Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

131

Український народ разом з російським, білоруським та іншими на5

родами Росії брав участь у всіх битвах війни. Створені в Україні військові

частини воювали з французами під Красними Горками, Могильовим.

Бузькі козаки і гусари Охтирського полку діяли спільно з партизан5

ським загоном Дениса Давидова. В Бородинській битві, яка відіграла

вирішальну роль в розгромі французької армії, героїчно билися разом

з російськими солдатами 11 тисяч воїнів5українців. Приклади мужності

проявили бійці Охтирського гусарського, Чернігівського і Київського

драгунських полків, сотні рядових солдатів і офіцерів. Українці проявили

себе в боях під Малоярославцем, Вязьмою, на Волині.

Чимало українців діяли в тилу ворога в партизанських загонах,

а деякі навіть стали їх організаторами. Особливим талантом організато5

ра, мужністю та відвагою відрізнявся уродженець с. Недієдівки Новго5

род5Сіверського повіту Чернігівської губернії Єрмолай Четвертак. Його

партизанський загін громив в Смоленській губернії ворожі обози та фу5

ражирів. Невдовзі його загін виріс до 3 тисяч осіб. Четвертак зі своїм

загоном звільнив від французів Гжатський повіт, інші території і утри5

мував їх до приходу регулярних російських військ.

Українські козацькі полки брали саму дієву участь в переслідуванні

французів, що відступали. Три полки Української кінно5козачої дивізії

отримали почесні нагороди — Срібні труби «За доблесть в війні з фран5

цузами у 1812–1814 рр.».

Форми участі українського народу в війні були різноманітні. Хоча

воєнні дії на території України майже не проводились (вони торкну5

лись лише частини Волині), військові зусилля українських губерній

в цілому були досить вагомими. Для боротьби з Наполеоном Україна

виставила більш ніж 70 тисяч ополченців, взявши на себе витрати на їх

утримання і спорядження. Російська армія з України отримала значну

кількість продовольства, більш ніж 50 тисяч бойових і обозних коней,

25 тисяч возів, 24 тисячі пудів пороху, 240 тисяч гармат тощо. Усього на

потреби війни населення України пожертвувало 9 027 700 крб., 13,5 пудів

срібла і кілька кілограмів золота.

Об’єднаними зусиллями народів Росії іноземні загарбники були

вигнані з території Росії.

Народ, що допоміг врятувати Російську імперію від іноземного

поневолення, розраховував на звільнення від кріпацької залежності, як

того обіцяв царський уряд на початку війни. Але уряд про свої обі5

цянки забув відразу після ліквідації небезпеки. Вчорашні герої війни,

що визволили країну від ворога, повертались додому і знову ставали

кріпаками.

Козацьким полкам після закінчення війни уряд припинив виплату

коштів. Відмовлялась їх утримувати і місцева влада. В результаті Пол5

132

тавські і Чернігівські полки були розпущені, а витрати, які понесли ко5

заки при утворенні полків їм не відшкодували. Козаки розорялись.

Однак, перемога в війні не могла

не вплинути на всі сторони суспільного

життя України. Війна і перемога, закор5

донний похід російської армії піднесли

національний дух українського народу, підштовхнули його до боротьби

проти кріпосництва і російського самодержавства.

Криза феодального ладу, розвиток капіталістичних відносин, народ5

ні рухи в країні після війни 1812 року, прагнення прогресивних сил до

реформ з одного боку, з іншого — посилення феодального тиску, спри5

яли виникненню в Росії революційного руху. Провідну роль у цьому русі

відігравали дворянські революціонери — декабристи, що поставили

перед собою високу мету — знищити самодержавство і ліквідувати

кріпосництво. Вони розробили програму революційних дій, розгорну5

ли в ній картину майбутнього суспільного і політичного устрою Росії.

У 1816 році вони створили товариство в Петербурзі і Москві: «Союз

порятунку», або «Товариство істинних синів вітчизни». Союз об’єднав

близько 30 членів, деякі з них були тісно пов’язані з Україною. Наприк5

лад, активними учасниками товариства були брати Сергій і Матвій Му5

равйови5Апостоли, поміщики з Миргородщини, вихідці з відомого стар5

шинсько5козацького роду, рідні онуки гетьмана України Данила

Апостола. Статут організації визначав і головну мету — встановлення

в Росії представницького правління в формі конституційної монархії,

скасування кріпосного права, здійснення перевороту силами військ.

З причин глибоких суперечностей між радикальною і поміркованою

частинами товариства «Союз порятунку» припинив своє існування.

Замість нього в Москві виникла нова таємна організація — «Союз благо5

денства». Основне завдання союзу його члени вбачали в підготовці

громадської думки для здійснення політичного перевороту в Росії. Вони

виступали за повалення деспотичної монархії, запровадження конститу5

ції, встановлення республіки. Члени Союзу вважали основою майбутньо5

го людського суспільства загальну справедливість. Соціальну револю5

цію вони сприймали як шлях до морального удосконалення суспільства

і просвітництва. У 1818 році цей рух розповсюдився і на Україну.

У 1821 році виникло «Південне товариство», до якого увійшли деякі

офіцери з частин 25ї армії, яка була розташована в Україні, Його керів5

ником було обрано Павла Пестеля. «Південне товариство» розділялось

на дві «управи»: тульчинську на чолі з П. Пестелем (при цьому він за5

лишався головою усієї організації) і Кам’янську на чолі з В. Давидо5

вим і С. Волконським. У 1823 році в Василькові виникла третя «управа»

на чолі з С. Муравйовим5Апостолом і М. Бестужевим5Рюміним.

Українці в російському

та польському революцій

ному русі

133

Пестель став автором розгорнутої політичної програми «Південно5

го товариства» — республіканської конституції під назвою «Руська прав5

да». В цілому ця програма була направлена проти царизму, проти мо5

нархічної ідеології. Вона передбачала ліквідацію кріпосного права,

зрівняння в правах усіх громадян держави, ліквідацію станових при5

вілеїв, наділення селян поміщицькою землею без викупу, запроваджен5

ня освіти і політичних свобод для народу. При розв’язанні національ5

ного питання Пестель вважав радикальним не відгородження народів,

а об’єднання їх з російським народом, який, на його думку, стояв на

вищому рівні суспільного розвитку.

У 1823 році опозиційно налаштовані офіцери заснували у Новограді5

Волинському третю таємну організацію «Товариство об’єднаних сло5

в’ян». Її організаторами стали брати Борисови та польський офіцер

Юліан Люблінський. Восени 1825 року товариство об’єднувало близь5

ко 60 осіб — молодші офіцери і місцеві дрібні чиновники. Своїм скла5

дом воно відрізнялось від «Південного товариства», де переважали пред5

ставники російського та українського дворянства. Головна програма

і ідея товариства — об’єднання слов’янських народів в федеративний

демократичний союз, що охопив би слов’янські землі між чотирма мо5

рями — Чорним, Балтійським, Адріатичним і Льодовитим. Об’єднані

слов’яни розраховували на успіх збройного повстання і розповсюджу5

вали свої погляди серед солдатів.

У 1825 році «Товариство об’єднаних слов’ян» об’єдналось з «Півден5

ним товариством», утворивши четверту управу — «Слов’янську» в Но5

вограді5Волинському. Очолила нову управу «директорія» в складі братів

Борисових і Горбачевського. Члени таємних військових організацій

не обмежували свою діяльність пропагандою громадянських ідеалів

і розробкою конституційних документів. Готували вони і збройне по5

встання проти царського самодержавства, розробляли тактику його

підготовки і проведення. Протягом трьох років, починаючи з 1822 року,

вони щорічно проводили таємні з’їзди в Києві. Врешті5решт прийшли

до висновку, що центром державного перевороту повинна стати Украї5

на. Виступ намітили на весну 1826 року, коли до Києва мав приїхати

цар Олександр І, щоб оглянути війська, розташовані в Україні.

Але розвиток подій в Росії змусив революціонерів змінити свої пла5

ни. Справа в тому, що у листопаді 1825 року в Таганрозі несподівано

помер цар Олександр І. Керівники «Північного товариства» вирішили

скористатись моментом і відкрито виступили проти самодержавства.

Повстання відбулось 14 грудня 1825 року в день присяги військ на

вірність новому царю Миколі І. Керівники повстання вивели на Се5

натську площу кілька військових частин чисельністю в 3 тисячі осіб.

Але повстання не було підготовлене. Солдати не знали мети повстан5

134

ня, акція не була підтримана населенням, тому царські війська легко

розсіяли повстанців. Члени таємних організацій були заарештовані. По5

встання на Сенатській площі — придушене.

Довідавшись про поразку повстання в Петербурзі, керівники

«Південного товариства» вирішили прискорити виступ, до якого також

готовими не були. Напередодні були заарештовані деякі провідні члени

організації, в тому числі і П. Пестель. Керівництво перейшло до

С. Муравйова5Апостола, який і вирішив підняти 28 грудня Чернігів5

ський полк. На пошуки союзників і підтримки було марно витрачено

три дні. Урядові війська, які були послані на приборкання повсталих на

марші розстріляли Чернігівський полк. Муравйова5Апостола було тяжко

поранено, 900 солдатів здалися без бою.

Царизм жорстоко розправився з керівниками повстання. П’ятьох

з них повісили: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова5Апостола,

М. Бестужева5Рюміна та П. Пестеля. Багатьох офіцерів було відіслано

на Кавказ під кулі горців, та до Сибіру. Солдатів покарали шпіцрутена5

ми та перевели до інших полків.

Незважаючи на невдачу повстань, для наступних поколінь росій5

ських революціонерів, декабристи стали взірцем мужності, героїзму, са5

мопожертви і відданості революційній справі. Вони пожертвували усі5

ма благами свого стану заради прогресу суспільства. Революційний

подвиг декабристів назавжди залишився в народній пам’яті як подвиг

героїв, що вперше в історії Росії виступили проти деспотичного само5

державного ладу. Після поразки декабристів в Росії настала смуга ре5

акції, жорстоких репресій самодержавства проти будь5яких проявів вільно5

думства і непокори. Особливим царським указом від 3 липня 1825 року

було створено таємну поліцію — ІІІ відділення «особистої його велич5

ності канцелярії», мета якої — переслідувати «державних злочинців».

Суворій цензурі підлягало друковане слово. Посилився нагляд за ви5

щими навчальними закладами, які вважались потенціальними розпов5

сюдниками «небезпечних» і «шкідливих» ідей.

Після повстання декабристів, не дивлячись на жорстокі репресії

царизму, в колах російської та української інтелігенції, серед студентів,

викладачів, чиновників, офіцерів не припинявся опозиційний рух. По

всій країні розповсюджувалися твори французьких соціалістів5утопістів,

твори О.С. Пушкіна, К.Ф. Рилєєва та інших поетів, численні програми

ліквідації кріпосництва, обмеження монархії або повалення царизму та

встановлення республіки.

Після поразки декабристів царський уряд посилив жорсткий пол5

іцейський режим і довів самодержавно5кріпосницьку систему до остан5

ньої крапки. Основними методами внутрішньої політики Миколи І було

посилення феодального гніту, військова муштра, поліцейська

135

регламентація усього життя. Особливо жорстоко уряд придушував се5

лянські виступи.

У листопаді 1830 року почалось повстання в Польщі, метою якого

було відродження незалежної Польщі в кордонах 1772 року (до першо5

го поділу). Повстання, яке почалось в Варшаві, переросло в тривалу,

кровопролитну війну польських патріотів з царською Росією. Боротьба

велась під гаслом «За нашу і вашу свободу» — тобто свободу польсько5

го, російського і українського народів, поневолених самодержавством.

Польський сейм звернувся до населення Правобережної України

із закликом до повстання. Але загального повстання правобережна шляхта

підняти не змогла. Українські селяни повстання не підтримали. Навпа5

ки, відкрито вороже ставлення селян до польських поміщиків викликало

у останніх панічні настрої і стримувало їх активність. Польську шляхту

лякала можливість повернення на Правобережжя гайдамаччини.

На традиційній недовірі і ворожості між польською шляхтою і ук5

раїнськими селянами будувалась політика російського уряду і тактика

російського командування. За затримку і видачу польських поміщиків,

що були залучені до повстання, або симпатизували повстанцям, україн5

ським селянам обіцяли свободу, переведення їх в розряд державних.

Звичайно ж, після поразки повстання про цю обіцянку забули.

Змагаючись з польським повстанським рухом, царизм одночасно

проводив великодержавну політику стосовно України, не визнаючи існу5

вання українського народу як окремої етнічної спільноти. Кількість

військ, розташованих в Україні, особливо на Правобережжі, постійно

збільшувалось. Для посилення російської армії в Київській і Подільській

губерніях було створено 5 нових округів військових поселень з кількома

десятками тисяч поселенців.

На початок і першу половину ХІХ ст.

припадає початок українського національ5

но5культурного відродження, що було вия5

вом українського національного руху.

Воно почалось ще наприкінці XVІІІ ст. як протест проти тяжкого

політичного, соціально5економічного і культурного гноблення, результа5

том якого став глибокий культурний занепад українського суспільства.

Як вірно зауважив відомий історик О. Субтельний, еволюція націо5

нальної самосвідомості будь5якого народу проходить через три головних

етапи розвитку. На першому етапі невелика група вчених5інтелектуалів

збирає і вивчає історичні документи, фольклор, предмети давнини, праг5

нучи зберегти їх для прийдешніх поколінь. На другому етапі відбува5

ється відродження національної мови, національна інтелігенція прагне

більш широко використовувати її в художній літературі і освіті. На тре5

тьому етапі утворюються політичні організації, які висувають націо5

Початок національного

відродження

136

нальні вимоги і борються за їх виконання. В повній мірі ці етапи були

характерні і для розвитку української національної самосвідомості.

Першим осередком національного відродження стала Слобожанщи5

на, де у 1805 році за ініціативи української інтелігенції і на кошти відо5

мих людей Харківщини було відкрито перший в східній Україні універ5

ситет. Спочатку він мав всього чотири факультети: філологічний,

юридичний, математичний і медичний. Одним із засновників Харків5

ського університету був відомий громадський діяч, просвітитель Василь

Каразін. Викладачами університету були талановиті вчені: математик

Т. Осиповський, хіміки О. Ходнєв, М. Бекетов та ін. Університет об’єднав

навколо себе кращі культурні сили українського суспільства.

Новостворений університет (на той час єдиний вищий навчальний

заклад в Україні, яка входила до складу Російської імперії) став не лише

науково5освітнім центром, а й провідником української культури. При

університеті працювала друкарня, книжковий магазин.

З 1816 до 1819 року в Харкові видавався перший в Україні популяр5

ний масовий журнал «Український вісник». Одним із перших письмен5

ників, що писали свої твори рідною мовою, був професор (а згодом і рек5

тор) Харківського університету Петро Гулак5Артемовський. Щоправда,

сам Гулак5Артемовський піддавав сумніву майбутнє української мови,

говорив, що вона «вмирає з кожним днем».

Інший відомий харків’янин, письменник Григорій Квітка5Основ’я5

ненко, до речі сучасник Гулака5Артемовського, своєю творчістю пере5

конував, що українська мова жива, і що нею можна писати оповідання,

повісті, п’єси і навіть великі літературні твори — романи. «Малоросійські

оповідання» Г. Квітки5Основ’яненка, що були видані в Харкові у 1834 році,

принесли йому славу «батька української прози» і користувались попу5

лярністю серед освічених громадян. Г. Квітка5Основ’яненко і його

творчість мали авторитет в колах передової харківської молоді. Так, ви5

пускник Харківського університету Микола Костомаров — майбутній

історик України — в молоді роки писав художні твори під впливом

Квітки5Основ’яненка.

Викладачі і студенти Харківського університету велику увагу при5

діляли вивченню української історії та культури. Одним з перших, хто

почав вивчати українську народну творчість був професор І. Срезнєв5

ський — основоположник вітчизняного слов’янознавства. Він досить

сміливо виступав проти русифікаторської політики царизму в Україні,

відстоював право на існування української мови, школи, культури тощо.

За період з 1805 по 1951 рік Харківський університет закінчило до

тисячі осіб, з яких 500 стали вчителями, а 66 — отримали професорські

звання. Найбільш видатними серед останніх були: лікар Ф. Іноземцев,

математик М. Остроградський, філолог О. Потебня.

137

В 1834 році був заснований Київський університет, який спочатку

також мав усього 4 факультети: історико5філологічний, фізико5мате5

матичний, юридичний і медичний. Його першим ректором був видат5

ний український вчений М. Максимович, який заохочував і особисто

брав участь у вивченні пам’яток давнини і збиранні українського фоль5

клору. Чимало його праць присвячено історії козацтва та розвитку ар5

хеології в Україні. Після відкриття університету Святого Володимира

в Києві інтелектуальний центр України перемістився з Харкова в Київ.

Велику роль в посиленні інтересу до історичного минулого україн5

ського народу відіграли події 1800 року, коли імперська канцелярія по5

ставила під сумнів право нащадків козацької старшини на дворянські

титули. Прагнучи захистити свої дворянські привілеї, представники

українського дворянства утворили цілий рух, який в пошуках істори5

ко5правових доказів свого походження почав вивчати історію України,

збирати літописи і документи з історії України в цілому, і козацтва —

зокрема. Боротьба за визнання дворянських прав продовжувалась впро5

довж кількох десятиліть, і сприяла розвитку української історичної думки.

Улюбленою темою багатьох українських вчених і письменників того

часу була історія боротьби українського народу за національну неза5

лежність, в авангарді якої стояла Запорозька Січ і українське козацтво.

Історичне минуле молоді дослідники сприймали переважно з позиції

ідеалізованої запорозької воєнно5козацької громади, лицарських под5

вигів козаків як самовідданих захисників Батьківщини, оспівували гро5

мадський устрій запорожців як загальнолюдський ідеал суспільно5пол5

ітичного устрою і соціальної справедливості. У 1817 році було

надруковано роман Ф. Глінки «Зиновій Богдан Хмельницький, або Виз5

волена Малоросія» (російською мовою), у 1827–1833 роках з’явились

два історичні романи І. Голоти, була написана, але так і не надрукована

історична епопея П. Білецького5Носенка «Зиновій Богдан Хмельниць5

кий. Історична картина подій і звичаїв ХVІІ ст. в Малоросії». Найбіль5

шою популярністю у патріотичної інтелігенції України користувався

історико5публіцистичний твір анонімного автора (авторство припису5

ють Георгію Кониському і Григорію Полетиці). В цьому творі дано ог5

ляд історії України з давніх часів до 1769 року, автори твору засуджували

політику царського уряду щодо України, ліквідацію автономії України

Катериною ІІ оцінювали як ворожу колонізаторську політику Росії

в Україні, виступали проти кріпосництва.

Великий внесок в розвиток історичної науки зробили Д. Бантиш5

Каменський, видатний історик і археолог. Його книга «Історія Малої

Росії від поселення слов’ян у цій державі до знищення гетьманства» була

однією з перших найбільш вдалих спроб висвітлення історії України

з давніх5давен до кінця ХVІІІ ст. видана російською мовою у 205х роках

138

ХІХ ст. А. Скальковський, О. Маркович, М. Костомаров, П. Куліш та

інші. Українські історики в своїх творах відстоювали ідею історичної

самобутності українського народу, його культури.

Переломним моментом у вивченні історичної спадщини українсько5

го народу стало заснування у 1843 році в Києві «Комісії з розбору давніх

актів», метою якої було збирання, вивчення і публікація документів про

історичне минуле України. Розширенню документальної бази історії

України сприяла видавнича діяльність О. Бодянського. Він, зокрема,

видав «Історію русів», «Літопис Самовидця», багато інших творів.

Поширення історичних знань про минуле України було одним з най5

визначніших чинників утвердження масової національної свідомості.

Воно об’єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі,

виховувало патріотизм.

У першій половині XІX ст. стало традицією для молодих україн5

ських інтелігентів ходити селами, шукати, збирати, а згодом і публіку5

вати український фольклор. Відомий український історик Микола Ко5

стомаров пізніше згадував, як молодим студентом ходив селами навколо

Харкова, слухав розповіді селян, прислів’я і приказки, записував цікаві

слова і вислови, розпитував людей про їхнє життя і просив їх співати

народні пісні.

У 1819 році з’явилась перша збірка українських історичних дум під

назвою «Попытка собрания старых малороссийских песен», які були

зібрані князем Миколою Церетелі.

На початку ХІХ століття з’явилися наукові дослідження з україн5

ської мови, посібники з мовознавства. Одним з перших творів цього

типу стала «Грамматика малороссийского наречия…» О. Павловського,

що вийшла у 1818 році в Санкт5Петербурзі. У 1823 році з’явився пер5

ший український словник Івана Войцеховича. Відомий український бай5

кар Л. Глібов став організатором «Товариства кохаючих рідну мову», чле5

нами якої були О. Лазаревський, М. Вербицький, О. Маркович та ін.

Так склалося, що позбавлені держави українці в першій половині

ХІХ ст. могли проявити свою самобутність саме в науці і в культурній

діяльності, тому часто провідну роль в національному пробудженні на5

роду, його національної і громадської самосвідомості відігравали пись5

менники, вчені.

У 405х роках XІX ст. на тлі кризи феодалізму розвивався і україн5

ський національний визвольний рух. Він втягував в себе нові сили, коло

борців проти самодержавства розширювалось. Очолили цю боротьбу

революційно налаштовані представники української інтелігенції. Пер5

шими опозиційними організаціями в Україні були масонські організації,

так звані «вільні каменярі», які з’явились в Росії ще наприкінці XVІІІ

ст. У XІX ст. масонський рух охопив і Україну. У 1817–1819 роках

139

масонські ложі діяли у Києві, Полтаві, Житомирі, Одесі. Найбільш відо5

мою була полтавська ложа «Любов до істини», засновниками якої

у 1818 році були І. Котляревський, С. Кочубей, М. Новіков та інші.

Головною метою членів масонської організації був розвиток україн5

ської культури, української мови, організація освіти народу. Київська

ложа «Об’єднаних слов’ян» відстоювала ідею повернення Україні її ав5

тономного устрою.

У січні 1846 року в Києві утворилась таємна антикріпосницька орган5

ізація — Кирило5Мефодіївське братство. Ініціаторами її створення були

М. Костомаров і В. Білозерський. Членами були П. Куліш, О. Маркович,

М. Гулак та інші. У квітні 1846 року членом організації став Т.Г. Шевченко.

За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірко5

вані (ліберали) на чолі з Костомаровим і Кулішем, і радикальні (рево5

люційні демократи), яких представляли Шевченко і Гулак.

Члени товариства розробили програмні документи організації —

«Статут і правила товариства» і «Книгу буття українського народу». Ав5

торами цих документів вважають професора Київського університету

історика М. Костомарова і вчителя В. Білозерського.

Основні вимоги організації — ліквідація кріпосного права, націо5

нальне визволення українського народу, рівні політичні права для усіх

слов’янських народів. В розроблених документах відстоювались прогре5

сивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою, пова5

лення самодержавства, рівність громадян перед законом, скасування

станів як чинників нерівності у суспільстві, поширення освіти. Основ5

ною тезою програми було прагнення об’єднати усі слов’янські народи

в федерацію на зразок Сполучених Штатів Америки за умов збережен5

ня за кожним слов’янським народом права на самостійність.

У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували ми5

нуле України, прикрашали історію козацтва. У членів товариства не було

єдиної точки зору на шляхи та засоби реалізації своєї програми. Ліберал

М. Костомаров бачив в Кирило5Мефодіївському братстві легальну про5

світницько5наукову організацію, в основі діяльності якої були б хрис5

тиянські цінності і ідея слов’янської єдності. Він і його однодумці вис5

тупали проти революційної боротьби як радикального шляху до

ліквідації кріпацтва і були переконані, що під впливом ідей Кирило5

Мефодіївського товариства, ліберальні поміщики самі прийдуть до дум5

ки про необхідність дати селянам волю і землю. Ці ідеї, вважали лібера5

ли, рано чи пізно будуть підтримані царським урядом, і будуть

реалізовані шляхом реформ

Революційно5демократичне крило організації очолив Т.Г. Шевчен5

ко. Він відстоював ідею всенародного повстання, в ході якого народ

знищить поневолювачів і встановить справедливий суспільний лад,

140

коли усі громадяни будуть вільними, а земля стане народним добром.

Таким чином, Шевченко і його однодумці намагались перетворити Ки5

рило5Мефодіївське братство в бойову організацію, а ліберали на чолі

з М. Костомаровим задовольнялись культурно5освітньою діяльністю.

В своїй практичній роботі члени товариства обмежувались просвітниць5

кою діяльністю: розповсюджували революційні твори Т.Г. Шевченка та

інших членів організації, складали революційні прокламації, в яких

закликали до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білоцерківський був

автором проекту створення в Україні широкої мережі початкових на5

вчальних закладів, яка охопила б дітей усіх верств населення. Члени то5

вариства збирали гроші на видання книг. П. Куліш створив першу ук5

раїнську абетку «кулішівку».

Члени товариства збирались на квартирах Гулака або Костомарова,

оговорювали програмні документи, вели наукові дискусії. Їм тривалий

час вдавалося діяти таємно від властей. Але у березні 1847 року за доно5

сом одного зі студентів, уряд припинив діяльність товариства. Після

арештів його члени отримали різні міри покарань. Найсуворішої кари

зазнав Т.Г. Шевченко. Його віддали в солдати і відправили на десять

років в заслання без права писати і малювати. Роки солдатчини підірвали

здоров’я поета і він у 1861 році передчасно помер.

Значення Кирило5Мефодіївського братства було в тому, що воно

було першою спробою (хоч і невдалою) української інтелігенції перей5

ти до політичних методів боротьби за національне визволення. Програ5

ма товариства значною мірою вплинула на подальший розвиток націо5

нально5визвольного руху в Україні. Ліквідація братства поклала початок

наступу царизму на українську духовність і довгої непримиримої бо5

ротьби української інтелігенції з російським царизмом.

Після розділів Польщі наприкінці

ХVІІІ століття західноукраїнські землі —

Закарпаття, Галичина і Буковина — увій5

шли до складу Австрійської імперії. Закарпаття входило до складу

Угорського королівства і в адміністративному плані підпорядкову5

валось Братиславському намісництву. Галичина разом з частиною

польських земель була виділена в окремий край «Королівство Гали5

чини і Святого Володимира». Буковина, яка мала статус герцогства,

до 1849 року входила до складу Галичини на правах окремого округу.

Населення західноукраїнських земель становило близько 7 мільйонів

осіб, було досить строкатим: в регіоні проживали євреї, румуни, чехи,

німці, вірмени. Українці серед них становили 70 відсотків усього на5

селення регіону.

Політика австрійського уряду на західноукраїнських землях буду5

валась за принципом «розділяй і володарюй». Уряд завжди проти5

Західноукраїнські землі

в складі Австрійської