Пилипенко Н.В. Посібник для підготовки до іспиту Економічна теорія: основні запитання

Подождите немного. Документ загружается.

Припущення "за інших рівних умов" (ceterіs parіbus) — тобто

припускається, що всі інші змінні, за виключенням тих, які в даному

випадку розглядаються, залишаються незмінними.

Певну роль серед методів дослідження економічних явищ і процесів

відіграє побудова таблиць, малюнків, графіків, моделей. Модель — це

спрощена картина дійсності, абстрактне узагальнення того, яка насправді

поведінка відповідних

статистичних даних. Математичне моделювання —

це змалювання економічних явищ і процесів за допомогою математичних

символів та алгоритмів, що дозволяє використовувати ЕОМ.

Питання 7.

Загальна характеристика основних етапів розвитку

економічної думки.

В економічній думці розрізняють 4 періоди розвитку:

І. Період становлення економічних учень. Античність та

Середньовіччя (до XVІІІ ст.).

ІІ. Фаза народження економічної науки (1750-1870 рр.).

ІІІ. Фаза відкриття та розробки основоположних теоретичних

принципів економічної думки (1870-1930 рр.).

ІV. Фаза сучасного всебічного розширеного дослідження.

Особливістю сучасного

етапу розвитку економічної думки є не

конфронтація поглядів різних шкіл та напрямків, а спроба поєднання

різних напрямків для відпрацювання ефективної економічної політики

держави та взаємодії країн світового господарства.

Меркантилізм. Першою школою політичної економії (як основної

складової частини економічної теорії) був меркантилізм, який отримав

свою назву від італійського слова mercante— торговець, купець

(XV —

початок XVІІ ст.). Сутність меркантилізму виявлялась в економічній

політиці, спрямованій на всебічне накопичення дорогоцінних металів у

скарбниці та державі. Меркантилізмові притаманне перебільшення ролі

торгівлі та сфери обігу. Меркантилісти вважають, що джерелом прибутку

може бути лише торгівля, а процесу виробництва відводилася другорядна

роль, тобто вважалось, що цей процес дає лише предмет

торгівлі.

У меркантилізмі

виділяють 2 періоди:

9 ранній меркантилізм характеризується розробленням адміністративних

заходів для утримання грошей у державі;

9 розвинений (пізній) меркантилізм, тривав з другої половини XVI ст. до

середини XVII ст., шукає джерело накопичення не у примітивному

збиранні скарбів, а в розвитку зовнішньої торгівлі, яка через

нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс.

Меркантилісти обґрунтовували політику протекціонізму

, яка була

тривалий час прийнята на рівні держав та сприяла розвиткові ремісного

виробництва, виникненню мануфактур.

Теоретичні передумови розвитку поглядів меркантилізму заклали

роботи Томаса Кампанелли, Томаса Мена, Антуана Монкретьена, Івана

Посошкова та Михайла Ломоносова.

Школа фізіократів

Вважається варіантом класичної школи політичної економіки у

Франції. Фізіократи (від гр. physіs — природа та kratos — влада), на

противагу меркантилістам, джерелом суспільного багатства вважали не

сферу обігу, а сферу сільськогосподарського виробництва, природу. Земля,

за їх думкою, є найбільшою цінністю. Представники школи фізіократів —

економісти Франсуа Кене, А.-Р

.-Ж.Тюрго проаналізували капітал як один з

факторів виробництва, та прибуток як форму доходу на капітал. Вони

ввели в наукову практику категорію "чистий продукт", в якості якого

розглядали обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за

вирахуванням усіх видатків. У зв’язку з цим джерелом багатства було

названо перевищення виробництва сільськогосподарського продукту

його

споживання. Промисловість, транспорт та торгівлю фізіократи вважали

"безплідними" сферами, а працю людей та підприємців у цих сферах

розглядали лише як засіб покриття видатків на їх існування. Фізіократи

пропонували єдиний податок на земельну ренту, відстоювали необхідність

відміни меркантилістських обмежень на вільну торгівлю

сільськогосподарськими продуктами з метою підтримання високого рівня

цін

на них та, відповідно, високого рівня земельної ренти.

Класична політекономія

Найвидатнішими представниками класичної політології були

англійські економісти Адам Сміт (1723-1790); Давід Рікардо (1772-1823).

Вони стверджували, що джерелом багатства є не обмін, а вся сфера

матеріального виробництва; започаткували основи теорії трудової

вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості;

проаналізували капітал та

процес відтворення, кредит та грошовий обіг.

Класична економія вперше поставила проблему економічних законів: їх

об’єктивного характеру, необхідна ті використання у господарській

практиці та політиці.

Марксистська політекономія

Карл Маркс (1818-1883) за оцінкою сучасників є найвидатнішим

економістом в історії. Значення Маркса як вченого виходить за межі

економічної теорії, його теоретичні здобутки стали

методологічною

основою для багатьох наук.

Маркс створив теорію розвитку капіталістичної системи під впливом

внутрішніх сил самої системи; здійснив у власній теорії поєднання

економічної теорії та історичних фактів, що до нього нікому не вдавалося.

Основною заслугою економічних поглядів К.Маркса було вчення про

двоїстий характер праці, додаткову вартість, обґрунтування законів

розвитку капіталістичного

способу виробництва і, насамперед, основного

економічного закону.

Його послідовник Ф.Енгельс першим визначив предмет політичної

економії як науку, що вивчає закони, які керують виробництвом і обміном

матеріальних благ.

Історична школа один із напрямків західної економічної думки, яка

виникла в Німеччині в середині XІX ст. Свою назву вона отримала від

своєрідного визначення предмета політичної економії та історичного

методу дослідження, згідно з яким дана наука не вивчає економічні закони,

а змальовує конкретно історичні форми економічного життя в тій чи іншій

країні

. Економічні явища, як вважали представники цієї школи, зумовлені

історичними обставинами, тому назву "політична економія" вони

ототожнювали з поняттям "національна економія". Найбільш відомими

представниками історичної школи були німецькі економісти В.Ромер,

Б.Гільдебранд, В.Зомабрт, М.Вебер та ін.

Маржиналізм виникає в середині XІX ст. та в 70-ті роки

розширюється як

новий напрямок політичної економії (від фр. margіnal —

граничний). Він стає одночасно і методологічним принципом західної

економічної науки. Його засновниками були австрійський економіст

К.Менгер, англійський — У.Джевонс, швейцарський вчений Л.Вальрас

(він та його послідовники стверджували, що ринкова економіка здатна

досягнути рівноваги на базі взаємодії попиту та пропозиції, а суб’

єкти, які

розмірковують раціонально — економічного успіху).

Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою

ринкова ціна товару визначається не суспільно-необхідними витратами

праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої

одиниці запасу певного виду товару.

Як і будь-який напрямок економічної думки, маржиналізм мав як

позитивні, так і негативні

риси. До позитивних відносять детальний аналіз

функціонування ринку, відкриття закономірностей ціноутворення,

грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального

розподілу і використання ресурсів. До негативних сторін маржиналізму

слід віднести переважання в ньому суб’єктивної оцінки економічної

поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної

сутності капіталізму.

Всю сукупність течій, шкіл західної економічної

думки, що

розвиваються наприкінці XІX ст., можна умовно згрупувати та вирізнити

три основних напрямки:

1) неокласична економічна теорія;

2) інституціонально-соціологічний напрямок або інституціалізм;

3) кейнсіанство;

У свою чергу неокласичний напрямок представлений такими

основними течіями, як монетаризм, неолібералізм.

Основною категорією прихильники неокласичної економічної теорії

вважали граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості.

Найбільший розвиток неокласична теорія отримала у працях А.Маршалла

та А.Пигу. А.Маршалл обґрунтував поняття "еластичність попиту" та "ціна

рівноваги"; розвив теорію ціни, згідно з якою ціна, за якою покупець купує

товари, визначається ступенем їх корисності, а ціна, яку призначає

продавець — видатками виробництва.

Монетаризм (від англ. money — гроші) — економічна теорія, згідно

з якою грошова маса в обігу відіграє визначну роль у формуванні

економічної кон’юнктури та у встановленні причинно-наслідкових зв’язків

між зміною кількості грошей та розміром валового національного

продукту, а також у розвитку виробництва. Монетаризм виник у середині

50-х років ХХ ст.

в США. Найвідоміший представник М.Фрідмен

стверджує, що державне регулювання економіки повинне обмежуватися

контролем над грошовою масою, кількістю грошей в обігу.

Неоліберальна течія (представником якої є, передусім, австрійський

економіст Ф.-А. фон Хаєк — 1899-1992) відстоює принципи вільної

ринкової економіки (вільної конкуренції, вільного ціноутворення та ін.),

виступає проти моделі змішаної економіки, в якій

оптимально

поєднуються державні та ринкові важелі регулювання економіки,

державна, колективна й приватна форми власності.

Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально

орієнтованого ринкового господарства, одним з авторів якого був відомий

німецький економіст та державний діяч Людвиг Ерхард. Ця теорія

проголошує необхідність вільної конкуренції, цін, гарантування державою

певних умов поряд

з соціальною спрямованістю їх розвитку.

Інституціоналізм (від лат. іnstіtutum — установа) стверджує думку,

що в процесі розвитку суспільства здійснюється природний відбір

інститутів (конкуренція, профспілки, податки, держава, монополії,

корпорації), система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип

цивілізації, вирішальним фактором розвитку визнавалися техніка та

науково-технічний прогрес.

Вирізняють соціально-технологічний, соціально-

психологічний та

соціально-правовий інституціоналізм.

Представники соціально-технологічного напрямку Дж.Гелбрейт

(народився у 1908 р.), Р.Арон, Ян Тінберген та ін. основою економічного

розвитку називають впровадження науки та техніки у виробництво та,

виходячи з цього обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне,

інформаційне та інші, позбавлені конфліктів, форми суспільства.

Автор соціально-психологічного інституціоналізму Т.Веблен в якості

основи суспільного

розвитку розглядає інститути майстерності, родинного

відчуття та ін. Засновник соціально-правового інституціоналізму

Дж.Р.Коммонс основою розвитку суспільства вважає право, юридичні

відносини.

Найбільш прогресивними ідеями інституціоналістів є ствердження

необхідності участі трудящих у розподілі власності та управлінні

виробництвом, надання їм соціальних гарантій, а влади — гуманітарній

інтелігенції.

Кейнсіанський напрям отримав назву від імені

англійського

економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946), який стверджував, що

без активного втручання держави в економіку капіталістичний лад не може

існувати. Він обґрунтував необхідність державного регулювання

сукупного попиту і сукупної пропозиції за допомогою фінансово-

кредитних важелів, зокрема — збільшення державних інвестицій,

зниження відсоткової ставки під час кризи тощо. Кейнс одним з перших у

західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до

аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними

категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання,

зайнятість, накопичення та ін

., які розглядав у їх взаємодії та

взаємозв’язку.

Питання 8.

Блага та їх класифікація.

Будь-яке багатство складається з речей, які ми бажаємо мати, тобто

речей, які можуть прямо чи опосередковано задовольняти потреби людей.

Такі речі позначають терміном "блага". Економічна теорія розглядає, перш

за все, ті блага, які називаються "економічними".

Всі можливі блага поділяють на:

а) матеріальні та особисті

нематеріальні;

б) ті, що можна передати іншій людині і ті, що не можна;

в) дармові та створені працею людини.

Матеріальні блага складаються з корисних матеріальних речей та

цінних паперів, що підтверджують право на володіння, використання

матеріальних речей, або ж отримання від них користі в майбутньому

(природні багатства: земля, вода, клімат

, повітря, продукти сільського

господарства, видобувної промисловості, риболовлі, будівлі, машини та

інструменти, заставні та боргові зобов’язання, частки в приватних та

державних компаніях, патенті та авторські права). Крім того, можливість

мандрувати, доступ до пам’яток, театрів, музеїв та ін.

Нематеріальні або особисті блага людини, в свою чергу,

поділяються на: внутрішні (особисті

можливості і якості — професійна

майстерність, ділові якості, художня обдарованість та ін.) та зовнішні

(добрі стосунки з іншими людьми, ділові зв’язки, добра репутація,

підтримка впливових осіб та ін.).

До благ, що передаються, належать ті, які можуть бути відчужені на

користь інших осіб. До благ, що не передаються, належать: можливість

використання

суспільної власності, громадянські права, особисті якості, а

також та частина ділових зв’язків людини, яка залежить від особистої

довіри до нього і не може бути передана у вигляді складового елемента

його репутації. Сюди ж потрібно включити сприятливі природні умови,

клімат, повітря та ін.

Економічні блага це ті, зовнішні для людини блага

, які:

1) належать людині та тією ж мірою не належать іншим, отже,

напевно є її власними;

2) безпосередньо можуть бути виміряні грошовою мірою, що

виражає, з одного боку, зусилля та жертви, які витрачені на їх появу, а, з

іншого боку, потреби, що ними задовольняють.

Приблизна відповідь на питання 9: Поняття і структура потреб.

Тенденції їх розвитку і вдосконалення. Закон зростання потреб.

Вихідним пунктом господарської діяльності людей є потреби.

Потреби — це відчуття браку чогось, що необхідне для підтримання

життєдіяльності і розвитку організму, людської особистості.

Потреба — будь-який стан незадоволення, що відчувається

людиною, з якого вона намагається

вийти, або також деякий стан

задоволення, який людина бажає подовжити.

Існують різні класифікації потреб. Вони бувають:

- матеріальні, духовні, соціальні;

- абсолютні та відносні (платоспроможні);

- вищі та нижчі;

- невідкладні та ті, що можна відкласти;

- первинні та вторинні;

- еластичні та нееластичні (жорсткі);

- постійні, теперішні та майбутні;

- індивідуальні та

колективні;

- приватні та державні.

Потреби бувають: первинні, що витікають з найважливіших потреб у

їжі, одежі. Вони не можуть бути замінені одна одною. Також існують

вторинні потреби, які можуть бути замінені одна одною. Наприклад,

потреба у культурному відпочинку може бути задоволена в театрі, або на

стадіоні.

У зв’язку з

проблемою заміщення або субституції потреби поділяють

на еластичні та жорсткі (нееластичні). Жорсткі — це такі, які не

скасовуються протягом тривалого періоду часу, але зазвичай кожен раз

швидко задовольняються, коли з’являється для цього можливість (їжа).

Еластичні — це ті, від задоволення яких можна тимчасово

відмовитися, відкласти (потреба у розвазі).

Потреб та бажань

людей безмежна кількість. Разом з тим,

можливості їх задоволення, як правило, обмежені. Потреби людей та

суспільства в цілому неперервно зростають та видозмінюються кількісно

та якісно.

Процес цей має суб’єктивні та об’єктивні основи. Потреби не

виникають з нічого, вони породжуються розвитком виробництва,

прогресом науки, техніки, культури, розвитком та вдосконаленням самої

людини.

Діалектика розвитку потреб є такою, що задоволення однієї з них є

для неї кінцевим пунктом і одночасно стає вихідним пунктом появи другої,

нової потреби. Цей процес нескінченний, в чому й виявляється

економічний, соціальний і духовний прогрес. Ніколи не настане такий

момент, коли всі без виключення потреби людини і суспільства

будуть

задоволені і не виникнуть інші нові потреби. Постійне зростання потреб за

час існування людської цивілізації свідчить про дію всезагального

економічного закону зростання потреб.

Питання 10.

Економічні ресурси. Марксистська класифікація.

Марксистська класифікація ґрунтується на тому, що

фундаментальною основою людського суспільства є матеріальне

виробництво, яке завжди передбачає наявність таких трьох факторів: 1)

робоча сила; 2) предмети праці; 3) засобів праці.

Діючи на природу, людина видозмінює речовину природи і

пристосовує її для задоволення своїх потреб.

Під робочою силою розуміється сукупність фізичних

і розумових

здібностей людини, які вона застосовує в процесі виробництва. Робоча

сила – це здатність до праці. Праця ж є не що інше, як витрачання

фізичної, нервової, розумової енергії людини з виробничою метою. Праця

— свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють

природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між

людиною і природою, змінюючи водночас власну сутність.

При цьому людина досягає своєї свідомої мети, яка визначає спосіб і

характер її дій, підпорядковуючи цій меті свою волю. Цим праця людини

відрізняється від інстинктивних дій тварин.

Предмети праці — речовини природи, на які людина діє у процесі

праці, піддаючи їх обробці.

Предмети праці поділяються

на: 1) дані самою природою (риба, яку

ловлять; дерево, яке рубають); 2) ті, що підлягають попередній обробці

(видобута руда на металургійному заводі), такий предмет праці називають

сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці — річ або сукупність речей, якими людина діє на

предмети праці.

Вирішальна роль серед них належить механічним засобам (машини,

устаткування), які за

аналогією з організмом людини є кістковою та

м'язовою системою виробництва й ознакою кожної доби суспільного

виробництва. З моменту виготовлення засобів праці починається власне

людська праця. До засобів праці належать також усі матеріальні умови

процесу праці — робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом

праці є земля. Крім м'язової системи

виробництва розрізняють також

судинну систему (труби, посудини тощо).

Якщо раніше машина складалась із робочої машини, яка приводить у

дію знаряддя праці; двигуна, який забезпечує машину енергією, і

передавального механізму (або приводу), який служить для передачі

енергії від двигуна до робочої машини, то з розгортанням НТР (середини

50-х років XX ст.) у

складі машини з'являється автоматично керуючий

пристрій. Його можна назвати "нервовою системою виробництва".

Залежно від функцій в процесі праці певна річ може виступати і

предметом, і засобом праці. Так, функціонуючий токарний верстат

належить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті, — до предметів

праці.

Процес праці є органічною єдністю трьох названих чинників, і

визначальна роль у ньому належить людині.

Якщо процес праці розглядати як його результат (продукти), то він

виступає процесом виробництва, а засоби і предмети праці — засобами

виробництва.

Питання 11.

Економічні ресурси. Ринкова класифікація.

Економічні ресурси — всі речові чинники виробництва, які

використовують для виготовлення товарів та послуг.

Вирізняють 4 види основних виробничих ресурсів, які ще називають

факторами виробництва: земля, капітал, праця та підприємницька

здатність. Перші два види — за своєю речовою формою належать до

матеріальних ресурсів, інші два — до особистих, людських.

Земля

. Цей ресурс трактується широко, маючи на увазі всі "дари

природи", що використовуються у виробництві: посівні площі, ліси,

корисні копалини, водні басейни, природні джерела енергії.

Капітал. До нього відносять всі вироблені засоби виробництва:

фабричні та заводські будівлі, споруди, устаткування, машини, прилади,

інструменти, транспортні засоби, матеріали, паливо, що використовуються

для виробництва

та доставки до споживача товарів та послуг. Процес

створення та накопичення цих коштів виробництва є інвестуванням, а

поняття "капітал" передбачає інвестиційні ресурси.

У даному випадку термін "капітал" не позначає "гроші", бо гроші

самостійно нічого не виробляють, тому їх не можна вважати економічним

ресурсом. Ним є саме реальний капітал (устаткування, машини, прилади

та

ін.). Крім того, потрібно відрізняти інвестиційні товари від споживчих;

останні задовольняють людські потреби безпосередньо, а перші —

опосередковано, забезпечуючи виробництво споживчих товарів.

Праця — також розуміється в широкому значенні та включає всі

фізичні та розумові види діяльності, що приймають участь у виробництві

товарів та послуг (окрім підприємницької здатності).

Підприємницька здатність (хист

) — зміст цього економічного

ресурсу розкривається через функції підприємця:

1. Він виступає ініціатором сполучення всіх інших ресурсів у єдиний

процес виробництва благ та послуг. Він є головним рушієм та

координатором виробництва в розрахунку на отримання прибутку.

2. Він є особою, що приймає відповідальні визначальні рішення

щодо ведення бізнесу.

3. Він має бути

ініціатором усіх нових починань, впровадження

нових технічних засобів, технологій, форм організації виробництва,

введення нових видів продукції.

4. Йому притаманне вміння ризикувати, але так, щоб справа замість

збитків приносила прибутки.

Питання 12.

Проблема вибору. Альтернативні витрати та

економічна ефективність.

Відносна обмеженість виробничих ресурсів породжує необхідність

відповісти на три фундаментальних запитання: що (які товари та послуги,

в якій кількості та асортименті виробляти?); як (технологія), для кого і

чого виробляти різні можливі блага.

Застосування будь-яких ресурсів з однією метою (наприклад,

будівництво житла) виключає

можливість їх використання з іншою

(наприклад, на розвиток сільського господарства). Тобто, це втрати для

сільського господарства, обсяг яких можна підрахувати.

Альтернативні витрати — витрати на виробництво певного товару

або послуги, обсяг яких визначається втраченими можливостями

використання тих самих ресурсів на інші цілі.

Для товаровиробника оптимальний варіант — найменші

альтернативні витрати. Інакше кажучи

, перед суспільством завжди стоїть

проблема шляхів найкращого використання того, чим воно володіє, тобто

проблема ефективності економіки.

Ефективність характеризує зв’язок між кількістю одиниць ресурсів

і отриманою кількістю певного продукту. Збільшення кількості продуктів,

отримане з даного обсягу витрат ресурсів означає підвищення

ефективності. Менший обсяг продукту з даної кількості затрат означає

зниження

ефективності.

Щоб досягти ефективного використання ресурсів, суспільство

повинно забезпечити: а) повну зайнятість; б) повний обсяг виробництва.

Похідним від поняття "економічна ефективність" є поняття

"зрівняльна перевага", тобто здатність товаровиробника виготовляти

товари з меншими альтернативними витратами. Відповідно до неї

підприємець має віднайти такий вид діяльності в певній галузі, де він мав

би

зрівняльну перевагу.

Питання 13.

Межа виробничих можливостей та тенденції її зміни.

Щоб чіткіше уявити значення альтернативних можливостей,

використовується графік (межа) виробничих можливостей (див.мал.).

Для розгляду зробимо наступні припущення:

1) економіка функціонує в умовах повної зайнятості і досягає

повного обсягу виробництва;

2) незмінність ресурсів (за кількістю і якістю);

3) незмінна технологія;

4) два продукти (наша економіка

випускає лише два продукти — Х

та Y).

Y А”

A’

. L

. M

0 X

D D’ D” X

Мал. 1: Крива виробничих можливостей.

Ми можемо уявити, що продукт Х — це предмети споживання (або

споживчі товари); а продукт Y — це засоби виробництва, або інвестиційні

товари. Всі існуючі в країні ресурси використовуються для виробництва

товарів X та Y. Площа між осями Y та X, окреслена кривою АD, являє

собою "площу виробничих можливостей", а сама крива ABCD називається

межею

виробничих можливостей, оскільки представляє максимум

ймовірних (можливих) розмірів виробництва засобів виробництва та

предметів споживання за умов використання всіх наявних на той час

ресурсів. Кожна точка на цій кривій характеризує певне сполучення

випуску продукції цих двох видів. Так, у точці С виробництво

представлене на рівні Хс кількості споживчих товарів та Y

кількості

інвестиційних товарів. Якщо ж ми перейдемо в точку В, то це буде

позначати, що ми надаємо перевагу збільшенню виробництва

інвестиційних товарів з Y

до Y

, і одночасно зменшуємо виробництво

споживчих товарів з Х

до Х

. Отже, як результат ми отримаємо приріст

∆Y = 0Y

-0Y

одиниць інвестиційних товарів, знехтувавши при цьому ∆Х

= 0Х

-0Х

одиниць споживчих товарів, які є альтернативними витратами,

або витратами втрачених можливостей.

Лінія АВСD має форму кривої, що є опуклою вправо-вгору. Це

зумовлено тим, що одні ресурси можуть більш ефективно

використовуватися у виробництві інвестиційних товарів, а інші — у

виробництві споживчих товарів. Тому, наприклад, для виробництва кожної

додаткової одиниці інвестиційних товарів

потрібно відмовлятися від

виробництва все більшої кількості споживчих товарів. Тобто, будуть

зростати альтернативні витрати.

Якщо обсяги виробництва інвестиційних та споживчих товарів

будуть зведені до точки М, то вони будуть значно менші того, що можна

було б отримати за умови повного використання всіх існуючих ресурсів.