Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

і новий статус був занадто важкими для юнака і цим скористалась ко5

зацька верхівка, що розгорнула боротьбу за владу. Першим зробив спробу

відібрати булаву у Юрія наказний гетьман Г. Лісницький, але зазнав

невдачі і вимушений був відступити. Успішніше діяв І. Виговський. Під

його тиском довірливий і безвільний юнак відмовився від гетьманства

на користь Виговського і поїхав вчитися до Київської колегії. Аби

не викликати невдоволення козацтва державним переворотом, старши5

на розпустила чутки про те, що Виговський буде гетьманом тимчасово,

поки Ю. Хмельницький досягне повноліття і закінчить Київську коле5

гію. Але насправді козацька старшина фактично усунула Ю. Хмельниць5

кого від влади і вже в жовтні в Корсуні обрала І. Виговського повно5

правним гетьманом, а єпископ Л. Баранович освятив булаву, бунчук

і шаблю, що раніше належали Б. Хмельницькому.

Прихід до влади і подальша політика нового гетьмана призвели до

загострення політичної і соціальної боротьби в Україні, яка фактично

переросла в громадянську війну.

Першою причиною, що викликала незадоволення козацтва, стали

самі вибори гетьмана. Івана Виговського обрала гетьманом старшина,

порушивши старі традиції, за яких гетьмана обирали на Генеральній

(Чорній) раді. Відмовившись скликати Генеральну раду для обрання

себе гетьманом, І. Виговський зробив першу серйозну помилку і ви5

кликав глибоке обурення значної частини козацтва. Не мала популяр5

ності серед рядового козацтва і соціальна політика І. Виговського, який

не приховував своєї прихильності до козацької старшини і шляхти

і ігнорував інтереси незаможного козацтва, запорожців, селян і міщан.

Недооцінивши гостроти соціальних суперечностей, Виговський при5

пустився ряду прорахунків, що призвели до воєнного протистояння.

В Запорозькій Січі, яка не визнала обрання Виговського гетьманом,

останній змістив кошового отамана, обмежив вольності запорозькі, ввів

різноманітні побори, ренту тощо. Зростало невдоволення новим геть5

маном.

Незадоволення в Україні викликала і пропольська політика Виговсь5

кого. Відразу після обрання його гетьманом, Виговський почав вести

переговори про повернення України до складу Речі Посполитої.

Вже у листопаді 1657 р. рух невдоволення охопив чималу кількість

запорожців і незаможних козаків. Визначились два центри опозиції:

Запорожжя і Полтавський полк. Наприкінці 1657 р. проти Виговського

спалахнуло велике повстання, яке очолили полтавський полковник

Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорозької Січі Яків Барабаш. Вес5

ною 1658 р. повстання охопило Полтаву, Лубни, Миргород, перекину5

лось на Правобережжя. Підтримував повстання проти гетьмана і цар5

ський уряд.

Кількох козацьких полків, які підтримували гетьмана, для приду5

шення повстання на Україні було недостатньо. Для боротьби з власним

народом за величезні гроші Виговський найняв 405тисячну татарську

орду і сербів, за допомогою яких і потопив повстання у крові. Територія

полтавського полку, мов ворожа країна, була пограбована татарами

і козаками Виговського. Полтаву «переможці» спалили. М. Пушкар за5

гинув в бою. Через деякий час в полон до Виговського потрапив кошо5

вий отаман Я. Барабаш і був страчений за наказом гетьмана. Усього ж

Україні ця каральна акція Виговського коштувала щонайменше 50 ти5

сяч осіб.

Перемога над козаками не додала Виговському популярності, а союз

з кримським ханом відштовхнув від нього навіть багатьох його одно5

думців. Значно загострились його відносини з Москвою. Врешті5решт

Виговський вирішив розірвати союз з Москвою, пояснюючи цей свій

крок небажанням Москви сприяти створенню незалежної Української

держави. У жовтні 1657 р. в Гадячі Виговський підписав з урядом Речі

Посполитої угоду, згідно з якою Україна під назвою Руське князівство

входила до складу Речі Посполитої на правах автономії (скоріше всього

тільки на папері). Планувалось, що Україна зберігатиме свої органи вла5

ди і управління гетьмана, фінанси, військо в 40 тисяч козаків і най5

манців. Православну церкву обіцяли урівняти в правах з католицькою,

київський митрополит і українські єпископи отримували право засідати

в сенаті. Польські пани, в свою чергу, отримували право повернутися

до своїх маєтків в Україні. Таким чином, договір передбачав відновлення

в Україні польського феодального землеволодіння і феодально5кріпос5

ницьких порядків.

Влітку 1659 р. об’єднані сили козацьких полків Виговського і татар

на чолі з ханом Мехмед5Гіреєм розбили російську армію під Коното5

пом. Конотопська трагедія викликала справжній шок у Москві. Чека5

ли, що Виговський з союзниками почне війну з Росією. Москва готува5

лась до оборони, а царський двір до — евакуації до Ярославля. Але

Виговський розвивати наступ проти Росії не став, бо не зміг.

Незважаючи на блискучу перемогу під Конотопом, становище

гетьмана в Україні було вкрай складним. Від Виговського відверну5

лись не лише рядові козаки, а навіть і його недавні прибічники, час5

тина з яких відкрито перейшла на бік Москви і почала активні дії про5

ти вірних Виговському частин. Деякий час Виговський міг опиратися

на підтримку татар, але не довго. Скориставшись з відсутності орди

в Криму, кошовий отаман І. Сірко з запорожцями напав на Крим,

зруйнував і пограбував його, знищив багато його жителів, чим змусив

кримського хана залишити Виговського з його проблемами і повер5

нутися додому.

Після цього на Лівобережжі розпочався масовий антигетьманський

рух. Повстання проти Виговського очолили відомі соратники Богдана

Хмельницького — І. Богун, І. Сірко, І. Іскра та І. Беспалий. Після по5

разки під Лохвицею на Полтавщині від російського воєводи Г. Ромо5

данівського Виговський змушений був відступити до Чигирина, на Пра5

вобережжя. Але і там ситуація складалась не на користь гетьмана.

Правобережні козаки символом боротьби проти Виговського обрали

Ю. Хмельницького. В такій ситуації Виговський вимушений був зрек5

тися влади і, рятуючи своє життя, втекти до Польщі. У 1664 році за до5

носом правобережного гетьмана Павла Тетері, який бачив в ньому не5

безпечного суперника, Виговський був страчений поляками.

Наприкінці вересня 1659 р. козацька рада новим гетьманом Украї5

ни обрала Ю. Хмельницького, розраховуючи на те, що саме прізвище

Хмельницького об’єднає український народ і припинить воєнне про5

тистояння. В Ю. Хмельницькому козацька старшина хотіла бачити

гідного продовжувача справ свого батька. Перед 185літнім гетьманом

були поставлені надзвичайно складні завдання: припинити громадянсь5

ку війну, пом’якшити соціальну напругу, примирити козацьку старши5

ну з «черню». В зовнішній сфері старшина з допомогою Ю. Хмельниць5

кого розраховувала відновити державний статус України та її колишні

відносини з сусідніми державами, особливо з Москвою. В свою чергу

російський уряд прагнув посилити свій вплив на Україні і використав

у своїх інтересах і скрутне становище козацької держави і недосвідченість

юного гетьмана.

Наприкінці жовтня 1659 р. у Переяславі були підписані договірні

статті між гетьманським і царським урядами. Російською стороною

були вжиті усі можливі заходи, аби не допустити подальших спроб ко5

зацької старшини вивести Україну зі складу Російської держави. Ці

статті відновлювали основні пункти Березневих статей 1654 р., і в той

же час значно обмежували автономні права України. Так, козацька стар5

шина втратила право переобирати гетьмана без дозволу царя, а геть5

ман, в свою чергу, втрачав право призначати і звільнювати генеральну

старшину і полковників, карати без суду старшин смертю. Царські воє5

води отримали право контролювати діяльність старшинської адміні5

страції. Значно збільшилась кількість міст, де мали розташовуватись

російські гарнізони на чолі з воєводами. Козацьким військам катего5

рично заборонялось виступати в воєнні походи без відповідного царсь5

кого указу. Київська митрополія підпорядковувалась московському пат5

ріархату.

Ю. Хмельницький вимушений був піти на поступки і підписав дуже

не вигідні для України умови, які, як пише історик О. Субтельний, ще

5 років тому його батько Б. Хмельницький навіть не розглядав би.

Тим часом Польща припинила війну зі Швецією і підписала угоду

з кримським ханом про воєнну допомогу в війні за повернення украї5

нських земель до складу Польщі. Воєнні дії між Москвою і Польщею

поновились в 1660 році.

Незважаючи на те, що більша частина української старшини і ко5

зацтва була незадоволена умовами нових переяславських статей, ук5

раїнсько5російська армія продовжувала боротьбу проти шляхетської

Польщі. Влітку 1660 р. вона потерпіла поразку від польсько5татарських

військ під Чудновим і Слободищами. Поляки запропонували Ю. Хмель5

ницькому розірвати союз з Москвою і повернутися до Польщі на авто5

номних засадах. Ініціатором цієї пропозиції був І. Виговський, який ще

не втратив надії завершити розпочату справу і реалізувати умови Гадяць5

кого трактату. Ю. Хмельницький підписав угоду з Польщею, за якою

Україна позбавлялась політичної незалежності, права самостійної дип5

ломатії і повинна була надавати воєнну допомогу Польщі у її боротьбі

з зовнішніми ворогами, в тому числі і з Москвою.

Підписанням Слободищенского трактату практично завершувалась

багатолітня боротьба українського народу проти шляхетської Польщі.

Своїм рішенням Ю. Хмельницький поклав початок війнам між окре5

мими регіонами України, в яких активну участь брали іноземні держа5

ви, переслідуючи при цьому власні інтереси, дуже далекі від інтересів

українського народу.

Перехід Ю. Хмельницького під владу

Польщі викликав протест не тільки в широ5

ких масах українського населення, а і з боку

значної частини козацької старшини. По окупованому поляками Право5

бережжі прокотилась хвиля народних повстань. Це змусило Ю. Хмель5

ницького відмовитись від гетьманства, що він і зробив на початку 1663 р.

Після цього він постригся в ченці під ім’ям Гедеона.

Лівобережні полки, що традиційно схилялись до Москви, не визна5

ли рішення Ю. Хмельницького і на старшинській раді в Козельці у 1662 р.

обрали своїм гетьманом Якова Сомка, міщанина за походженням, до

речі, рідного дядька Ю. Хмельницького (сестра Якова Сомка була пер5

шою дружиною Б. Хмельницького). Я. Сомко недовго гетьманував на

Лівобережжі. У вересні 1663 р. московський уряд звинуватив його

в зраді, сепаратизмі і за судовим вироком Сомка було страчено.

А в червні того ж року на Чорній раді в Ніжині, гетьманом Лівобереж5

ної України було обрано кошового отамана Запорозької Січі І. Брюхо5

вецького. У 1665 р. новий гетьман підписав з царським урядом так звані

Московські статті, умови яких значно обмежували автономію України

і посилювали адміністративний і фінансовий тиск царського уряду на

Україну, а її землі проголошувалися володіннями московських монархів.

Поділ України на Право

бережну і Лівобережну

На Україні посилився гніт і експлуатація селян, що викликало протест

і народне повстання 1668 р., під час якого Брюховецького було вбито.

На Правобережній Україні після зречення Ю. Хмельницького у 1663 р.

гетьманом було проголошено П. Тетерю, полковника, вихідця з реєст5

рових козаків.

Таким чином, Україна поділилась на дві частини — Лівобережну та

Правобережну, кожна з яких мала свого гетьмана. Лівобережна Україна

орієнтувалась на Москву, Правобережна — на Польщу. На півдні відчу5

валась присутність Туреччини.

Гетьманська влада по обидва береги Дніпра послаблювалась не5

скінченними внутрішніми конфліктами, соціальною напругою між стар5

шиною і козацькими низами, які намагались протистояти посиленню

влади старшини, і її прагненню закабалити незаможних козаків. Не було

єдності і в колах козацької старшини: між старшиною постійно велась

внутрішня боротьба, інтриги, за якими стояли, як правило, вузькі осо5

бисті інтереси. Крім того різні старшинські угрупування використову5

вали могутні сусіди України для поширення свого впливу в регіоні.

Правобережний гетьман Павло Тетеря дотримувався чіткої про5

польської орієнтації. У 1664 році правобережні козацькі полки під його

проводом і при підтримці поляків зробили спробу захопити Лівобереж5

ну Україну і підняти лівобережні полки проти Москви. Але плани Те5

тері провалились. Правобережну Україну охопила хвиля антипольських

повстань, на які уряд Польщі відповідав жорстокими кривавими реп5

ресіями. Невдоволення козацтва і старшини розвитком подій на Пра5

вобережжі змусило Тетерю у 1665 році зректися гетьманства і втекти до

Польщі.

В цей самий час на Лівобережжі гетьман І. Брюховецький прово5

див виключно промосковську політику. Він був першим українським

гетьманом який відвідав Москву, отримав за вірну службу від мос5

ковського царя чин боярина, численні маєтності і дочку князя Дол5

горукого в дружини. У 1665 році Брюховецький підписав Московські

статті, згідно з якими російський контроль в Україні посилився в усіх

сферах: політичній, військовій, податковій тощо. Фактично Брю5

ховецький передав Україну під безпосередню владу царя. У січні 1667 році

було підписане Андрусівське перемир’я між Росією і Польщею. Не5

зважаючи на те, що вирішувалась доля України, на переговори пред5

ставників від України навіть не запросили. Андрусівське перемир’я

закріпило розділ України по Дніпру між Росією і Польщею. Право

управляти Запорожжям залишили за собою і Росія, і Польща. По

суті угода між Росією і Польщею перекреслила переяславські до5

мовленості Богдана Хмельницького і неприємно вразила українсь5

ке суспільство.

Після зречення П. Тетері гетьманом Правобережної України став

Петро Дорошенко — черкаський полковник. Він намагався зберегти

Україну від хаосу і відновити її незалежність. Після підписання поляка5

ми Андрусівського перемир’я Дорошенко виступив проти них і вирішив

об’єднати всю Україну під верховною владою гетьмана, заручившись

підтримкою Туреччини. Восени 1667 року під тиском об’єднаних україн5

сько5турецьких військ король Ян Казимир вимушений був визнати владу

гетьмана на Правобережній Україні. Дорошенко зробив спробу захо5

пити і Лівобережжя, скориставшись загальним незадоволенням мас

політикою гетьмана І. Брюховецького. Після вбивства останнього, До5

рошенка проголосили гетьманом усієї України. Але скориставшись його

відсутністю на Правобережжі, запорожці проголосили гетьманом Пет5

ра Суховія, а поляки — Михайла Ханенка. Дорошенко вимушений був

повернутися на Правобережжя, щоб приборкати конкурентів5само5

званців. На Лівобережжі замість себе він залишив тимчасовим (наказ5

ним) гетьманом полковника Дем’яна Многогрішного (1668–1672 рр.).

Невдовзі Лівобережжя зайняли російські війська і обставини змусили

Многогрішного присягнути в 1669 році на вірність московському царю.

Так Україну знову розділили. Дорошенко на Правобережній Україні

для того, щоб утримати свою владу в краї і протистояти намаганням

поляків повернути Правобережну Україну під польську корону, все час5

тіше вимушений був звертатись по допомогу до Туреччини, а у 1668 році

взагалі визнав турецький протекторат. У 1672 році з допомогою турків

він відвоював у Польщі Поділля. Турки допомагали Дорошенку воюва5

ти і з Московським царством, і з новим гетьманом Лівобережної Украї5

ни Іваном Самойловичем. Одночасно турки поводили себе на Право5

бережжі як хазяї, грабували і спустошували край. Авторитет

Дорошенка почав різко падати, і розуміючи, що контролювати ситу5

ацію він вже невзмозі, гетьман в 1676 році склав булаву перед Іваном

Самойловичем. Решту свого життя П. Дорошенко провів у Вятці, де

протягом 1679–1692 років був воєводою.

Намагаючись зберегти свою присутність і вплив на Правобережній

Україні, турки призначили новим гетьманом Юрія Хмельницького. Але

союз Ю. Хмельницького з турецьким султаном популярності в народі

не мав. У 1681 році турки позбавили його булави й відправили до Стамбу5

ла, а на його місце поставили молдавського господаря Дуку. У 1685 році

турки знову призначили Хмельницького гетьманом, а наприкінці того

ж року стратили його в Кам’янці5Подільському. Після нього на Право5

бережжі гетьмана не обирали.

Лівобережна Україна, яка входила до складу Росії, була захищена

від вторгнення турків, татар і поляків, що майже зовсім спустошили

колись квітучу Правобережну Україну.

Глухівські статті 1669 року, підписані Д. Многогрішним, значно об5

межували українську автономію і, перш за все, забороняли гетьману

вступати в переговори з іншими державами. Але Многогрішний не ба5

жав бути царською маріонеткою, і постійно вимагав обмежити воєнну

присутність росіян в Києві, Ніжині, Переяславі, Чернігові, чим викли5

кав незадоволення правлячих кіл Москви, які чекали нагоди щоб поз5

бавити його булави. Не зумів він налагодити стосунків і з лівобережною

старшиною, яка не хотіла миритись з владою «чужака» і писала доноси,

організовувала змови. У березні 1672 року в Батурині старшина схопи5

ла Многогрішного, закувала його в кайдани і разом з сім’єю та най5

ближчим оточенням відправила до Москви. Там гетьмана звинуватили

в зраді і приговорили після жорстоких катувань до страти. Але цар його

помилував і заслав з сім’єю до Сибіру.

Гетьманом Лівобережжя став Іван Самойлович (1672–1687 рр.).

Позитивне ставлення до Москви і добрі відносини зі старшиною доз5

волили йому тримати гетьманську булаву протягом 15 років — термін

для українських гетьманів нечуваний. Авторитет старшини він здо5

бував шляхом роздачі землі, чим прискорив процес утворення земель5

ної аристократії на Лівобережній Україні. Прагнув він розширити

свою владу на всю Україну. Гетьману вдалося посилити контроль над

Запорожжям. З 1674 року разом з російськими військами воював

з турками та Дорошенком. Його похід на Правобережну Україну зак5

інчився невдачею, але повертаючись з Правобережжя Самойлович

вивів звідти чимало українців, які згодом поселились на Лівобережжі

та Слобожанщині.

Вплив Росії в Україні зростав. У 1685–1686 рр. Московська патріар5

хія підкорила собі Київську православну митрополію. Таким чином,

українська православна церква втратила свою самостійність і протягом

століть підлягала русифікації.

У 1686 році між Московською державою та Річчю Посполитою було

укладено «Вічний мир». Ця угода стала актом остаточного міжнародно5

го поділу України: Лівобережжя залишилося під владою російського

царя, Правобережжя — польського короля. Січ підпорядковувалась без5

посередньо цареві. Таким чином, здобутки періоду Визвольної війни

українського народу 1648–1654 року фактично було втрачено.

Під владою гетьмана залишилась лише третина держави Богдана

Хмельницького. Наприкінці ХVІІ століття Гетьманщина ділилась на

10 полків. Воєнно5політична структура козацької держави майже

не змінилась, але на Лівобережжі відбулися значні соціальні і еко5

номічні зміни. До кінця ХVІІ ст. козацька старшина фактично усунула

козацькі маси від участі в політичному житті Гетьманщини. Економічні

труднощі сприяли послабленню господарства козаків. Безперервні війни

кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст. не обходились без участі козаків, але

козаки брали в них участь як вільні формування, а не як українське

військо. В 1700 році військо Гетьманщини нараховувало всього 20 тис.

козаків.

У 1686 році Москва приєдналась до антитурецької «Священної ліги».

В 1687 році було здійснено перший Кримський похід московських і ук5

раїнських військ, який закінчився невдачею. В провалі походу росій5

ська влада звинуватила гетьмана І. Самойловича, його позбавили була5

ви і заслали до Сибіру.

25 червня 1687 року гетьманом Ліво5

бережної України було обрано Івана Ма5

зепу. На козацькій раді в м. Коломаці було

підписано договірні умови (так звані Коломацькі статті) між козацькою

старшиною і представниками уряду Росії, які значно обмежували пра5

ва і привілеї гетьманської влади і посилювали контроль царської

адміністрації в Україні.

Новий гетьман України Іван Мазепа народився близько 1640 року

в сім’ї заможного українського шляхтича, отримав прекрасну освіту

в Києво5Могилянському та Варшавському колегіумах, володів сімома

мовами. Кілька років служив у польського короля. Після повернення

у 1669 році в Україну Мазепа поступив на службу до П. Дорошенка. Ви5

конуючи завдання гетьмана, Мазепа потрапив в полон до запорожців,

а ті передали його гетьману Самойловичу. Характерною рисою І. Мазе5

пи було вміння завойовувати довір’я. Тому вже найближчим часом він

став близьким співробітником Самойловича, а з 1682 року — генераль5

ним осавулом. Гетьманську булаву він отримав завдяки дружнім стосун5

кам з князем Голіциним. Ходили чутки, що Мазепа заплатив йому

10 тис. золотих.

Мазепа був великим землевласником, володів 100 тис. кріпосних

душ. За його гетьманування в Україні посилилися феодально5кріпос5

ницькі порядки, зросли панщина та податки. Тисячі козаків гинули

в воєнних походах, на будівництві Петербурга, спорудженні численних

фортець і каналів. Мазепа ревно захищав інтереси старшини, з презир5

ством ставився до простих людей, жорстоко придушував будь5які про5

яви непокори, вірою і правдою служив Петру І. Його вважали одним

з найближчих друзів і дорадників молодого російського царя. Мазепа

надав військову допомогу російському царю під час Азовського походу

1695–1696 років. Отримав звання російського генерала, дійсного таєм5

ного радника, князя. Був нагороджений найвищим орденом Росії —

орденом Андрія Первозванного.

Прославився також І. Мазепа своїм впливом на розвиток україн5

ської культури. За свідченням історичних джерел, Мазепа, один з най5

І. Мазепа. Україна в часи

Північної війни

багатших феодалів Європи і для свого часу людина високоосвічена,

віддавав значну частину своїх коштів на розвиток культури, релігії, осві5

ти, науки. Добре відомі його щедрі пожертвування православній церкві

та монастирям, на будівництво різного роду культурно5освітніх уста5

нов. За часів Мазепи була відбудована Печерська лавра, навколо неї спо5

рудили міцний кам’яний мур і величні ворота; збудована церква св. Ми5

коли в Києві, Вознесіння — в Переяславі. Мазепа надавав грошову

допомогу Києво5Могилянському колегіуму, який за його ініціативи

у 1701 році було перетворено на академію. На кошти гетьмана будува5

лись численні школи та друкарні. З України до Росії виїжджали пред5

ставники духовенства та діячі культури, які займали високі посади при

царському дворі та уряді і сприяли розвиткові освіти в Росії.

У 1700 році Росія в союзі з Польщею і Данією почала війну зі Шве5

цією, яка дістала назву Північної війни. Петро І мав намір отримати

вихід до Балтійського моря, без чого величезна Росія не могла нормаль5

но розвиватися. Війна була тривалою і виснажливою, вона лягла непо5

сильним тягарем і на плечі українського народу. В першому ж бою між

російськими та шведськими військами під Нарвою брали участь козаки

Миргородського і Чернігівського полків на чолі з полковником Дани5

лом Апостолом. Битва закінчилась поразкою російських військ, зазна5

ли тяжких втрат і козацькі полки.

Відправляючись в далекі походи, українські козаки не отримували

за це жодної винагороди, а з цих походів якщо і поверталися, то, в ос5

новному, каліками. Участь козаків в Північній війні виявила, що вони

поступаються регулярній російській армії. Козацькі загони через пога5

ну підготовку несли величезні втрати — до 50–70 відсотків особового

складу. За наказом Петра І українських козаків використовували на бу5

дівництві фортець, каналів, де російські офіцери поводились з ними

грубо і не по5людськи. Необхідність воювати далеко на півночі, запро5

вадження нових податків, обов’язок утримувати царські війська на по5

стої, груба поведінка воєвод — все це не могло не викликати незадово5

лення не тільки селян і рядового козацтва, але й старшинської верхівки.

Одночасно Північна війна поставила під загрозу і становище ук5

раїнського гетьмана. Посилення централізації Російської держави, до

якого прагнув Петро І, суперечило існуванню автономної козацької

України. Ходили чутки про наміри російського царя реорганізувати

козацтво, переселити його на східні землі, а Україну віддати під управ5

ління свого намісника. Були у царя й інші плани відносно України:

ліквідувати козацтво взагалі, а замість нього ввести рекрутчину; прого5

лосити Україну князівством і передати його англійському герцогу Маль5

боро з метою в майбутньому використати його допомогу в війні проти

Швеції.

100

Козацька старшина та й сам гетьман були серйозно занепокоєні та5

ким розвитком подій. Старшинська верхівка стала задумуватись над тим,

як би за допомогою шведського короля звільнити Україну з5під влади

Росії. Про союз з Карлом ХІІ став думати й гетьман І. Мазепа. Незаба5

ром умови, що склались в ході Північної війни, підштовхнули його до

союзу зі шведами. Карл ХІІ переміг Данію та Саксонію, в перших боях

отримав перемогу над Петром І. У 1706 році зазнала поразки й Польща.

Польським королем став ставленик шведського короля Станіслав

Ліщинський, який і розпочав таємні переговори з Мазепою, схиляючи

його до приєднання до антимосковського союзу. Гетьман мав намір че5

рез Ліщинського домовитись про зустріч з самим Карлом ХІІ. Усі ці пе5

реговори носили виключно таємний характер.

Зовні Мазепа нічим не видавав своїх намірів: він посилав козацькі

полки туди, куди наказував цар, допоміг Петру І придушити повстання

Кіндрата Булавіна. Взагалі гетьман поводив себе як вірний слуга Моск5

ви і до пори зумів приховати від царя свої наміри. Навіть доноси не по5

хитнули довіру Петра І до Мазепи. Так, весною 1708 року військовий

суддя Василь Кочубей та полковник Іскра доповіли цареві про зв’язки

Мазепи зі шведами. Але Петро не повірив доносу, а Кочубея і Іскру не5

вдовзі стратили.

Після перемоги Карла ХІІ над Данією і Польщею, Петро І зали5

шився сам на сам зі Швецією. Окрилений численними перемогами,

Карл ХІІ почав широкомасштабний наступ на Росію. Влітку 1708 року

505тисячна шведська армія почала наступ через Білорусію на Москву.

Але пробитися через Брянськ та Калугу Карл ХІІ не зумів і у вересні

1708 року повернув свої війська на Україну. Цим маневром король роз5

раховував підштовхнути Мазепу до швидкого прийняття рішення про

перехід на бік шведів. Поява війська шведів на території України була

несподіваною для Мазепи. До обнародування своїх планів відносно

союзу зі шведами він готовий не був, бо не знав, як поставиться до

його рішення українське суспільство і, перш за все, козацька стар5

шина. Але часу на роздуми не було і гетьман вимушений був прийня5

ти рішення. 24 жовтня 1708 року разом зі своїми однодумцями він

відправився до шведського табору на зустріч з Карлом XІІ. Перегово5

ри на попередньому етапі проводились таємно і навіть козаки, що

прийшли з Мазепою до короля, не були ознайомлені з його планами.

І лише в останню мить гетьман признався козакам, куди він веде пол5

ки. Він заявив, що не буде воювати ні з поляками, ні зі шведами, ні

з росіянами, а буде оберігати свою землю, а коли настане мир, Украї5

на стане незалежною державою.

Козацький полковник Галаган, свідок та учасник тих подій, згаду5

вав, що козаки, вислухавши промову Мазепи, «під різними приводами