Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

111

К. Розумовський, хоч і здобув освіту за межами України, але,

отримавши гетьманську булаву, енергійно взявся за справи Геть5

манщини. Йому вдалося провести судову реформу, обмежити вплив

царської адміністрації, взяти під свою руку Київ та Запорозьку Січ

та розпочати модернізацію козацького війська шляхом системати5

зації його воєнної підготовки, забезпечення уніформою та вдоско5

налення артилерії. Планував новий гетьман заснувати університет

у давній столиці Мазепи Батурині (відбудованому в часи Розу5

мовського), а також охопити початковою освітою всіх козацьких

синів. Розумовський намагався відстоювати фінансову автономію

України. За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь»

своєї автономії.

Одночасно, при ньому значно зросла роль старшинської верхів5

ки. Новий гетьман проводив більшу частину часу в Петербурзі, де був

президентом Імператорської Академії наук та відігравав велику роль

при дворі та уряді. У час його відсутності Україною управляла стар5

шина, яка з кінця XVІІ століття стала перетворюватись у спадкову

великоземельну шляхту. В Україні стали регулярно збиратися стар5

шинські з’їзди, на яких вирішувались питання поточної політики.

Старшина змусила К. Розумовського видати у 1760 році указ про об5

меження вільного переходу селян. Взагалі друга половина XVІІІ ст. ха5

рактерна подальшим посиленням кріпацтва. За російськими закона5

ми українські селяни поступово позбавлялись усіляких прав, їх життя

і майно усе більше залежали від сваволі поміщиків. Згідно з цар5

ськими указами 1760 і 1765 років феодали отримали право відправ5

ляти селян до Сибіру на поселення і каторжні роботи без будь5якого

судового розгляду.

Розумовському вдалося розширити автономію України; керів5

ництво її справами і зносини з нею були переданні з Сенату до Колегії

закордонних справ. Але зберігався царський контроль над фінансами

Гетьманщини. 1754 року було скасовано мито на ввіз і вивіз товарів, го5

ловне джерело прибутків Гетьманщини.

Правління останнього гетьмана, хоч і було досить тривалим, мало

під собою надто слабке підґрунтя — царський каприз.

К. Розумовський допоміг Катерині ІІ прийти до влади. Він повер5

нувся в Україну і у жовтні 1763 року зібрав старшину на раду в Глухові.

Рада ухвалила петицію до імператриці з проханням відновити втрачені

права Гетьманщини, дозволити скликання українського шляхетського

сейму на польський зразок. Розумовський також просив встановити

спадковість гетьманства для свого роду.

Розгнівана цариця наказала К. Розумовському скласти булаву, що

той і зробив 10 листопада 1764 року.

112

Катерина ІІ продовжила розпочату

Петром І політику централізації та руси5

фікації України та інших частин імперії.

Управління Україною вона передала

ІІ Малоросійській Колегії на чолі з ге5

нерал5губернатором П. Румянцевим.

Останній почав свої реформи статистичним описом України з метою

введення нової системи оподаткування: замість данини в натурі

він впровадив податок грішми, спочатку від двору, пізніше — від

душі. Щодо селянства, то указом Катерини ІІ з 1783 року на Україну

було розповсюджено кріпацтво — селянам заборонили перехід від

одного пана до іншого. А у 1785 році Катерина ІІ зрівняла україн5

ську знать із російським дворянством у своїй «Хартії дворянських

вольностей». Цей крок російського уряду пояснює лояльність україн5

ської знаті російській монархії і її проімперську орієнтацію. «Хартія дво5

рянських вольностей» підтвердила права новоявленого українського

дворянства на володіння селянами, землею і її надрами, на відкриття

заводів і фабрик. Дворяни звільнились від сплати особистих податків

і обов’язкової військової служби, віднині їх не могли піддавати тілес5

ним покаранням.

Остаточна ліквідації гетьманства не викликала будь5якого помітного

протесту ні серед старшини, що стала надійною опорою самодержав5

ства в Україні, ні серед простого люду, для якого українські пани були

нічим не кращими від російських. П. Румянцев нейтралізував українську

знать, запрошуючи її на російську службу і роздаючи військові чини та

дворянські титули.

На місцях козацьке самоврядування зберігалось до початку 805х

років. У 1781 році поділ Лівобережжя на полки та сотні було ліквідова5

но і введена загальноросійська адміністративно5територіальна систе5

ма. Було створено 3 намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород5

Сіверське, в кожному по 11 повітів. Управлінський апарат формувався

переважно з царських чиновників.

У 1783 році було ліквідоване козацьке військо. Замість козацьких

полків створювалось 10 регулярних карабінерних полків російської армії.

З 1797 року серед козаків почали проводитись рекрутські набори. Тоді

ж замість намісництва на Лівобережжі була утворена Малоросійська

губернія. Таким чином, до кінця XVІІІ ст. Україна повністю втратила

свою особливу адміністративно5територіальну і військову організацію,

стала звичайною російською провінцією. Трохи більше століття знадо5

билось самодержавству, щоб всупереч власним зобов’язанням ліквіду5

вати сильну Українську державу, а український народ перетворити з доб5

ровільного союзника в слугу5невільника.

Ліквідація Гетьманщини

та Запорозької Січі.

Знищення російським

самодержавством авто

номного устрою України

113

Боротьбу за береги Чорного моря Росія розпочала ще наприкінці

XVІІ ст., але тоді кримські і азово5дніпровські походи російських та ук5

раїнських військ закінчились невдачею. У першій половині XVІІІ ст.

після кровопролитної боротьби з Туреччиною Росія отримала Азов, але

не одержала права тримати флот на Азовському і Чорному морях.

У 1768 році російські війська вторглись в Балту, яка належала

Кримському ханству. Це стало приводом до нової війни з Туреччиною.

У цій війні Росія здобула ряд важливих перемог. Її війська оволоділи Бес5

сарабією, Молдавією, Волощиною та вийшли до Дунаю. 26 червня 1770

року російський флот знищив в Чесменській бухті флот турків. В цій

війні активну участь брали запорожці. Вони відзначились в боях під

Очаковим, Кафою, активно діяли на Дунаї, надаючи велику допомогу

російським військам.

Після кількох поразок у 1773–1774 рр. Туреччина запросила миру

і згодилась на переговори. 21 липня 1774 року в Кючук5Кайнарджі було

підписано мирний договір. Обидві сторони визнали незалежність

кримського хана. До Росії відішли Керч та Єнікам у Криму. Вона діста5

ла право на вільний прохід своїх кораблів через протоки. Крім того до

Росії відійшли землі між Дніпром і Бугом.

Після закінчення російсько5турецької війни 1768–1774 рр. наступ

на українську автономію вступив у новий етап. Черговою жертвою ца5

ризму на цей раз стала Запорозька Січ. Наміри знищити Січі ніколи

не полишали російських правителів. Але здійсненню цих намірів зава5

жали, перш за все, непевність російсько5турецьких відносин і нестійкість

становища у самій російській імперії — державні перевороти і зміни

імператорів, селянська війна під приводом Омеляна Пугачова тощо.

Закінчення російсько5турецької війни, вихід Росії до Чорного моря,

послаблення небезпеки з боку Криму, придушення козацького повстан5

ня Пугачова, розв’язали Росії руки і прискорили процес ліквідації За5

порозької Січі.

Після поразки Туреччини Росії більше не потрібна була Січ як пере5

довий форпост у боротьбі з татарами. 4 червня 1775 року війська гене5

рала Теккелі, що повертались додому з війни, оточили Запорозьку Січ.

Це було несподіванкою для козаків, але старшина і духовенство пере5

конало козаків не чинити опору. Частина козаків добровільно здалась

військам, частина втекла за Дунай. Січ була зруйнована. Клейноди,

цінності, архів, майно були вивезені до Петербурга. В серпні 1775 року

Катерина ІІ царським маніфестом офіційно оголосила про ліквідацію

запорозького козацтва та заборону використання назви «запорозький

козак». Січову верхівку звинуватили в зраді і відправили в заслання.

Кошового отамана Петра Калнишевського вивезли на Соловки.

Військовий суддя Павло Головатий і військовий писар Іван Глоба були

114

відправлені в заслання до Тобольська. Більшість старшини не постраж5

дала, одержала офіцерські чини, дворянство, землю. Незвичайна і тра5

гічна доля останнього кошового отамана Петра Калнишевського.

20 липня 1776 року у віці 85 років він прибув на місце ув’язнення, де

йому судилося прожити 27 років. Більшу частину цього строку він провів

у кам’яному колодязі, де не можна було навіть піднятися на повний зріст,

не бачачи ні сонця, ні зірок на небі. З кам’яної могили в’язня не виво5

дили роками. Петра Калнишевського помилував цар Олександр І. Але

у 1105літнього сліпого старця не було ні сил, ні бажання повернутися

в Україну. Через два роки він помер.

На могилі П. Калнишевського на території Соловецького кремля на

сірому граніті вибита епітафія: «Здесь погребено тело в бозе почившего

кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи козаков атамана

Петра Калнышевского, сосланого в сию обитель по высочайшему по5

велению у 1776 г. на смирение. Скончался 1803 года, октября 31 дня,

в субботу, 112 лет от роду…».

Близько 5 тисяч запорожців перейшли в турецькі володіння, засну5

вали біля дельти Дунаю Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. Щоб

принизити значення існування Задунайської Січі і в зв’язку з підготов5

кою нової війни з Туреччиною, царський уряд пішов на часткове віднов5

лення козацьких формувань. З числа колишніх запорожців у 1788 році

було створено Чорноморське козацьке військо. Була створена ікозаць5

ка Чорноморська флотилія. Росія знову здобула перемогу у війні. За

Ясським мирним договором 1791 року Туреччина визнала приєднання

Криму до Росії, віддала їй фортецю Очаків і землі від Південного Бугу

до Дністра. Чорноморське козацьке військо було переселене на прид5

бані Росією території Кубані, де воно поклало початок кубанському

козацтву.

Після ліквідації Запорозької Січі її землі ввійшли до складу Ново5

російської та Азовської губерній. Після приєднання до Росії Північно5

го Причорномор’я, Приазов’я і Криму російський уряд поспішив

закріпитися на берегах Чорного моря і заселити приєднані території.

Величезні земельні володіння одержали царські вельможі: Потьомкін,

Браницька, Каменський, Вяземський, Прозоровський. Але головну роль

в освоєнні півдня України відіграла народна колонізація — стихійне за5

селення вільних земель українським населенням, козаками, збіглими

селянами. Осідали тут і переселенці, які направлялися урядом і поміщи5

ками. Та залишалось ще багато вільних земель і уряд дозволив селитися

тут іноземцям (сербам, болгарам, німцям, молдаванам). До кінця

XVІІІ століття на Півдні України проживало 1–1,2 млн. осіб. Основ5

ну масу складало сільське населення. Разом з тим в цей же час почи5

нається історія і великих міст краю — Дніпропетровська (Катери5

115

нослава), Запоріжжя (Олександрівська), Миколаєва, Херсона, Одеси,

Севастополя та ін. Намагаючись максимально використати природні

багатства півдня, російський уряд заохочував промисловий розвиток ре5

гіону. Спеціальні експедиції вивчали запаси руд в районі Кривого Рогу

і поклади кам’яного вугілля в Донбасі. У 1789 році в Херсоні було за5

сновано ливарний завод, де вироблялись гармати і ядра для потреб

морського флоту. В Миколаєві і Херсоні налагодили будівництво

військових і торговельних кораблів. Перемога російсько5українських

військ над турками і татарами припинила спустошливі набіги на Украї5

ну і зробило життя на півдні України безпечним.

Офіційно край називався Новоросією, але існувала й інша назва —

Південна Україна. У 1796 році його населення перевищувало 500 тис.

осіб, 80 відсотків з них були українці та росіяни.

Війни, що вела Росія на півдні, важким тягарем лягли на плечі ук5

раїнського народу. На Україну поширилась система рекрутських наборів,

збільшувались податки, посилився кріпосницький гніт. Водночас Ук5

раїна дістала вихід до Чорного моря і перед нею відкрився шлях до еко5

номічного розвитку.

Централізаторська політика Катерини ІІ поклала кінець самоуправ5

лінню і Слобідської України. У 1762 році цариця провела слідство над

місцевою старшиною. За його результатами було видано маніфест,

в якому говорилось про безладдя і непотрібність козацької служби.

У 1765 році козацько5слобідське військо було ліквідовано, а замість ньо5

го було створено 5 регулярних гусарських полків. Козаки офіційно ста5

ли називатися «військовими обивателями». Поділ території на полки та

сотні також ліквідувався, замість них була створена Слобідсько5Українсь5

ка губернія з центром у Харкові, яка складалась з 5 провінцій, одно5

йменних з колишніми полками (пізніше 15 повітів).

У 1714 році Польща відновила своє

панування над спустошеною і обезлюдне5

ною Правобережною Україною. З метою

освоєння спустошених земель польський

уряд надав право їх заселення численним

осадникам, переважно із шляхти. Вони приводили людей на «слободи»

з інших територій, засновували або відроджували старі населені пунк5

ти. Щоб прискорити цей процес і створити воєнний бар’єр проти сусідів,

польський уряд у 1684 році дав згоду на відновлення козацтва і повер5

нення йому давніх прав. Це викликало великий притік населення, особ5

ливо з Західної України та з Лівобережжя. Люди тікали від феодального

гніту, що невпинно зростав. За селянами йшли православні та греко5

католицькі священики. Міста здебільшого заселяли євреї (ремісники,

корчмарі, купці).

Правобережна Україна

в складі Польщі. Гайда

мацький та опришківський

рух. Коліївщина

116

Впродовж майже всього XVІІІ ст. Правобережна Україна не мала

центральної влади, повновласними господарями тут були магнати

і шляхта, які нещадно визискували селянство. Почався наступ като5

лицизму. Визвольна боротьба українського народу другої половини XVІІІ ст.

мала більш виражений релігійний характер. Учасників боротьби об’єдну5

вала ідея визволення українських земель від іноземних поневолювачів,

від засилля католицизму.

Боротьба набувала різних форм протесту як мирних (подання скарг,

відмова від виконання панщини та повинностей, втечі від панів), так

і збройних (розгром і спалення панських маєтків, вигнання або вбив5

ство панів). Згодом селянські виступи стали переростати в збройні по5

встання, які охоплювали значні території України.

Основним виявом боротьби проти польсько5шляхетського пануван5

ня на Правобережній Україні був гайдамацький та опришківський рух.

Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втіка5

ли від панщини, робітники з гуралень, млинів і панських фільварків,

запорозькі козаки, міщани, православні священики.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розріз5

нено, грабували панські маєтки і фізично знищували своїх гнобителів.

Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей. З часом

гайдамацькі виступи переросли в масовий національно5визвольний та

антикріпосницький рух українського народу. Гайдамаки боролись за

відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько5маг5

натської залежності селян та захист прав православної церкви.

Перше велике повстання гайдамаків вибухнуло у 1734 році — в той

час, коли Польща була втягнута в конфлікт з Росією. Повстання дуже

швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля,

окремих районів Галичини. Лише наприкінці 1738 року польсько5шля5

хетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалось

значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат,

більшість ватажків загинула.

Друге повстання було у 1750 році. Гайдамаки оволоділи Корсунем,

Уманню, Фастовим, Вінницею та іншими містами. Однак це повстан5

ня, як і попереднє, було жорстокою придушене польськими військами.

У 1768 році спалахнуло повстання, відоме під назвою «Коліївщина»

(від слова «колій» — той, що коле), приводом до якого стала поява рос5

ійських військ на Правобережній Україні для підтримки православної

церкви. Ще на початку 1768 року під тиском царського уряду польський

король С. Понятовський підписав трактат про зрівняння в політичних

правах з католиками православних і протестантів. Трактат викликав

різкий осуд з боку значної частини польської шляхти, яка почала

створювати збройні союзи–конфедерації і перейшла в наступ на

117

православних «схизматів». Конфедерати руйнували православні церк5

ви і монастирі, глумилися над православними святинями і духовенством,

вбивали православних міщан і селян.

У народі вирішили, що солдати прийшли захищати православних

від насильницького насадження католицизму та уніатства. Поширилась

чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» з закли5

ком до українців бити конфедератів і шляхту. Це привело до розгортан5

ня селянського повстання на Правобережжі. Найбільшого розмаху

повстання набуло на Київщині та Брацлавщині. Очолив повстання за5

порожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на

Чигиринщині. До повстання приєднались козаки, очолювані Іваном

Гонтою, що значно зміцнило їх лави. 10 червня 1768 року спільним уда5

ром вони оволоділи містом Уманню. Форпост польського панування

в Україні було ліквідовано. Тільки в Умані повстанці знищили більш ніж

2 тис. польських шляхтичів, ксьондзів, єврейських лихварів та оренда5

торів. Повстання перекинулось на інші райони Правобережжя. Гайда5

маки знищували королівські органи влади і запроваджували самовря5

дування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності,

відновлювали православну церкву.

Боячись, що Коліївщина перекинеться на територію Російської

імперії, Катерина ІІ послала на її придушення війська. Російські полки

оточили повсталих, підступно заманили їх ватажків до себе в табір і схо5

пили. Залізняка як російського підданого судили в Києві і заслали до

Сибіру. Гонту після жахливих катувань стратили у Варшаві. Всього було

замучено близько 3 тис. учасників повстання.

Коліївщина була останнім великим селянсько5козацьким повстан5

ням в Україні.

Хоч повстання закінчилось поразкою, образи героїв5гайдамаків

назавжди закарбувались в народній пам’яті, їх приклад надихав україн5

ський народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.

Народних борців проти феодального і національного гніту в Гали5

чині, на Закарпатті й Буковині називали опришками, що означає «ни5

щівними».

Базувались опришки в Карпатських горах. Користувались підтрим5

кою місцевого населення, бо захищали його від магнатів і шляхти.

У загони опришків вступали збіглі кріпаки, міські ремісники, слуги,

інша біднота. Діяли вони невеликими загонами, застосовуючи парти5

занську тактику несподіваних нападів.

Понад сім років (1738–1745 рр.) гриміло на західноукраїнських зем5

лях ім’я народного месника Олекси Довбуша. Його рухливі загони

здійснювали сміливі походи на Покутті, в Північній Буковині, Закар5

патті, Західній Галичині, на Поділлі. Майже у всіх селах Прикарпаття

118

опришки Довбуша мали друзів5побратимів, що робило їх невловимими

для властей. Загинув він 24 серпня 1745 року.

Незважаючи на поразку, гайдамацький рух, зокрема його найвищий

етап — Коліївщина, мав велике історичне значення. Він завдав відчут5

ного удару політичному магнатсько5шляхетському режиму в Польщі,

стримував посилення соціального і національно5релігійного гноблен5

ня, сприяв поширенню антифеодальної боротьби не тільки в Україні,

а і в Білорусії, Польщі тощо.

Гайдамацький рух знесилив і без того

хвору Польщу, де панувала анархія і без5

ладдя. В країні правили не король і ад5

міністрація, а магнати, свавілля яких

не знало меж. Шляхетська демократія пе5

ретворилась на шляхетську анархію. Річ Посполита стала ареною гос5

трої боротьби магнатсько5шляхетських угрупувань, що підтримувались

різними європейськими державами. Сусідні держави використовували

релігійні конфлікти в Речі Посполитій як привід для втручання в її

внутрішні справи. Але й цього їм здавалось мало. Австрія, Прусія та Росія

провели три поділи Польщі, скориставшись її політичною та воєнною

слабкістю. Під час кожного з цих поділів вирішувалась доля і ук5

раїнських земель. В результаті першого поділу 1772 року західноук5

раїнські землі потрапили під владу Австрії. За другим поділом 1793 року

майже вся Правобережна Україна, за винятком західної частини Во5

линського воєводства, відійшла до Росії. Другий поділ Польщі викли5

кав масове визвольне повстання, під проводом військового інженера

Т. Костюшко. Польським патріотам вдалося добитися суттєвих успіхів,

але незабаром сили повсталих були розгромлені російською і прус5

ською арміями. Після третього поділу 1795 року Росія отримала всю Пра5

вобережну Україну (решту Волині) і Литву. Під владою Росії опинились

переважно непольські етнічні землі, в яких основну масу землевласників

становили польські шляхта та магнати. Таким чином, Росія оволоділа

всіма українськими землями (80 відсотків) крім Буковини, Закарпаття

та Галичини.

На приєднані землі було розповсюджено загальноросійський адм5

іністративний устрій. У 1797 році тут були утворені Київська, Во5

линська і Подільська губернії. На місцях ще деякий час зберігались старі

органи влади і польське законодавство.

Завдяки входженню до складу Росії населення Правобережної Ук5

раїни звільнилось від необмеженого шляхетського свавілля, пересліду5

вань та розправ за вірність православ’ю. У Російській державі опини5

лась більшість населення і території України, склались більш сприятливі

умови для формування української нації.

Поділи Польщі

і входження Правобереж

ної України до складу

Російської імперії

119

Особливістю культури України XVІІІ ст.

було те, що на Гетьманщині, з одного боку,

Правобережжі та Західній Україні —

з іншого, вона, розвиваючись в різних умовах, не могла не зазнавати

впливу культури держав, в складі яких знаходилась, але, попри все, збе5

рігала свою самобутність.

На землях Лівобережної України, яка зберігала ще залишки авто5

номії, склалися більш сприятливі умови для культурного розвитку. Тут,

як і на Слобожанщині, характерною рисою був досить високий рівень

освіти. В більшості сіл існували школи, в яких навчались діти старши5

ни, козаків і навіть селян. Так, на Слобожанщині в 305х роках XVІІІ ст.

існувало більш ніж 130 трирічних шкіл, на Лівобережжі їх було 866. Це

пояснюється тим, що з розвитком продуктивних сил зростали вимоги

суспільства до рівня освіти. Показово, що початкові школи засновува5

лись населенням, яке розуміло важливість навчання дітей. Сільські гро5

мади запрошували вчителів на роботу і за свій кошт утримували їх.

У XVІІІ ст. діти та підлітки здобували знання при канцеляріях адмі5

ністративних установ та через систему учнівства в ремісничих цехах.

Після реформи 1786 року в Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі

були відкриті народні головні училища для дітей дворян, а у повітових

містах — дворічні училища, де учні вивчали історію та мови. Іноземці

зі здивуванням констатували, що в Україні майже усе населення вміло

читати, писати і рахувати.

Якісну середню освіту в Україні давали колегії — Чернігівська, Хар5

ківська та Переяславська, які також були відкриті на початку XVІІІ ст.

Лише в Чернігівській колегії щорічно навчалось 700–800 студентів.

В колегіях викладалась українська, російська, французька, німецька та

італійська мови, а також історія, географія, малювання та ін.

Справжнім центром освіти продовжувала залишатись Києво5Мо5

гилянська академія (офіційно з 1701 р.), яка довгий час забезпечувала

по5європейському освіченими людьми не лише Україну, але і Росію,

Білорусію, південно5слов’янські країни. В академії навчались діти стар5

шини, духовенства, заможних козаків, зрідка — селян. Тут також вив5

чали слов’янські мови, латину, грецьку та західноєвропейські мови, істо5

рію, географію, математику та ін. За прикладом європейських

навчальних закладів філософію, поетику, риторику, богослов’я вивчали

латинською мовою. Це давало можливість випускникам академії про5

довжувати навчання в університетах Кракова, Праги, Лейпцига, Рима,

Парижа. Академія мала велику бібліотеку, яка нараховувала у 805х ро5

ках XVІІІ ст. до 10 тис. книг. Не дивно, що вона вважалась одним з пер5

ших за своїм значенням навчальним закладом Російської імперії.

В числі її вихованців були і видатні діячі української культури — філо5

Розвиток української

культури в XVІІІ столітті

120

соф і письменник Г. Сковорода, композитори М. Березовський, Д. Борт5

нянський, архітектор І. Григорович5Барський, вчені П. Загорський,

О. Шумлянський, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Конись5

кий та ін.

Вже у XVІІІ ст. українська старшина неодноразово зверталась до

царського уряду з проханням про відкриття в деяких містах України

університетів. Але московський уряд не поспішав задовольнити ці про5

хання. І лише у 1805 році в Харкові було відкрито перший в східній Ук5

раїні університет.

Значного розвитку в Україні досягло друкарство. Тут видавалась

різноманітна література — від богослов’я до календарів, збірників пісень,

навчальних посібників, господарських порад. Ця література розповсюд5

жувалась далеко за межами України. Друкарні стали помітними культур5

ними осередками, особливо Київська, Чернігівська і Львівська. Навко5

ло друкарень гуртувались вчені, літератори, перекладачі, художники,

гравери. В Україні діяло досить багато друкарень, але вони не могли за5

довольнити зростаючі потреби тогочасного суспільства. Тому поряд

з друкованими виданнями набувала поширення рукописна література

найрізноманітніших жанрів: історичні повісті, літописи, мемуари,

збірки пісень і віршів, драматичні твори та ін. Особливо популярними

були в той час літописи Самовидця, Грабянки і Величка, в яких оспіву5

валось героїчне минуле українського народу, українського козацтва.

Видатною постаттю того часу був Григорій Савич Сковорода — про5

світитель5гуманіст, філософ5мандрівник, поет і музикант. Випускник

Києво5Могилянської академії, він був вихований на ідеях гуманізму, віри

в людину, добро і справедливість. Після закінчення академії працював

викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах, а останні

25 років свого життя мандрував по Україні, проповідуючи серед народу

свої погляди. За своїми переконаннями Сковорода був демократом5про5

світителем. Йому були притаманні любов до народу, ненависть до гно5

бителів, вимоги просвіти широких народних мас. У своїх творах він ви5

ступав проти тиранії і соціальної несправедливості, усе життя прагнув

до свободи. Г.С. Сковорода засуджував офіційну релігію за її догматизм

і схоластику, пропагував ненависне церкві вчення Коперніка. Він пер5

шим з українських філософів виступив з рішучою критикою Біблії, але

водночас намагався відшукати в ній прихований зміст, невидиме духовне

начало.

Г.С. Сковороді належить почесне місце і в розвитку української літе5

ратури. Він був автором численних філософських і літературних творів.

Його байки і вірші містили в собі багато приказок і прислів’їв, були по5

в’язані з народними казками, піснями тощо. Його демократизм, глибо5

кий патріотизм, філософське світосприйняття мали глибокий вплив