Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
171
повстання саперної бригади Київського гарнізону на чолі з підпоручи5
ком Б. Жаданівським. Ці та інші виступи не були пов’язані між собою,
тому і не могли закінчитися перемогою.
Порівняно підготовленими та організованими були збройні висту5
пи робітників під час загального політичного страйку в грудні 1905 року.
Основним районом збройної боротьби проти самодержавства в Україні
став Донбас. Найбільш значним у грудні 1905 року було повстання
в Горлівці. 12 грудня відбувся революційний виступ робітників Харко5
ва, 13–14 грудня — Олександрівська. Збройні сутички робітників
з військами відбувались і в інших містах України. Але окремі збройні
виступи не переросли у загальне збройне повстання і були придушені
царизмом. Після цього революція пішла на спад.
Під впливом революційних виступів робітників посилились се5
лянські виступи. Серед селянства проводили роботу есери, соціал5де5
мократи, РУП, «Спілка». В результаті вже в першій половині 1905 року
селянським рухом було охоплено 43 з 94 повітів України, а всього відбу5
лося 1857 селянських виступів протесту, які посилились після жовтне5
вого політичного страйку. У багатьох селах виникали революційні се5
лянські комітети, утворювались бойові дружини, які проводили арешти
та роззброювали жандармів, а також виконували організаційні функції
місцевої влади. До осені 1905 р. селянський рух охопив вже 64 повіти
України. Прокотилась хвиля стихійних селянських повстань, серед яких
найбільш масовим був виступ селян у Великих Сорочинцях Полтав5
ської губернії. Відомий російський письменник В. Короленко в памф5
леті «Сорочинська трагедія» описав криваву розправу над учасниками
цього повстання. Протягом жовтня — грудня 1905 року в Україні відбу5
лось більше 1800 селянських виступів, які охопили 2100 сіл з населен5
ням 2 млн. осіб. Усього ж у 1905 році відбулося близько 40 тис. селянських
виступів (6884 села з населенням 5 млн. осіб.). У 1906 році селянський
рух, на відміну від робітничого, ще був на підйомі. В першому півріччі
селяни вже 75 повітів (з 94) піднялись на боротьбу. Але вже в другому
півріччі ці виступи пішли на спад. В основному селянська боротьба мала
стихійний характер і була слабо пов’язана з виступами робітників, що
дало змогу царському урядові легко розправитися з революційно на5
строєним селянством.
У часи першої російської революції значно посилився український
національний рух. Передова громадськість України виступала за рівно5
правність усіх народів, проти великодержавної, шовіністичної політи5
ки царизму, за право вільно користуватися рідною мовою в школах,
пресі, на сцені, в літературі, в державних установах.
Поряд з політичними партіями в роки революції виникли і розгор5
нули активну діяльність культурно5освітні українські організації —
172
«Просвіти», якими керували відомі діячі прогресивної демократичної
української інтелігенції — М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Аркас,
П. Мирний та ін.
Незважаючи на протидію царських властей, просвіти прагнули
підняти національну самосвідомість українського народу. З цією метою
створювались бібліотеки5читальні, організовувався випуск науково5
популярної літератури українською мовою, проводились літературні
і музичні вечори, лекції, вистави українською мовою, відкривались шко5
ли, де навчання проводилось рідною мовою тощо.
З 1905 року за вимогами студентів і громадськості в університетах
України ряд нових навчальних дисциплін почали викладати українсь5
кою мовою: в Одеському — історію України; в Харківському — історію
літератури.
В роки революції після Маніфесту 17 жовтня, який проголосив сво5
боду слова та друку з’явилась українська преса. Першим українським
виданням був журнал «Хлібороб», що видавався братами Шеметами
в Лубнах. У 1906 році в Києві, Харкові, Одесі та інших містах України,
а також в Петербурзі і Москві виходило 18 українських газет і журналів,
а в 1907 році їх було вже 24.
Весною 1906 відбулися вибори в І Державну Думу Росії. Більшови5
ки і ліві есери бойкотували вибори й участі в них не брали, а тому
не увійшли до складу І Думи.
Вибори проходили в умовах репресій і арештів. Від України було
обрано 102 депутати: 24 поміщики, 26 інтелігентів, 42 селянина, 8 ро5
бітників, 2 демократи5реформісти, 4 автономіста, 28 трудовиків, 5 со5
ціал5демократів, 28 безпартійних.
І Дума розпочала роботу 24 квітня 1906 року. Більш ніж на тре5
тину вона складалася з кадетів. Відразу ж у Думі сформувалась
«Українська думська громада», яка об’єднала 45 депутатів. Очолив її
адвокат і громадський діяч з Чернігова І. Шраг. «Думська громада»
видавала спеціальний «Український вісник», в якому активно пра5
цювали М. Грушевський, М. Туган5Барановський, І. Франко та ін.
Громада вимагала надати Україні в її етнографічних межах політичну
автономію, запровадити українську мову в школах, судових устано5
вах та адміністративних органах. Щодо головного питання рево5
люції — аграрного — в громаді не існувало єдиної думки. Кадети
виступали за передачу селянам частини поміщицької землі за ви5
куп, селяни — за конфіскацію поміщицьких земель і націоналіза5
цію всієї землі.
8 червня 1906 року, через 72 дні роботи, І Державна Дума була роз5
пущена. У відповідь посилився революційний терор: за 1906 рік було
вбито 768 і поранено 820 представників влади.
173
У січні 1907 року відбулися вибори в ІІ Державну Думу. На цей раз
в виборах взяли участь всі політичні партії, склад ІІ Думи «полівішав».
Україну, як і раніше, представляли 102 депутати: 16 поміщиків,
17 «лівих» соціал5демократів, трудовиків та кадетів представляли 65 де5
путатів. Українська думська громада нового складу об’єднувала 47 де5
путатів. Вона видавала журнал українською мовою «Рідна справа («Вісті
з Думи). Платформа громади складалась на основі програмних устано5
вок УСДРП: автономія України, амністія політичним в’язням, свобода
слова, друку, зборів, пересування, спілок, віросповідання, українізація
школи, судочинства та церкви. Єдиної політики щодо аграрного пи5
тання нова громада знову не виробила.
ІІ Державну Думу було розігнано
в червні 1907 року. Микола ІІ видав
виборчий закон, який забезпечував цілко5
виту перевагу в складі нової Думи пред5
ставників буржуазії і поміщиків. У той же час закон значно обмежував
виборчі права робітників і селян, а також права неросійських народів.
Виборчі права отримали лише 15 відсотків населення Російської імперії.
Юридично цей крок означав державний переворот, так як не відповідав
положенням Маніфесту 17 жовтня 1905 року про те, що жоден законо5
давчий акт не повинен прийматися без згоди Думи. Революція скінчи5
лася. Знову було збільшено робочий день, зменшено заробітну платню,
складались «чорні списки», до яких заносили революційно налаштова5
них робітників. Було ліквідовано такі революційні завоювання, як сво5
бода друку, зборів, організацій тощо. Знову почалось масове викорис5
тання жіночої та дитячої праці, яка оплачувалась значно нижче, ніж
аналогічна праця чоловіків.
Запроваджений Миколою ІІ новий виборчий закон від 3 червня
1907 року дав поміщикам майже половину виборців, а багатомільйон5
ному селянству — близько чверті. Але найбільше обмежувались виборчі
права робітників. Більшість депутатських місць у Державній Думі по5
сіли поміщики і промисловці. В той же час вибори не дали абсолютної
більшості жодній політичній партії. Царський уряд дістав можливість
маневрувати між суперечливими інтересами поміщиків і торговельно5
промислової буржуазії, використовуючи два думських політичних бло5
ки: октябристи і праві, або октябристи і ліберали.
Відразу після поразки революції 1905–1907 рр. в Росії розпочався
період чорносотенної реакції, який увійшов в історію під назвою сто5
липінської реакції (за ім’ям голови ради міністрів та міністра внутрішніх
справ П.А. Столипіна). Свою діяльність він розпочав з боротьби проти
революційного руху. В Російській імперії було оголошено воєнний стан,
почались масові обшуки, арешти. Царський уряд доклав максимум зу5
Посилення політичної
реакції в Україні після
поразки революції
174
силь, щоб звести нанівець усе, що було обіцяно Маніфестом 17 жовтня.
Були розігнані опозиційні партії, жорстоким гонінням підглядали націо5
нальні організації. В містах і селах господарювали козацькі сотні і чор5
носотенні банди. Деякі губернії України (Київська, Катеринославська,
Харківська, Полтавська, Чернігівська, Таврійська, Херсонська) та ряд
міст перебували на воєнному положенні або під посиленою охороною.
За звинуваченнями в політичних злочинах у 1907–1909 роках було
засуджено понад 26 тис. осіб. Смертні вироки дістали понад 5 тис. осіб.
Профспілки та інші легальні організації робітників закривались. Масо5
вого характеру набули заслання до Сибіру і північних губерній на ка5
торжні роботи та тюремні ув’язнення.
Насаджалась ідеологія російського великодержавного шовінізму.
Неросійські народи презирливо називались в офіційних документах
«інородцями». Їм було заборонено створювати товариства, клуби, му5
зично5драматичні гуртки, видавати газети та журнали рідною мовою.
Масові репресії царський уряд розгорнув і в Україні, де вже у 1907 році
почали закриватись українські школи, заклади культури, газети та жур5
нали, заборонялась публікація творів національних авторів української
мовою. Було скасовано автономію вищих навчальних закладів, багать5
ох студентів виключили з «вовчими квитками». Заборонялось викла5
дання українською мовою у школах, запроваджене в роки революції
явочним порядком. Заборонялось публічне виконання українських
пісень або навіть мелодій. Власті перешкоджали збиранню коштів для
спорудження пам’ятника Т. Шевченку на його могилі в Каневі. Але особ5
ливе обурення української громадськості викликала заборона святку5
вання 1005річчя з дня народження великого Кобзаря. У 1910 році, відбув5
ся безпрецедентний в Російській імперії випадок — постановою уряду
українців зрівняли з «інородцями», після чого розгорнулась активна
компанія проти «українського сепаратизму».
У період реакції різко скоротився чисельний склад політичних
партій. Зокрема РСДРП до початку 1908 року зменшилась в 10 разів.
Ще більшою мірою політична ситуація в країні позначилась на стано5
вищі українських демократичних партій. У 1909 році розпалась «Спілка»,
майже не залишилось діючих місцевих організацій УСДРП. У 1908 році
члени демократичних партій об’єднались у міжпартійний блок ТУП
(Товариство українських поступовців). Лідери ТУП М. Грушевський,
С. Єфремов звернулись до усіх політичних сил з закликом консолідува5
тися в боротьбі за національне відродження України.
Столипінська реакція, що розпочалась після революції 1905–
1907 рр. була недовгою. Репресії врешті решт привели до зворотного ре5
зультату. У середині 1910 року в Російський імперії почала складатись
нова революційна ситуація.
175
Головним в політиці П. Столипіна,
незважаючи на репресії, були реформи.
Кабінет міністрів передбачав провести
цілий ряд перетворень, що мали охопити
різні сфери суспільного життя імперії: реформування системи місцево5
го самоврядування, впровадження загальної початкової освіти, запро5
вадження державного страхування робітників та ін. Але обставини скла5
лись так, що єдиною реформою, яку П. Столипіну вдалося більш5менш
послідовно провести в життя, була аграрна.
Аграрна реформа здійснювалась за трьома напрямками: утворення
на селі хутірського і відрубного господарства, що передбачало вихід се5
лян з общини; проведення переселенської політики; створення Селянсь5
кого земельного банку з метою надання селянським господарствам до5
помоги в придбанні землі.
Реформа мала на меті утворення на селі міцного прошарку заможного
селянства, яке, на думку Столипіна, повинно було стати новою надій5
ною опорою державної влади. Як поміщик, він відхиляв будь5які спроби
та вимоги задовольнити селянські потреби за рахунок поміщиків. Єдину
можливість зміцнити заможні селянські господарства Столипін вбачав
в знищенні селянської общини (тобто за рахунок інших верств селянства).
У листопаді 1906 року уряд Столипіна дозволив селянам виходити
з общини. Виходячи з общини, кожен селянин мав право вимагати пе5
редачі в приватну власність тієї частини общинної землі, яка йому при5
падала. Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можливість
об’єднати свої ділянки в одну — так званий відруб, або виселитись на
хутір, побудований на власній землі. У 1910 році після затвердження
ІІІ Державною Думою був прийнятий новий земельний закон, що на5
давав можливість більш рішуче проводити аграрні перетворення.
Проводячи аграрну політику, Столипін зустрів сильний опір як з боку
правих — поміщиків, які не були зацікавлені в руйнації традиційного
сільського укладу, так і з боку соціалістів (насамперед, есерів та більшо5
виків), які, розраховуючи на майбутню революцію, не бажали зменшу5
вати соціальну напругу на селі. Чинили опір реформі й селянські маси,
які вбачали в ній загрозу розорення.
Найбільш успішно реформа просувалась в Україні, де на відміну від
Росії з 1861 року існувало так зване «подвірне землеволодіння»: земля
вважалась власністю всієї родини і її не дозволялось продавати або роз5
діляти між членами родини. Тим самим «родинне землекористування»
сприяло збереженню в селян прагнення до індивідуального господар5
ства, до хуторів.
Але в Україні остаточно ліквідувати общину владі не вдалося. За
1907–1911 роки в Україні вийшли на хутори і відруби 226,5 тис. селян5
Столипінська аграрна
реформа та її здійснення
в Україні
176
ських дворів (14 відсотків селянських господарств, що мали 1800 тис.
десятин землі). При цьому серед хуторян були й бідні, незаможні селя5
ни, які так і не змогли утримати свої наділи та вимушені були їх продати
(84 тис.). Усього ж за цей період вийшли з общин на Правобережжі —
48 відсотків, на Півдні — 42 відсотки, на Лівобережжі — 16 відсотків се5
лянських господарств.
У ході столипінської реформи активізувалась діяльність створеного
ще в 805ті роки ХІХ ст. Селянського поземельного банку. Цей банк ску5
повував за високими цінами землю у поміщиків, подрібнював її на ділян5
ки та продавав заможним селянам. Таким чином, банк сприяв переходу
частини поміщицьких земель до рук сільської буржуазії, причому на
умовах, максимально вигідних для поміщиків. Поміщики охоче прода5
вали землю. Деякі з них звільнялись від її надлишків, переходячи до ка5
піталістичних методів господарювання, інші розорювалися або поспіша5
ли ліквідувати свої маєтки перед загрозою майбутньої революції.
Впродовж 1907–1910 рр. за допомогою Селянського банку в Україні було
продано понад 480 тис. десятин поміщицької землі (з них 82 відсотки
пішло на хутори та відруби).
Результатом реформи, як і слід було чекати, стало глибоке соціальне
розшарування селянства. Проблеми, пов’язані з селянською біднотою,
Столипін розраховував вирішити шляхом її масового переселення. За
рахунок переселення він передбачав, з одного боку, послабити земельний
голод в центральних губерніях, з іншого — вивезти найбільш політично
активну частину сільського населення на окраїни Росії, подалі від помі5
щицьких маєтків. Виходячи з общини, деякі селяни самі продавали свою
землю і рушали шукати кращої долі до Сибіру. Уряд заохочував селян до
переселення, обіцяючи їм на нових місцях звільнення від податків стро5
ком на 30 років, пільгове кредитування тощо. До лютого 1917 року про5
довжувалось масове переселення збіднілих або безземельних селян на
схід: до Сибіру, Далекого Сходу, на Поволжя, Північний Кавказ та інші
землі східної Росії в надії отримати землю та відносну свободу. Протя5
гом семи довоєнних років з України переселилось 1,1 млн. осіб. Але
процес переселення та землеустрою був організований дуже погано. Уряд
фактично кинув селян напризволяще. Тому майже четверта частина
переселенців повернулась в рідні місця, де поповнила ряди безземель5
ного сільського пролетаріату. А зневага уряду до «слабких та голодних»,
що виявилась в цій складній справі, ще більш розлютила бідноту.
У ході проведення реформ придворні кола всіляко гальмували про5
ведення буржуазних реформ, цькували самого Столипіна і навіть спри5
яли його фізичному знищенню. 1 вересня 1911 року під час відвідання
вистави в Київському міському (нині оперний) театрі Столипіна було
смертельно поранено агентом охоронного відділення Богровим.
177
Аграрна реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин
на селі. Заможні селянські господарства стали більш широко застосо5
вувати машини, добрива, нову агротехніку. Це сприяло збільшенню се5
редньорічного валового збору зерна та росту його експорту. Але більшість
селян в Україні продовжувала страждати від малоземелля, виявляючи
незадоволення поміщицьким землеволодінням і політикою уряду. Од5
ночасно виріс і зміцнів прошарок заможних селян — виробників товар5
ного зерна, що вивело Російську імперію в число світових експортерів
хліба.
Успіху Столипіна був необхідний, за його виразом, «спокій кладови5
ща», хоча б на 20 років, але історія такої можливості Столипіну не нада5
ла. Напередодні великих революційних потрясінь господарський устрій
в аграрному секторі економіки залишався напівфеодальним. Не до кінця
послідовна аграрна політика Столипіна не зняла гострі соціальні про5
тиріччя на селі. Більше того, вони продовжували загострюватись.
На межі XІX–XX ст. загострилась бо5
ротьба європейських держав за територі5
альний поділ світу, яка призвела до роз5
в’язання локальних воєн (1898 р.— війна між США та Іспанією,
1899–1902 рр.— англо5бурська, 1904–1905 рр. російсько5японська війна,
1911–1912 рр.— італо5турецька війна та ін.).
Локальні війни викликали швидку мілітаризацію економіки,
збільшення фінансових витрат на озброєння, зростання збройних сил
та загострення міжнародної ситуації. Європейські держави стали об’єд5
нуватись в військові союзи та блоки. Так, у 1882 році правлячі кола
Німеччини підписали союзну угоду з Австро5Угорщиною та Італією,
утворивши, тим самим, Троїстий союз, головною метою якого була бо5
ротьба з Францією та Росією.
У 1904 році Англія та Франція уклали угоду проти агресивних планів
Німеччини. Військовий союз двох держав отримав назву Антанта.
У 1907 році до Антанти приєдналась Росія.
Таким чином в Європі утворилось два воєнних блоки провідних дер5
жав. Посилилась гонка озброєнь, мілітаризація економіки, почалась
практична підготовка до великої війни. Кожна з країн, що готувались
до війни, прагнули до загарбання чужих територій, завоювання нових
ринків збуту, до послаблення своїх конкурентів. Тому Перша світова
війна є загарбницькою з боку усіх її учасників.
Перша світова війна розпочалася у липні 1914 року. Країни Четвер5
того союзу, що воювали на Східному фронті, в своїх стратегічних пла5
нах відводили Україні важливу роль, розглядали її як плацдарм для по5
дальших завойовницьких походів і як майбутню колонію. Колоніальні
плани Австро5Угорщини стосувались Волині та Поділля, крім того вона
Україна в роки Першої
світової війни
178
прагнула зберегти своє панування в Східній Галичині, в Закарпатті та
на Буковині. Німеччину перш за все цікавили продовольство, вугілля,
залізна та марганцева руда, металургія та машинобудування України.
Великий німецький підприємець, «сталевий король» Німеччини Август
Тіссен так сформулював військову програму своєї держави щодо Украї5
ни: «Росія повинна віддати нам … Донецький басейн з Одесою, Кри5
мом та Приазов’ям». Реакційні кола країни вважали, що українці
не здатні утворити власну державу і вимагали приєднати її до Німеччи5
ни. Турецький уряд розробляв план захоплення Північного Причорно5
мор’я і встановлення турецького контролю над усією акваторією Чор5
ного моря.
Зі свого боку Російська імперія за рахунок західноукраїнських зе5
мель прагнула розширити свої володіння до Карпатських гір. Надалі
планувалось перетворити українські землі в плацдарм для подальшої
експансії Росії на Балканах. Захоплення західноукраїнських земель Ро5
сією маскувалось гаслом «визволення підневільної Русі» та «возз’єднан5
ня братів5русинів».
Згідно з «планом А», який було розроблено російським генеральним
штабом, передбачалось нанесення головного удару по військових силах
Австро5Угорщини, оволодіння Карпатами і Закарпаттям, а потім — Бу5
дапештом та Віднем.
І австрійські, і німецькі, і російські імперські сили, що планували
захоплення українських земель, розраховували на підтримку частини
місцевого населення. В хід йшли різні засоби: від прямого підкупу до
шантажу та нацьковування представників різних національностей один
на одного.
Таким чином український народ, позбавлений власної державності,
всупереч власним інтересам і бажанням, був втягнутий в орбіту І світо5
вої війни, що перетворилась для нього у братовбивчу.
Уряди названих країн намагались приховати несправедливий харак5
тер загарбницької війни, що розпочалась в Європі, надати їй в очах на5
родних мас вигляду оборонної, національної, «вітчизняної».
По5різному поставились до Першої світової війни політичні партії
та організації України. Більшість з них війну підтримали. Майже всі
місцеві організації загальноросійських партій підтримали царський уряд.
Таку ж позицію зайняли й українські політичні партії та організації —
ТУП, УСДС, «Спілка» та ін. Так позицію ТУП можна охарактеризувати
як позицію лояльного нейтралітету. Керівники об’єднання тимчасово
зняли з порядку денного свої національні вимоги, але не закликали
ні до підтримки, ні до усунення царського уряду. Соціал5демократичні
партії закликали робітничий клас своїх країн згуртуватись навко5
ло своїх урядів, і надати їм матеріальну і моральну підтримку.
179
Винятком стала партія більшовиків, яка розгорнула роботу в масах,
направлену проти війни, за перетворення її з війни імперіалістичної
у війну громадянську. Таким чином більшовицька партія, використо5
вуючи політичну та економічну кризу, викликану війною, планувала
прийти до влади.
Що стосується УСДРП, то її члени і навіть лідери, не змогли вироби5
ти єдиної політики відносно війни, що почалась. Більша частина членів
партії на чолі з С. Петлюрою підтримали царський уряд. В. Винничен5
ко (його підтримували деякі місцеві організації) вимагав припинення
війни та надання Україні автономії. А В. Дорошенко і частина членів
УСДРП взагалі виступили за підтримку Австро5Угорщини та Німеччи5
ни, бо мали надію за їх допомогою створити незалежну українську дер5
жаву. Деякі члени цієї частини УСДРП і «Спілки» емігрували до Австрії,
де у Відні незабаром утворили «Спілку визволення України» (СВУ).
Позиції політичних партій в Західній Україні були досить схожими:
майже усі вони підтримували Австро5Угорщину. В серпні 1914 року ліде5
ри цих партій створили у Львові Головну Українську Раду під керівницт5
вом К. Левицького. Головною метою її діяльності було сприяння пере5
мозі Австро5Угорщини в війні та поразка Росії. Керівники Ради вважали,
що поразка Росії в війні допоможе визволенню усіх українців. Рада ут5
ворила національну військову організацію — Легіон січових стрільців
і звернулася до населення з закликом визволити Україну, сприяючи ав5
стро5угорським військам на полі бою. Протягом двох тижнів до легіону
записалось 30 тис. осіб. Але австрійський уряд не був зацікавлений
в створенні великих українських військових формувань, це його про5
сто лякало. Особливу стурбованість виявили поляки. Вони зробили усе
для того, щоб на службу до Українського легіону (Українські січові
стрільці) прийняли лише 2 тисячі осіб. Абсолютна більшість західних
українців воювала в складі австрійської армії.
Активно діяли на західноукраїнських землях і москвофіли, які запе5
речували право українського народу на національну самостійність та
закликали до возз’єднання усіх «руських» земель під владою російсько5
го царя. Москвофіли користувались підтримкою незначної частини за5
хідноукраїнської інтелігенції, робітників та селян.
Так сталося, що розділені кордонами українці в черговий раз виму5
шені були воювати один проти одного за інтереси чужих імперій.
3,5 млн. українців воювали в складі російської армії, 250 тис.— в австрій5
ський. Сама ж українська земля стала ареною жорстоких і кровопро5
литних битв. Особливо постраждала Галичина. Її населення зазнало
страшних збитків від руйнувань, спричинених воєнними діями, а та5
кож від жорстокої політики щодо місцевого населення як російського,
так і австрійського командування.
180
З початку війни західноукраїнські землі стали центром активних
бойових дій. Спочатку успішний наступ вели російські війська. Вони
у серпні — вересні 1914 року захопили Східну Галичину та Північну Бу5
ковину з їх центрами — Львовом та Чернівцями. В ході цієї операції
австрійські війська втратили більше 400 тис. осіб (з них 100 тис. потра5
пили до полону). Тоді ж бойове хрещення пройшли і українські січові
стрільці. Навесні 1915 року під час взяття російськими військами фор5
теці Перемишль ще 120 тис. австрійських солдат потрапили у полон.
Своїм головним завданням на завойованій території царська адмініст5
рація вважала боротьбу з «мазепинцями». Перший російський генерал5
губернатор Галичини граф О. Бобринський проводив політику насиль5
ницької русифікації регіону, грубо насаджував деспотичні російські
порядки, закривав українські школи, бібліотеки, національні культурні
заклади. Почалися арешти серед українських політичних діячів, що до5
тримувались проавстрійської орієнтації. Понад 12 тис. представників
західноукраїнської інтелігенції, що боролись за національне відроджен5
ня України, були депортовані до Сибіру. Одним з перших заарештували
митрополита греко5католицької церкви графа А. Шептицького, який
потім кілька років, аж до революції 1917 року, перебував в ув’язненні
в м. Суздалі. У Києві заарештували та вислали за межі України одного
з видатних лідерів українського національно5визвольного руху М. Гру5
шевського.
Шовіністична політика царської окупаційної влади у Галичині шо5
кувала демократичну громадськість Росії. Навіть П. Мілюков, лідер
партії кадетів, людина консервативних поглядів з національного питан5
ня, вимушений був визнати, що політика російського самодержавства
в Галичині — це «європейський скандал». Політика російського коман5
дування на окупованих територіях Галичини та Північної Буковини
сприяла посиленню недовіри місцевого населення до Росії і російсько5
го народу і об’єктивно посилювала вплив українських національних
партій і організацій.
Однак, російська армія не довго перебувала на зайнятій нею тери5
торії. Під натиском значно переважаючих сил супротивника вона ви5
мушена була відійти і закріпитися на лінії Кам’янець5Подільський —
Тернопіль — Кременець.
Відхід російської армії з Карпат супроводжувався масовою депорта5
цією українців і євреїв, яких російський уряд вважав ненадійними. Ті
українці, що прийняли православ’я, покидали край добровільно, боя5
чись розправи з боку австро5угорської влади. Усього з західних регіонів
України добровільно або примусово виїхало близько 6 млн. осіб. Людей
вивозили в нелюдських умовах, в товарних вагонах. Були випадки, коли
такі вагони відкривались в місцях прибуття, в них знаходили лише трупи.