Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
141
ставляв інтереси поляків і українців краю, і підтримував інтереси по5
ляків.
Австрійський уряд прагнув зберегти феодальні порядки і затримати
розвиток промислового виробництва. Завдяки такій політиці австрій5
цям вдавалось зберігати становище українських земель як своїх
внутрішніх колоній, тому протягом перших десятиліть ХІХ століття
промисловість в краї практично не розвивалась.
Основною галуззю економіки залишалось сільське господарство.
Землі були в руках поміщиків, що було причиною жорстокої експлуа5
тації селянства. Вся орна земля поділялась на панську (домініаль5
ну) і селянську (рустинальну). За користування землею селяни виму5
шені були відробляти панщину, а також сплачувати велику кількість
державних податків і повинностей.
У ХІХ столітті поміщицькі господарства, орієнтовані на ринок, ста5
ли збільшувати свої землі за рахунок скорочення селянських земельних
наділів. Таким чином, до 405х років селянські наділи зменшились на
30 відсотків. Малоземелля, ручна праця, виснажена земля, падіння вро5
жайності часто призводили до голоду, епідемій, створювали жахливі умо5
ви життя. Економічний гніт супроводжувався національним гнобленням.
У першій половині ХІХ століття на західноукраїнських землях, під
впливом революційної боротьби в Європі, активізувався суспільно5полі5
тичний і національно5визвольний рух.
Австрійський уряд проводив політику денаціоналізації і асиміляції
українського населення західноукраїнських земель. Заборонялось ви5
користання української мови в офіційних закладах. Під контроль
польського католицького духовенства були передані початкові школи,
які, таким чином, стали центрами полонізації. Полонізувалась україн5
ська шляхта. Світської української інтелігенції майже не було. Націо5
нальну інтелігенцію представляло переважно греко5католицьке духовен5
ство — єдина соціальна група, що мала право на вищу освіту. У 1816 році
в Перемишлі священик Іван Могильницький заснував релігійне това5
риство «Товариство галицьких греко5католицьких священиків», яке зай5
малось освітньою діяльністю та видавало українською мовою релігійну
літературу. Великий внесок у розвиток шкільної справи зробив галиць5
кий митрополит Михайло Левицький. Діячі західноукраїнського націо5
нального відродження традиційно називали себе русинами, а свою мову
та церкву — «руською». Поняття «русин», «руський» означали західно5
український.
Носієм української культури, мови, побутових традицій залишалось
селянство. Посилив протидію колонізаторським процесам рух оп5
ришків. Зростав інтерес до минулого. Активізація національного руху
дозволила по новому оцінити роль народних мас в історії. Народ роз5
142
глядався єдиним носієм справжніх ідеалів економічного і соціального
життя. Почалось наукове дослідження української мови, була складена
українська граматика. Зріс інтерес до усної народної творчості.
У 1833 році у Львові утворилась таємна «Спілка друзів народу», яка
згодом увійшла до складу «Товариства вільних карбонаріїв». Метою цієї
організації було збройне повстання проти монархії і встановлення на
території колишньої Речі Посполитої буржуазно5демократичної респуб5
ліки. «Спілка» передбачала ліквідацію шляхетських привілеїв, звільнен5
ня селян від панщини і передачу їм землі.
Значний внесок у розвиток української мови, культури, в пропаганду
визвольних ідей внесли члени створеного в 305х роках у Львові гуртка
«Руська трійця». Ця напівлегальна демократично5просвітницька й літе5
ратурна організація діяла у Львові у 1833–1834 рр. Учасниками її були
студенти духовної семінарії та Львівського університету. Керівниками
організації були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.
«Руська трійця» об’єднала навколо себе однодумців, які ставили за 5
мету розповсюдження масової української національної свідомості
і впровадження української мови і культури в усі сфери суспільного
життя. З самого початку існування «Руської трійці» її діяльність була
тісно пов’язана з потребами народу. Головним своїм завданням вони
вбачали виховання свідомості українців, розвиток української літера5
тури і всього українського суспільства. Важливу роль вони відводили
залученню народної культури в розвиток загальнонаціонального су5
спільного руху. З цією метою члени гуртка здійснювали «ходіння в на5
род», записували народні пісні і перекази, слова і вислови, якими кори5
стувались прості люди. Своєю діяльністю члени гуртка намагались
довести, що українці живуть на своїй рідній землі і мають право на власну
історію і культуру.
У 1834 році гурток підготував альманах «Зоря». Головна ідея альма5
наху — показати героїчне минуле, переосмислити його і використати
для рішення сучасних проблем українського народу. Цензура заборо5
нила видання альманаху, але це не зупинило членів гуртка. У 1836 році
у Угорщині було видано альманах «Русалка Дністрова» — першу
в Західній Україні книжку українською мовою. До книги увійшли на5
родні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні та науково5історичні
твори, в яких відстоювались ідеї єдності західноукраїнських земель
з усією Україною, важливості вивчення історичного минулого, розпов5
сюдження української мови і культури в усіх українських землях. Уряд
відразу зрозумів небезпеку появи книги для колоніального режиму. Відра5
зу після видання весь тираж альманаху було конфісковано, його авторів
уряд визнав неблагонадійними. Видання «Русалки Дністрової» стало вер5
шиною діяльності організації «Руська трійця». Скоро вона розпалась, але
143
в історії залишилась як перша спроба народу Західної України заявити
«про своє існування, про свою національну гідність».
У 1848 році австрійський уряд, наляканий революційними подіями
в Європі і активізацією польського визвольного руху, видав указ про
відміну кріпацтва. Але революційні події не обминули Австрію.
2 травня 1848 року у Львові була утворена Головна Руська Рада, яка
стала виконувати функції українського національного уряду. До її скла5
ду входили представники львівської української інтелігенції, очолювані
авторитетними керівниками — громадськими діячами Г. Якимовичем
і М. Куземським. В містах створювались окружні Ради. Організовува5
лись збройні формування — загони січових стрільців.
Члени Ради склали петицію до австрійського імператора, яку підпи5
сали 200 тисяч українців. В петиції обґрунтовувалась правомірність дер5
жавницьких вимог українців Галичини, держава яких за часів Данила
Галицького і його нащадків в ХІІІ столітті була однією з найсильніших
в Східній Європі.
У червні 1848 року українські делегати взяли участь в Слов’янсько5
му конгресі в Празі, де продовжували відстоювати самобутність україн5
ського народу і його право мати власну державу. У тому ж році у Львові
зібрався «Собор руських вчених», на якому було проголошено рівність
української мови серед інших слов’янських мов. Одночасно була утво5
рена «Галицько5Руська Матиця» — культурно5просвітницьке товари5
ство, яке мало займатися питаннями шкільної освіти українського на5
селення.
Найбільших успіхів українська національна революція досягла
в культурно–освітній діяльності. 15 травня 1848 року вийшов перший
номер газети «Зоря Галицька». У Львівському університеті була створе5
на кафедра української мови і літератури, яку очолив Яків Головаць5
кий. В жовтні у Львові відбувся з’їзд «письменників і прибічників на5
родної освіти».
Під час революційних подій 1848–1849 років активізувався націо5
нальний рух і на Буковині, де народний бунтар Лук’ян Кобилиця очо5
лив боротьбу народних мас за політичну автономію краю. Таким чином
революційна ситуація 1848 року допомогла українцям на західних зем5
лях виступити з національними вимогами, усвідомивши себе як окрема
нація.
Згодом посилення реакції, яке охопило усі сторони життя, призве5
ло до згортання політичних реформ на західно5українських землях. Ав5
стрійський парламент розігнали, конституцію скасували, українським
землям повернули старий адміністративний устрій. Припинила свою
роботу Головна Руська Рада (в 1851 році вона змушена була проголоси5
ти про саморозпуск).
144
Криза феодально5кріпосницького
ладу досягла у 1859–1861 роках свого апо5
гею, що виявилось, перш за все, у ката5
строфічному відставанні Російської імперії від країн Заходу, в ганебній
поразці Росії в Кримській війні, в зростанні селянських повстань і за5
ворушень.
Необхідність відміни кріпосного права розуміли і революційно5де5
мократична інтелігенція, і молода буржуазія, і значна частина дворян5
ства. У необхідності реформ був переконаний і російський імператор
Олександр ІІ, який добре усвідомлював, що альтернативою реформам
може бути лише селянська революція. Йому належать слова, суть яких
зводиться до думки, що уряд повинен відмінити кріпосне право зверху,
не чекаючи, поки його відмінять народні маси знизу. Для розробки про5
екту реформи у 1857 році указом царя була створена Таємна (пізніше
перейменована в Головну) Комісія, до складу якої входили поміщики
як прибічники, так і противники реформи. Безумовно, при розробці
проекту реформи, перш за все, враховувалися інтереси дворян. Про це
відверто заявив Олександр ІІ у січні 1861 року на засіданні Державної
ради: «Я переконаний, панове, що при розгляді проекту, поданого до
Державної ради, ви погодитесь, що все, що можна було зробити для за5
хисту інтересів поміщиків — зроблено». 19 лютого 1861 року Олександр
ІІ підписав «Маніфест» про відміну кріпацтва.
У «Маніфесті» реформа характеризувалася як «добровільне пожерт5
вування шляхетного дворянства, як благоденство для народу». На5
справді, охороняючи інтереси поміщиків, уряд запропонував грабіж5
ницький документ, який привів до розорення мільйонів селянських
господарств. Не дивно, що підписаний царем 19 лютого маніфест було
обнародувано тільки 7 березня. Уряд розумів, що селяни чекають іншої
реформи і його лякали можливі селянські заворушення. Тому напере5
додні проголошення маніфесту в українські повіти було введено додат5
кові військові підрозділи. Як і передбачалось, проголошення маніфесту
не викликало захвату серед селян. Великий документ був написаний
в такому важкому бюрократичному стилі, що більшість селян його вза5
галі не зрозуміли, а ті, що зрозуміли, були глибоко розчаровані і відчули
себе обдуреними.
З моменту підписання маніфесту селянин отримував особисту сво5
боду («відкріплявся від землі») і громадянські права. Відтепер він мав
право вільно розпоряджатись своїм майном, займатися торгівлею чи
промислами, відкривати своє підприємство, підписувати угоди від сво5
го імені тощо. Іншими словами, селяни стали юридичними особами.
Але запропонована селянам реформа зберігала феодальні пережит5
ки. Так, власниками більшої частини землі в державі залишились
Реформи 6070х років
в Росії і Україні
145
поміщики. В особисте користування селянам передавалась лише зем5
ля, на якій була розташована його садиба з господарськими будівлями.
Що стосується польових наділів, то їх селяни зобов’язані були викупи5
ти у поміщиків. Протягом 20 років селяни вважались «тимчасовозобо5
в’язаними» і повинні були залишатися у поміщиків, а за користування
їх землею повинні були, як і раніше, відробляти панщину, або сплачу5
вати оброк.
Щоб поміщики не постраждали від реформи держава сплатила їм
80 відсотків вартості землі, що отримали селяни. Іншими словами, держа5
ва надала селянам кредит для придбання землі. Протягом 49 років (до
1910 року) селяни мали розрахуватися з державою, сплачуючи при цьому
ще й 6 відсотків кредиту щорічно. В результаті селяни сплатили за зем5
лю суму, яка майже в три рази перевищувала її реальну вартість. Вихо5
дило, що селяни заплатили не лише за землю, але і за своє визволення.
Розподіл земель серед селянства враховував місцеві особливості.
Орна земля розподілялась на три категорії: чорнозем, нечорнозем, сте5
повий ґрунт. Зазвичай селянські наділи в двох останніх категоріях,
гірших за якістю, були більшими (від неродючої землі та за хороші гроші
поміщики залюбки звільнялись), зате в чорноземних регіонах, таких як
Україна, були меншими. В результаті реформи 1861 року селяни на Ліво5
бережжі і Півдні України втратили майже третину своїх наділів (ту час5
тину землі, яку у селян відібрали поміщики, називали «відрізками»).
Якщо до реформи 1861 року середній розмір селянських наділів дорів5
нював 4,4 десятини землі на ревізьку душу, то після реформи він скоро5
тився до 3,4 десятини. Зменшуючи селянські наділи, поміщики стави5
ли селян в економічну залежність. Селяни змушені були звертатися за
допомогою до поміщика, таким чином потрапляли в нову кабалу.
Поміщики, особливо в Україні, від реформи 1861 року виграли. Вони
зберегли за собою кращі, родючі землі, а гірші за завищеними цінами
збували селянам. Поміщики привласнювали ліси, луки, водоймища,
те, що раніше вважалось загальною власністю. Віднині селяни виму5
шені були орендувати ці землі у поміщиків на кабальних умовах. Пере5
розподіляючи землю, поміщики змушували селян переїжджати з насид5
жених місць, що також призводило до додаткових витрат і так бідних
селян. В результаті селяни Лівобережної і Південної України постраж5
дали від реформи значно більше, ніж російські селяни.
Трохи інша ситуація склалася на Правобережжі. Тут, з метою при5
вернення на свій бік у боротьбі з польською шляхтою українського се5
лянства, уряд надав їм наділи землі, які були майже на 18 відсотків
більшими, ніж їх мали селяни до 1861 року. Але виграш правобережних
селян був сумнівним, так як за більші за розміром наділи вони і платити
вимушені були більше.
146
Після реформи зберігався і такий пережиток феодалізму, як сільська
община. В її обов’язки входив контроль за суворим дотриманням селя5
нами своїх зобов’язань перед поміщиком. Згідно з існуючим положен5
ням з поміщиком розраховувався не окремий селянин, а вся община
в цілому. Щоправда, на відміну від Росії, де близько 95 відсотків селян
жили общинами, в Україні більшість селянських господарств
(80 відсотків на Правобережжі і майже 70 відсотків на Лівобережжі) от5
римали індивідуальне право на землю і несли особисту відповідальність
за сплату боргу за неї. Така ситуація сприяла формуванню у українсько5
го селянства ставлення до землі як до своєї власності, що відрізняло ук5
раїнських селян від російських.
Реформа торкнулась і державних селян, які становили майже поло5
вину усіх селянських господарств України. Вони і до реформи жили знач5
но краще кріпаків, мали у своєму розпорядженні більше землі, над ними
не було влади поміщиків. Реформа 1861 року і закон 1866 року звільня5
ли державних селян швидше і на умовах більш вигідних, ніж кріпаків.
Одночасно зі свободою державні селяни отримали більші земельні наді5
ли, при цьому сплачували за них меншу платню, ніж кріпаки. Державні
селяни зберегли за собою усі землі, які були у них до 1861 року — близь5
ко до 8 десятин землі на ревізьку душу в малоземельних губерніях. Спла5
тили вони за землю лише на 45 відсотків більше від її реальної вартості.
Розраховувалась ця категорія селян з державою за землю вже у 1886 році
(поміщицькі селяни — тільки в 1906 році). Уряд був зацікавлений в роз5
витку товарного господарства на селі і тому надавав пільги і підтримку
державним селянам.
Не дивно, що селяни, особливо кріпаки, умовами реформи задово5
лені не були. У відповідь на «поміщицьку милість» по селах України
прокотилась хвиля селянських заворушень. Правда, на Лівобережжі
і на Півдні України селянських виступів було порівняно небагато. Зате
на Правобережжі, де ще жива була пам’ять про гайдамаків, і де відчутна
була ворожнеча між православним українським селянством і католиць5
кою польською шляхтою, незначні місцеві конфлікти часто перероста5
ли в серйозні збройні протистояння. Тільки протягом березня—травня
1861 року на Правобережній Україні відбулось 463 селянських виступи.
Селянські заворушення охопили значну територію і мали масовий ха5
рактер. Основними формами протесту були і припинення виконання
феодальних повинностей, вирубка поміщицьких лісів, потрава посівів
тощо. Селяни виступали під гаслом «Свобода без будь5яких зобов’язань
перед поміщиком». Селяни вважали землю своєю і платити або відроб5
ляти за неї поміщику вони не бажали.
Новий спалах класової боротьби відбувся навесні 1862 року, коли
уряд розпочав реалізацію реформи. 1,5 млн. українських селян відмо5
147
вились підписувати уставні грамоти. Значною активністю відрізнявся
1863 рік, коли відбулося 509 селянських виступів. Але повстання завж5
ди швидко придушували і селяни повертались до своєї нелегкої праці
в нових умовах.
Після скасування кріпосного права гостро постало питання про ре5
форму управління, впровадження законності і порядку в адміністратив5
ну діяльність. Таким чином, селянська реформа 1861 року поклала по5
чаток реформуванню внутрішнього устрою Російської імперії. Протягом
60–705х років уряд провів ряд реформ в галузі управління, освіти, суду,
а також в військовій і фінансовій сферах.
У 1864 р. була проведена земська реформа, під час якої було створено
систему місцевого самоврядування — земські збори і земські управи,
як виконавчі органи під зверхністю дворянства. На Лівобережній Украї5
ні було створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. Органа5
ми самоврядування у земських управах були губернські і земські збори,
виконавчими органами — губернські та повітові земські управи. Вибо5
ри відбувалися за майновим цензом на три роки. На Правобережній
Україні земське самоврядування було запроваджене тільки у 1911 р.
Земства займалися упорядкуванням доріг, організацією медичної
допомоги, утриманням народних шкіл, бібліотек, пошти, збирали ста5
тистичні дані, організовували сільськогосподарські виставки. Земства
сприяли розвитку аптечної справи в Україні: на свої кошти відкривали
аптеки, закупали і вивозили лікувальні засоби. Ліки в земських аптеках
були доступними для усіх верств населення.
Створення земської системи самоврядування свідчить про оформ5
лення виборної структури в бюрократичній системі управління. Про5
водячи цю реформу, царизм прагнув послабити революційно5демокра5
тичний рух в країні шляхом привернення на свій бік лібералів, які, на
думку уряду, замість того, щоб критикувати політику царизму, повинні
були допомогти йому, працюючи в державних органах місцевого само5
врядування. Уряд також розраховував перекласти на плечі місцевих
органів самоврядування ряд невирішених царизмом економічних та
соціальних проблем. Хоча земства мали обмежену компетенцію, вони
стали осередками формування ліберальної опозиції самодержавству.
У земствах працювали сотні національно5свідомих українців: вчи5
телями, лікарями, ветеринарами, агрономами. Земства в Україні спри5
яли зростанню добробуту, рівня освіти, національної свідомості насе5
лення. Введення земств сприяло розвитку господарської активності,
подальшій активізації суспільно5політичного життя, залученню до нього
більш широких верств населення, в тому числі й селянства. Утворення
земств означало часткову реформу політичної системи, в якій дворян5
ству відводилась провідна роль.
148
Ще гострішою була потреба в удосконаленні системи судочинства.
У 1864 р. була здійснена судова реформа, за якою вводився позастановий,
відкритий, незалежний від чиновників суд. Реформою суди поділялись на
карні і громадські. Реформа передбачала формальну рівність усіх гро5
мадян перед законом. Тепер судочинство відбувалось за участю двох
сторін: обвинувачення та захисту, провину підсудного визначали присяжні
судді, обрані населенням. Вироки, винесені без участі присяжних, могли
бути оскаржені в судових палатах. Був створений інститут мирових суддів,
які розв’язували дрібні цивільні справи. В Україні було створено три
судові палати: Київська, Харківська та Одеська. Касаційні функції вико5
нував сенат. Судова реформа була найдемократичнішим і найпослідовні5
шим заходом царизму. Її проведення забезпечило перехід від феодально5
станового права до буржуазного, але рівності серед станів усе одно не було.
У 1864 р. почали реформу освіти. Згідно з «Положенням про почат5
кові народні училища» запроваджувалась єдина система початкової ос5
віти, створювалась мережа чоловічих і жіночих класичних гімназій та
реальних училищ. Класичні гімназії давали гуманітарну, а реальні учи5
лища — технічну середню освіту. Реформи 605х років відкрили для ниж5
чих верств суспільства більший доступ до освіти на всіх рівнях, включа5
ючи університетський. Вони також удосконалили програму навчання.
Головну увагу було звернено на поширення освіти серед народних мас
освіти: підготовку популярної літератури, видання підручників, орган5
ізацію шкіл. П. Куліш організував у Петербурзі видання народних кни5
жок і шкільних підручників. В Україні почали відкривати нові школи
для дітей. А для дорослих відкривали освітні школи, які працювали
в неділю, через що і отримали назву «недільних шкіл». З 1868 р. було
відновлено автономію університетів. У 1878 р. право вступу до універ5
ситетів отримали жінки.
У 1865 р. була здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні
органи цензури, посилився нагляд не лише за культурним життям, але
за усім суспільством.
У 1870 р. була проведена міська реформа — реформа міського само5
врядування. В містах створювались міські думи, члени яких обирались
всіма платниками податків міста за безстановим принципом. Міська
дума обирала виконавчий орган управління — міську управу, на чолі якої
стояв її голова. Органи самоуправління міст підпорядковувались губер5
наторові та міністрові внутрішніх справ. Міські органи самоуправління
займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони
здоров’я, утриманням тюрем. Коло функцій міських дум було обмеже5
ним і діяльність їх, як і земських установ, контролювалась царською
адміністрацією. Але, попри це, нові органи самоврядування більше
відповідали потребам капіталістичного розвитку Росії.
149
Військова реформа проводилась у 1864–1883 роках. В Україні було
утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський. При
командуючому округом діяв штаб та військова рада. Було введено новий
військовий статут, загальну військову повинність, строк служби було ско5
рочено до 6 років і 9 років запасу (7 років на флоті і 3 роки запасу). Від
служби в армії звільнялось духовенство. Створювалась мережа військо5
вих освітніх закладів: військових гімназій та юнкерських училищ, куди
мали право вступу і юнаки недворянського походження. Відбулося пе5
реозброєння армії. Армію було оснащено сучасними видами зброї, ство5
рено паровий військовий флот. Було утворене військове міністерство.
Реформа сприяла посиленню боєздатності і мобільності армії.
За фінансовою реформою (1860–1864) було створено державний
банк, введено єдиний державний ревізійний центр, акцизне обкладан5
ня спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживан5
ня, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі
прибутки і витрати держави. З 1862 р. почали друкуватися в пресі дані
про прибутки і витрати держави.
У 1897 р. було прийнято закон про скорочення тривалості робочого
часу до одинадцяти годин, обов’язковими були вихідні та святкові дні.
Таким чином, реформи 60–705х років були обмеженими, непослі5
довними і половинчастими, але вони створили умови для економічно5
го і політичного розвитку країни в нових умовах. Розвивалась промис5
ловість, торгівля, зростали міста і міське населення. Реформи створили
основу для переходу від феодально5станового устрою Російської імперії
до буржуазно5представницького устрою. Буржуазні реформи законодав5
чо визначили і закріпили громадянські права населення, розширили
його можливості. Буржуазні за своїм характером реформи 60–705х років
XІX ст. були непослідовними і зберігали в недоторканості поміщицьку
власність на землю і недоторканість самодержавної влади.
В той же час, реформи 60–705х років
створили умови для економічного та полі5
тичного розвитку країни на якісно новій
основі — розвитку капіталістичних відно5
син. Для аграрного сектора в нових умовах було характерне зростання
прошарку заможного селянства, розорення поміщицьких господарств
(особливо високі темпи цей процес набув на півдні України), посилен5
ня процесу обезземелення селянства. Продовжувалось його майнове
розшарування; виділились три основні групи селянських господарств —
заможні, середняцькі, бідняцькі. Розвивалось поміщицьке підприєм5
ництво зі спеціалізацією районів: Південна Україна — зернове госпо5
дарство, Правобережна — вирощування цукрового буряку та технічних
культур як сировини для промисловості, харчова промисловість.
Розвиток капіталізму
в промисловості
і сільському господарстві
150
Наприкінці XІX ст. в шести з дев’яти губерній переважала капіталі5
стична система господарювання (Катеринославська, Таврійська, Київ5
ська, Подільська та Волинська), в двох — змішана система (Полтавська
та Харківська), відробіткова — в одній (Чернігівська). Для аграрного
сектора були характерні два типи господарств, що розвивались за аме5
риканським та прусським шляхами розвитку. Перший переважав у гос5
подарствах півдня України та господарствах державних селян та козаків
Правобережжя та Лівобережжя, другий — в селянських господарствах
Правобережної та Лівобережної України.
У 60–70 рр. XІX ст. прискорюється промисловий переворот, який
дав поштовх широкому промисловому будівництву на півдні України,
зростанню чисельності населення в степовій смузі. Відбувся умовний
поділ України на два регіони: промислово5розвинений Південно5
Східний та аграрно5відсталий Північно5Західний.
Зростала питома вага галузей важкої промисловості, зокрема вугіль5
ної, металургійної, машинобудівної, видобувної, металообробної. На5
прикінці XІX ст. Україна стає головною вугільно5металургійною базою
Російської імперії, без якої індустріалізація Росії була б неможливою.
Період 1866–1879 рр. був періодом активного будівництва залізниць,
було прокладено 4,5 тисяч верст залізничних колій. Перша — з’єднала
Одесу і Балту (196 верст) і почала працювати у 1865 р. Довжина заліз5
ниць в Україні становила 1/5 залізничної мережі Росії, вони зв’язали
всі головні міста України між собою та чорноморськими портами
і з промисловими центрами Росії. Розвився річковий та морський транс5
порт. По річках України ходило 220 пароплавів. В 705ті роки завершив5
ся процес створення телеграфної мережі в Україні.
Вагому роль в промисловому розвитку України займало іноземне
інвестування: Франції, Бельгії — в кам’яновугільну, машинобудівну,
металообробну промисловість; Німеччини — в машинобудівну, метало5
обробну промисловість.
На Правобережжі і Лівобережжі продовжували розвиватися цукрова,
харчова, легка промисловість. На початку 805х років у зв’язку з посиле5
ним впровадженням парової енергетики, цукрова промисловість досягла
значного розвитку: в Україні вироблялось 80 відсотків цукру від загально5
російського виробництва. В цій галузі панівні позиції посідали
підприємці Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Бродські, Терещенки.
У 905х рр. Україна виробляла більше половини сільськогосподарсь5
ких машин. У 1895 р. розпочалося будівництво Харківського паровозо5
будівного, а в наступному році — Луганського машинобудівного заводів.
Вже в 1900 р. ці заводи випустили 23,3 відсотка машин від загальноросій5
ського виробництва. Індустріалізація сприяла розвитку міст, завершив5
ся процес формування кадрів постійних робітників та торговель5