 500 робіт5
ників (63,8 відсотка від їх загальної кількості). Великими пролетарсь5
кими центрами стали Харків, Київ, Катеринослав, Одеса, Луганськ,
Юзівка, Маріуполь.
В умовах панування самодержавних порядків у Російській імперії,
становище робітників було важким. Відсутність політичних прав, забо5
рона створювати професійні спілки, об’єднуватись в політичні органі5
зації, супроводжувалась нестерпним економічним становищем. Робо5
чий день на більшості підприємств тривав 12–16 годин. Не було
налагоджено і системи охорони праці, техніки безпеки та медичного
обслуговування робітників. Жили вони в жахливих умовах, переважно
в бараках та землянках. Украй низькою була заробітна плата.
Особливо тяжким було становище робітників у період економічних
криз. Наприклад, глибока економічна криза 1900–1903 року призвела
до значного погіршення економічного становища робітників. Закриття
та скорочення обсягу виробництва підприємств зумовило зростання
безробіття. На багатьох підприємствах і так мізерна заробітна плата була
знижена ще на 30–40 відсотків. Зростали штрафи, побори та різні вира5
хування із заробітної плати працівників. Робітники всієї Росії були полі5
тично безправними, а в Україні вони зазнавали ще й національного
гноблення.
Україна була ареною підприємницької діяльності іноземних капі5
талістів. Донецький і Криворізький басейни, наприклад, майже пов5
ністю контролювались закордонними компаніями. Частка іноземних
акціонерних капіталів в Україні досягала 80–90 відсотків. Активно дія5
ли в Україні і російські підприємці. Вони контролювали значну части5
ну української промисловості. З нею були тісно пов’язані і більшість
петербурзьких банківських домів. Зростала чисельність української бур5
жуазії. За даними перепису 1897 року в 85ми губерніях України 40 тисяч
підприємців рідною мовою назвали українську.
163
Впровадження в економіку України іноземного та російського кап5
італу прискорило розвиток капіталізму, але створило іншу серйозну про5
блему: посилювалась експлуатація робітників, а природні багатства краї5
ни нещадно грабувались.
Характерною рисою української економіки було те, що тут розви5
валась здебільшого видобувна промисловість. На той час в Україні ви5
роблялись лише сільськогосподарські машини та інвентар, локомоти5
ви. В основному готові вироби завозились в Україну з Росії. У 1913 році
Україна вивозила до Росії 70 відсотків сировини і лише 15 відсотків її
промислових потужностей працювали на виготовлення готової про5
дукції. Це створювало серйозну диспропорцію в промисловому розвит5
ку України.
Як уже говорилось, не дивлячись на стрімкий промисловий розви5
ток, Україна залишалась переважно аграрним краєм. Так, якщо в Англії
міське населення становило 79 відсотків, в Німеччині — 56 відсотків,
то в містах України проживало всього 12 відсотків населення. Основна
маса українського населення жила в селах та займалась сільським гос5
подарством. Тому головним в суспільному житті продовжувало залиша5
тись аграрне питання.
На початку ХХ ст. капіталістичні відносини стали невід’ємною ри5
сою поміщицького господарства. На правобережних землях України
головним напрямком спеціалізації капіталістичного поміщицького гос5
подарства стало вирощування та переробка цукрового буряку — цукро5
ва промисловість. Степові райони України поступово перетворились
в регіон ринкового землеробства, звідки зерно вивозилось частково
у внутрішні губернії Росії, але в основному — за кордон.
У ці роки Російська імперія займала друге місце в світі по експорту
зерна, при цьому 9/10 пшениці — основної зернової культури — виво5
зилось з України. Товарне господарство вели нечисленне дворянство та
заможні селяни, які зуміли перетворити свої господарства на великі
сільськогосподарські підприємства.
У сільському господарстві України знайшли прояв дві тенденції: аме5
риканського (фермерського) і прусського (буржуазно5поміщицького)
шляхів розвитку.
Розвиток капіталізму в сільському господарстві України відбувався
нерівномірно. Інтенсивно він проходив на Правобережжі, а найбільш
глибоко капіталістичні відносини проникли на південь України. Це
пояснюється тим, що там широко використовувалась більш дешева най5
мана праця сезонних робітників, швидше впроваджувались сільсько5
господарські машини, менше було залишків кріпосництва. На Лівобе5
режжі ширше використовувалась феодальна система відробітку, що
негативно відбивалось на соціальному становищі селян. На селі значно
164
прискорився процес соціальної диференціації селянства. Земля та за5
соби виробництва зосереджувались в руках заможних селян. Більшість
же селян страждала від малоземелля і безземелля. У 1905 році частка
незаможних серед селянства складала близько 56 відсотків.
Тяжкі умови життя селянства, збереження великого поміщиць5
кого землеволодіння, вплив революційної боротьби робітничого
класу сприяли активізації селянського руху. Але він мав стихійний
та розрізнений характер. Уже на початку 1900 року відбулись
селянські виступи в Київській та Подільській губерніях. Селяни
самочинно захоплювали поміщицькі землі, вирубували ліси, розо5
рювали сіножаті, вимагали повернення «відрізків». Селянський рух
охопив майже всю Україну, але найбільшого розмаху набув на Правобе5
режжі. У 1902 році селянські виступи в більшості повітів Полтавської та
Харківської губерній переросли в збройні сутички з поліцією
та військами. У травні 1901 року в Полтавській губернії селяни роз5
громили 40 поміщицьких маєтків. Повстання було жорстоко приду5
шене за допомогою війська. Всього в Україні у 1902 році відбулося
320 селянських виступів, що охопили 556 сіл, а впродовж 1903–
1904 років — 411 виступів, в яких взяло участь 439 сіл. Революційні
настрої селян наростали під впливом революційних партій, які прово5
дили агітаційну роботу в селянських масах, закликаючи їх на боротьбу
з самодержавством.
Кінець ХІХ — початок ХХ ст. харак5
теризувався піднесенням національного,
ліберально5демократичного та револю5
ційного рухів.
Активізація політичної діяльності ліберальної української буржу5
азії була викликана її невдоволенням своїм становищем і правами
в Російській імперії, прагненням реформ. Ліберально5демократичний
рух України мав чітко окреслений опозиційний характер і розвивався
головним чином в рамках земських установ. За своїм соціальним скла5
дом цей рух був неоднорідним. Його активними учасниками були пред5
ставники ліберальної буржуазії, поміщики, агрономи, землеміри та вчи5
телі. Ліберали добивались розширення прав земств, надання політичних
свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків у законодавстві, заборони
тілесних покарань, як феодального пережитку, що ганьбило країну, скли5
кання загальноросійських Установчих зборів для розробки конституції,
допущення української мови в сферу освіти, культури та державних зак5
ладів. Для досягнення своїх планів ліберали користувались виключно
легальними формами боротьби: писали петиції та звернення до царя та
уряду. Методи діяльності були різними: з’їзди, літературна діяльність,
випуск газет тощо.
Поява
політичних партій
і рухів
165
Національно5ліберальний рух в Україні в цілому не мав масового
характеру. Ліберальна і демократична інтелігенція не змогла приверну5
ти на свій бік селян та робітників, які вели боротьбу за свої класові інте5
реси. Найбільш сильним і впливовим в Україні був ліберальний рух на
Чернігівщині, Полтавщині і Харківщині.
Поряд з культурно5просвітницькою діяльністю в українському на5
ціонально5визвольному русі на початку ХХ ст. почали утворюватися
справжні політичні організації. Виникли перші партії, що діяли в різ5
них регіонах України і виступали від імені тих чи інших соціальних верств
українського населення.
Наприкінці 1899 року з ініціативи університетського громадівсько5
го гуртка у Харкові, яким керував Д. Антонович, було створено Рево5
люційну Українську партію (РУП). Своєю метою вона ставила створен5
ня політично незалежної України. У програмних документах цієї партії
підкреслювався аграрний характер української нації і головною рушій5
ною силою майбутньої революції називалось селянство. У своїй діяль5
ності РУП опиралась на студентів, семінаристів, вчителів, інших пред5
ставників української інтелігенції, робітників ряду підприємств. На
першому етапі свого існування РУП об’єднала практично всіх радикаль5
но налаштованих представників української інтелігенції.
Програмний документ партії — брошура «Самостійна Україна» —
була написана харківським адвокатом Миколою Міхновським і видана
у 1900 р. у Львові. Головне гасло цієї програми — «Україна — для ук5
раїнців». Від нього незабаром більшість діячів РУП відмовились в зв’язку
з її «націоналістичними тенденціями».
РУП не вдалося знайти широкої підтримки в масах. Її місцеві органі5
зації гурткового типу були малочисельні та слабо зв’язані одна з одною.
Через неоднорідність соціального складу партія так і не змогла прийня5
ти програму та статут. Найбільш діяльною виявилась соціал5демокра5
тична течія, яка зробила ставку на робітничий клас і віддавала перевагу
автономії, а не самостійності України.
І з’їзд РУП відбувся у грудні 1902 року в Києві. В тому ж році від
РУП відкололась група під проводом М. Міхновського, а в 1903 році —
група Б. Ярошевського. Перша перетворилася згодом в Українську на5
родну партію (УНР), а друга проголосила себе Українською соціалістич5
ною партією (УСП). Обидві партії в умовах наростання революційної
хвилі прийшли до занепаду.
У 1904 році, під час спроби провести у Львові свій ІІ з’їзд, РУП роз5
палася остаточно. Частина її членів під керівництвом М. Меленевсько5
го на початку 1905 року утворили Українську соціал5демократичну
спілку (Спілку). Програма «Спілки» з основних питань стратегії та такти5
ки збігалась з поглядами поміркованих членів РСДРП, за якими закрі5
166
пилась назва «меншовики». «Спілка» злилась з меншовицькими органі5
заціями на правах автономної обласної організації, яка мала працюва5
ти з робітниками, що розмовляли українською мовою. В часи рево5
люції 1905–1907 рр. чисельність «Спілки» досягла 6 тис. членів. Це була
найбільш чисельна політична партія в Україні. Особливою підтрим5
кою вона користувалась серед залізничників і сільськогосподарських
робітників.
Інша частина РУП, в керівному ядрі якої були В. Винниченко,
С. Петлюра та М. Порш, у грудні 1903 року утворили Українську
соціал5демократичну робітничу партію (УСДРП). Восени 1904 року
виникла Українська демократична партія (УДП) на чолі з А. Потоць5
ким та Є. Чикаленком. За соціальним складом і поглядами українські
демократи в той час були близькими до російської партії конститу5
ційних демократів (кадетів). Пізніше від неї відокремилась Україн5
ська радикальна партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінчен5
ком, С. Єфремовим, Д. Дорошенком. Обидві партії виступали за
конституційну монархію в Росії з загальнодержавним парламентом та
окремим українським сеймом, за надання широких автономних прав
Україні, за проведення нової земельної реформи. Серед програмних
вимог українських демократів слід назвати: впровадження українсь5
кої мови в усіх освітніх і державних структурах, надання політичних
свобод (свободи слова, друку, зборів, об’єднань, страйків), ліквідація
станового поділу населення, відокремлення церкви від держави, пе5
редача державних, монастирських та удільних земель у розпоряджен5
ня крайових установ, восьмигодинний робочий день, державне стра5
хування, охорона праці, передача капіталістичних підприємств
в крайову власність з подальшою передачею їх під контроль робітників.
У грудні 1906 році ці партії об’єднались в єдину Українську радикаль5
но5демократичну партію. До Ради партії увійшли Б. Грінченко,
С. Єфремов, Ф. Матушевський, М. Левицький, Є. Чикаленко. Як
пізніше визнавав Є. Чикаленко, його партія не мала великого успіху
в українському суспільстві.
Політичні партії створювались і в західній Україні. У 1890 р. з ініціа5
тиви І. Франка та М. Павлика в Галичині було засновано Українсько5
Руську радикальну партію. Головна вимога партії — надання селянам
якомога більше землі без викупу. Партія видавала для селян газети
«Хлібороб» та «Громада». Великої уваги радикали надавали пропаган5
дистській роботі в народних читальнях, завоюванню громадянських
свобод.
У 1896 році виникла Буковинська організація соціал5демократів, яка
увійшла до складу Австрійської соціал5демократичної партії. У 1899 році
утворилась соціал5демократична партія в Галичині.
167
Як і на сході України, разом з ліворадикальними політичними пар5
тіями на західноукраїнських землях поступово формувались і буржуазні
партії. Основною партією цього напряму в Галичині стала заснована
у 1899 році Національно5демократична партія, яка виступала за авто5
номію Галичини в складі Австро5Угорщини. На Буковині партія з ана5
логічною назвою та програмою з’явилась лише у 1907 році, проте вона
досить швидко привернула до себе симпатії багатьох людей. У 1906 році
сформувалась Радикальна партія. Правими партіями, що виявляли по5
вну лояльність Австро5Угорщині і католицькій церкві, були «Русько5
католицький союз» і Руська народна партія.
Досить впливовим в краї був і москвофільський рух, що орієнтував5
ся на Російську імперію. Організації москвофілів діяли в Галичині,
в Буковині і в Закарпатті.
Якщо в Східній Україні національні партії виникали і розвивались
під впливом і в безпосередньому зв’язку з загальноросійським політич5
ним рухом і відбивали «російську» дійсність, то в Західній Україні вони
стали складовою частиною політичних процесів, які відбувались в Ав5
стро5Угорщині.
Національні партії Східної України були набагато слабкішими, ніж
загальноросійські, не такими масовими та впливовими. Слабкість на5
ціональних партій свідчила про невисоку організованість власних полі5
тичних кіл, які представляли основні соціальні групи населення україн5
ського суспільства. Місцеві поміщики, наприклад, взагалі не створили
своєї політичної організації. Більшість з них підтримували російських
чорносотенців і стояли на позиціях монархізму.
Серед загальноросійських партій, які діяли в Україні, найбільш
впливовою була Російська соціал5демократична робітнича партія
(РСДРП), яка виникла на межі ХІХ–ХХ століть. В промислових регіонах
України діяла широка мережа соціал5демократичних організацій і гуртків.
Програма партії базувалась на соціалістичному вченні Карла Мар5
кса. Сама партія прагнула стати виразником інтересів класу промисло5
вого пролетаріату, що невпинно зростав і набирав силу. РСДРП, фор5
мально заснована у 1898 році, на ІІ з’їзді у 1903 році розділилась на дві
фракції — «більшовиків» і «меншовиків». Різниця між ними була в так5
тиці. На ІІ з’їзді була прийнята І програма РСДРП, яка складалася
з двох частин: програми5мінімум і програми5максимум. Програма5
мінімум визначала найближчі завдання партії на етапі буржуазно5де5
мократичної революції: у сфері політичних перетворень — ліквідацію
самодержавства і встановлення демократичної республіки; в робітни5
чому питанні — 85ми годинний робочий день; в селянському — по5
вернення селянам «відрізків» землі, відміна викупних платежів. Про5
грама5максимум передбачала встановлення диктатури пролетаріату
168
і, таким чином, перетворювала партію в радикальну і, навіть, екстреміст5
ську організацію. Така мета виключала поступки і компроміси, співро5
бітництво з представниками інших громадських і політичних органі5
зацій. Лідерами партії РСДРП в Україні були М. Скрипник,
Г. Петровський, Артем (Сергєєв).
В Україні у 1907 році нараховувалось 494 тис. більшовиків і до
10 тис. меншовиків. Напередодні Першої світової війни партійні групи
і організації цієї партії діяли більш ніж в 50 населених пунктах і мали
значний вплив на робітників заводів і фабрик.
У 1901 році виникла партія соціалістів5революціонерів (есерів). Вона
об’єднала тих, хто вважав себе нащадками революційних народників.
Головним завданням члени партії вважали революціоналізацію селянст5
ва. Очолив партію В. Чернов. Головна програмна вимога — передача всієї
землі тим, хто її обробляє, «соціалізація» землі, тобто ліквідація при5
ватної власності на землю і передача її в користування общинам. Есери
виступали за повалення самодержавства. Крім організаційної та ідео5
логічної роботи есери широко застосовували тактику індивідуального
терору стосовно царського чиновництва. Для організації і здійснення
терористичних актів есери створили «Бойову організацію». За період з
1902–1914 рр. есерами було вбито 1200 представників влади. Соціаль5
ний склад партії був дуже строкатий, що створювало певні труднощі в 5
розробці єдиної програми і призводило до розколів і утворення нових
неонародницьких партій як правого, так і лівого напрямів. Осередки
цієї партії діяли в усіх українських губерніях. Відомим діячем есерівсь5
кої партії в Україні був В. Дорошенко.
Всього в Російській імперії існувало близько десяти різних соціаліс5
тичних і дрібнобуржуазних партій. До цього типу організацій можна
віднести партію анархістів, яка також користувалась певним впливом
і мала свої відділки, особливо значні на півдні України. Вона також займа5
лась проведенням терористичних актів. Саме в Катеринославський губер5
нії почав свою політичну діяльність Нестор Махно — відомий анархіст
і «батько» повстанської селянської армії в роки громадянської війни.
Буржуазія і поміщики в той час ще не відчували потреби мати свої
політичні партії.
На початку ХХ ст. революційний рух охопив різні класи і верстви
населення. Складне внутрішньополітичне становище в Російський
імперії посилила війна з Японією, яка розпочалась у січні 1904 року.
Після цілої низки важких поразок на суші та на морі Росія в 1905 році
уклала з Японією мир в місті Портсмуті (США), поступившись півден5
ною частиною острова Сахалін. Незважаючи на порівняно незначні те5
риторіальні втрати, війна остаточно підірвала авторитет самодержавної
влади в Росії.
169
Початок революційним подіям по5
клала трагедія 9 січня 1905 року в Санкт5
Петербурзі. В цей день царськими
військами була розстріляна мирна маніфестація робітників. Було вбито
більш ніж 200 осіб і кілька сотень поранено. Обурення робітників
не знало меж. Наступного дня 125 тисяч робітників російської столиці
оголосили страйк. Незабаром революційні події охопили всю Російсь5
ку імперію.
Виступи російських робітників і демократичної інтелігенції були
активно підтримані в Україні. У січні—лютому 1905 року страйкували
робітники всіх основних промислових районів України — Катерино5
слава, Горлівки, Юзівки, Єнакієво, Маріуполя, Житомира, Бердичева.
Весною 1905 року почались селянські заворушення. В першій по5
ловині 1905 року рух селянського протесту охопив половину усіх повітів
України. Знову запалали поміщицькі маєтки. Протягом січня–лютого
1905 року в Україні відбулося близько 130 селянських виступів, в квітні —
250, в травні — 953, в червні — близько 500.
Революційні події наростали та набували дійсно всенародного ха5
рактеру. Революційні рухи робітників і селян підтримала передова час5
тина демократичної інтелігенції, міського населення, студентство, уч5
нівська молодь.
Революційний рух охопив й армію. Одним з найяскравіших епізодів
революції 190551907 років в Росії стало повстання на броненосці «По5
тьомкін». Повстання спалахнуло стихійно. 14 червня року повсталі мат5
роси перебили офіцерів і підняли над броненосцем червоний прапор.
«Потьомкін» прибув в Одеський порт, де до нього приєднався бронено5
сець «Георгій Побєдоносець». Повсталі матроси обох броненосців вирі5
шили об’єднатись зі страйкуючим одеським пролетаріатом. Але офіце5
ри «Георгія Побєдоносця» посадили його на мілину. «Потьомкін»
змушений був відійти до румунського порту Констанца за вугіллям
і провіантом. Там повсталі моряки обнародували (за допомогою лідера
румунських соціал5демократів Х. Раковського) два документи — «До
всього цивілізованого світу» і «До всіх європейських урядів».
Через деякий час команда броненосця вимушена була здатися ру5
мунським властям. Моряки висадилась на берег і були інтерновані,
а корабель повернувся в Росію. Частина потьомкінців осіла в Румунії,
інші емігрували за океан. Незважаючи на невдачу, повстання на броне5
носці «Потьомкін» мало велике значення. Це був перший масовий вис5
туп у збройних силах Російської імперії, перший випадок переходу
військової частини на бік революції.
До жовтня 1905 року страйковий рух переріс в загальноросійський
політичний страйк. В Україні страйкувало 120 тисяч осіб. Основні гас5
Революція
1905–1907 років в Україні
170
ла страйку: 85годинний робочий день, запровадження демократичних
свобод, скликання Установчих зборів тощо. В Катеринославі, Харкові,
Одесі відбулись барикадні бої та зіткнення між страйкарями і царськи5
ми військами. Для керівництва революційним рухом робітників стали
утворюватись страйкові комітети боротьби, які об’єднували представ5
ників різних партій.
Царизм втрачав контроль над ситуацією. В цих умовах Микола ІІ
вимушений був піти на серйозні поступки аби знизити напруження ре5
волюційної боротьби в країні і зберегти самодержавну владу. 17 жовтня
він підписав Маніфест, яким «дарував» народу громадянські свободи —
недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Було зробле5
но рішучий крок до конституційної монархії, замість самодержавства
декларувалося скликання законодавчої Державної Думи, тобто російсь5
кого парламенту. Передбачалось залучити до участі в Думі «ті класи на5
селення, які зараз зовсім позбавлені виборчих прав, сприяючи, таким
чином, подальшому розвитку засад загального виборчого права…».
Маніфест являв собою фактичну капітуляцію правлячих кіл Російсь5
кої імперії перед вимогами мало не всіх верств суспільства модернізува5
ти існуючий політичний лад. Публікація Маніфесту призвела до пере5
групування політичних сил. Ліберали із задоволенням зустріли Маніфест
17 жовтня. Вони закликали припинити революційну боротьбу та по5
класти надії на Думу.
Задовольнившись поступками, буржуазія організувалась в політичні
партії кадетів та октябристів («Союз 17 октября»). Октябристи на чолі
з О. Гучковим, М. Родзянко та ін. представляли інтереси великої бур5
жуазії та основної частини поміщиків. Партія октябристів об’єднала
прихильників сильної монархічної влади. Очолювані П. Мілюковим
і П. Струве кадети були прихильниками створення конституційної пар5
ламентської монархії, виступали за забезпечення демократичних сво5
бод, за законодавче вирішення «робітничого питання». Партія консти5
туційних демократів відбивала інтереси російської буржуазії, частини
поміщиків та інтелігенції. На дещо схожих з кадетами позиціях стояла
Українська демократично5радикальна партія.
За продовження революції виступали революційні партії — більшо5
вики та ліві есери. Більшовики вважали, що «Маніфест» надає свободи
народу лише на папері та закликали населення до зброї. Повільна реалі5
зація положень Маніфесту та активна пропагандистська діяльність ре5
волюційних партій активізували революційну боротьбу робітників і се5
лян. Обіцянки царського уряду не заспокоїли населення, частина
якого перейшла до збройної боротьби. У середині листопада 1905 р.
відбулось повстання моряків Чорноморського флоту в Севастополі,
очолене лейтенантом П. Шмідтом. В тому ж листопаді спалахнуло