Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
121
на наступні покоління українських письменників і на розвиток україн5
ської суспільно5політичної думки взагалі.
В українській літературі другої половини XVІІІ ст. відбувались значні
зміни. Вона поступово звільнялась від релігійного впливу і набирала
світського характеру. Почала формуватися нова література, яка витіс5
нила попередні жанри і стару книжкову мову, в художні твори все більше
проникала жива народна мова. Наблизив літературу до життя поет, дра5
матург і філософ Феофан Прокопович. У 1798 році вийшли з друку перші
три частини поеми І. Котляревського «Енеїда». Це був перший твір,
написаний сучасною українською літературною мовою, який поклав
початок нової української літератури.
У XVІІІ ст. активно розвивалась і історична наука. Вчені та політи5
ки звертались до історичних витоків українського народу, намагались
визначити його роль і місце у світовому розвитку. Тоді ж з’явились і перші
праці з вітчизняної історії — «Хроніка» Ф. Сафоновича і «Синопсис»
невідомого автора. В другій половині XVІІІ ст. П. Симоновський напи5
сав історичну працю «Краткое описание о казацком малоросийском
народе и о военных его делах».
В Україні великим успіхом продовжував користуватися вертепний
театр. Щоправда, театральне мистецтво існувало переважно в попе5
редніх формах шкільної драми і вертепу. Наприкінці XVІІІ ст. з’явля5
ються кріпосні театри, які влаштовували поміщики у своїх маєтках. Важ5
ливою віхою в розвитку театрального мистецтва стало відкриття
в Харкові у 1789 році першого в Україні постійного театру.
Як і раніше, в Україні на досить високому рівні розвивалась музична
культура, основу якої становила народна творчість. Багатство та мело5
дійність народної пісні стали основою розвитку професійного музичного
мистецтва. Його становленню сприяли музичні школи, які діяли при
академіях, колегіумах. У 1737 році в Глухові було відкрито спеціальне
музичне училище. Видатними композиторами того часу були М. Ди5
лецький (його «Граматика музична» була основним підручником з теорії
музики), М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський. Їх музичні тво5
ри — опери, хори, симфонії, концерти — були широко знані в Європі.
Великою популярністю користувались українські виконавці: царська
хорова капела наполовину складалась з українців, з неї почав свою карко5
ломну кар’єру О. Розумовський. Великою пошаною народу користувались
народні співці: по селах і містах мандрувало багато бандуристів, кобзарів.
Розвивалося образотворче мистецтво та архітектура. Тут також спосте5
рігається перехід від середньовічних канонів до національних форм з ви5
разними демократичними елементами. В галузі живопису найбільш відо5
мі твори Д. Левицького і В. Боровиковського. Але, на жаль, ці українські
художники жили і творили далеко від батьківщини і їх творчість була
122
слабо пов’язана з Україною. Розвивалися іконопис і портретний жанр.
Широкого поширення набули картини на історичні та міфологічні теми,
картинки з зображенням козака з бандурою під дубом (т. з. «Козак Ма5
май»). Розвивався народний живопис. Численні художники — вихідці
з народу — прикрашали розписом храми, будинки, малювали портрети.
Істотних успіхів досягла Україна в галузі архітектури, де панувало
бароко (українське чи козацьке бароко). Видатними українськими
архітекторами були І. Григорович5Барський, С. Ковнір.
Славилась Україна і талановитими скульпторами. Серед них —
М. Фогевич, І. Оброцький та ін.
В українському суспільстві зростав інтерес до наук, що мали практич5
не використання: астрономії, фізики та біології, медицини, математич5
них знань. У другій половині XVІІІ ст. в Києво5Могилянській академії
були відкриті класи чистої математики (алгебра і геометрія), а також
змішаної математики, в яких викладали цивільну і військову архітекту5
ру, механіку, гідростатику, оптику, тригонометрію, астрономію та ін.
Широкого розповсюдження набули медичні знання, які надавались
Києво5Могилянською академією, медичними школами Росії та за кор5
доном. Чимало випускників Могилянської академії стали відомими ліка5
рями, викладачами медичних закладів Росії. Вони ж засновували ліку5
вальні заклади в Україні і Білорусії, Росії і Грузії. У 1707 році в Лубнах
відкрили першу в Україні аптеку. У 1787 році в Єлісаветграді (сучасний
Кіровоград) відкрилась перша в Україні медична школа.
Після ліквідації української автономії царизм посилив колоніза5
торську політику, що негативно вплинуло на розвиток української куль5
тури. До кінця XVІІІ ст. в Україні різко скоротилось число шкіл, а в ут5
ворених народних училищах викладання велось російською мовою і за
російськими підручниками. Втратила своє значення Могилянська ака5
демія, яка була перетворена в суто духовний навчальний заклад. Така ж
доля спіткала і більшість українських колегіумів.
Українська література, наука відчували на собі вплив російської куль5
тури, а більшість українських авторів змушені були писати свої твори
російською мовою.
У важких умовах розвивалась національна культура на західноукра5
їнських землях, де панувала польська шляхта. Вона підтримувала на5
вчальні заклади, що були під егідою католицької церкви і обслуговували
дітей магнатів, шляхти, духовенства. Українська мова використовува5
лась тільки в початкових школах, але їх кількість неухильно скорочува5
лась. Середні школи і заснований ще у 1661 році Львівський універси5
тет давали досить високу освіту, але вони не були українськими і сприяли
денаціоналізації корінного українського населення. Отже національне
гноблення не сприяло розвитку науки, літератури, мистецтва.
123
УКРАЇНА В XІX СТОРІЧЧІ
Україна в складі російської та австрійської монархій в першій
половині XІX ст. Посилення антифеодального руху в Україні
в першій половині XІX ст. Криза кріпосництва та розвиток
капіталістичних відносин в Україні. Участь українців у війні
з наполеонівською Францією. Українці в російському та поль
ському революційному русі. Початок національного відродження.
Західноукраїнські землі в складі Австрійської імперії. Реформи
60–70х років в Росії і Україні. Розвиток капіталізму в промисло
вості і сільському господарстві. Посилення національного і соц
іальнополітичного руху в Україні. Культура України XІX ст.
Кінець XVІІІ — початок XІX ст. став
періодом невпинного зростання могут5
ності Російської держави, що прибрала до
рук більшу частину українських земель.
На межі століть Україна остаточно втратила автономні права та пере5
творилась у звичайну провінцію Росії. Адміністративно вона поділя5
лась на Лівобережну Україну, Південно5Західний край та Новоросію.
До складу лівобережних українських земель увійшли дві історичні об5
ласті — лівобережна частина Наддніпрянщини і Слобідська Україна.
Лівобережну Наддніпрянщину в офіційних документах називали Ма5
лоросією. На її території у 1796 році було утворено Малоросійську гу5
бернію, яку в свою чергу у 1802 році розділили на дві губернії — Черні5
гівську і Полтавську. На більшій частині Слобожанщини у 1796 році
було утворено Слобідсько5Українську губернію. У 1835 році її перей5
менували в Харківську.
Правобережну частину Наддніпрянщини (Південно5Західний край)
у тому ж таки 1796 році поділили на три губернії — Київську, Волинську
і Подільську. Як і раніше, панівне економічне становище в цьому
районі зберігала польська шляхта. Їй належали тут офіційні посади
і величезні маєтки. Як і за часів Речі Посполитої, в офіційних установах
Правобережжя на початку XІX ст. використовувалась польська мова.
У 1832 році правобережні губернії були об’єднані в єдине Київське ге5
нерал5губернаторство. Головна мета цього об’єднання — придушення
польського національно5визвольного руху на Правобережжі.
На відібраних у Війська Запорозького степових просторах Північно5
го Причорномор’я і Приазов’я російський уряд утворив Новоросій5
Україна в складі російської
та австрійської монархій
в першій половині XІX ст.
124
ську губернію, яка у 1802 році була також поділена на три губернії —
Катеринославську, Таврійську і Херсонську. Територія Південної Украї5
ни швидко освоювалась завдяки зусиллям держави, яка надавала мате5
ріальну допомогу і додаткові пільги не тільки вихідцям з Росії, що вика5
зували бажання переселитися на нові землі, а й десяткам тисяч
іноземців — німців, сербів, болгар, молдаван, греків. Швидке освоєння
родючих земель Південної України доповнювалась і стихійною народ5
ною колонізацією. На півдні почали виникати міста, що вже у другій
половині XІX ст. стали значними промисловими і торговельними цент5
рами України.
Після російсько5турецької війни 1800–1812 рр. до Росії відійшла
територія між річками Дністер і Прут, що була заселена переважно мол5
даванами. Тут була утворена Бессарабська область. До неї включили три
українські повіти — Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський.
Реформування адміністративної системи в Україні сприяло поси5
ленню влади центру над окраїнами, ліквідації національних особливо5
стей та русифікації українського населення. Таким чином, старий ко5
зацький устрій на території України було остаточно ліквідовано, а її
територія була поділена на дев’ять губерній. Крім того, з політичних та
воєнних причин губернії об’єднали в більш значні адміністративні оди5
ниці — генерал5губернаторства. У першій половині XІX ст. в Україні було
три генерал5губернаторства: Київське, Малоросійське і Новоросій5
сько5Бессарабське.
Губернатори та генерал5губернатори призначались царем особисто.
Спеціальним царським указом вони проголошувались повноправними
«хазяями» губерній, мали право контролювати діяльність усіх установ
і підприємств. Військовим генерал5губернаторам підпорядковувалась
не тільки місцева адміністрація та поліція, але й війська, які були розк5
вартировані на території губернії. Губернатори та генерал5губернатори
мали в своєму розпорядженні численну армію чиновників, опирались
на підтримку місцевих поміщиків. (Нагадаємо, що після ліквідації ук5
раїнських установ та полків, багато представників української старши5
ни посіло пости в російських установах України, а також одержали гра5
моти на дворянство).
І все ж таки ключові пости в адміністрації займали переважно
російські чиновники. В канцеляріях, судах, побутовому спілкуванні
панувала російська мова. І навіть та частина української інтелігенції,
яка ще хотіла зберегти власну національну культуру, змушена була при5
стосовуватись до нових реалій.
Важливою державною установою була Казенна палата, що відала
збиранням з населення різноманітних державних податків, які, здебіль5
шого, в Україні не затримувалися, а йшли на зміцнення царського режиму.
125
Починаючи з 505х років XІX ст., за наказом царського уряду гене5
рал5губернатори посилили всебічний нагляд за «настроями» населен5
ня. Допомагали владі у виконанні цих «важливих» функцій губернські
жандармські управління.
Царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавно5кріпосницький
лад. Спираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні ве5
личезні наділи землі, царський уряд оберігав станові привілеї україн5
ських поміщиків, які, в свою чергу, «вірою і правдою служили російсь5
кому цареві».
На межі XVІІІ–XІX ст. Україна продовжувала залишатись аграрною
країною. Сільське господарство, як і раніше, було основою економіч5
ного життя України. З 7,5 млн. жителів України початку XІX ст. пере5
важну більшість становило селянство. В цей час сільське господарство
переживало певне піднесення: розширилася площа орних земель, з’яви5
лись нові сільськогосподарські культури, почали використовуватися
сільськогосподарські машини. Широкого розмаху набуло тваринницт5
во, особливо вівчарство, бджільництво.
У 20–30 рр. XІX ст. у суспільно5політичному житті домінували крі5
посницькі відносини, засновані на власності поміщиків на землю, залеж5
ності селян від пана. Землевласник мав право на працю і майно селянина,
на його продаж разом з землею або навіть без неї. Селянин, що перебу5
вав у кріпосній залежності, не мав права розпоряджатись набутим не5
рухомим майном або спадщиною, виступати в суді, скаржитися на по5
міщика тощо. Поміщик ніс відповідальність лише за вбивство кріпака.
В цілому поміщицькі селяни становили 40 відсотків від усього насе5
лення України, що входила до складу Російської імперії. Панщина ста5
новила 4–5 днів на тиждень, в окремих регіонах поміщики встановлю5
вали 75денну панщину. Широко використовувалась урочна система:
поміщик давав селянам на день таке завдання, що його не можна було
виконати і за два чи три дні. Крім того, поміщики, пристосовуючись до
реалій товарного господарства, розширювали свої (за рахунок селян5
ських) маєтності, витісняли селян на віддалені та неродючі землі. В ре5
зультаті в багатьох районах України селянські наділи зменшились вдвічі
і більше. Багато поміщицьких селян не мали землі взагалі і остаточно
розорились. Селяни змушені були працювати не лише на поміщиків,
але і на багатих селян — відробляли на них панщину за борги і батраку5
вали в їхніх господарствах. Багаті селяни займались лихварством, що
також прискорювало процес соціального розшарування селянства,
сприяло повному розоренню частини селянства.
Нелегке становище більшості українських селян посилювалось по5
стійними неврожаями, що призводило до голоду, епідемій, хвороб. Особ5
ливо тяжкими були наслідки неврожаю 305х років XІX ст.
126
Трохи кращим було становище державних селян, які вважались осо5
бисто вільними, але обкладалися тяжкими повинностями на користь
казни і повинні були сплачувати податки. На Лівобережжі державні се5
ляни становили половину усіх селян, на півдні — 37 відсотків, на Пра5
вобережжі — 13 відсотків. Становище державних селян, які офіційно
називались «вільними сільськими обивателями», було досить неста5
більним. Деякі з них розорювались, вимушені були продавати своє май5
но і йти на заробітки. Кількість таких селян в Україні досягла в середині
XІX ст. 200 тисяч осіб.
Близькими за своїм становищем до державних селян були козаки,
які ще збереглись на Лівобережжі та на Слобожанщині.
Після вступу на престол у 1801 році Олександра І, який мав репута5
цію ліберала, з’явилась надія на скасування кріпосництва. Насправді,
Олександр І припинив практику дарування державних селян за «заслу5
ги перед імперією», що широко практикувалася його попередниками.
Він у 1802 році видав указ про «вільних хліборобів», яким закликав по5
міщиків відпустити селян на волю, але широкого відгуку у поміщиків
цей указ не знайшов.
На початку XІX ст. спостерігалось зростання товарності сільсько5
го господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів і по5
міщицьких господарств, які поступово набували ринкового характе5
ру. Частина поміщиків запровадила в своїх господарствах новітні
засоби обробітку землі, використовуючи вдосконалені знаряддя
праці — плуги, молотарки та віялки. Дедалі більші площі відводились
під посіви технічних культур — буряків, тютюну, коноплі, льону, со5
няшника — сировини для промисловості, що народжувалась. Перехід
до вирощування технічних культур потребував поліпшення обробітку
землі, використання добрив. Поміщики починали використовувати
більш продуктивну найману працю. Характерною рисою ведення по5
міщицького господарства стала передача землі в оренду купцям, міща5
нам, заможним селянам тощо.
Таким чином, розвиток товарно5грошових відносин і проникнення
капіталістичних відносин у сільське господарство, а також занепад час5
тини селянського господарства і розшарування селянства свідчили про
глибоку кризу феодально5кріпосницької системи.
Протягом 40 років, починаючи з 1817 року, в Україні існували ство5
рені за ініціативою графа Аракчеєва військові поселення. Ідея військо5
вих поселень розглядалась урядом як засіб зменшення витрат на утри5
мання армії. Частина армії передавалась на безпосереднє утримання
селянам: розселені серед них солдати повинні були в вільний від служ5
би час надавати селянам допомогу на полі і вдома і, в свою чергу, при5
вчати селян до військової служби, дисципліни тощо. До кінця 1825 року
127
в Україні було поселено 249 ескадронів і 36 батальйонів. До розряду
військових поселенців переводились державні селяни і козаки. 375 ти5
сяч державних селян повинні були опанувати військову муштру, займа5
ючись водночас сільським господарством. Для них такий поворот долі
означав втрату своєї особистої свободи, а для козаків — ще й залишків
минулих вольностей в вигляді прав власності на землю, самоуправлін5
ня тощо. Віднині кожен крок цих довічних солдатів регламентувався.
Без згоди командира селянам не дозволялось навіть брати шлюб.
Не дивно, що майбутніх мешканців військових поселень заганяли туди
силою, а протести українських селян проти військово5кріпосницької
кабали набували характеру відкритих збройних виступів.
Жорстока експлуатація селян змушу5
вала їх захищати свої права. Селянські
протести приймали різні форми — від
скарг на поміщиків і адміністрацію до ма5
сових втеч і повстань. Досить поширеним було надання скарг на сва5
вілля поміщиків до урядових установ і особисто цареві. За уявою селян
цар був втіленням найвищої справедливості. Не діставши відповіді, се5
ляни відмовлялись відробляти панщину, підпалювали маєтки, вбивали
або виганяли поміщиків, сподіваючись таким чином здобути волю.
Особливо масового характеру набули підпали на Правобережжі Украї5
ни у 30–505х роках XІX ст.
Протягом всього дореформеного періоду не припинялись масові
втечі селян з Правобережної України, з Лівобережжя на Південь.
Період з 1826 по 1856 роки в історії селянської боротьби характери5
зувався неухильним посиленням антифеодального руху, який часто ви5
ростав в грізні збройні повстання. Все частіше уряд вимушений був ви5
користовувати війська для придушення цих повстань.
Масові виступи селян проти гнобителів відбувалися то в одному, то
в іншому місці, охоплювали одночасно декілька сіл і навіть цілі регіо5
ни. Значні селянські заворушення відбулись на початку XІX ст.
в Київській, Полтавській, Херсонській губерніях. У першій чверті
XІX ст. розгорнулась тривала боротьба селян Поділля під проводом ле5
гендарного Устима Кармелюка. В повстанських загонах Кармелюка
брало участь близько 20 тис. селян. Повстанці нападали на поміщицькі
садиби, грабували їх, награбоване ділили між собою або роздавали
бідним селянам. Партизанські загони Кармелюка діяли на Поділлі,
Київщині, Волині, в Бессарабії. Селяни підтримували Кармелюка, на5
давали йому притулок і тому він довго залишався невловимим. Майже
чверть століття (1814–1835 рр.) продовжувалась боротьба подільських
селян. У 1835 році під час облави ватажок повстання був вбитий. Було
засуджено більш ніж 2700 повстанців.
Посилення антифеодаль
ного руху в Україні
в першій половині XІX ст.
128
У 1848 році спалахнуло кілька повстань на Буковині під керівницт5
вом Лук’яна Кобилиці.
У 1819 році почались виступи військових поселенців Чугуєва, що
відмовились виконувати накази військового начальства. Для придушен5
ня повстання уряд використав військо. Було заарештовано було понад
1000 повстанців. Керівники повстання одержали по 1200 ударів шпіцру5
тенами. 20 осіб не витримали катувань і померли, 400 осіб було відісла5
но до Сибіру.
У 1825 році спалахнуло повстання в Уманському повіті на Київщині,
очолене солдатом Олексієм Семеновим. У 1825–1827 рр. на Харківщині
діяли повстанські загони під проводом Івана Звонаренка. Значними були
заворушення селян на Правобережній Україні в зв’язку з проведенням
інвентарної реформи 1847–1848 рр., але найбільш масовим став виступ
селян під час Кримської війни, приводом до якого стало формування
державного ополчення. Влітку 1855 року повстання охопило 16 губерній
Росії. Найбільшого розмаху воно набуло на Київщині і отримало назву
«Київська козаччина».
У першій половині XІX ст. селянство було основною революційною
силою на арені політичної боротьби. Усі селянські виступи потерпіли
поразку, але їх посилення змусило уряд поставити питання про скасу5
вання кріпацтва в Росії.
Одночасно з розвитком сільського
господарства зростала і набирала сили
промисловість. На початку XІX ст. вона
була тісно пов’язана з сільським господар5
ством. Поміщики створювали в своїх маєтках млини, крупорушки, гу5
ральні та інші підприємства, що переробляли сільськогосподарську си5
ровину. Серед них були мануфактури, які задовольняли потреби
власника маєтка, але були і такі, які працювали на ринок.
На початку століття у всіх галузях промисловості переважали ма5
нуфактури, міські ремісничі і дрібні селянські підприємства. Кількість
же підприємств фабрично5заводського типу становила в Україні усьо5
го близько 15 відсотків загальної кількості підприємств. Підприємства
були двох типів: поміщицько5кріпосницькі і капіталістичні. У по5
міщицько5кріпосницьких працювали кріпаки, в капіталістичних —
наймані робітники.
Значного розвитку в промисловості України отримали дві галузі:
харчова та технічна обробка сільськогосподарської сировини. Цим ви5
робництвом займались поміщики, купці, багаті селяни, міщани. По5
міщики захопили монополію в цукровій промисловості. Купці та інші
заможні верстви населення займались миловарінням, обробкою шкір,
виробництвом цегли, виготовленням свічок, олії тощо.
Криза кріпосництва
та розвиток капіталістич
них відносин в Україні
129
У 1825 році промислових підприємств в Україні нараховувалось
усього 650, але кожен четвертий робітник був вільнонайманим. До се5
редини XІX ст. кількість промислових підприємств і доля найманої праці
на них збільшилася. На кінець 30–405х років припадає початок про5
мислового перевороту в Україні. Використання машин і механізмів ви
кликало зміни в структурі промисловості, в складі і становищі робіт5
ників. Поступово відбувався перехід від мануфактури до фабрики з най5
маною працею. Поміщицькі мануфактури приходили до занепаду. На
заводах широко запроваджувалось машинне обладнання. Розвивались
галузі промисловості, пов’язані з видобутком корисних копалин, пере5
робкою сільськогосподарської сировини. В 305х роках в Україні було
160 суконних фабрик. На Лівобережжі з’являються металургійні заво5
ди. У 205х роках ХІХ ст. на Україні будуються перші цукрові заводи (до
середини ХІХ ст. їх було вже близько 200). З 1825 по 1860 рік кількість
промислових підприємств в Україні зросла в 4 рази (з 649 до 2473).
Напередодні 1861 року капіталістичний спосіб виробництва отри5
мав повну перемогу над феодальним. 94,2 відсотки усіх промислових
підприємств України становили капіталістичні і тільки 5,8 відсотків —
поміщицькі. Поміщикам вдалось зберегти монопольне становище лише
в цукровій та горілчаній промисловості.
Вже у 30–505х роках в деяких галузях промисловості починається
використання більш досконалої техніки і технології виробництва. При5
скореними темпами розвиваються машинобудівні галузі промисловості.
Одночасно з розвитком промисловості відбувається процес форму5
вання робітничого класу і промислової буржуазії. Значним джерелом
поповнення рядів робітничого класу були ремісники, що втрачали за5
соби до існування в умовах розширення мануфактурного виробництва,
міщани тощо. Але основним постачальником кадрів промислового про5
летаріату було селянство, що розорювалось внаслідок посилення фео5
дальної експлуатації. Формування промислового і сільськогосподар5
ського пролетаріату України відбувалось також за рахунок російських
селян і ремісників, які шукали в Україні роботу. За період з 1825 по 1860
рік кількість робітників виросла в Україні з 15,1 тис. до 81,8 тис осіб,
або в 5,4 рази. Особливо швидко зростала кількість робітників
в Херсонській (в 13,4 рази), Київській (в 10 разів) губерніях, головним
чином, за рахунок підприємств цукрової промисловості. На засновано5
му у 1789 році ливарному заводі в Херсоні відливали гармати та ядра
для морського флоту, у Херсоні та Миколаєві суднобудівні заводи ви5
пускали торговельні і військові кораблі.
Зростання виробництва сільськогосподарської та промислової про5
дукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Україна стала складо5
вою частиною загальноросійського внутрішнього ринку. Щороку
130
в Україні проводилось близько 2 тисяч ярмарків. Найбільші з них були
в Харкові, Єлісаветграді, Бердичеві, Сумах, Полтаві. На ярмарки
з’їжджались тисячі купців із усіх куточків Російської імперії, тут укла5
дались угоди на мільйони карбованців. З російських губерній в Україну
завозились тканини, вироби з металу, скло, посуд. В свою чергу з Украї5
ни до Росії вивозили хліб, м’ясо, вовну, тютюн, сало, олію, цукор тощо.
Через порти Чорного та Азовського морів продукти сільського госпо5
дарства з України відправлялись в Європу. Розширенню внутрішнього
ринку сприяли господарська спеціалізація регіонів, розвиток обробної
промисловості, збільшення кількості міст і міського населення.
В той же час розвиток торгівлі стри5
мувався слабкою мережею транспортних
шляхів в Україні. Основну роль продовжу5
вав відігравати чумацький промисел.
Початок століття відзначається цілою низкою війн, які вела напо5
леонівська Франція за гегемонію в Європі. У 1812 році розпочалась війна
Франції з Росією, до якої давно готувався Наполеон Бонапарт.
Історичні джерела свідчать про те, що напередодні війни проти Росії
Наполеон збирав дані про стан доріг і річних переправ в Україні, про
укріплення її міст і настрої населення. Очевидно, він планував викори5
стати територію і ресурси України як базу для майбутньої війни з Ро5
сією. Розраховував Наполеон і на підтримку українського населення,
яке було незадоволене кріпосницькою і антиукраїнською політикою ро5
сійського царизму.
Але, як згодом виявилось, наполеонівське вторгнення в Росію ви 5
кликало в українців високе почуття патріотизму і прагнення захищати
імперію, яка так мало рахувалась з почуттями і інтересами україн5
ського народу, незважаючи на те, що бойові дії відбувались за межами
України, українці зробили досить значний внесок у спільну боротьбу
з загарбниками.
З перших днів війни пліч5о5пліч з російським народом хоробро вою5
вали проти ворога українські добровольці. Влітку 1812 року на Лівобе5
режжі було створено 15 козацьких полків (9 полтавських і 6 чернігів5
ських) в складі 18 тисяч осіб. В створенні козацьких формувань брали
участь представники прогресивної громадськості. В організації 55го
Полтавського полку брав участь відомий український поет і драматург
І.Котляревський, за що його нагородили пам’ятною срібною медаллю.
4 козацькі полки були створені на Правобережжі. Формувались загони
селян5ополченців. В Полтавській губернії було створено 15 полків, в Чер5
нігівській — 25 полків ополчення. Вступаючи в ополчення і виконуючи
різні військові повинності, селяни сподівалися звільнитися від кріпаць5
кої залежності, а козаки — повернути свої давні права і привілеї.
Участь українців у війні
з наполеонівською
Францією