Пилипенко Н.В. Посібник для підготовки до іспиту Економічна теорія: основні запитання

Подождите немного. Документ загружается.

рента (R)

ціна

землі (Рт) =

позичковий

процент (r)

x 100%,

Дохід, що отримує власник земельної ділянки незалежно від якості

землі, яка надається у користування є абсолютною рентою. Існування

абсолютної ренти пов’язане з унікальністю земельного ресурсу, тобто з

тим, що землю не можна додатково створити або збільшити її обсяг. Крім

того, земля не може бути замінена іншим типом ресурсу, як у

випадку з

капіталом і працею.

В економіці може виникати й монопольна рента. Її отримують

власники виключних земельних ділянок, тільки на яких можна вирощувати

виключні види сільськогосподарської продукції. Прикладом таких земель в

Україні може виступати червонозем, де можуть зростати цитрусові

культури. В Україні червонозем зустрічається тільки на Кримському

півострові.

Питання 66.

Позичковий відсоток та його загальна характеристика.

Позичковий процент — є винагородою, яку одержує власник грошей

за те, що надав їх підприємствам або приватним особам для використання.

Гроші самі по собі не можуть виробляти товари чи послуги. Але за гроші,

які підприємства беруть в позику купують фактори виробництва (верстати,

сировину, робочу силу)

і виготовляють готову продукцію. Оскільки

частину продукції одержано завдяки використання позичених грошей,

підприємство (підприємець) має не лише повернути борг, а й заплатити за

користування грошовим капіталом. Ціна, що сплачується за користування

грошима, й називається нормою (ставкою) позичкового проценту.

Розрізняють номінальну і реальну норму позичкового проценту (r).

Номінальною є та ставка проценту, за

якою видається позика. Реальною є

процентна ставка, що враховує темп інфляції. Наприклад, якщо банком

надана позика підприємству за номінальною процентною ставкою 20%, а

річний темп інфляції складає 12%, то реальна процентна ставка

дорівнюватиме 8% (20%-12%).

Якщо номінальна процентна ставка є завжди додатною (крім

безкоштовної позики, коли процентна ставка дорівнює нулю), то реальна

процентна ставка

може бути від’ємною. Це відбувається тоді, коли темп

інфляції перевищує номінальну процентну ставку. Наприклад, якщо

номінальна процентна ставка складає 20%, а річний темп інфляції = 20%,

то номінальна процентна ставка дорівнюватиме рівню інфляції, то реальна

процентна ставка становитиме 0%.

Слід розрізняти позику і кредит. Якщо позика надається тільки в

грошовій формі, то кредит може надаватись і в товарній формі, хоча

більшість кредитів надаються в грошовій формі.

Ставки процента диференціюються в залежності від декількох

чинників:

 рівень ризику (чим більше є ризик у наданні і використанні позики, тим

вище буде процентна

ставка і навпаки);

 обсяг позики (чим більшим за розміром надається кредит, тим вище

буде процентна ставка, і навпаки);

 терміновість позики (чим на більш довгий термін надається кредит, тим

вище буде процентна ставка; і навпаки);

 стадія кон’юнктури (на фазі рецесії процентні ставки нижче, а на фазі

підйому

економіки — вище);

 рівень конкурентності ринку позик (чим вище буде рівень

конкурентності, тим нижче процентні ставки; і навпаки);

 рівень облікової ставки проценту Центрального банку (чим вище рівень

облікової ставки, тим вище процентна ставка, і навпаки).

Своєрідною нижньою межею процентної ставки є облікова ставка

проценту (або ставка рефінансування), що встановлюється Центральним

банком (в Україні — Національним банком України). Фактично, облікова

ставка проценту — це первісна ціна грошового капіталу, за якою

комерційні банки купують його у Центральному банку. Тому процентна

ставка не може бути менше за облікову ставку процента.

Депозитні процентні ставки — це процентні ставки, за якими

комерційний банк платить вкладникам за користування їх

грошима.

Депозитна процентна ставка завжди буде менша за банківську (кредитну)

процентну ставку, бо за розмірами вклади поступаються обсягам

банківських кредитів.

Питання 67.

«Тіньова економіка» та її складові елементи.

Можна узагальнити уявлення про тіньову економіку і дати їй

наступне визначення: “тіньова” економіка – це економічна діяльність в

сфері виробництва, розподілу і споживання різноманітних товарів та

послуг, яка не враховується офіційною статистикою і не контролюється

державними органами, та/або функціонує всупереч чинним нормам

законодавства і

інтересам держави.

Тіньова економічна діяльність поділяється на наступні елементи:

 прихована діяльність (тіньова) – порушення, ухилення від

державного контролю, економічної відповідальності по

відношенню до інтересів держави в межах офіційно дозволеної

економічної діяльності;

 неофіційна (неформальна) діяльність – легальне

(нерегламентоване державою) виробництво товарів та надання

послуг, переважно в секторі домогосподарств, яке традиційно, як

правило, державою не контролюється;

 нелегальна діяльність – заборонені види економічної діяльності,

кримінальна економіка, на межі якої знаходяться такі дії, як

корупція чи незаконна приватизація.

Структура “тіньової” економіки та її основні риси

визначаються

системою господарювання і характером відносин власності в країні.

Зазначимо, що при визначенні змісту поняття "тіньова" економіка

необхідно враховувати, що воно може мати як широке, так і вузьке

розуміння. у "широкому" розумінні до складу "тіньової" економіки можуть

бути віднесені всі види "неврахованої", "нерегламентованої",

"прихованої"" та "законспірованої" економічної діяльності незалежно

від

того, чи є вони протиправними, чи ні. У “вузькому” розумінні

поняття "тіньова" економіка обмежується виключно тими видами

економічної діяльності та відповідними відносинами, які за своїм

змістом є або протиправними, або суспільно небезпечними, що на

практиці не завжди співпадає.

Вважається, що в економічно розвинутих країнах обсяги тіньового

сектору утримуються на рівні, що

не має суттєвого впливу на соціально-

економічні процеси у суспільстві (5-12 % ВВП). При розмірах тіньового

сектору у 30 % ВВП настає критична межа, перевищення якої свідчить про

функціонування у країні відтворювальної системи тіньових економічних

відносин.

Питання 68.

Необхідність участі держави в економічних процесах.

Основним регулятором змішаної економіки є ринок. Ринковий

механізм об’єднує виробників і споживачів у єдину економічну систему,

спрямовуючи ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні

суспільству, сприяє розробці та впровадженню нових технологій. І,

нарешті, ринок виконує селективну функцію, завдяки чому з виробництва

вибувають

ті господарські суб’єкти, результати діяльності яких не

відповідають умовам ринкової конкуренції.

Проте ринок, як суб’єкт макроекономічного регулювання має певні

обмеження:

1) ринок не має досконалого механізму, щоб протистояти такому

явищу, як економічна нестабільність (циклічні коливання, безробіття,

інфляція);

2) ринок здатний реагувати на індивідуальні потреби людей, але не

має механізмів,

які здатні забезпечувати людей суспільними благами, до

яких належать послуги державного управління, армії, охорони здоров’я,

освіти, науки тощо;

3) сучасний ринок не є досконало конкурентним, оскільки на ринкові

відносини впливають монополії;

4) взаємодія людей через ринковий механізм породжує негативні

наслідки: нерівність у доходах, нерівномірний розвиток регіонів,

порушення екологічних умов життя населення тощо.

Перелічені вище обмеження ринку можуть бути компенсовані лише

за допомогою державного втручання в економіку. Тому

держава змушена

виконувати ряд функцій регулювання економіки:

1. Розробка політики соціально-економічного розвитку країни, яка

визначає головні цілі, пріоритети та засоби розвитку економіки. Державна

економічна політика реалізується через економічні прогнози плани та

програми, які в умовах ринкових відносин мають рекомендаційний

характер.

2. Формування правових засад функціонування економіки.

3. Захист конкуренції як головного

рушія ринкового механізму. З

цією метою держава здійснює антимонопольну політику.

4. Перерозподіл доходів та ресурсів. Для зменшення нерівності в

доходах держава здійснює перерозподіл у формі трансферних платежів,

регулює мінімальні доходи шляхом встановлення мінімальної заробітної

плати, застосування прогресивної форми оподаткування доходів.

Необхідність у перерозподілі ресурсів обумовлюється двома

аспектами: 1) виділення ресурсів на виробництво

суспільних благ — цю

проблему вирішує уряд; 2) необхідність врахування зовнішніх ефектів

ринку (наприклад, забруднення навколишнього середовища).

5. Стабілізація економіки, необхідність державного впливу на

економічний цикл. Основними методами виконання державою

стабілізаційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика.

Державне втручання в економіку може бути ефективним за умов,

якщо воно є зваженим. Значною мірою

вирішення цієї проблеми залежить

від того, як розуміється сутність державного регулювання економіки.

Питання 69.

Форми і методи державного регулювання економіки.

Державне регулювання економіки — цілеспрямована діяльність

держави зі створення правових, економічних і соціальних передумов,

необхідних для ефективного функціонування ринкового механізму і

мінімізації його негативних наслідків.

Державне регулювання економіки — це вплив державного апарату

управління на відтворювальні та соціальні процеси за допомогою прямого

інвестування, правових та

економічних регуляторів з метою орієнтації

господарюючих суб’єктів та окремих громадян на досягнення цілей та

пріоритетів державної економічної політики. В межах державного

регулювання економіки розглядаються питання взаємовідносин

господарських суб’єктів з місцевими та державними бюджетами, а також

між собою в умовах ринкових відносин.

Державне регулювання економіки здійснюється через офіційні

урядові, законотворчі та судові органи та оформлюються відповідними

законами, нормами, інструкціями, наказами.

Державне регулювання не протистоїть механізмові ринкового

регулювання, а надає ринковим регуляторам здатність

більш ефективно

впливати на економічний розвиток. У підсумку це повинно сприяти

досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими

економічними і соціальними втратами.

У відповідності з рівнями економічного регулювання можна

вирізнити три групи методів державного механізму управління: макро-,

мезо і мікроекономічні методи.

З позицій ринкових відносин слід розглядати ринкові та

антиринкові

методи впливу. Ринкові методи дають змогу державі впливати на

економіку в заданому напрямку і регулювати її, але дія механізму ринку

при цьому не обмежується. Антиринкові методи націлені на обмеження

сфери діяльності механізму ринку.

За ступенем втручання в економіку методи державного регулювання

поділяють на прямі та непрямі. Різниця між прямими та

непрямими

методами регулювання дещо умовна, оскільки всі вони оформлюються

відповідними державними актами, законами, розпорядженнями,

інструкціями, наказами. Методи прямого втручання спрямовані на

досягнення спланованого ефекту безпосередньо, спонукають суб’єкти

економіки приймати рішення, спираючись не на власний вільний вибір, а

на юридичні та інші приписи держави. Методи непрямого регулювання

створюють сприятливі умови

через відповідні господарчі механізми, щоб

суб’єкти економіки тяжіли до того варіанту поведінки, який відповідає

цілям економічної політики держави. Методи прямого втручання за

функціями поділяють на:

1) адміністративні методи:

- антимонопольне законодавство;

- екологічний та санітарний контроль;

- контроль за якістю продукції;

- законодавство про банкрутство;

- трудове законодавство;

2) бюджетні методи

- державне замовлення та державні закупки;

- державні капіталовкладення;

- бюджетне фінансування виробників;

- бюджетне фінансування соціальних прогарам.

До методів непрямого втручання належать:

1) фінансово-кредитне регулювання:

- маніпулювання ставкою позитивного відсотку та резервом

кредитних ресурсів;

- регулювання грошового обігу країни;

- встановлення нормативів для приватних банків;

2) податкове регулювання:

- податкові пільги та стимули;

- непряме оподаткування;

- забороняючи податки;

3) амортизаційне регулювання:

- амортизаційні пільги;

- прискорена амортизація;

- переоцінка вартості основних фондів.

Формами державного регулювання виступають: планування

(довготермінове, середньо термінове, короткотермінове), програмування

(перш за все у вигляді складання цільових комплексних програм) та

прогнозування як на національному, так і на наднаціональному рівнях.

Питання 70.

Система національних рахунків та її загальна

характеристика.

Система національних рахунків (СНР) — це система

взаємопов’язаних показників і класифікацій, які використовуються для

опису та аналізу найзагальніших результатів і аспектів економічного

процесу на макрорівні.

В основу побудови СНР покладено схему економічного обігу, під

яким розуміють циркулюючий в економічній системі потік товарів

та

послуг, який врівноважується зворотнім потоком грошових платежів.

Однією з важливих особливостей СНР є її всеосяжний характер. Це

означає, що СНР містить впорядковану певним чином інформацію про:

• усі господарські суб’єкти, які беруть участь в економічному процесі:

юридичні особи (підприємства, корпорації, банки, страхові компанії,

органи державного управління тощо) та домогосподарства

;

• усі економічні операції, пов’язані з виробництвом, розподілом і

перерозподілом доходів, накопиченням активів та іншими аспектами

економічного процесу;

• усі економічні активи і пасиви, які формують національне багатство

(основні фонди, матеріальні обігові кошти, монетарне золото та інші

фінансові активи, вартість землі і корисних копалин тощо).

СНР являє собою комплекс

таблиць, складених у вигляді

бухгалтерських рахунків, в яких відображаються процеси виробництва,

розподілу та кінцевого використання суспільного продукту і

національного доходу. Вона містить два основних розділи — зведений

матеріально-фінансовий баланс та зведений баланс населення та трудових

ресурсів. Перший з них характеризує об’єктивний фактор виробництва,

відображаючи накопичений обсяг засобів виробництва та

предметів

споживання, а також річні потоки продуктів та доходів. Другий

характеризує суб’єктивний фактор виробництва, відбиваючи чисельність

населення, трудові ресурси та їх зайнятість.

Найвагоміший методологічний підхід до системи національних

рахунків полягає у визначенні сфери виробничої діяльності, під якою

розуміються всі види діяльності з виробництва матеріальних благ та

послуг в усіх галузях економіки

за винятком діяльності домашніх

господарств з надання послуг для власного споживання (приготування їжі,

підтримання житла в чистоті, виховання дітей тощо). Практичні труднощі

з обчислення вартості послуг домашніх господарств для власного

споживання не дали змоги сформулювати рекомендації країнам щодо

включення умовних оцінок вказаних послуг в офіційні дані про ВВП

(валовий внутрішній

продукт — основний показник СНР). Цим, звичайно,

дещо знижується показник ВВП.

Новою СНР передбачається включення у сферу виробництва не

тільки тіньової економіки, що стосується виробництва звичайних товарів

та послуг, яке організоване з метою приховування доходів від державного

оподаткування, але й юридично заборонених видів діяльності

(виробництво і продаж наркотиків, зброї, проституція тощо

). Однак, якщо

стосовно тіньової економіки труднощі виникають лише з одержанням

вихідних даних для включення у підрахунки ВВП, то щодо юридично

незаконних видів діяльності позиція багатьох країн неоднозначна.

Нова СНР містить основу для досягнення міжнародної

порівняльності, однак, водночас, з ряду важливих питань у ній передбачені

альтернативні рішення.

Питання 71.

Валовий внутрішній продукт (ВВП). Валовий

національний продукт (ВНП).

Головним показником при розробці СНР, показником результатів

економічної діяльності на макрорівні є валовий внутрішній продукт

(ВВП), який характеризує сукупну ринкову вартість кінцевих товарів і

послуг, вироблених підприємствами, організаціями та установами в

поточному періоді (як правило, за рік) на економічній території країни

Термін "внутрішній" означає, що при вимірюванні ВВП

враховуються результати виробництва підприємств, організацій, установ

незалежно від того, чи вітчизняними є ці підприємства, чи вони

контролюються іноземним капіталом, наприклад, є дочірніми відділеннями

іноземних корпорацій.

Під "економічною територією" країни розуміють територію, яка

адміністративно керується урядом даної країни та в межах якої

особи,

товари і гроші можуть вільно переміщуватися. На відміну від географічної

території, вона не охоплює територіальні анклави інших країн (посольства,

військові бази тощо), але містить такі анклави даної країни, які

розташовані на території інших країн.

У цілому фізичні або юридичні особи вважаються резидентами тієї

економіки, з якою вони пов’язані тісніше, ніж з будь-якою іншою:

• у випадку підприємств (фірм) — центр інтересів міститься на

території тієї країни, де вони здійснюють свою діяльність,

вважаються її резидентами, навіть якщо вони частково або

повністю перебувають у власності іноземців. Відповідно, іноземні

філіали внутрішніх підприємств (або їхні дочірні компанії) не є

резидентами економіки тієї країни, де розташована головна

компанія;

• щодо фізичних осіб — резидентами при розробці національних

рахунків вважаються всі ті, хто працює і проживає на території

країни протягом року або більше, незалежно від громадянства

національності. До резидентів не належать іноземні туристи,

сезонні робітники, іноземці, які прибули в короткотермінові

відрядження, іноземні дипломати. Проте іноземці, які

проживають на території країни протягом тривалого часу і

пов’язані з нею економічно, належать до резидентів;

• органи державного управління є резидентами своєї країни навіть у

тих випадках, якщо свою

діяльність вони виконують за кордоном

(наприклад, посольства іноземних держав і громадяни тієї ж

країни, які працюють у них, є резидентами своєї економіки).

Частина виробленого країною ВНП має бути передана нерезидентам

як компенсація за надані ними ресурси або трудову участь у процесі

виробництва (наприклад, у вигляді процентів за наданий капітал або

вигляді оплати праці сезонних іноземних робітників та осіб, які працюють

за короткостроковим контрактом). З іншого боку, резиденти даної країни,

можливо, отримують аналогічні доходи із-за кордону.

Доходи резидентів, отримані з-за кордону, у зв’язку з тим, що вони

брали участь у виробництві, є первинними доходами. Якщо показник ВВП

даної країни зменшити на величину доходів, які виплачуються

нерезидентам, та додати аналогічні доходи, які отримали резиденти цієї

країни із-за кордону, то отримаємо показник валового національного

продукту (ВНП). Можна сказати, що ВВП відрізняється від ВНП на сальдо

первинних доходів. Це сальдо може бути як додатнім, так і від’ємним. У

країнах

, що розвиваються, ВВП, як правило, більший від ВНП, оскільки

цим країнам доводиться сплачувати розвиненим країнам великі проценти

за зовнішні позики. І навпаки, для розвинених країн характерним є

протилежне співвідношення.

ВНП — це показник сукупної ринкової вартості всього обсягу

кінцевого виробництва товарів та послуг за рік. Він характеризує

результати економічної діяльності підприємств

та організацій, незалежно

від того, де вони територіально розташовані. Основною ознакою є

національна приналежність підприємств.

Питання 72. Методи обчислення ВВП (ВНП).

Показник ВВП (так само, як і ВНП) можна розрахувати трьома

методами:

1) виробничим методом;

2) за видатками (або методом кінцевого використання, або методом

потоку товарів);

3) за доходами (розподільчим методом).

При розрахунку ВВП виробничим методом підсумовується додана

вартість, створена всіма галузями економіки:

валовий випуск — проміжне споживання = додана

вартість

Тобто, по кожній галузі економіки спочатку розраховується валовий

випуск, який потім зменшується на величину проміжного споживання.

Отриманий показник характеризує сукупну вартість кінцевої продукції або

додану вартість, створену всіма галузями економіки.

При розрахунку ВВП за методом видатків підсумовуються витрати

всіх економічних агентів, які використовують ВВП: домогосподарств,

фірм, держави та іноземців,

які експортують товари з даної країни. У

підсумку отримується сукупна вартість всіх товарів і послуг, спожитих

суспільством:

ВВП = С + Іn + Дз + ЕH4, де

С — кінцеві споживчі витрати домогосподарств на товари і послуги

(за винятком витрат на придбання житла);

Іn — валові приватні внутрішні інвестиції, які містять витрати фірм

на:

 будівництво

будинків і споруд;

 придбання обладнання, машин, механізмів, нових технологій;

 створення товарно-матеріальних запасів;

 амортизацію;

 витрати домогосподарств на придбання житла (будинків,

квартир).

Якщо показник валових приватних внутрішніх інвестицій (І)

зменшити на величину амортизаційних витрат (А), то ми отримаємо

показник чистих приватних внутрішніх інвестицій, який характеризує

чистий приріст обсягу

нагромадженого капіталу. Розмір чистих інвестицій

є важливим показником стану економіки. В економіці, що розвивається,

чисті інвестиції є додатною величиною (І > А), в статичній — вони

знаходяться на нульовому рівні. В економіці, де зменшується ділова

активність — фаза спаду або рецесії — (з різноманітних причин) чисті

інвестиції складають від’ємну величину (тобто І < А).

Про таке суспільство

кажуть, що воно "проїдає свій капітал", тобто відбувається переміщення

частини амортизаційних відрахувань на випуск споживчих товарів.

Дз - державні закупівлі товарів та послуг включають усі державні

витрати на утримання армії, апарату управління, виплату заробітної плати

працівникам державного сектора економіки тощо. Всі державні

трансфертні платежі вилучаються з розрахунків, оскільки вони не

відображають збільшення поточного виробництва, а лише передають

державні доходи певним сім’ям та інвалідам.

ЕH4 - чистий експорт товарів і послуг за кордон. Розраховується як

різниця між експортом та імпортом. Це величина, на яку закордонні

видатки на

вітчизняні товари і послуги перевищують вітчизняні видатки на

іноземні товари та послуги.

При розрахунку ВВП за методом доходів підсумовуються всі види

факторних доходів, а також два компоненти (амортизаційні витрати й

непрямі податки на бізнес), які не є доходами. Розраховуючи ВВП за

доходами, потрібно знайти суму таких його складових:

 амортизаційні

витрати відрахування на споживання капіталу. Вони

показують обсяг капіталу, спожитого в ході виробництва за окремі

роки;

 чисті непрямі податки на бізнес непрямі податки на бізнес (ПДВ,

акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.) за відрахуванням субсидій. З

економічної точки зору — це різниця між цінами, за якими купують

товари споживачі, та продажними

цінами фірм;

 винагорода за працю містить заробітну плату, а також внески

підприємств на соціальне страхування, у пенсійний фонд, фонд

зайнятості тощо);

 рентні платежі це прибуток, який отримують власники нерухомості,

включаючи імпутовану ренту за проживання у власних будинках;

 чисті проценти різниця між процентними платежами фірм іншим

секторам економіки

та процентними платежами, які фірми отримали від

інших секторів: домогосподарств, держави, не враховуючи виплати

процентів по державному боргу;

 доход від власності це чистий прибуток підприємств, які перебувають у

приватній власності;

 прибуток корпорацій цей компонент містить три складові:

а) податок на прибуток корпорацій;

б) дивіденди акціонерам;

в) нерозподілений

прибуток корпорацій.

У більшості країн світу найпоширенішим є метод доходів та

виробничий метод для розрахунку ВВП. Вибір того чи іншого методу

розрахунку визначається наявністю надійної, вірогідної інформаційної

бази.

Питання 73.

Чистий національний продукт, національний дохід,

особистий дохід – показники СНР.

Окрім основних, існує ціла низка інших взаємопов’язаних показників

національного рахівництва. Всі вони розраховуються на підставі ВВП

(ВНП) і використовуються з тією чи іншою метою макроекономічного