Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект
Подождите немного. Документ загружается.
211
но ослабили Раду і призвели до падіння ЗУНР. Наприкінці червня —
початку липня польські війська окупували Східну Галичину та Західну
Волинь. Формально уряд ЗУНР проіснував до 15 березня 1923 року, до
того часу, коли конференція представників Великої Британії, Франції,
Італії та Японії прийняла остаточне рішення передати Східну Галичину
до складу Польської держави. Уряд ЗУНР заявив протест проти цього
рішення, але невдовзі змушений був оголосити про свій саморозпуск.
Сьогодні можна однозначно стверджувати, що Західноукраїнська
Народна Республіка не мала жодних практичних і історичних шансів
вистояти. Несприятливою була міжнародна ситуація, недостатньо було
внутрішніх ресурсів. Країни Антанти були зацікавлені в утворенні силь5
ної Польської держави як буфера проти Німеччини і радянської Росії.
Приблизно за таким же сценарієм розвивались події в Північній
Буковині. Війська королівської Румунії захопили територію Буковини
і єдиною владою в краї стала румунська Національна Рада. На початку
1919 року Румунія захопила і південно5східну частину Закарпаття. На
західноукраїнських землях в складі Румунії проводилась жорстока ко5
лоніальна політика: закривались українські школи, переслідувались
громадські діячі, духовенство, здійснювалась румунізація населення,
жорстоко придушувались будь5які прояви непокори з боку корінного
українського населення, наприклад, відоме Татарбунарське повстання
1924 року.
Не вдалось вирішити національне питання і українцям Закарпаття.
З дозволу країн Антанти Чехословаччина приєднала до себе більшу ча5
стину Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь (з 1928 року землі За5
карпатської України в складі Чехословаччини називались — Підкар5
патський край). Слід відзначити, що чехословацький уряд не проводив
такої жорсткої політики щодо українського населення краю, як то було
в Польщі чи Румунії. Він, правда, не надав Закарпаттю автономії, але
все ж надав українцям деякі можливості політично і культурно самореа5
лізуватись. Лібералізм уряду щодо українців сприяв активізації діяль5
ності культурних громад «Просвіта», товариства русофілів тощо. Україн5
ське національне об’єднання (УНО) репрезентувало інтереси українців
в чехословацькому парламенті. Таким чином можна стверджувати, що
в складі Чехословаччини у українців була найбільш сприятлива політич5
на ситуація, в порівнянні з іншими країнами, в складі яких опинились
українські землі.
212
УКРАЇНА У 20Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ
Політичне становище України після закінчення громадянської
війни. Утворення Союзу РСР. Впровадження нової економічної
політики. Відродження народного господарства на засадах непу.
Суспільнополітичне та культурне життя в Україні. Національно
культурне відродження. Початок соціалістичної індустріалізації
народного господарства: особливості і наслідки для України.
На початку 205х років основна части5
на українських земель входила до складу
СРСР. Тоді її площа складала 452 тис.
квадратних кілометрів, а населення, за да5
ними перепису 1920 року, становило 25,5 млн. чоловік. Більшість насе5
лення України — селяни (на селі проживало 20,9 млн. чоловік).
Частина українських земель — так звана Західна Україна (Східна
Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь) у 1919–1920 рр.
ввійшла до складу Польщі. Згідно в даними перепису 1931 р. на цій те5
риторії проживало 5,6 млн. українців.
Буковину після розпаду Австро5Угорської імперії захопила Румунія.
Закарпаття після невдалої соціалістичної революції в Угорщині за рішен5
ням країн Антанти було включено до складу Чехословаччини.
На початку 1921 р. в Україні встановилась Радянська влада як фор5
ма диктатури пролетаріату та незаможного селянства. Більшовики пе5
ремогли, а багаті і значна частина інтелігенції опинились в стані пере5
можених. Більшовики провели націоналізацію капіталу, конфіскували
та передали селянам в користування націоналізовані землі поміщиків,
переселили робітників з підвалів та бараків в квартири багатіїв (пере5
творивши тим самим їх в сумно відомі комуналки), знищили стару вла5
ду і скасували усі колишні соціальні привілеї. Ці заходи сприяли підви5
щенню авторитету більшовиків в масах.
Вищим законодавчим органом влади в Україні став з’їзд Рад і Все5
український Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі
з Г. Петровським. Вищу виконавчу владу — Раднарком України — очо5
лював Х. Раковський. До піраміди влади входили губернські, повітові
і сільські ради. У радах усіх рівнів переважали і керували більшовицькі
фракції, інші партії до цього часу або саморозпустились, або були забо5
ронені новою владою. Крок за кроком більшовики зміцнювали конт5
роль над радами, державним апаратом, армією, профспілками, гро5
Політичне становище
України після закінчення
громадянської війни
213
мадськими організаціями, пресою. Контроль над економікою, суспіль5
но5політичним життям при усуненні опозиційних політичних органі5
зацій перетворював більшовицьку партію в партію державну, політичну
організацію тоталітарного типу.
Таким чином, радянська влада, яку декларували і якою фактично
керували більшовики, об’єктивно мала антибуржуазний характер,
і, мабуть, все5таки була робітничо5селянською. Але, однозначно, ні ро5
бітники, ні селяни не могли її контролювати, впливати на неї. В кра5
щому випадку, це була влада для трудящих, але не самих трудящих.
Відразу після закінчення громадянської війни Україна мала статус
самостійної держави. Політичне і державне керівництво весь час
підкреслювало незалежний характер радянських республік взагалі і Ук5
раїни зокрема.
Треба сказати, що перші кроки радянської влади у 1919–1920 роках
були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню країни своє
прагнення виправити помилки минулих років. На VІІІ Всеросійській
партконференції у грудні 1919 року в резолюції «Про радянську владу
в Україні» більшовики зобов’язувались стояти «на точці зору визнання
самостійності України», підтримувати прагнення українців учитися
і користуватися українською мовою в усіх сферах суспільного життя.
Відносини між УСРР і РСФРР визначались як федеративні. Що сто5
сується подальшої долі взаємозв’язків, то їх мали остаточно вирішити
самі українські робітники і селяни.
У 1919 році Москва стала ініціатором утворення «воєнно5політич5
ного» союзу радянських республік. Тоді були об’єднані основні сфери
їх діяльності: оборона, економіка, транспорт, фінанси, зв’язок.
Фактично, уже тоді Україна разом з п’ятьма іншими радянськими
(Росія, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан) і двома народними
(Хорезм і Бухара) республіками становили єдину державу — Країну Рад.
Це було викликано цілим рядом причин об’єктивного і суб’єктив5
ного характеру. По5перше, стійкими залишались економічні, культурні
та інші зв’язки, що формувались в Російській імперії протягом століть.
З давніх часів на загальній території проживали разом українці і росія5
ни. Багато українців вимушені були в різний час за різних обставин пе5
реселитися на територію Росії. Не останню роль зіграла етнічна і релігій5
на близькість українців і росіян. По5друге, в надзвичайно складних
умовах громадянської війни і іноземної інтервенції радянські республі5
ки вимушені були об’єднати військові ресурси і управління основними
галузями народного господарства, створивши єдиний центр. Крім того,
в ході революції і громадянської війни соціально5класові протиріччя ви5
ступили на перший план в порівнянні з національними. Комуністична
партія пропагувала інтернаціоналізм. Ці обставини приглу5шували
214
тенденцію уособлення і посилювали інтеграційні процеси. І як резуль5
тат –маси співчутливо ставились до того, що в інтересах боротьби про5
ти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції Радянська Україна збли5
жувалась з РСФРР. Зближенню сприяло і те, що усі радянські республіки
мали однакові політичні структури, що характеризувалось перш за все
однопартійністю. Суверенітет Радянської України був обмежений уже
тим, що компартія України входила до складу РКП(б) на правах облас5
ної організації і мала не більше прав, ніж звичайний обласний чи губер5
нський комітет в РСФРР. Радянські республіки мало в чому відрізня5
лись від автономних утворень в РСФРР.
І все ж, при усій обмеженості реального суверенітету України її дер5
жавність зберігалась і навіть розвивалась. До вступу до СРСР Радянська
Україна брала участь в міжнародних переговорах, підписувала угоди
з іноземними державами. Так, 18 березня 1921 року, після тривалих
переговорів у Ризі було укладено угоду між РСФРР та Українською
СРР з одного боку, і Польщею — з другого, про припинення польсько5
радянської війни 1920 р. і визнання України незалежною державою.
У квітні 1921 р. у Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччи5
ною про обмін військовополоненими та інтернованими громадяна5
ми. Укладення цього договору свідчило про серйозні успіхи україн5
ської радянської дипломатії, оскільки самим фактом підписання угоди
Німеччина визнавала Україну. У 1921 році Радянська Україна устано5
вила дипломатичні стосунки з прибалтійськими державами — Литвою,
Латвією та Естонією. 2 січня 1922 року було підписано договір про
дружбу з Туреччиною.
Україна мала свої органи державної влади, місцевого самоврядуван5
ня, територію, кордони. 28 грудня 1920 року В. Ленін, Г.В. Чичерін та
голова Раднаркому УРСР Х.Г. Раковський підписали угоду про військо5
вий та економічний союз між Російською федерацією та Україною.
У цьому документі підкреслювалась незалежність та суверенітет обох
країн і необхідність об’єднати їх зусилля для оборони і в інтересах відро5
дження господарства. Згідно з угодою було об’єднано сім наркоматів:
військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів
сполучення, пошти та телеграфу, Вища рада народного господарства.
Перетворення органів державного управління Росії на загальнофедера5
тивні означало фактичне включення республіки до складу Росії на пра5
вах автономії.
У першу чергу це негативно позначилось на міжнародній діяльності
України: поступово загальнофедеративний наркомат зовнішніх відно5
син почав обмежувати міжнародну діяльність Україні. У подальшій прак5
тичній роботі центральні відомства Росії нехтували юридичним стату5
сом України як незалежної держави.
215
За ініціативи Х. Раковського ЦК КП(б)У
звернувся у березні 1922 року до більшо5
вицького центру з пропозицією конкретизувати відносини Російської
федерації з Україною. З аналогічними пропозиціями звернулись Білору5
сія і закавказькі республіки. У останні місяці 1922 року в партії розпоча5
лась велика дискусія, яку очолив і направляв комісар в справах націо5
нальностей і генеральний секретар партії Й. Сталін — відвертий централіст
і ворог усього національного. Він був прибічником ідеї культурної авто5
номії національних республік в межах Російської федерації. Обурені
більшовики5неросіяни виступили проти ідеї «автономізації», кваліфіку5
ючи її як погано прихований російський шовінізм. Хворий на той час
Ленін був вимушений втрутитися в дискусію, бо боявся, що дискусія поста5
вить під загрозу реалізацію ідеї єдиної радянської держави. Він настоював
на тому, що в основі об’єднання республік повинна лежати добро5
вільність і право виходу кожної республіки з союзу, як остаточний доказ
суверенітету. Щоправда, Ленін підкреслював, що право виходу можна реа5
лізувати тільки при умові згоди на це комуністичної партії. Враховуючи
високу дисципліну в партії, її централізацію і те, що її керівництво було
в Москві, згода республіканських партій на вихід своїх республік з СРСР
була малоймовірною. Тому це «право на вихід» було лише декларацією.
Розгляд цього питання було винесено на обговорення чергового
Пленуму ЦК РКП(б). Україну на пленумі представляв Г. Петровський.
Підготовлене Сталіним рішення пленуму «Про взаємовідносини РСФРР
з незалежними республіками» передбачало входження національних рес5
публік до складу Російської федерації на правах автономних утворень.
Ініціатива Х. Раковського, який намагався відстояти та підняти статус
незалежних республік, не знайшла підтримки членів ЦК. Перемогла
централізаторська тенденція будувати відносини в майбутній федерації
на тих самих принципах, на яких будувалась партія більшовиків.
Спеціальна конституційна комісія розробила конституційні прин5
ципи єдиної радянської держави, за якою мала будуватись нова союзна
держава. Передбачалось утворення комісаріатів трьох типів — злиті,
об’єднані і автономні. Український уряд мав вирішувати справи
сільського господарства, освіти, охорони здоров’я, а також керувати
внутрішніми справами, правосуддям та соціальним забезпеченням.
Із союзним урядом він ділився владою в питаннях виробництва про5
дуктів харчування, робочої сили, фінансів, народного господарства.
Зовнішні зносини, армія, флот, транспорт, зовнішня торгівля, зв’язок
знаходилися у виключній компетенції московського союзного уряду.
10 грудня 1922 року у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд Рад.
Його делегати схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект
основ Конституції СРСР.
Утворення Союзу СРСР
216
30 грудня 1922 року почав свою роботу І з’їзд Рад СРСР. На ньому
були присутні 2215 делегатів, які представляли усі народи багатонаціо5
нальної держави. Радянську Україну представляло 364 делегати. З’їзд
в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союз5
ний договір, а також обрав Центральний Виконавчий Комітет в складі
371 члена і 138 кандидатів. До складу СРСР ввійшли РСФРР, Білорусь5
ка, Українська та Закавказька радянські республіки.
На ІІ з’їзді Рад СРСР 26 січня 1924 року була затверджена Консти5
туція СРСР. Україна та інші національні республіки, що увійшли до скла5
ду СРСР, практично втратили можливість впливати на розвиток подій
в країні та за її межами. Остаточні рішення питань стосовно України
приймалися в Москві, часто ігнорувалися інтереси республіки.
Конституція закріпила право кожної союзної республіки на вільний
вихід з Союзу, встановила, що території республік не можуть бути змінені
без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній Все5
союзній комуністичній партії (більшовиків), а легальна опозиція була
ліквідована, тому ці суверенні права залишалися фіктивними.
У 1925 році у зв’язку з входженням України до складу СРСР
в Конституцію УСРР були внесені зміни. В ній відмічався той факт, що
УСРР стала складовою частиною єдиної союзної держави. Прийнята
в 1929 році нова Конституція УСРР визнавала перевагу союзних органів
над республіканськими. Згідно з Конституцією в складі УСРР утворю5
валась Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка.
В складі Радянського Союзу Україна була другою за розміром тери5
торії та чисельністю населення (після Росії) республікою. Її територія
становила 450 тис. кв. кілометрів з населенням понад 26 млн. чоловік.
Столицею республіки став Харків, який був близьким до Москви про5
мисловим центром і, на відміну від Києва, не мав зв’язків з колишніми
національними українськими урядами.
Увійшовши до складу Радянського Союзу, незважаючи на політичні
поступки російському центру, Українська радянська республіка все ж
залишилась формально національним державним формуванням з чітко
окресленими кордонами, власним адміністративним центром і владни5
ми структурами. В нових умовах українці, нарешті, одержали можливість
на державному рівні зайнятись розвитком своєї самобутньої національ5
ної культури, мови, освіти тощо.
Існують полярні оцінки актів 1922–1924 рр. Радянські історики зав5
жди підкреслювали, що утворення СРСР — велике досягнення націо5
нальної політики компартії, яке відповідало інтересам народу України,
а також інших народів Союзу. Більшість українських істориків за кор5
доном, а зараз і в Україні, вважають цей акт трагедією українського наро5
ду. Дехто намагається уникнути крайніх суджень. Зокрема, Орест
217
Субтельний, відзначаючи негативні наслідки об’єднання, водночас
зауважує: «Неправильно було б сказати, що радянський федералістсь5
кий устрій залишив українців та інші неросійські народи з порожніми
руками... Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко
окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміні5
стративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отри5
мали територіально5адміністративні рамки, що відображали їхню на5
ціональну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької
Гетьманщини ХVІІІ ст.».
Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та на5
ціональними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але поступки
більшовиків у національно5державному будівництві мали тактичний
і тимчасовий характер. Зберігаючи унітарний характер більшовицької
партії, лідери ВКП(б) робили саму програму федералізації держави ілю5
зією. Незабаром союзні республіки фактично перетворились у звичайні
адміністративні одиниці унітарної держави.
Після закінчення громадянської війни
більшовики, нарешті, остаточно прийш5
ли до влади і зустрілися з дуже складними
проблемами, які можна визначити як еко5
номічну, політичну та внутрішньопартійну кризу. Найстрашнішою була
економічна криза, яка скоріше нагадувала економічну катастрофу. Сім
років майже безперервної війни коштували дуже дорого. Загальні втра5
ти народного господарства становили майже 70 млрд. золотих карбо5
ванців. Не працювали підприємства майже усіх галузей народного гос5
подарства. Так, обсяг продукції металургії становив усього 5 відсотків
від рівня 1913 року. З 57 доменних печей діяла в 1921 році тільки одна
(у Єнакієвому). Видобуток вугілля скоротився до 22 відсотки від довоєн5
ного рівня. У глибокому занепаді перебував транспорт. Те ж саме можна
сказати і про стан легкої та харчової промисловості. У особливо тяжко5
му стані перебував залізничний транспорт. На території України в роки
війни було повністю знищено близько 4 тис. кілометрів і частково зруй5
новано понад 2 тис. кілометрів залізничного полотна. Був знищений
майже весь рухомий склад залізниць. Руїна на транспорті привела до
ізоляції найважливіших промислових регіонів України, особливо Дон5
басу, від інших районів країни.
У дуже важкому стані перебувало й сільське господарство. За роки
війни значно скоротилось поголів’я худоби, в тому числі й робочої. Се5
лянам часто приходилося орати землю або коровами, або запрягаючись
самим. Майже повністю був відсутній інвентар, внаслідок цього різко
скоротились посівні площі (майже на 20 відсотків від довоєнного)
та погіршилась якість обробки землі. Якщо до цього додати ще й
Впровадження нової
економічної політики
218
повну відсутність добрив, то висновок напрошується один: катастро5
фічне зниження валового збору зернових — більш ніж у п’ять разів в по5
рівнянні з 1913 роком. Посуха та неврожай 1921 року зробили ситуацію
в сільському господарстві України майже катастрофічною.
Економічні труднощі посилювались повним розвалом фінансової
системи.
Не меншою проблемою була і політична криза, яка охопила країну.
Її причини виникли значно раніше, ще в часи революції і громадян5
ської війни поступово накопичувались і загрожували більшовикам втра5
тою їх влади.
Революція і громадянська війна призвели до нової розстановки кла5
сово5політичних сил в країні. Поміщики і велика буржуазія після пораз5
ки в громадянській війні покинули країну, втрати на фронті і післявоєнна
розруха значно ослабили робітничій клас — опору більшовиків. Кіль5
кість робітників в Україні значно скоротилась, катастрофічно зросло
безробіття, що штовхало робітників шукати порятунку від голоду на селі.
На початку 205х років Україна залишалась переважно аграрною, се5
лянською країною, де 4/5 усього населення становили селяни. Після
громадянської війни зберігався поділ селян на куркулів, середняків і не5
заможних, але співвідношення цих категорій селян змінилось. Кількість
і міць куркульських господарств були підірвані громадянською війною.
Більшість селян, що одержали поміщицьку та куркульську землю стали
середняками. Питома вага незаможного селянства знизилась
з 65 відсотків до 35 відсотків Доля більшовицької влади значною мірою
залежала від того, чи зможе вона досягти згоди з численними масами
селянства, їхньої підтримкою. Але саме в цей час союз більшовиків і се5
лян переживав гостру кризу, що була викликана природнім невдоволен5
ням селян політикою «воєнного комунізму», продрозкладкою. Про це
свідчили селянські повстання та повстання матросів (вчорашніх хлібо5
робів) в Кронштадті.
Селянські протести проти розверстки найчастіше набували форми
партизанського руху, який розглядався властями як «політичний бан5
дитизм». Придушували його, як правило, за допомогою найбільш боє5
здатних частин Червоної Армії на чолі з відомими та талановитими воєна5
чальниками — героями громадянської війни: Василем Блюхером,
Павлом Дибенком, Григорієм Котовським, Олександром Пархоменком
та ін. Використання регулярних військ проти власного народу станови5
ло смертельну небезпеку для більшовицької влади.
Продрозкладку і заборону торгівлі в роки громадянської війни се5
лянство ще терпіло, бо боялось повернення поміщицького землеволо5
діння. Але після ліквідації фронтів реквізиція продовольства виконува5
лась з великою напругою, що загрожувало голодом в містах. Весною
219
1921 року розкладку з врожаю попереднього року виконали менше ніж
на 40 відсотків. Новий натиск на селян загрожував новою громадян5
ською війною.
Насиллям та репресіями подолати кризу було неможливо. Необхідні
були радикальні зміни в економічній політиці, які б полягали в негайній
відмові від політики «воєнного комунізму». Союз з селянством влада
могла повернути лише на економічній основі. Під тиском економічної
та політичної ситуації, що склалася в державі В. Ленін прийшов до вис5
новку про необхідність докорінної зміни точки зору на соціалізм, на
шляхи і методи його будівництва. Власний, не досить вдалий досвід
більшовиків показав, що будувати соціалізм лише на основі револю5
ційного ентузіазму неможливо, що не можна відкидати, ігнорувати ма5
теріальну зацікавленість його будівників з використанням грошових
і ринкових відносин.
У керівних колах РКП(б) зріло розуміння необхідності змін еконо5
мічної політики для припинення деградації сільського господарства
і повернення довір’я селянства до нової влади.
У таких умовах у березні 1921 року відбувся Х з’їзд РКП(б), який
прийняв резолюцію «Про єдність партії», згідно з якою підлягали роз5
пуску усі існуючі фракції та заборонялось утворювати нові. Таким чи5
ном з’їзд посилив єдність партії і зміцнив її ряди.
З’їзд також прийняв рішення «Про заміну продрозкладки натуральним
податком», згідно з яким в країні запроваджувалась нова економічна
політика (неп), нова по відношенню до політики «воєнного комунізму».
Головна мета нової політики — заспокоїти селянство, зміцнити їх
союз з Радянською владою, вивести країну з глибокої соціально5еконо5
мічної кризи. Неп, на думку більшовиків, повинний був сприяти відро5
дженню економіки і підвищенню матеріального добробуту населення.
Неп передбачав систему заходів, спрямованих на використання
«в інтересах соціалізму» товарного виробництва, ринкових відносин,
економічних методів господарювання. При проведенні непу були ви5
користані такі важливі заходи, як відновлення еквівалентного обміну
між містом і селом, впровадження господарського механізму в промис5
ловість і торгівлю, введення твердої валюти та розвиток кредитно5бан5
ківської системи, широке використання різноманітних методів стиму5
лювання праці робітників і селян.
Неп почали зі скасування продрозкладки та заміни її натуральним
податком. Раднарком УСРР видав декрет про його норми і розмір. По5
даток мав стягуватися з врожаю 1921 року. Розмір продподатку був знач5
но менший, ніж продрозкладка, і мав доводитись селянам до посівної.
Селянам надавалась можливість використовувати товарні надлишки
своєї продукції у місцевому товарному обігу, тобто продавати їх на
220
сільських і міських базарах. Таким чином, уряд відновлював торгівлю
сільськогосподарською продукцією спочатку на місцевому рівні, а зго5
дом і в цілому в країні.
В умовах непу уряд прагнув відновити нормальний грошовий обіг,
створити державну торгівлю, насамперед оптову, навчитись регулюва5
ти приватну торгівлю за допомогою банків, кредитних установ і подат5
кової політики.
Навесні 1924 року закінчилась робота уряду з проведення грошової
реформи. Незабаром в обіг були випущені забезпечені золотом
банківські білети — червінці. У лютому 1924 року були випущені папе5
рові радянські гроші. Тим самим було зупинено шалену інфляцію, яка
панувала в країні ще з часів громадянської війни.
Зміни в державній політиці були пози5
тивно сприйняті селянами. І як результат,
вже у 1921 році спостерігалось пожвавлен5
ня господарського життя на селі. У по5
рівнянні з 1920 роком збільшились посіви ярових культур (на 18 від5
сотків). Але у 1921 році Україну спіткало нове лихо — катастрофічна
посуха. Вона охопила степову частину України, а також частину Росії:
Поволжя, Південний Урал, Північний Кавказ. Посуха, скорочення вироб5
ництва продовольства внаслідок господарської руїни та, насамперед,
непомірні реквізиції призвели до голоду 1921–1922 років. На відміну
від голодомору 305х років, у 1921–1922 роках уряд не приховував факту
голоду і сприяв мобілізації внутрішніх і міжнародних зусиль для його
подолання. Щоправда, деякі українські історики сьогодні дорікають
більшовикам за те, що допомога надавалась в основному голодуючим
народам Поволжя, часто навіть за рахунок продовольства з України,
населення якої також потребувало допомоги. Навесні 1922 року в півден5
них губерніях України від голоду люди вимирали вже цілими селами.
Тоді допомога прийшла, але сотні тисяч життів врятувати вже не вдалося.
У цілому в Радянському Союзі від голоду 1921–1922 років постраж5
дало близько 35 млн. чоловік, в тому числі в Україні — 9 млн. чоловік.
Мільйони людей померли від голоду.
Однак, незважаючи на всі труднощі, нова економічна політика мала
успіх. У 1922 році продовольче становище почало покращуватись,
не дивлячись навіть на те, що і цей рік за погодними умовами для півдня
України був несприятливим. Лише у 1923 році вдалося остаточно
покінчити з голодом. Неп дав змогу здійснити те, що раніше не вдава5
лось здійснити силою зброї — ліквідувати повстанський рух. Селяни
змирились з новою владою і почали відвертатись від повстанців. Біль5
шовицькій владі вдалося досягти політичної стабілізації та миру
в суспільстві.
Відродження народного
господарства на засадах
непу