Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект

Подождите немного. Документ загружается.

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

НАЦІОНАЛЬНИЙ ФАРМАЦЕВТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

До 200річчя НФаУ

Н.М. Савченко

Історія України:

соціальнополітичний аспект

Навчальний посібник

для студентів вищих навчальних закладів

Харків

Видавництво НФАУ

«Золоті сторінки»

2003

УДК 373.167.1: 947.7

ББК 63.3 (4 УКР)

С13

Рекомендовано Міністерство освіти і науки України

(лист № 14/18.251151 від 03.06.2002)

Рецензенти:

М.М. Олійник, доктор історичних наук, професор Харківського держав5

ного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди;

В.М. Скляр, кандидат історичних наук (Національний технічний універ5

ситет «Харківський політехнічний інститут»).

Савченко Н.М. Історія України: соціально5політичний аспект:

Навч. посіб. Для студ. вищ. навч. закладів.— Х.: НФАУ: Золоті сто5

рінки, 2003 —380 с.

ISBN 9665615514556

ISBN 9665803254652

В хронологічному порядку висвітлено події вітчизняної історії від найдавні5

ших часів до сьогодення. Основна увага приділена викладенню суспільно5пол5

ітичних та соціально5економічних аспектів історії України на основі досягнень

сучасної української історіографії з використанням різноманітних джерел інфор5

мації.

Розрахована на студентів вищих навчальних закладів та учнів технікумів.

УДК 373.167.1: 947.7

ББК 63.3 (4 УКР)

С13

ISBN 9666151456

ISBN 9668032462

” Н.М. Савченко, 2003

” НФаУ, 2003

Сучасна Україна — це велика європейська держава. Площа її тери

торії — 603,7 тис. кв. кілометрів, що більше території Англії, Бельгії, Гол

ландії, Греції, Португалії та Швейцарії разом узятих. Загальна довжина її

кордонів становить близько 6,5 тис. кілометрів. Зі сходу на захід українські

землі простягаються на 1300 кілометрів, з півночі на південь — на 900 кіло

метрів.

Сьогодні населення України становить близько 48 млн. осіб — представ

ників більш ніж 110 націй і народностей. Близько 70 відсотків населення —

українці. За кількістю населення Україна близька до таких великих євро

пейських держав, як Франція, Італія.

Основні сусіди України на заході — Польща, Угорщина, Румунія, на

сході — Росія, на півночі — Білорусь. На півдні Україну омивають води Чор

ного та Азовського морів.

Характерними для України є висока якість родючих земель, різномані

тний тваринний і рослинний світ, багатство природних ресурсів: кам’яно

го вугілля, залізних, марганцевих, ртутних і титанових руд, вогнестійкої

глини та ін.

На території України існують різні за природнокліматичними умо

вами і культурноісторичними традиціями регіони. Перш за все, це тери

торії, розділені головною водною артерією України — Дніпром: Правобе

режна і Лівобережна її частини. На Лівобережній Україні, у свою чергу,

виділяються такі регіони, як Слобожанщина, Донбас. На Правобережній

Україні — Галичина, Буковина, Закарпаття.

Як незалежна держава Україна існує з 1991 року. Але український на

род і його держава мають велику історію. Вивченню цієї історії, історії

багатовікової боротьби українського народу за незалежність присвячується

даний курс.

КИЇВСЬКА РУСЬ ТА ЇЇ РОЛЬ В ІСТОРИЧНІЙ ДОЛІ

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Найдавніші племена на землях сучасної України. Давні слов’яни

в давні часи: заняття та устрій. Об’єднання східнослов’янсь

ких земель навколо Києва. Перші київські князі, їх внутрішня та

зовнішня політика. Посилення Київської Русі. Володимир Ве

ликий, Ярослав Мудрий. Занепад та початок роздроблення

Київської держави: причини та наслідки. Культура Київської 

Русі.

Територія України була заселена

людьми з найдавніших часів. Учені вважа5

ють, що понад мільйон років тому най5

давніші люди (архантропи) прийшли на південь Європи. Близько

800 тис. років тому вони з’явилися у Закарпатті, понад 300 тис. років —

у Подністров’ї.

В нову історичну добу залізного віку територія України була заселе5

на різними за походженням і мовою племенами. Тут мешкали авто5

хтонні землеробські племена, сюди переселяються греки5колоністи.

За свідченнями писемних (ассирійських, грецьких, римських та ін.)

джерел, першими серед народів, які населяли територію сучасної Ук5

раїни (Північне Причорномор’я, Крим) були кімерійці (кінець ІІ —

початок І тис. до н. е.). Провідними галузями господарства кімерійців

були кочове скотарство, землеробство. Кімерійці прийшли на терито5

рію України, освоїли технологію виробництва заліза із болотної руди,

виробляли і застосовували залізні, мідні і бронзові знаряддя праці

і зброю. Кімерійці мали велике кінне військо і здійснювали далекі за5

войовницькі походи аж у Передню Азію.

Військово5політичне об’єднання кімерійців проіснувало до VІІ ст.

до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен. Деякі історики вва5

жають, що згодом кімерійці асимілювались зі скіфами і розчинилися

у скіфському суспільстві.

У середині VІІ ст. до н. е. на півдні сучасної України з’явились іра5

номовні племена скіфів, що прийшли зі сходу. Наприкінці VІ ст. до н. е.

скіфи утворили в причорноморських степах могутнє державне об’єднан5

ня, до складу якого увійшло і місцеве населення степових і лісостепо5

вих регіонів. Державу, яка займала територію півдня між Доном і Ду5

наєм стали називати Скіфією.

Найдавніші племена на

землях сучасної України

Скіфські племена поділялись на дві великі групи: скіфів5кочівників

і скіфів5землеробів. У ІV ст. до н. е. у скіфському суспільстві відбувається

майнове розшарування, зароджуються класи, з’являються елементи дер5

жавності. У тому ж столітті у скіфів з’явилась примітивна ранньо5класова

держава, так зване царство Атея з високою матеріальною культурою.

У той час, коли причорноморські степи колонізували скіфи та інші

племена, на узбережжях Чорного та Азовського морів з’явились рабо5

власницьк і міста5держави (поліси), засновниками яких були греки. Се5

ред грецьких міст5держав найбільшими були Ольвія, Херсонес, Панті5

капей, Феодосія, Танаїс. Найбільшою рабовласницькою державою того

часу було Боспорське царство з центром у Пантікапеї, що склалося

в V ст. до н. е. і об’єднувало територію Керченського і Таманського пів5

островів і пониззя Дунаю. Проіснували вони до ІV–V ст. до н. е., а потім

під ударами сусідніх племен і внаслідок загального занепаду рабовлас5

ницької системи втрачають своє значення і занепадають.

У ІІІ ст. до н. е. на території Приазов’я і Північного Причорномор’я

з’явилися іраномовні сарматські племена кочових скотарів. У ІІ ст. до

н. е. вони зайняли межиріччя Дону і Дніпра, на рубежі нової ери —

Дніпра і Дністра. Частину місцевого населення, у тому числі і скіфів,

сармати витіснили на південь і захід (у Крим і на Дунай), частину підко5

рили своїй владі.

Протягом шести століть сармати панували в степах Північного При5

чорномор’я. З ними пов’язаний великий період в історії України.

Провідну роль в причорноморських степах сармати втрачають

в другій половині ІІІ ст. н. е., коли в тих місцях з’явились нові племена

завойовників з Прибалтики — готи. Наприкінці ІV ст. н. е. готи були

розгромлені гунами — кочовими ордами тюрського походження, які

вторглися в Причорноморські степи із Східної Азії.

З давніх часів в Центральній та

Східній Європі, на схід від німців, в ба5

сейні Вісли, жили слов’яни. Вчені5істори5

ки і лінгвісти, вважають, що відмежування праслов’янських племен

відбулось близько 4–3,5 тисяч років тому, на початку або в середині

ІІ тис. до нової ери. Римські літописці І–ІІ ст. н. е. називали їх венеда5

ми. За змістом термін «венеди» пов’язують зі слов’янським «вещий» —

найбільший. Відомо, що венеди вели осідлий спосіб життя, знали орне

землеробство. Жили слов’яни невеликими поселеннями, в їх госпо5

дарстві чітко просліджувалось чотири галузі: землеробство, скотарство,

рибальство і мисливство. Знаряддя праці — сокири, ножі, серпи — ви5

готовлялись переважно з каменю. Бронзу спочатку використовували го5

ловним чином для прикрас, для господарських потреб з неї виготовля5

ли хіба що долото, необхідне для будівництва дерев’яних споруд.

Давні слов’яни в давні

часи: заняття та устрій

Відкриття заліза стало важливим елементом прогресу, переломним

моментом в розвитку слов’янських племен. По суті слов’яни зробили

стрибок із кам’яного в залізний вік. Для виготовлення заліза використо5

вувалась болотна і озерна руда, які у великій кількості була на території

слов’янських земель. Прискорився розвиток ремесла; виплавляли з бо5

лотної руди залізо, виробляли різноманітні металеві знаряддя праці

і предмети домашнього вжитку, виготовляли глиняний посуд, ювелірні

вироби тощо. У слов’ян існувала внутрішня торгівля, що було пов’язано

з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля, наприклад, з Римом. Слов’яни

вивозили хліб, худобу, ліс та вироби з дерева, а також рабів. Завозили

олію, вино, посуд, художню кераміку тощо. Про розмах торгівлі слов’ян

у ІІІ–VІІ ст. нової ери свідчить величезна кількість римських срібних

монет, які знаходять археологи під час розкопок слов’янських посе5

лень. Багата слов’янська знать широко користувалась предметами роз5

коші: лакованим столовим посудом, прикрасами, різними предметами

побуту. Торгівля прискорювала процес диференціації суспільства,

сприяла утворенню багатої соціальної верхівки. Мала сім’я, яка скла5

далась з чоловіка, дружини, дітей ставала складовою частиною важли5

вої соціальної структури суспільства — сільської общини. В сільській те5

риторіальній общині виділялись окремі заможні сім’ї, які володіли певною

власністю. У VІ ст. нової ери посилюється воєнна і політична влада.

Усе це прискорювало майнове і соціальне розшарування слов’ян

ського суспільства і формування в ньому класових відносин, що неми5

нуче вело до утворення держави. Але цей процес вимагав часу.

Під час великого переселення народів слов’яни просунулися дале5

ко на Північ та на Схід — до верхів’я Волги та Дону, на заході — до Ель5

би і далеко на південь. Таким чином, до кінця бронзового і в період ран5

нього залізного віку виникли своєрідні за культурою групи племен,

в тому числі на сході — племена подніпровських культур (східні сло5

в’яни), західні і південні слов’яни.

Вже у VІ ст. нової ери слов’яни займали величезні простори від Ель5

би до середини Дніпра на сході, від Балтійського моря на півночі до

Дунаю і Чорного моря на півдні. Починаючи з VІІ ст., в іноземних дже5

релах з’являється назва «слов’яни». Цінні відомості про розселення сло5

в’ян по східноєвропейській рівнині можна знайти в літописі «Повість

минулих літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих ет5

нополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (во5

линяни, бужани), уличі, тіверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі,

радимичі, ільменські словени.

Союзи племен мали велике значення для утворення держави. На

початку існування таких союзів племен, формою організації управлін5

ня була воєнна демократія. Щоправда, ще довгий час продовжували

існувати первісні демократичні установи — народні збори (віче) і рада

старійшин. З часом народні збори перетворювались в збори воїнів

і військове керівництво набувало більшого впливу і влади, витісняючи

інших старійшин. Воєнна демократія поступово перетворювалась в воєн5

но5ієрархічне правління — княжіння. Органи суспільного самовряду5

вання перетворювались в органи панування і придушення. Військовий

предводитель великого союзу племен перетворювався в державного

правителя — князя.

У VІІІ ст. ці племенні союзи перетворилися у племінні князівства,

центрами яких ставали великі міста: у полян — Київ, у ільменських сло5

в’ян — Новгород, у сіверян — Чернігів, у древлян — Іскоростень, у кри5

вичів — Смоленськ та інші. Цьому сприяло посилення соціальної та

майнової нерівності. Поступово занепадає роль народного віча, на яко5

му раніше вирішували всі найголовніші справи: тепер його скликають

тоді, коли це потрібно князеві.

Втрачається значення народного ополчення. Разом з тим зростає

роль княжої дружини — професійних воїнів, які слугували князю, до5

помагаючи йому в проведенні внутрішньої та зовнішньої політики. За

допомогою дружини князь завойовував нові землі, збирав данину, на5

водив порядок на приєднаних землях. Князь розраховувався з дружин5

никами частиною данини (ІX — початок XІ ст.). З другої половини

XІ ст. старші дружинники збільшують свої земельні наділи та нерухоме

майно. З них поступово сформувався клас великих феодалів5землевлас5

ників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі зе5

мельні володіння, які бояри могли передавати у спадщину). Військові

походи їх вже мало цікавили, вони все більше займалися вирішенням

політичних питань. Найбільш знатні дружинники разом з придворною

аристократією утворили боярську думу — постійний дорадчий орган при

князеві. Таким чином, в слов’янських племенних союзах поступово зсе5

редини зароджувались, пускали глибоке коріння відносини панування

і покори, утворювалась ієрархія влади, встановлювалась своя форма

збирання данини (полюддя), яка була тісно пов’язана з розвитком зов5

нішньої торгівлі, накопичувалось багатство. В кожному з племенних

союзів відбувався процес майбутнього розшарування і утворення класів

феодального суспільства.

Постійне військо становила молодша дружина. Частина цього

війська — княжі охоронці і слуги — була зайнята безпосередньо в гос5

подарстві при княжому дворі. З цієї частини дружини з часом сформу5

вався княжий двір — дворянство, з якими князя пов’язували більш тісні

стосунки.

У VІІІ–ІX ст. виникли широкі політичні об’єднання східних слов’ян,

в яких кілька племен утворювали так звані «над союзи». В арабських

джерелах згадується про існування трьох великих центрів, які очолюва5

ли окремі князі: Куявія, Славія та Артавія. Куявія — це Київська земля,

Славія — земля Новгородська, де жили ільменські слов’яни. Однознач5

но визначатись з питанням про місцезнаходження ще одного держав5

ного утворення — Артавії — історики так і не змогли. Одні вважали цен5

тром цієї держави Рязань, інші — Тмутаракань, Чернігів,

Ростов5Переяславський.

Ці політичні утворення були нестійкими, але саме вони стали

основою, що поклала початок Давньоруській державі — Київській

Русі.

В історичній літературі існує дві теорії утворення держави у східних

слов’ян: норманська — німецькі вчені З. Байєр, Г. Міллер, А. Шльоцер

і антинорманська — М.В. Ломоносов та М.С. Грушевський.

Норманська теорія — це антинауковий напрямок в російській

і німецькій історіографії, послідовники якої вважали норманці (варягів)

засновниками держави у Давній Русі. Ця теорія була сформульована

у другій чверті XVІІІ ст.

Норманська теорія з’явилась тоді, коли історична наука (німецька

і російська) переживала етап становлення, а історики мали дуже непевні

уявлення про складний, розтягнутий у часі процес утворення держав5

ності. Їм не були відомі ні система слов’янського господарства, ні три5

вала еволюція соціальних відносин, внутрішнього розвитку. Експорт

державності з іншої країни здавався тодішнім історикам природною

формою народження держави.

Основоположником антинорманської теорії походження держави

у східних слов’ян був М.В. Ломоносов, який доводив, що задовго до

появи на території слов’янських земель варягів, у слов’ян уже склались

передумови для утворення держави. Послідовники великого вченого

знайшли багато доказів того, що варяги відіграли другорядну роль

у процесі створення Давньоруської держави. Держава з центром у Києві

виникла за три століття до приходу на слов’янські землі варягів. Перші

відомі з літописних джерел київські князі були слов’янами. Слов’яни

становили і основу князівської дружини.

Відомо, що варяги з’явились на землях східних слов’ян з середини

VІІІ ст. Варягами населення називало вихідців із Скандинавії, які в по5

шуках нових земель вирушали в далекі мандрівки, займалися торгівлею,

піратством, грабіжницькими нападами. В самій Скандинавії їх назива5

ли вікінгами, в Європі — норманами. Варяги проклали і освоїли торго5

вий шлях через слов’янські землі до Візантії — «із варяг в греки». На

цьому шляху вони вступали в контакти зі слов’янами, торгували з ними,

часто осідали на їх землях. Скандинавські імена мали і перші князі Дав5

ньоруської держави.

На межі ІX–X ст. відбувався процес

об’єднання східнослов’янських племен

навколо Києва, що з самого початку

існування став значним торговим, куль5

турним та військовим центром. Як

і більшість великих міст, Київ завдячує

своїм звеличенням вдалому географічному розташуванню. Поступово

він перетворився в основний транзитний вузол торгового шляху із Скан5

динавії в Візантію. Самою долею йому було призначено стати і політич5

ним центром слов’янського світу. Ось як визначає вдале розташування

Києва відомий радянський історик Б.О. Рибаков: «Якщо ми подиви5

мося на карту Східної Європи, то відразу усвідомимо важливу стратегі5

чну роль Києва в епоху… масового, багатотисячного руху слов’ян на

південь до багатих візантійських міст і родючих оброблених земель. Усі

найбільші річки дніпровського басейну сходились до Києва: вище Києва

за течією впадали в Дніпро Березина, Сож, величезна Прип’ять і Десна,

Тетерев. Басейни цих річок охоплювали землі древнян, дреговичів, кри5

вичів, радимичів і сіверян загальною площею близько чверті мільйона

квадратних кілометрів. І весь цей величезний простір, усі шляхи з нього

на південь, до Чорного моря, замикались фортецею на Київській горі».

Іншим великим і важливим центром слов’янського світу на півночі

був Новгород. Об’єднання Києва і Новгорода у другій половині ІX ст.

і поклало початок єдиній ранньофеодальній державі на Русі. Вперше

в історії об’єдналась Південна Русь з Північною.

Літописець розповідає, що у 882 році новгородський князь Олег

з дружиною спустився вниз по Дніпру, взяв Смоленськ, Любеч, підійшов

до Києва, хитрістю захопив його, вбив київського князя Аскольда і став

правити у Києві. Походження Олега не до кінця зрозуміле. Більшість

істориків вважають, що він був регентом малолітнього Ігоря, сина по5

мерлого новгородського князя Рюрика.

Час князювання Олега в Києві (882–912) — це початок об’єднання

східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодаль5

ної держави — Київської Русі — за назвою столиці. Влада Олега поширю5

валася на Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Смоленськ та інші землі.

Усі племена сплачували князю данину і зобов’язані були надавати йому

військову допомогу. Київ став «матір’ю городам руським», а київський

князь — «великим князем», «під рукою» якого були інші князі.

Розширюючи свої володіння, Олег вимушений був вступити в воєн5

ний конфлікт з хозарами, з якого вийшов переможцем. Руський князь

і купці були дуже зацікавлені в постійній і мирній торгівлі з Візантією.

Але сама Візантія намагалася тримати контроль і займати провідне місце

Об’єднання східнослов’ян

ських земель навколо

Києва. Перші київські

князі, їх внутрішня та зов

нішня політика

в своїй зовнішній торгівлі, а тому не допускала іноземців в свою країну,

не відкривала їм ринки своїх міст, або обкладала іноземні товари вели5

чезним митом. У 907 році Олег на чолі великого війська напав на Кон5

стантинополь. Своїм рішучим походом він змусив греків укласти дуже

вигідну для київського князя торговельну угоду. Руські купці отримали

право на безмитну торгівлю, їм визначалося місце проживання побли5

зу Константинополя, протягом півроку їх повинні були годувати і за5

безпечувати усім необхідним для морського походу: канатами, якорями

тощо. Але невдовзі Візантія стала порушувати умови договору і тоді ве5

ликий князь знову (у 911 році) зробив вдалий воєнний похід на Візан5

тію. Новим договором були більш чітко визначені правові норми русь5

ко5візантійських відносин, зокрема правила розв’язання конфліктів. Ці

угоди мали величезне значення перш за все тому, що засвідчували рівні

права Руської держави і Візантійської імперії.

Наступник Олега князь Ігор (912–945) продовжував політику свого

попередника і розширював територію своєї держави, приєднавши нові

племена (уличів та тиверців). Щоправда, його політика була не такою

вдалою, як Олега. Більшу частину свого князювання Ігор провів у воєн5

них походах. Як і його попередник, основну увагу в своїй зовнішній

політиці Ігор надавав півдню. У 915 році руським землям почали загро5

жувати нові вороги — печеніги, кочовики, з якими Ігореві вдалося до5

сягти угоди. Але у 920 році відбулось перше військове зіткнення княжої

дружини з печенігами. За цим конфліктом стояла Візантія, уряд якої

прагнув використати печенігів як силу, яка могла б перешкодити зрос5

танню могутності Русі. Відносини з Візантією погіршились і невдовзі

взагалі були розірвані.

У 941 та 943–944 роках Ігор здійснив два походи на Візантію, але ці

походи були не такими успішними, як походи Олега. У 944 році було

підписано новий договір між Києвом і Константинополем, досить не5

вигідний для Русі. Згідно з умовами договору Руська держава втрачала

володіння на чорноморському узбережжі і в гирлі Дніпра, зобов’язана

була надавати воєнну допомогу Візантії за її проханням, а руські купці

повинні були сплачувати мито при торгівлі з Візантією.

Внутрішня політика Ігора була більш жорсткою, ніж його поперед5

ника. Ще напочатку його правління древляни і уличі відмовились виз5

нати владу нового князя і піднялись на повстання. У 914 році Ігореві

вдалося зломити опір древлян і обкласти їх значно більшою даниною,

ніж вони сплачували за часів Олега. У 945 році древляни, які не бажали

платити київському князеві велику данину, під час чергового повстання

вбили Ігоря.

За часів князювання Олега та Ігоря територія Київської держави

збільшилась не лише за рахунок територій, населених слов’янськими