Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

151

но5промислової буржуазії. На 1897 р. кількість робітників в Україні ста5

новила 400 тис., великої буржуазії — 290 тис., дрібних підприємців —

414 тисяч, дрібних виробників — 910 тис. осіб.

Індустріалізація збільшила частку України у промисловому вироб5

ництві Російської імперії (до 20 відсотків), привела до збільшення

кількості міст і міського населення (у 1897 р у містах проживало 16 відсотків

населення Східної України).

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських

економічних тенденцій, водночас, у силу ряду обставин (вигідне гео5

графічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована

робоча сила тощо) мала свої особливості. Вже на початку XX ст. Україна

за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях

була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць

у світі. П’ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський,

Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько5Юр’ївський)

виробляли близько 25 відсотків загальноросійського чавуну. Заводи

Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського

виробляли близько 60 відсотків цукру5рафінаду у Російській імперії. На

великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні працювало понад

44 відсотків усіх робітників, у той час як у США — 33 відсотки.

Концентрація промислового виробництва створила умови для про5

цесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме

у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам’янову5

гільній, залізорудній та ін. На початку сторіччя виростають синдикати

«Продвагон» (1901), «Продамет» (1902) «Трубопродаж» (1902), «Цвях»

(1903). Це були досить могутні об’єднання. Наприклад, утворений у 1904 р.

синдикат «Продвугілля», до якого входили 18 окремих акціонерних това5

риств, контролював 75 відсотків видобутку кам’яного вугілля у Донець5

кому басейні. Буржуазія отримувала надприбутки навіть у кризових умо5

вах. Монополії гальмували господарський розвиток, заважали технічному

прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Посилення національно5визвольного

руху в Україні припадає на другу полови5

ну XІX ст. З кінця 505х рр. він набув роз5

витку у формі громад — напівлегальних

організацій (гуртків), що об’єднували у своєму складі українську інте5

лігенцію, службовців, офіцерство, студентство та учнівську молодь,

а також частково з поміщиків5лібералів. Наприкінці 505х років студен5

ти Київського університету створили таємний гурток «хлопоманів», або,

як вони себе самі називали «українофілів». Члени гуртка В. Антонович,

Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький основну мету своєї

організації вбачали в зближенні з простим українським народом (селя5

Посилення національного

та соціальнополітичного

руху в Україні

152

нами), в відстоюванні їхніх інтересів, у вихованні у них патріотичних

почуттів. У 1860–1861 році гурток змушений був припинити свою

діяльність. Замість нього «хлопомани» створили нову таємну організацію

«Громада», і залучили до участі в ній інших студентів університету. Не5

забаром громадівський рух став масовим і громади з’явились в Харкові,

Полтаві, Чернігові, Одесі. У громадівському русі досить чітко просте5

жуються дві течії: помірковано5ліберальна та революційно5демократич5

на, між якими точилась гостра політична боротьба. Свої погляди діячі

громадівського руху викладали в першому українському літературно5

художньому та громадсько5політичному журналі «Основа», який

у 1861–1862 роках видавався в Петербурзі на кошти українських земле5

власників5лібералів В. Тарнавського і А. Галагана. У журналі друкувались

цікаві праці з історії та культури України, твори Т.Г. Шевченка, Марка Вов5

чка, інших представників революційно5демократичного руху України.

Однією з найчисельніших і найбільш впливових була Київська гро5

мада, яка нараховувала близько 300 членів. Ліберальне крило її представ5

ляли В. Антонович, М. Драгоманов, Б. Познанський, брати Ф. та Т. Риль5

ські, П. Чубинський та ін. Головну увагу вони приділяли вивченню

української літератури, мови, історії та культурно5просвітницькій діяль5

ності серед народу. Інше крило громади було представлене революціо5

нерами5демократами: А. Красовським, В. Синьогубом, братами По5

тоцькими, В. Пилипенком, які ставили за мету народне повстання проти

російського самодержавства. Загальним для усіх громад України були:

національна ідея української держави, утвореної на демократичних за5

садах, віра в можливість досягнення національного самовизначення,

любов до України, повага до українського народу, гордість за багаті ду5

ховні досягнення рідної культури. Практична діяльність громад зводи5

лася переважно до проведення культурно5просвітницьких заходів. Ба5

гато хто з членів громад брали активну участь в роботі недільних шкіл,

видавали підручники українською мовою. Але, зрештою, під натиском

постійних переслідувань з боку уряду, громади або самоліквідовували5

ся, або розганялись урядовими установами.

У січні 1863 р. спалахнуло нове польське повстання, яке пошири5

лось на Правобережну Україну. Українські селяни участі в цих подіях

не брали, вважаючи їх «панською справою». Однак російські урядові

кола, вважаючи український національний рух польською провокацією,

спрямували удар і проти нього. У 1863 р. був виданий Валуєвський цир5

куляр (від імені міністра внутрішніх справ Валуєва), за яким забороня5

лося друкування українською мовою книг «навчальних і взагалі призна5

чених для початкового читання народом», а також текстів до музичних

творів. У спробах вживати українську мову в навчальних закладах

і пресі царизм вбачав прояв українського сепаратизму. У своєму

153

циркулярі Валуєв стверджував, що самі українці з обуренням виступа5

ють проти вживання в школах української мови і доводять, що «ніякої

окремої малоруської мови не було, немає і не може бути». Були заареш5

товані деякі члени громад, і самі громади були заборонені.

Знову відновили свою діяльність громади на початку 705х рр. «Старі»

громадівці зберегли лише одну організацію — київську, а поряд з нею

почали діяти «молоді» громади в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Єліза5

ветграді, Харкові, які об’єднали представників нового покоління націо5

нально5визвольного руху. Головну увагу громадівці продовжували на5

давати науковій та видавничій діяльності.

У 1873 р. члени київської громади історики І. Лучицький, О. Лаза5

ревський, М. Драгоманов, правник О. Кістяківський, мовознавець

П. Житецький. соціолог і економіст М. Зібер, композитор М. Лисенко,

антрополог Ф. Вовк, етнографи І. Радченко, О. Русов, драматург та ак5

тор М. Старицький ввійшли до відкритого в Києві Південно5Західного

відділення Російського географічного товариства, яке очолив Григорій

Галаган. Зусиллями товариства було видано значний етнографічно5

фольклорний, історичний, географічний, природознавчий, статистич5

ний та економічний матеріал.

У 1875 р. царський уряд створив комісію для розгляду засобів бо5

ротьби з «українофільством». Її висновки були такі: «Допустити окрему

літературу простонародною українською говіркою — означало б заклас5

ти міцні підвалини для переконання можливості відокремлення, хай

навіть у далекому майбутньому, України від Росії». Ознайомившись

із цими рекомендаціями під час лікування на німецькому курорті Емс,

Олександр ІІ видав 17 травня 1876 році Емський указ, яким заборонялося

видання українською мовою як оригінальних творів, так і перекладів,

а також завезення до імперії українських книг і брошур, надрукованих

за кордоном. Не дозволялося також ставити п’єси й влаштовувати кон5

церти «малоросійською говіркою». Як виняток, допускалося видання

українською мовою художньої літератури та історичних документів.

Почалися репресії проти діячів громад. В умовах реакції 805х рр. грома5

ди розпалися на окремі гуртки, які займалися виключно культурниць5

кою діяльністю: виданням історико5етнографічного журналу «Киевс5

кая старина» (1882–1906), створенням гуртків5просвіт, самоосвітою,

культурницькою роботою серед селянства.

Уникаючи переслідувань з боку російського уряду, ряд членів гро5

мад змушені були емігрувати. Зокрема, М. Драгоманов, від’їхавши до

Швейцарії, у Женеві створив громадівський гурток, до якого увійшли

М. Зібер, С. Подолинський, Ф. Вовк ,і почав видавати часопис «Грома5

да» на кошти київської громади, яка, не погодившись з радикалізмом

М. Драгоманова та його однодумців, з 1886 р. припиняє фінансування

154

діяльності М. Драгоманова. Часопис «Громада» був першим політичним

журналом української опозиції. У 1886 році М. Драгоманов пориває

зв’язки зі Старою Громадою, члени якої були незадоволені його ради5

кальними поглядами і створив перший український гурток соціалістич5

ного спрямування.

Михайло Драгоманов — відомий український громадсько5політич5

ний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст,

філософ посідає визначне місце в суспільному русі ліберального, а зго5

дом, і соціалістичного спрямування. Він походив зі збіднілого дворян5

ства, що мало козацькі корені. Був прибічником ідей демократизму

і федералізму. Визнавав пріоритети загальнолюдських культурних цінно5

стей перед національними особливостями. Виступав за відокремлення

церкви від держави та відстоював ідею нерелігійного, світського україн5

ського суспільного і культурного життя.

Визнаючи право українського народу на самовизначення та націо5

нальну державність, М. Драгоманов не вірив в можливість її відновити

найближчим часом. Тому він прагнув спрямувати український суспіль5

ний рух на боротьбу за демократизацію і федералізацію в рамках Росій5

ської та Австро5Угорської імперій. Драгоманов виступав за єдність усьо5

го українського народу від Закарпаття до Кубані. Рішуче виступав проти

шовіністичної політики царизму, оцінюючи період перебування Украї5

ни в складі Російської держави як «втрачений час».

Погляди Михайла Драгоманова мали значний вплив на подальший

розвиток українського політичного руху.

Іншим відомим громадським діячем того часу, ідеологом «хлопо5

манів», а потім громадівського руху був Володимир Антонович. Він

закінчив медичний і історико5філологічний факультети Київського уні5

верситету, був професором, відомим українським істориком, археоло5

гом, етнографом. Його перу належить ряд цікавих праць з історії

України, в тому числі «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво»

та інше. Поляк за походженням, Антонович був послідовним захисни5

ком інтересів України. Полякам, які жили в Україні, він пропонував

перейти на бік українців, або переїхати до Польщі. Вважав, що поляки

повинні визнати свою провину перед українцями і спокутувати гріхи

своїх предків. В.Антонович вважав себе сином українського народу, го5

товий був розділити з ним і радощі, і горе. Справу В. Антоновича

продовжив його син Дмитро, який став одним з засновників першої полі5

тичної партії в Україні, а згодом — членом Центральної Ради

та Директорії.

Наприкінці XІX ст. в українському русі у середовищі молодих інтел5

ігентів виникає новий політичний рух на основі національної ідеї. Він

зародився як реакція на кризу культурницького руху (українофільства).

155

Зрозуміло, що глибинною причиною активізації національного руху був

колоніальний стан українського народу в Російській імперії.

На початку 905х років у Києві утворився студентський гурток, до

якого входили М.І. Міхновський, С.М. Шелест, А.П. Кучинський та ін.

Цей гурток мав тісні стосунки з провідними діячами українського куль5

турницького руху. Члени гуртка ставили собі за мету боротьбу за само5

стійну Україну. Була створена таємна загальна Українська Організація

(1897) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським, що прагнула до згур5

тування всіх національних опозиційних царизму сил. Організація

відкрила літературне видавництво «Вік», велику книгарню, організува5

ла Шевченківські свята.

У 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії

відомий українофіл О. Русов, залучив до цієї роботи багатьох студентів.

Саме під час цієї роботи склався гурток з чотирьох студентів (І. Липа,

М. Байздренко, М. Базькевич. В. Боровик). Влітку 1891 р. вони, склав5

ши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т.Г. Шевченка,

заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе

«Братство тарасівців».

Першим відкритим виступом Братства стало читання промови на

шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті.

Того ж року промова була надрукована у галицькому часописі «Правда»

під назвою «Рrofessіon de foі молодих українців». Ідеї, висловлені в промо5

ві, були далекими від націоналізму (самостійництва), але на загальному

тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського

громадсько5політичного руху вони справили враження справжнього

національного радикалізму. У своїй промові тарасівці стверджували, що

українці — окрема нація, і, як кожна нація, вони потребують національ5

ної волі для «праці і поступу». Вони виступали за повну незалежність

України, за єдність українського народу. Характерним для тарасівців

було негативне ставлення до українофільства (культурництва), ради5

калізм і екстремізм щодо «відступників». «Братство тарасівців» відстою5

вало необхідність українських шкіл, право вільного вживання україн5

ської мови, а також автономії для усіх народів Російської імперії.

Ідеї Братства знайшли своїх прихильників, але широкого поширен5

ня не знайшли як в силу свого різко негативного ставлення до інших

течій українського руху, так і в силу особистих якостей лідера М.І. Міх5

новського, і, особливо внаслідок репресій російського царизму. Члени

братства проводили, в основному, організаційно5виховну роботу, спря5

мовану на формування національної свідомості українського населення.

У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з’їзд братства, який, на

думку його організаторів, мав надати організації більш стрункої форми.

Але оскільки «Братство тарасівців» не мало конкретної програми

156

дій, а подекуди просто дублювало старе культурництво в своєрідних

формах (наприклад, демонстративне носіння національного одягу),

воно стало занепадати. Наприкінці 905х років воно фактично розпало5

ся. Цьому сприяли й поліцейські переслідування членів організацій.

Таким чином, наприкінці XІX ст. український національний рух

набуває вже політичного характеру.

Поряд з національним рухом в Україні у другій половині XІX ст. роз5

гортались суспільно5політичні рухи, що сформувались на загальноросій5

ському ґрунті. Так, у 605і роки виник революційний рух, рушійною си5

лою якого була радикально настроєна молодь, представники

різночинної інтелігенції, їх самоназва — народники. Вони виступали за

повалення самодержавства шляхом селянської революції, оскільки віри5

ли в самобутній розвиток Росії, в те, що збереження колективістських

традицій сільської общини в майбутньому приведе до соціалістичної

організації суспільства. У діяльності народників виділяють три етапи:

початковий (1859–1861), що проходив під гаслом «ходіння в народ».

Росія,— переконували вони,— на відміну від країн Західної Європи по5

винна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народни5

ки вважали рушійною силою революції на шляху до соціалізму. Але май5

же всі «ходіння в народ» одразу ж зазнали репресій з боку уряду. Другий

етап (друга половина 705х років), характеризувався проведенням ши5

рокої пропагандистської роботи серед для селян. Але, як виявилось,

пропаганда народників була незрозумілою селянам. Тоді у народників

визріла думка створити законспіровану революційну організацію «Земля

і воля», що виникла наприкінці 1876 р. Члени організації повели бо5

ротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і по5

датків. В Україні найвідоміший гурток цієї організації був створений

у 1875 р., а у 1877 р. з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка ство5

рила в селах Чигиринського і Черкаського повітів підпільну селянську

організацію «Таємна дружина» числом понад 1000 учасників. Жандар5

ми попередили підготовку повстання й розгромили організацію. Третій

етап політичної боротьби з самодержавством — перехід до методів полі5

тичного терору. На позиціях тактики індивідуального терору стояла на5

родницька організація «Народна воля». Члени «Народної волі» розро5

били програмні документи, в яких передбачалось повалення

самодержавства, скликання Установчих зборів, забезпечення прав сво5

боди слова, друку, зборів, права народів на самовизначення. Постріл

В. Засулич у генерал5губернатора Києва Трепова у 1878 р. породив хви5

лю замахів на вищих чиновників. Але й це не принесло дієвих резуль5

татів. Царевбивством 1 березня 1881 р. народовольці вичерпали себе.

Мета і методи боротьби виявилися помилковими. Тисячі активних

членів народницького руху були заарештовані і заслані на каторгу. Ке5

157

рівники «Народної волі» О. Желябов, С. Перовська, М. Кибальчич були

страчені. Народницький рух поступився масовому робітничому і соціа5

лістичному руху.

Наприкінці XІX ст. в умовах розгортання робітничого руху виникли

перші робітничі організації — у 1875 р. в Одесі утворився «Південноро5

сійський союз робітників».

У цей період все більшого впливу на робітничий рух набуває

марксистська теорія. Наприкінці 805х рр. виникли марксистські гуртки

і організації в Києві, Харкові, Катеринославі, їх провідними діячами ста5

ли Ю. Мельников, П. Запорожець, А. Луначарський, П. Сочинський

та ін.

У 1896 р. в Петербурзі радикальний марксист В. Ульянов (згодом

відомий під псевдонімом Ленін) створив прообраз марксистські партії

«Союз боротьби за визволення робітничого класу», комітети якого дія5

ли в Києві, Катеринославі. Після І з’їзду РСДРП українські «Союзи

боротьби» були перетворені в комітети РСДРП.

Реформи 605х сприяли розвитку осві5

ти в Україні. Значну підтримку шкільній

освіті стали надавати земства, їх асигну5

вання на утримання шкіл на кінець XІX ст.

зросли в 6 разів. Активно займалися справою освіти народу через мере5

жу недільних шкіл члени громад. У 1862 р. в Україні діяло 110 недільних

шкіл, викладання в яких велося українською мовою. Видані були бук5

варі та підручники, в тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Але у 1863 р.

царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організа5

торів та викладачів були заарештовані. Система освіти була перетворе5

на царським урядом у дієвий засіб русифікації України.

По розвитку освіти було нанесено два могутніх удари — Валуєвсь5

ким циркуляром (1863) і Емським актом (1876). Але й після цього

не зникають прогресивні тенденції в культурному розвитку України.

У 1865 р. за ініціативи М. Пирогова в Одесі було засновано Новоросій5

ський університет. Було відкрито також Ніжинський історико5філоло5

гічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний,

Катеринославський гірничий інститути.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій.

При Київському університеті було створено наукові товариства: філо5

логічне, математичне, фізико5медичне, психіатричне, акушерсько5гіне5

кологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Не5

стора5літописця.

Таким чином, незважаючи на процес русифікації, труднощі і супе5

речливість розвитку, українська культура збагатилась визначними здо5

бутками практично в усіх без винятку провідних галузях.

Культура України

ІІ половини ХІХ ст.

158

Не дивлячись на труднощі, утиски і репресії стосовно української

культури, розвиток капіталізму в промисловості і промисловий пере5

ворот другої половини ХІХ століття вимагали підготовки висококуль5

турних і професійних спеціалістів. Будівництво широкої мережі заліз5

ниць, поява нових галузей економіки змушувала уряд якомога швидше

вирішувати проблему забезпечення промисловості кваліфікованими

спеціалістами.

В трьох університетах України більш ніж втричі виросла кількість

студентів. На Західній Україні працювали Львівський і Чернівецький

університети. В Харкові відкрилися технологічний і ветеринарний інсти5

тути, в Києві і Львові — політехнічні інститути. Можливість отримати

вищу освіту мали тепер і жінки.

Зросла кількість гімназій — до 905х років в Україні нараховувалось

129 гімназій.

Відкриття нових вищих навчальних закладів в Україні, збільшення

кількості студентів в них, сприяло розвитку науки. Так, наприклад, про5

фесор Харківського університету М. Бекетов створив при фізико5мате5

матичному факультеті фізико5хімічне відділення, що стало поштовхом

до появи нового напрямку в науці — фізичної хімії. У 1886 році профе5

сор І. Мечніков разом з мікробіологом М. Гамалією відкрив в Києві бак5

теріологічну станцію, яка поклала початок вивченню імунітету. В Київ5

ському університеті вчені працювали над вивченням теорії ймовірності,

математичного аналізу тощо.

У 1873 році у Львові було засноване Товариство імені Т. Шевченка.

Спочатку товариство носило чисто літературний характер, головною ме5

тою якого було «допомагати розвитку руської (малоруської) словесності».

З 1885 року товариство почало видавати часопис «Зоря», який став все5

українським літературним друкованим органом. У 1892 році товариство

було перейменоване в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Голов5

ним завданням товариства було «пестити і розвивати науку…, зберігати

і збирати усякі пам’ятки давнини і предмети наукові України5Русі». При

товаристві діяли три відділи: історико5філософський, філологічний,

математико5природознавчо5медичний. У 1894 році історико5філософську

секцію очолив М. Грушевський, а у 1897 році його обрали головою НТШ.

Головним друкованим органом товариства були «Записки НТШ». За час

головування М. Грушевського товариство видало близько 800 томів науко5

вих робіт, зокрема 116 томів «Записок». Активну участь в роботі товарист5

ва брали І. Франко і В. Гнатюк. У 1898–1905 роках вони випускали «Літе5

ратурно5науковий вісник» і очолювали Українську видавничу спілку.

Завдяки діяльності М. Грушевського, В. Бехтєрєва, О. Шахматова, В. Гна5

тюка, М. Павлика, І. Франка та інших Наукове товариство ім. Т. Шев5

ченка стало відомим науковим центром далеко за межами України.

159

У ХІХ столітті значного розвитку набула українська література. Ос5

новою її розвитку був критичний реалізм. В художній літературі співісну5

вали революційно5демократичний, демократичний і буржуазно5лібе5

ральний напрямки. Основоположником демократичного реалізму

в літературі був Т.Г. Шевченко. Багато його творів присвячені історії ук5

раїнського народу, драматичним, героїчним та трагічним сторінкам його

минулого («Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Іван Підкова» та ін.).

У ХІХ столітті з’являються твори видатних українських письмен5

ників та поетів, в яких розкриваються соціальні і психологічні про5

блеми тогочасної дійсності: І. Нечуя5Левицького — «Микола Джеря»,

«Кайдашева сім’я», «Бурлачка», П. Мирного — «Хіба ревуть воли, як

ясла повні?», «Повія», «Голодна воля»; Марка Вовчка — «Інститутка»;

збірки віршів Павла Грабовського, Івана Франка, перші твори Лесі Ук5

раїнки.

Представниками ліберально5буржуазної течії в українській літера5

турі були П. Куліш, О. Пчілка, Д. Мордовець.

Досить високого рівня досягла українська драматургія і театральне

мистецтво. У 1882 році М. Кропивницький — автор понад 40 гостро5

сюжетних п’єс на теми народного життя — в Єлізаветграді створив пер5

ший професійний театр. До театральної трупи входили такі видатні ак5

тори, як М. Садовський, М. Заньковецька, М. Вороний. Трупа з успіхом

гастролювала по території Росії, Польщі, Грузії. З’явилась ціла плеяда

українських драматургів, серед яких особливо виділялась творчість

М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка5Карого.

Високого рівня досягло і музичне мистецтво. Першу українську опе5

ру «Запорожець за Дунаєм» написав С. Гулак5Артемовський. Опера

вперше була поставлена в Маріїнському театрі в Петербурзі 14 квітня

1863 року і набула світової слави.

Відомим композитором, музикознавцем і культурно5громадським

діячем був Сокальський. Він написав опери «Мазепа» за поемою

О. Пушкіна, «Майська ніч» та «Облога Дубни» за творами М. Гоголя,

«Богдан Хмельницький», створив фантазії «Вечори на Україні», «На

берегах Дунаю». Серед його творів багато романсів, обробки українсь5

ких, російських та білоруських народних пісень. Основоположником

української класичної музики став М.В. Лисенко, який вивів музичне

мистецтво України на світовий рівень. Його перу належать опери «Та5

рас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка5Полтавка».

Українські теми знайшли відображення в творчості російських

композиторів. Так М. Глінка написав ескізи до симфонії «Тарас Буль5

ба», а також пісні на слова В. Забіли «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебе5

чи, соловейку». Велику роль в становленні і розвитку української музичної

культури відіграли твори російських композиторів, в яких відобража5

лась українська дійсність і використовувались українські народнопісенні

мотиви. Це, зокрема, опери «Мазепа» і «Черевички» П. Чайковського,

«Майська ніч» і «Ніч перед Різдвом» М. Римського5Корсакова, «Соро5

чинський ярмарок» М. Мусоргського та ін.

Перехід від академічного класицизму до реалізму відбувався і в об5

разотворчому мистецтві. Значний внесок у розвиток українського мис5

тецтва першої половини ХІХ століття внесли Д. Левицький, В. Борови5

ковський, В. Тропінін. Одним із видатних художників України був

Т. Шевченко — основоположник критичного реалізму в українському

мистецтві. У другій половині ХІХ століття в образотворчому мистецтві

переважає реалізм, а серед жанрів — побутовий. На українську тему

писало багато російських художників: І. Рєпін, І. Айвазовський, В. Ма5

ковський, І. Крамськой, М. Клодт та ін. Помітне місце займала украї5

нська тематика в творчості російського живописця І. Рєпіна, який на5

родився в Чугуєві, дитячі та юнацькі роки провів в Україні і на все життя

зберіг любов до рідного краю. Його знаменита картина «Запорожці пи5

шуть листа турецькому султанові», підкреслює вільнолюбний характер

українського народу, його природний оптимізм.

Серед українських художників другої половини ХІХ століття помітне

місце займають М.О. Ярошенко, М.Д. Кузнецов, К.К. Костанді,

М.К. Пимоненко.

Видатним українським художником5реалістом був С.І. Васильків5

ський. Народився він в Ізюмі на Харківщині, а після закінчення Петер5

бурзької академії мистецтв жив і працював у Харкові та Полтаві. Понад

три тисячі його картин, ескізів, замальовок присвячені оспівуванню

чудової природи України, змалюванню героїчного минулого україн5

ського народу, а також темам з життя і побуту українського села кінця

ХІХ століття.

В ХІХ столітті відбулися значні зміни в архітектурі України. Стиль

бароко замінювався класицизмом.