Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

241

лянам компенсацію за землю під час вступу їх до колгоспів. У партійних

і державних органів вже був досвід організації колективних господарств,

радгоспів, комун, а селяни вже мали досвід спільної праці в кооперати5

вах. Селянам обіцяли проводити колективізацію на гуманних принци5

пах, які передбачали добровільність, поступовість, урахування місце5

вих умов, інтересів окремих селян тощо.

У січні 1928 року було прийнято рішення Політбюро ЦК ВКП(б)

про примусове вилучення у селян зернових «надлишків». Одночасно

Сталін проголосив курс на «форсовану колективізацію» сільського гос5

подарства, а з липня 1928 року було взято курс на «суцільну колективі5

зацію по всьому фронту».

Це гасло офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК

ВКП(б), на якому було розглянуто доповідь генерального секретаря

КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на

селі». У резолюції пленуму про становище сільського господарства було

виділено дві особливості республіки: наявність розвинутої матеріаль5

но5технічної бази, необхідної для реформування сільського господар5

ства та складність обстановки «у зв’язку з особливою активністю кур5

кульства» і «самостійницькими» настроями значної частини населення.

У січні 1930 року постановою ЦК ВКП(б) були встановлені терміни

проведення колективізації для різних регіонів СРСР. Україну було віднесе5

но до групи районів, де колективізацію планувалось завершити восени

1931 року або навесні 1932 року. Оголошувався перехід від політики «об5

меження куркульства» до політики «ліквідації його як класу на основі су5

цільної колективізації». З цього приводу була прийнята спеціальна поста5

нова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року «Про заходи у справі ліквідації

куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Поста5

новою передбачалося провести конфіскацію у куркулів засобів вироб5

ництва, худоби, господарських і житлових будівель, підприємств з пе5

реробки сільськогосподарської сировини. Господарське майно та будівлі

передавались в фонд колгоспів як внески незаможних селян і батраків.

Усі «куркульські» господарства поділялись на три категорії. До першої

категорії відносили заможних селян, які брали участь у збройних пов5

станнях проти радянської влади. Вони підлягали арешту і суду, а члени

їхніх сімей висилались у віддалені райони. До другої категорії відносили

«економічно міцні» господарства, які фактично не чинили владі ніякого

опору. Їх разом з сім’ями також висилали до північних районів СРСР.

Таких господарств нараховувалось близько 150 тисяч. До третьої катего5

рії відносили власників менш міцних господарств (фактично середняць5

ких), яким пропонувалось виселитись за межі колективних поселень,

де їм надавались невеликі земельні ділянки поза колгоспних масивів.

Таких господарств, за даними влади, було близько 800 тисяч.

242

Під визначення куркульських підпадали усі селянські господарства,

які мали хоч одну з п’яти таких ознак: використання найманої праці;

наявність млинів, крупорушок, олійниць, інших промислових

підприємств; систематичне здавання в оренду складного сільськогос5

подарського інвентарю; здача в оренду приміщень; наявність членів

сім’ї, які займаються торгівлею, лихварством, або мають інші прибут5

ки. Фактично одну з цих ознак мало кожне третє селянське подвір’я,

яке вело сімейне фермерське господарство.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку

березня 1930 року. За цей короткий час було розкуркулено 61 887 госпо5

дарств (2,5 відсотків від загальної кількості). Тоді площа вилученої землі

досягала 582 тисяч гектарів, кількість відібраної робочої худоби — 58,6

тис. голів, вартість конфіскованого майна становила майже 40,3 млн.

карбованців. Майно надійшло до неподільних фондів колгоспів. Пер5

ша хвиля розкуркулювання охопила 309 районів. До речі значна части5

на конфіскованого майна була розпорошена, худоба здохла, бо не було

приміщень для її утримання.

Незважаючи на встановлені терміни проведення колективізації

в Україні, ЦК КП(б)У розгорнув змагання серед районів та областей за

дострокове її завершення. У лютому 1930 року в інструктивному листі

ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій ставилось завдання колективі5

зувати степові райони в весняну компанію, а всі інші райони України —

до осені 1930 року.

Насильницька колективізація з насильницьким усуспільненням

майже всього майна, репресіями і свавіллям, «розкуркулювання», яке

торкнулось не лише заможних селян, викликало незадоволення і ма5

сові протести селян, які подекуди виростали в антирадянські збройні

виступи. З початку січня до середини березня 1930 року було зареєст5

ровано більш ніж дві тисячі таких виступів. Почастішали випадки розправ

над комуністами і колгоспними активістами. За деякими оцінками істо5

риків, у селах України протягом 1930 року відбулося 40 тисяч повстань

і бунтів.

Це змусило керівництво дещо відступити. 2 березня 1930 року в га5

зеті «Правда» була опублікована стаття Сталіна «Запаморочення від

успіхів», в якій підкреслювалась необхідність дотримання принципів

«добровільності», і урахування місцевих умов в національних республі5

ках. Уся відповідальність за допущені «промахи» і «помилки», «викривлен5

ня» лінії партії перекладалась на місцевих керівників. 14 березня 1930 року

ВКП(б) прийняло постанову «Про боротьбу з викривленням партлінії

в колгоспному русі». Допущені «помилки» та «прорахунки» при ство5

ренні колгоспів кваліфікувались як відхід від політики партії, ігно5

рування рішень керівних органів. У цій постанові зверталась увага

243

на необхідність організаційно5господарського зміцнення колгоспів, за5

лучення до них, на основі добровільності, середняків. Штучно створені

колгоспи підлягали розпуску. Протягом 100 днів з 10 березня до 20 червня

в Україні з колгоспів вийшло 1594 тис. господарств, тобто майже поло5

вина всіх колгоспників. Восени в колгоспах залишилось менше трети5

ни селян України, в основному бідняки.

З осені 1930 року почався новий наступ на селянство. ЦК ВКП(б)

направив усім обкомам, крайкомам, ЦК КП(б)У директивного листа,

згідно з яким Україна отримала завдання протягом 1931 року заверши5

ти колективізацію в основних зернових районах. Знову на порядок ден5

ний було поставлене питання ліквідації куркульства як класу.

Селян5одноосібників залякували, намагалися задушити величезни5

ми податками. За таких умов селяни вважали за краще вступати до кол5

госпів, ніж бути репресованими. До кінця 1932 року в Україні було ко5

лективізовано більше 70 відсотків селянських господарств — більш ніж

80 відсотків посівних площ. Таким чином у степових областях і на Ліво5

бережжі колективізація в основному вважалася завершеною.

Новостворені колгоспи були досить слабкими економічно. Праця

в більшості колгоспів базувалася на примітивних знаряддях праці та

кінній тязі. Машинно5тракторні станції (МТС) могли обслуговувати

лише половину всіх колгоспів України. Оплата праці не залежала від

реального вкладу колгоспника у спільну справу, а визначалася кількістю

членів його сім’ї. А значить, селяни не були зацікавлені в результатах

своєї праці, яка до того ж була мізерною.

Колективізація супроводжувалась масовим забоєм селянами влас5

ної худоби, що надало великої шкоди тваринництву. Поголів’я великої

рогатої худоби скоротилось з 1928 по 1934 роки майже вдвоє, коней

і свиней більше ніж вдвоє, овець і кіз майже втричі. В таких масштабах

поголів’я не скорочувалось навіть в роки Першої світової війни, рево5

люції і громадянської війни. Тобто колективізація не сприяла підйому

сільського господарства.

Стан сільського господарства погіршився в результаті знищення

заможного прошарку селянства. У селянина вбили почуття господаря,

а саме господарство розорили і відкинули на багато років назад. Таким

чином колективізація стала одним з найбільших злочинів комуністич5

ного тоталітаризму.

Одним з найжорстокіших злочинів

сталінізму проти українського народу був

організований ним голод 1932/33 років.

Цей голод був штучною, добре продуманою каральною акцією уряду

сталінського режиму проти українського селянства, яке відмовлялося

прийняти колгоспну систему. У багатьох селян у 1931 році вилучили

Голодомор

1932–1933 років

244

усе зерно, в тому числі посівний фонд. Обібране село важко пережило

зиму 1931–1932 років. Селяни більшості районів голодували. На тру5

додні вони отримували копійки, або зовсім нічого не отримували. Але

мінімум трудоднів колгоспники були повинні відпрацювати в суспіль5

ному господарстві, а ті хто не виконував цих умов підлягали криміналь5

ному покаранню, позбавлялись присадібних ділянок, які фактично були

єдиним джерелом продовольства для колгоспників та їх сімей. Піти пра5

цювати до міста колгоспники не могли, так як у них не було паспортів.

Паспортна система була запроваджена у 1932 році, але паспорти були

видані лише міським жителям. Селяни, щоб змінити місце проживан5

ня, мали отримати довідку в сільраді, але там її видавали дуже неохоче.

План хлібозаготівлі в 1932 році був настільки високим, що після його

виконання, хліба на трудодні не залишилось зовсім. Рятуючись від го5

лоду, що наближався, селяни намагались приховати справжні розміри

врожаю, залишали зерно в соломі під час обмолоту. Жінки у відчаї хо5

дили з ножицями в поле та зрізали колоски недозрілої пшениці на кашу

для сім’ї.

Замість того, щоб створити нормальні умови для життя селян, Сталін

та його оточення обрали шлях репресій. 7 серпня 1932 року Сталін влас5

норучно підписав закон «Про охорону соціалістичної власності» (відо5

мий в народі як закон про п’ять колосків). Згідно з цим законом за роз5

крадання колгоспного і кооперативного майна вводилась вища міра

покарання — розстріл з конфіскацією усього майна. За пом’якшуючих

обставин смертну кару замінювали позбавленням волі не менше ніж на

10 років також з конфіскацією усього майна. Амністія в справах репре5

сованих за цим «законом» була заборонена. До початку 1933 року, за

неповні п’ять місяців, за цим законом було засуджено 54 645 чоловік,

з них 2110 до вищої міри покарання — розстрілу.

Не дивлячись на жорстокі нелюдські закони, рівень хлібозаготівлі

в Україні помітно знизився. До 1 листопада 1932 року від селянського

сектора України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (в 1930 році —

майже 400 млн.). Фізично ослаблене селянство не могло ефективно про5

вести посівну компанію 1932 року. У колгоспах панувала безпорадність,

повна незацікавленість селян в ефективній, продуктивній роботі в них.

І все ж урожай 1932 року лише на 12 відсотків був менший за середній

урожай за 1926–1930 рік і міг би повністю забезпечити все населення

України продовольством.

Але для проведення хлібозаготівлі в Україну прибула комісія з над5

звичайними повноваженнями на чолі з сталінським комісаром В. Мо5

лотовим. Від селян вимагали поставити стільки ж хліба, скільки було

заготовлено з червня до жовтня. Невиконання плану хлібозаготівлі

Молотов пояснював не відсутністю хліба, а відсутністю «боротьби за

245

хліб». З 1 листопада 1932 року до 1 лютого 1933 року в Україні було до5

датково «заготовлено» ще 104,6 млн. пудів зерна. Усі наявні запаси хліба

з України було вивезено і навіть після цього Україна з планом хлібоза5

готівлі не справилась. Зимова «хлібозаготівля» фактично відібрала ос5

танній кусок хліба у голодних селян.

З метою виконання плану хлібозаготівлі комісія Молотова переве5

ла Україну на блокадне становище. Окремі села заносилися на «чорну

дошку»: жителям цих сіл заборонялось виїжджати з села, а якщо в селі

не було запасів їжі, населення було приречене на смерть від голоду.

У селян забрали навіть посівне і фуражне зерно. Не залишилось без уваги

молотовської комісії й присадибне господарство: під виглядом натураль5

них штрафів конфісковувались всі продовольчі запаси, не лише збіжжя,

але картоплю, овочі, сушку тощо.

З місяця в місяць зростала кількість селян, які страждали і вмирали

від голоду. Нелегко було врятуватися, виїхавши з України: кордони

з Росією і Білорусією надійно перекрили війська ОДПУ. У потягах і на

станціях бригади співробітників ОДПУ перевіряли багаж пасажирів,

конфісковували продукти харчування, які селяни купували в сусідніх

з Україною областях, щоб врятувати від страшної смерті свої голодуючі

родини.

Голод, що охопив Україну, був штучним, старанно організованим

сталінським керівництвом, щоб покарати українське селянство за не5

гативне ставлення до колективізації і насильницьких методів її впро5

вадження. Хліб в Україні був і його було цілком достатньо, щоб нагоду5

вати населення і не допустити фатальної катастрофи. В УРСР на

випадок війни існували великі склади зі стратегічними запасами зер5

на. Один з таких складів знаходився в Броварах під Києвом. Але для

боротьби з голодом ці запаси не використовувались. Більше того,

в Україні безперебійно працювали чисельні спиртові заводи, на яких

зерно перероблялось на спирт, в той час, як цілі райони України ви5

мирали від голоду.

Сталінське керівництво робило все для того, щоб приховати правду

про голод. Будь5які факти про голод в УРСР спростовувались в пресі,

а всі газети того часу розповідали про щасливе життя радянських лю5

дей. Але дані про голод проникали за межі СРСР й уряди інших країн,

профспілкові організації заявляли про готовність надати допомогу на5

селенню, що голодувало. Німцям Поволжя, які також переживали

складні часи, запропонувала свою допомогу Німеччина. Голодуючим

готова була допомогти Польща. У Західній Україні українці зібрали сотні

тонн пшениці, але жоден ешелон з хлібом не впустили в Україну.

А в радянській пресі спроби допомогти голодуючим називали «нахаб5

ним наклепом», «вигадками фашистів».

246

Райони, які страждали від голоду, були закриті від відвідування іно5

земними журналістами. Але про те, що в українському селі відбуваєть5

ся щось страхітливе знали в країні і за її межами. Біженці заповнювали

міста і вмирали сотнями прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від

голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах,

лікарнях, просто на вулицях. Поява десятків тисяч покинутих дітей ство5

рювали серйозну проблему в Україні.

Незважаючи на замовчування, інформація про голод проникала

і за кордон. У травні 1933 року англійське посольство в Москві отрима5

ло і відразу відправило до Лондона лист без підпису з містечка Златопіль,

в якому розповідалось про жахливе становище, в якому опинились ук5

раїнські селяни: «Люди їдять жаб, трупи коней, що загинули від сапу,

вбивають і поїдають один одного, викопують мертвяків і їдять їх. Все це

може підтвердити будь5хто у Златопільському районі».

Головною причиною замовчування факту голоду було те, що його

визнання означало б визнання факту економічної катастрофи, яка була

викликана форсуванням темпів індустріалізації, насильницькою колек5

тивізацією, примусовими хлібозаготівлями. Дивує цинізм радянського

керівництва, з яким воно ставилось до трагедії, що охопила українське

село. У січні 1933 року, коли масовий голодомор лише насувався, і ще

була можливість його зупинити, Сталін заявив з трибуни пленуму ЦК

і ЦКК ВКП(б): «Ми безперечно добилися того, що матеріальне стано5

вище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть

сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади». В лютому 1933 року

в Москві проходив І Всесоюзний з’їзд колгоспників5ударників, на яко5

му був присутній Сталін. Він просто відмахнувся від трагедії голодомо5

ру, заявивши: «Ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть того,

щоб серйозно говорити про них. У всякому разі, в порівнянні з тими

труднощами, які пережили робітники 10–15 років тому, ваші... труднощі,

товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

У період розпалу голодомору для організації посівної компанії

в Україну було направлено П. Постишева. Невдовзі після його приїзду

в Україну вивіз зерна з республіки припинився. Постишев добився

відновлення ввозу товарів у всі сільські райони, в тому числі і в ті, що

були занесені на «чорні дошки». Санкції стосовно «боржників» було

скасовано. До республіки було завезено 22,9 млн. пудів посівного,

6,3 млн. фуражного та 4,7 млн. продовольчого зерна. Таким чином, була

надана допомога окремим районам, які визнавались перспективними

у виробництві сільськогосподарської продукції.

Урожай 1933 року був кращий, ніж у 1932 році. План хлібозаготівлі

Україна в 1933 році виконала. Більш того, після виконання хлібопос5

тавок у господарствах залишилося близько 630 млн. пудів зерна.

247

Сільське господарство вийшло з глибокої кризи і у людей, що вижили,

з’явилась надія на краще життя.

Але наслідки голодомору були жахливими. Аналіз даних радянської

демографічної статистики 305х років свідчить, що безпосередні втрати

населення України від голоду 1932 року склали 150 тис., а від голоду

1933 року — від 3 до 3,5 млн. чоловік. Загальні людські втрати, які

включають і катастрофічне зниження народжуваності (майже в 10 разів),

під впливом голоду, досягли в період 1932–1933 років 5 млн. чоловік.

Факти і статистика свідчать: такої масової загибелі, знищення людей,

як у роки сталінської колективізації, історія всього людства не знала.

Голодомор 1932–1933 років — масовий геноцид комуністичного режи5

му проти українців.

Після занепаду сільського господарства, насильницької колективі5

зації та голодомору 1932–1933 років почалась відбудова сільського гос5

подарства. Більшими та стабільнішими стали врожаї, поступово зрос5

тало поголів’я худоби, підвищувалась оплата праці в колгоспах.

Позитивно позначились і результати технічного переозброєння

сільського господарства. До кінця другої п’ятирічки в Україні уже діяло

958 машинно5тракторних станцій, які обслуговували 26,7 тис. колгоспів

або 97,7 відсотків від їх загальної кількості. У колгоспників з’явилась

матеріальна зацікавленість, що позитивно відбилось на продуктивності

праці в суспільному господарстві. Як і в промисловості, в сільському гос5

подарстві розгорнулось соціалістичне змагання за високі врожаї, зма5

гання тракторних бригад тощо. Відомі імена Прасковії Ангеліної,

трактористки Старобешівської МТС, що на Донеччині, ланкової з Чер5

кащини Марії Демченко та багатьох інших.

Організаційне зміцнення колгоспів, технічна та кадрова допомога,

яку надала колгоспам держава, сприяли подоланню штучної економічної

кризи в сільському господарстві. Вже в 1935 році хлібозаготівля в Укра5

їні склала 462 млн. пудів зерна. Поступово зростав і життєвий рівень

колгоспників. Але лише у 1940–1941 роках сільське господарство України

досягло рівня продуктивності, яке було до початку суцільної колективізації.

У 305х роках відчутними стали й результати розвитку промисловості.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості

ряд західно5європейських країн. Вона вийшла на друге місце в Європі

за виробництвом чавуну, на четверте місце у світі за видобутком вугіл5

ля. Були виведені на проектну потужність великі підприємства, побу5

довані в роки першої п’ятирічки. У роки другої п’ятирічки було побу5

довано ще близько 1500 нових підприємств. Зростання продуктивності

праці сприяло підвищенню рівня виробництва, воно стало розвиватись

на інтенсивній основі. До початку третьої п’ятирічки промисловість

в цілому стала рентабельною.

248

Суттєво змінилось співвідношення між промисловістю та сільським

господарством у загальному обсязі виробництва. Помітні зміни відбу5

лись в співвідношенні між важкою промисловістю та невеликими

підприємствами, серед яких ще у 305х роках переважали приватні кус5

тарні ремісничі майстерні. В той же час легка промисловість, яка базу5

валась на сучасному обладнанні, створювалась вкрай повільно. Тому,

як правило, товари народного вжитку, які випускались напівкустарною

промисловістю були дуже низької якості, але і їх часто не вистачало.

Складалась парадоксальна ситуація: держава вкладала величезні

ресурси у розвиток важкої промисловості, але її потенціал майже

не впливав на стан легкої та харчової промисловості, а через них і на

добробут людей.

З другої половини 205х років комуні5

стична партія монополізує, зосереджує

в своїх руках всю владу в країні, перетво5

рюючись в державну партію. Це перш за все виявилось у ліквідації усіх

інших політичних партій та організацій, у репресіях проти їх колишніх

членів, у втручанні партії у всі сфери життя та діяльність громадян,

у політичній диктатурі більшовицької партії, боротьбу проти будь5яко5

го інакомислення у своїх рядах, а, згодом, і серед населення. Таким чи5

ном, партія стала невід’ємною частиною тоталітарного режиму. З ме5

тою здійснення контролю та посилення впливу на життя суспільства,

були створені партійні групи та організації на всіх підприємствах та

в установах. Влада в країні зосередилась в руках партійного апарату, очо5

люваного Сталіним, який до 1929 року зумів усунути від керівництва

партією усіх своїх конкурентів і став фактичним диктатором.

Під його керівництвом партійний апарат вирішував не лише полі5

тичні питання, але втручався й у вирішення господарських проблем,

навіть дрібних. Таким чином завершився процес формування команд5

но5адміністративної системи тоталітарного типу.

З цього часу сталінський тоталітарний режим став звинувачувати

в своїх прорахунках, труднощах і недоліках «ворогів народу», «агентів

імперіалізму», жорстоко розправляючись з ними за надуманими обви5

нуваченнями.

У 1928 році було зфабриковано так звану «Шахтинську справу» над

інженерно5технічними працівниками Донбасу. Репресії пояснювались

необхідністю посилення боротьби з ворогами, що «перешкоджають соц5

іалістичному будівництву».

У 1929–1930 роках було зфабриковано справу «Спілки визволення

України» (СВУ). Була репресована інтелектуальна еліта українського

народу. Серед 45 засуджених були 2 академіки, 11 професорів, 2 пись5

менники, викладачі вузів, наукові працівники, священики, студенти.

Сталінський терор та його

наслідки в Україні

249

Процес СВУ став сигналом для знищення Української автокефальної

православної церкви (УАПЦ). У січні 1930 року вона була примусово

розпущена, а митрополита М. Борецького, майже всіх єпископів і час5

тину священиків репресували.

Продовженням розправ над інтелігенцією стало викриття ще однієї

«ворожої організації» — «Українського національного центру» (УНЦ)

та його структурного підрозділу «Української військової організації».

Слідство з цієї справи тривало досить довго, з використанням «спеці5

альних» методів. В антирадянській діяльності було звинувачено бага5

тьох визначних представників дореволюційної української інтелігенції,

в тому числі видатних українських істориків М.І. Яворського і М.С. Гру5

шевського. Останнього навіть визнали керівником «підпільного цент5

ру». Вже немолодого Грушевського заарештували і тримали у в’язниці

9 місяців, потім вислали до Росії, де він помер у 1934 році за досить за5

гадкових обставин. Яворського морили голодом. Усіх 50 «членів УНЦ»

засудили до різних термінів тюремного ув’язнення. Пізніше у 1937 році

33 з них були засуджені повторно: 21 розстріляли, іншим подовжили

строки ув’язнення.

У 305х роках сталінський режим перейшов до широкого та система5

тичного терору проти власного народу. Слово «терор» в перекладі з ла5

тинської мови, означає залякування, придушення політичних ворогів

насильницькими засобами. Методом політичного терору Сталін нама5

гався зміцнити та захистити свою владу від будь5яких «випадковостей».

Справа в тому, що частина кадрових працівників партійного апарату,

що прагнули не допустити перетворення партійно5державної влади

в злочинну структуру в 1933 році вирішили усунути Сталіна від влади.

У січні 1934 року опозиція спробувала забалатувати Сталіна під час ви5

борів генерального секретаря на XVІІ з’їзді ВКП(б). Однак ця спроба

провалилась. Сталін затаїв образу (пізніше більшість делегатів з’їзду була

репресована, а сам з’їзд увійшов в історію як «з’їзд розстріляних»).

Невдовзі з’явився і конкретний привід для розгортання масових

репресій в СРСР. 1 грудня 1934 року від рук убивці загинув С.М. Кіров,

якого опозиція хотіла бачити на місці Сталіна. Сталін не тільки позба5

вився можливого суперника, але й дістав переконливий привід для роз5

гортання нової хвилі терору проти надуманих «ворогів народу».

Внесені у грудні 1934 року зміни у діючі кримінально5процесуальні

кодекси союзних республік передбачали проведення розслідування

справ про «терористичні організації» та «терористичні акти проти парт5

ійних і державних кадрів в десятиденний термін, слухання цих справ

без участі сторін». При цьому не допускались подача клопотань про

помилування та касаційний розгляд справ. Вирок про вищу міру пока5

рання (розстріл) мав виконуватись негайно. Були утворені надзвичайні

250

комісії Верховного Суду СРСР (так звані «трійки»), які стали органами

позасудових репресій.

Почався новий етап масових репресій в Україні, який історики по5

в’язують з діяльністю секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева і началь5

ника ДПУ республіки Всеволода Балицького. 7 липня 1933 року, після

закінчення засідання Політбюро ЦК КП(б)У, застрелився старий

більшовик Микола Скрипник. У листопаді 1933 року Постишев похва5

лявся, що під його керівництвом лише з Наркомату освіти «вичистили»

близько 300 вчених і письменників — «ворогів народу». Великого роз5

грому зазнала й українська наука.

Головною метою сталінських репресій в Україні було придушення

руху за самоутвердження української нації і недопущення формування

міцної опозиції тоталітарному режиму. Сталін та його оточення вирі5

шили усунути від активної діяльності представників української інте5

лігенції, обмежити вільний вияв ними своїх думок і поглядів, посилити

страх перед можливими розправами.

Після вбивства С.М. Кірова в Україні почались репресії проти членів

КП(б)У. У республіці їх проводили під гаслом боротьби проти «україн5

ського буржуазного націоналізму». Серед політичних діячів однією

з перших жертв нової хвилі терору став Ю. Коцюбинський — син відо5

мого українського письменника М. Коцюбинського. Після самогубства

Миколи Скрипника Юрій Коцюбинський працював головою Укрдерж5

плану та заступником голови РНК УСРР. Заарештували його в лютому

1935 року, а розстріляли в 1937 році.

У результаті сталінських репресій майже половина складу КП(б)У,

переважна більшість членів ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У була знищена.

З 62 членів ЦК КП(б)У, які були обрані на XІІІ з’їзді в червні 1937 року,

було звинувачено у ворожій діяльності 55 чоловік. З 11 членів Політбю5

ро ЦК КП(б)У було репресовано 10, а з п’яти кандидатів у члени Пол5

ітбюро — чотири. Загинули всі дев’ять членів Оргбюро ЦК КП(б)У.

Серед них Є. Квірінг, С. Косіор, В. Чубар, О. Шліхтер.

Нових репресій зазнали діячі культури. Було заарештовано україн5

ського гумориста Остапа Вишню, режисера, засновника театру «Бе5

резіль» Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва

М. Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та

інших. Усього ж в період сталінського терору було знищено близько

500 письменників, які працювали в Україні.

Величезні втрати понесла українська наука. У 1933 році страшного

удару каральна машина нанесла по сільськогосподарських науковцях.

Пояснити це можна тим, що приховати смерть мільйонів людей керів5

ництво не могло, а для того, щоб зняти з себе справедливі звинувачення,

перекинуло вину за голодомор на «шкідників» — перш за все фахівців