Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
ня динамічних рядів даних. Такий проект мав би передбачати ви
явлення оцінок і суджень громадян як зі спірних проблем взаємних
відносин (їхній перелік доволі усталений), так і значне розширення
показників для порівняння, які б охоплювали сфери інституціо
нального устрою суспільства в плані забезпечення прав і свобод
людини, якості життя, політичного розвитку, соціальної нерів
ності, інтерпретації історії, окремих особистостей та подій.
Розділ ІІ
Політичні чинники формування політики України
щодо Росії
З перших років після розпаду СРСР в Україні офіційно приді
лялося особливо багато уваги досягненню незалежності від Росії.
Проте при цьому головні зусилля направлялися в суто формаль
не русло: набуття атрибутики, державності та укладення міжнарод
них домовленостей. Усе це, безумовно, необхідно й дуже важливо,
проте не тільки не достатньо, а й не торкається принципової ос
нови проблем, які намагалися розв’язувати.
Таблиця 1
Охарактеризуйте якісний стан нинішніх відносин України
з Росією
35
(% по роках)
341
Аналітичні доповіді
2004 2005 2006 2007
Асиметричне партнерство 47 42,2 51,0 63,8
Напруга 2 45,7 47,0 44,7
Сателітна залежність 34 33,6 25,5 31,9
Клієнтпатрональні відносини 23 – 11,7 23,4
Стагнація 2 29,3 5,9 19,1
Ворожнеча 2 5,2 9,8 10,6
Взаємозалежність 12 25,0 17,6 8,5
Зближення 49 6,9 23,5 6,4
Дистанціювання 5 50,0 5,9 6,4
Збереження статускво 10 12,1 3,9 6,4
Інтеграція 15 4,3 0 4,2
Конкуренція, суперництво 7 38,8 15,7 4,2
Рівноправне партнерство 13 5,2 0 2,1
Нерівність, зумовлена відмінністю потенціалів двох країн,
збільшується через відносну слабкість і залежність української
правлячої еліти. Це становище закріпилося при правлінні Леоніда
Кучми й знайшло конкретне вираження в ділових, у тому числі
й тіньових зв’язках вагомої частини нового великого бізнесу, у мен
тальності чиновників, які забезпечують співробітництво. У країні
затвердилася політична та економічна практика, що дедалі більше
скорочувала можливості реалізації європейської альтернативи та
зміцнювала формальні та, особливо, неформальні зв’язки з Росією.
Українськоросійські відносини є переважно міжвладними
й відбивають, здебільшого, інтереси та взаємовідносини правлячої
еліти. Концентрація величезних ресурсів (економічних, владних,
інформаційних) у руках окремих кланових промисловофінансо
вих угруповань визначає ще одну групу ключових гравців. З ура
хуванням особливого статусу та особливостей формування влади,
поширеності тіньової політики, так само, як і тіньової економіки,
ці відносини стають ще суперечливішими. Аналіз їх публічної скла
дової, звичайно, зберігає своє значення, дозволяє оцінювати роз
виток договірноправової бази, офіційні інтерпретації позицій
і намірів сторін та проблем, що існують. Проте при цьому доводить
ся виходити з того, що договорів та угод погано дотримуються або
ж вони взагалі не працюють, самі двосторонні відносини надто
мало залежать від міжнародноправових норм і загальноприйнятої
міжнародної практики. Найважливіші рішення не стають предме
том громадського обговорення і виробляються кулуарно, найбільш
значущі процеси маскуються. В Україні це є джерелом недовіри
як до дій влади, так і до політики партнера.
Українськоросійські відносини сьогодні перебувають у стані
поглибленої кризи. Вона має дипломатичний, загальнополітичний,
торговельноекономічний виміри. Але, крім того, існують глибші
проблеми, які стосуються самоідентифікації двох країн та су
спільств, становлення двох держав, тобто соціальної та загально
гуманітарної складової їх розвитку та взаємин. Саме це робить їх
маловпорядкованими, погано керованими і важко прогнозованими.
Так само очевидно, що вони не можуть розглядатися як складова
сучасних міжнародних відносин, нехай навіть специфічна. Фак
тично вони всі ще залишаються лише поверхово досліджуваними
й такими, що не досить адекватно сприймаються значною части
ною політичної еліти та більшістю громадян. Їхня загальна ево
люція, незалежно від офіційних домовленостей урядів, значною
342
Сучасна українська політика
мірою визначається суспільнополітичними процесами, ритмом
і логікою відтворення влади в Києві та Москві.
Російський вплив в Україні сьогодні ґрунтується вже не стіль
ки на історичній, культурній, мовній і ментальнопсихологічній
близькості, про яку так багато говорять, скільки на пов’язаності
інтересів політичної та владної бізнеселіти, що переважно зна
ходиться поза увагою політиківпрактиків. Цей вплив в основно
му й формує двосторонні відносини, які, таким чином, вбирають
у себе багато родових ознак і образ дій цих привілейованих про
шарків. Таким чином, чинник Росії для України, надзвичайно зна
чимий через об’єктивні причини, ще більше посилюється штучно.
Він не обмежується інтересами та діями самої Росії, а доповнюєть
ся «прикладом Росії», використанням її як опори правлячою елітою
й «ілюзією Росії» як останньою надією знайти просте та швидке
розв’язання повсякденних проблем.
Водночас, російський чинник є дуже помітним у внутрішніх
процесах в Україні. Країна успадкувала чимало складних проблем,
які утруднюють досягнення внутрішньої консолідованості. Пере
важно це соціокультурні та етнонаціональні проблеми, що скла
лися історично. Вони щільно пов’язані з формуванням території
країни та її тривалим перебуванням у складі державних утворень
імперського типу. Такі проблеми можуть і мають бути вирішені
внаслідок природного самостійного розвитку. Водночас, такий
розвиток, який забезпечує органічну цілісність держави, не є прос
то справою часу. Він стає можливим за умови національнополітич
ного самовизначення громадян, поєднання зусиль еліти та устрем
лінь мас. Самоідентифікація українських громадян, їх ціннісні
уподобання значною мірою відрізняють їх від більшості європейців,
адже мають, поперше, перехідний характер, подруге, — не по
значені виразним напрямом еволюції (як, наприклад, у деяких
балканських країнах, де так само існує проблема незавершеності
національної самоідентифікації).
Політична еліта та політичні лідери мали свою логіку самоіден
тифікації та вибору стратегії. Характерно, що вищим державним
керівникам України доводилося діяти на двох фронтах, адже, крім
конкурентів серед національної політичної еліти, владу доводи
лося захищати і від надмірних зовнішніх впливів. Леонід Крав
чук був ініціатором зближення України з Заходом, а Леонід Куч
ма, попри інакший зміст своєї виборчої програми, продовжив
цей курс, який виокремив країни ці серед інших пострадянських
343
Аналітичні доповіді
держав. Як кандидат на посаду Президента у 1994 р. Кучма дек
ларував: «Пріоритетним вважаю відновлення взаємовигідних
господарських зв’язків з Росією та країнами колишнього СРСР,
водночас із подальшим налагодженням таких зв’язків із країнами
Західної Європи та США». Реальний курс чинного президента був
більш збалансованим і засвідчив спадкоємність зовнішньої по
літики відносно попереднього періоду.
У політикодипломатичній діяльності поступово в цілому
склалася двовекторність. Активність на західному напрямі стала
причиною звинувачень Кучми у відході від передвиборчих обіця
нок, в ухилі в бік Заходу. У виборчій програмі 1999 р. він запро
понував цілком збалансований підхід: «Позаблоковість і стабіль
не партнерство з усіма демократичними країнами світу; активна
участь у побудові ефективної системи європейської безпеки; гар
монізація національного законодавства відповідно до світових
і європейських стандартів; стратегічне партнерство з Росією та ін
шими державами; активна робота зі збереження старих і завою
вання нових ринків українських товарів; реалізація переваг ге
ографічного положення України; гарантії захисту громадян
України за кордоном; розвиток господарських міжрегіональних
зв’язків; спрощення режимів перетинання кордонів; зміцнення
зв’язків зі світовим українством»
36
. Така позиція давала виразну
перевагу перед єдиним серйозним опонентом — проросійським,
а фактично ізольованим від міжнародної спільноти лідером кому
ністів. Відчуваючи себе безумовним фаворитом, Леонід Кучма вже
не вдавався до протиставлення своєї позиції програмним положен
ням конкурентів. Найбільш популярний з них — Петро Симонен
ко критикував Президента Л.Кучму за те, що «зовнішня політи
ка дедалі більше підпорядковується диктату Заходу, втягуванню
в орбіту блоку НАТО». Він декларував необхідність збереження
позаблоковості, але при цьому й намір діяти «в напрямі створен
ня Союзу суверенних держав братніх народів»
37
.
Серед фахівців та політиківпрактиків є поширеною думка про
довільне застосування Леонідом Кучмою міжнародної проблема
тики заради підвищення електоральної підтримки. Він дійсно
використав проросійські настрої мешканців українського Сходу
у 1994 р. і переміг Леоніда Кравчука, який вважався прозахідним
політиком. Так само, в 1999 р. вже Леонід Кучма на фоні Петра
Симоненка здавався патріотом, готовим вести країну до європейсь
кої спільноти. Але ані правових, ані політичних механізмів, які
344
Сучасна українська політика
б орієнтували на реальне дотримання програми в практичній ді
яльності, не існувало. Це безпосередньо стосується Леоніда Кучми,
який протягом більш ніж десять років користувався найширши
ми можливостями для реалізації власного бачення національних
інтересів України. Він відіграв провідну роль у формуванні парт
нерського потенціалу і міжнародного іміджу держави. Його особис
ті якості та особливості оточення визначили загальну спрямованість
дій влади щодо моделювання державності та її геополітичної орі
єнтації. Період президентства Леоніда Кучми розпочався тоді, ко
ли питання утвердження України як міжнародного актора вже
були вирішені. Водночас, державна стратегія все ще залишалася
невизначеною. Існували можливості виходу з євразійської ізольо
ваності і прискореної модернізації країни. Натомість, головною
рисою тривалого кучмівського періоду стало саме збереження
стратегічної невизначеності та перманентне маневрування між
головними міжнародними партнерами.
Однак Леонід Кучма і без всього того серед керівників європейсь
ких держав був «іншим», адже не відповідав тим ментальним,
культурним і моральним характеристикам, які є нормою для
лідерів країн демократичної спільноти. Він не тільки неодмінно
програвав порівняно з тими, з ким вів переговори, але й внаслідок
низьких особистих можливостей завдавав шкоди партнерському
потенціалу держави, псував її імідж. Зрозуміло, що ці обставини
не створювали незручностей, проте так само призводили до втрат
у спілкуванні з лідерами пострадянських держав. Зокрема, його
особиста нездатність відчувати себе на рівних з Єльциним та Пу
тіним стала одним з основних чинників, які закріпили за Украї
ною статус молодшої сестри Росії.
За президентства Леоніда Кравчука, коли доводилося закла
дати підвалини державності і адаптуватися до геополітичних змін,
компромісність зовнішньополітичного курсу була значною мірою
обґрунтованою. На користь цього свідчить ще й такий аргумент:
головна вада державності — залежність від Росії, не видавалася
надто небезпечною, адже внутрішні процеси в ній дозволяли
сподіватися на становлення толерантних стосунків. Але вже все
редині 90х років ситуація і в Україні, і навколо неї вимагала від
керівників держави ухвалення стратегічних рішень заради забез
печення дійсної самодостатності та самостійності країни. Але на
цьому етапі незбіг національних інтересів та інтересів владної вер
хівки стають дедалі серйознішими. Леонід Кучма та його оточення
345
Аналітичні доповіді
мали мотивацію до захисту суверенітету держави тільки тою мірою,
якою це забезпечувало їхнє владарювання. Звідси певний баланс
поступок та протидій у стосунках з стратегічними партнерами
і повна відмова від дійсно амбітної стратегії, яка необхідна для пов
номасштабного використання ресурсів міжнародної співпраці.
Стиль правління та конкретна політика Президента Кучми
мала своїм результатом послаблення позицій держави в системі
і європейських, і євразійських відносин. На останньому етапі йо
го правління ефективність маневрування між Росією та Заходом
була остаточно втрачена, а його дії значною мірою перекреслюва
ли багаторічні зусилля у проведенні двовекторного курсу.
Передвиборча президентська програма Віктора Ющенка
у зовнішньополітичній частині була надзвичайно поміркованою.
Він обіцяв зробити зовнішню політику України «чесною, прозо
рою і послідовною, економічно вигідною», заявляв, що «головне
для нас — це обсяги залучених в Україну інвестицій, просування
вітчизняних товарів на міжнародні ринки, захист прав громадян
України за кордоном. Відносини з Росією будуть взаємовигідними,
дружніми і стабільними. Наші партнери, як на Сході, так і на За
ході побачать іншу Україну — міцну, надійну, яка дотримується
зобов’язань і водночас здатна захистити свої національні інтере
си»
38
. Віктор Янукович так само запропонував у своїй передвибор
чій програмі загалом нейтральний і спокійний підхід до питань
зовнішньої політики. Він обіцяв адаптацію національного зако
нодавства до усталених європейських правових стандартів, відро
дження патріотизму, декларував, що «зовнішня політика, участь
України у світових та регіональних інтеграційних процесах, євро
інтеграційний поступ, співробітництво з Російською Федерацією
та іншими державами, які є нашими традиційними партнерами,
будуть поглиблені, підпорядковані національним інтересам,
зміцненню нашої держави»
39
. Гострота протистояння, суттєві від
мінності пріоритетів не знайшли відображення в офіційних прог
рамах, але повною мірою відбилися в контрагітаційній стратегії.
Віктор Янукович доклав чимало зусиль, аби не виглядати наступ
ником Леоніда Кучми, але суперники наполегливо прив’язували
його до минулого. Віктор Ющенко не пропонував революційних
змін, але опоненти лякали електорат саме тим, що він є носієм
нестабільності. Обидва пропонували засади курсу, який міг би бути
підтриманий громадянами у всіх регіонах країни, але стали пев
ною мірою співучасниками і символами розколу країни.
346
Сучасна українська політика
Принципово важливим є те, що Віктор Ющенко репрезенту
вав якісно інше бачення національних інтересів і демонструє ре
альну налаштованість на їх захист. Проголошення необхідності
зміни парадигми національного розвитку, формулювання ідеї
відродження, побудови української України стало викликом для
потужних політичних сил, які пристосувалися до посткомуніс
тичних євразійських реалій. Як наслідок — відбулося загострен
ня чисельних внутрішніх проблем, які загрожують підвищенням
вразливості держави щодо зовнішніх впливів і суперечок щодо
зовнішньополітичних пріоритетів. Нарешті — суттєвим чином
змінилося ставлення до України, її проблеми та її можливості ста
ли набагато більш зрозумілими, об’єктивне стало легше відокреми
ти від суб’єктивного, а прагматичне ставлення до неї з боку основ
них партнерів почало набувати безальтернативності й усталеності.
«Взаємовигідний збалансований розвиток усього спектра
відносин з Росією», — так сформульований ще один пріоритет
зовнішньої політики держави. Наголошується, що «ми маємо за
безпечити позитивні зрушення в системі українськоросійських
відносин з урахуванням активізації проголошеного нашою дер
жавою курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. То
му завдання нового етапу розвитку відносин України з Росією
значно складніші й масштабніші ніж ті, що вирішувалися попе
редніми роками». Також зазначено, що «демократичні перетворен
ня в Україні позначаються на двосторонніх відносинах з Росією.
Вони створюють основу для розвитку рівноправного партнерства
між нашими країнами»
40
. У Зверненні до Верховної Ради питан
ня взаємин з РФ не розкривається. Загальне бачення ролі відно
син з Росією визначається таким чином: «На двосторонньому
і багатосторонньому рівнях Україна і в подальшому буде викорис
товувати потенціал стратегічного партнерства з Росією і підтриму
вати добрі, взаємовигідні відносини з іншими країнамисусідами,
бути присутньою там, де є наші політичні, економічні чи гумані
тарні інтереси. Україна бере активну участь у підготовці міжна
родноправових документів, що формують правову базу ЄЕП, ке
руючись принципом різнорівневої та різношвидкісної інтеграції
з урахуванням норм та стандартів СОТ та ЄС»
41
.
347
Аналітичні доповіді
Розділ ІІІ
Позиції провідних політичних сил
щодо розвитку відносин з Російською Федерацією
Основний вплив на формування державного курсу мають п’ять
партій та блоків, що були постійно присутні у Верховній Раді Ук
раїни в останній період. Серед аутсайдерів є партії, що відіграють
роль індикаторів популярності окремих ідеологій та стратегій. У пе
ріод між виборами 2002 і 2006 рр. припинили своє існування чи
відійшли від великої політики чимало технологічних партійних
проектів, які не презентували реальної політичної ідеології. По
зачергові парламентські вибори вересня 2007 р. продовжили цей
процес і, крім того, радикально знизили рівень підтримки партій
аутсайдерів. Водночас і ідеологічні партії не покращили свої по
зиції і не розширили свою присутність. Ліворадикальні партії —
ПСПУ і Компартія — втратили не тільки левову частку свого впли
ву, а й свою особливу роль у суспільнополітичних процесах. Ге
ополітична частина їх програм завжди слугувала основою для
взаєморозуміння з клановоолігархічними угрупованнями, зі ста
рим режимом. Вони завжди залишалися цілком ізольованими на
міжнародній арені. Під час «помаранчевої революції» переважна
частина їх прихильників перейшла у синьобілий табір і не по
вернулася під час партійних змагань у березні 2006 р. Вибори
2006 р. підтвердили, що суто технологічні проросійські партії не
мають електорального потенціалу. Виборчий блок політичних пар
тій «За Союз» був двадцять другим з 0,2%, Політична партія Украї
ни «Партія політики Путіна» — двадцять сьома з 0,12% голосів
виборців
42
. Показовим є фіаско виборчого проекту «Опозиційний
блок Не Так!»; великі ресурси і зусилля Соціалдемократичної
партії (об’єднаної) спрямовані значною мірою на агітацію проти
НАТО і за орієнтацію на Росію, не врятували одну з найбільш
впливових донедавна політичних сил.
Вибори 2007 р. ще переконливіше продемонстрували, що ра
дикальні підходи до геополітичного самовизначення країни не
знаходять суспільної підтримки. Суттєво зменшилася частка штуч
них учасників виборчого процесу, ще більше знизилося використан
ня ними геополітичної проблематики. Ця тенденція відбивається
й на тому, як позиціонуються ті, хто орієнтується на компроміс.
У програмі Народного блоку Литвина, політичному проекті, який
об’єднав багатьох, переважно поміркованих та гнучких представ
348
Сучасна українська політика
ників старого режиму і який намагався позиціонуватися як цент
ристська «третя сила», у 2006 р. присутні такі ключові слова, як
«особливі стосунки з Росією» та «зміцнення слов’янської
солідарності»
43
. За рік програма виборчого блоку політичних партій
«Блок Литвина» передбачала тільки «здійснення зовнішньої
політики виключно на основі національних інтересів та активно
го нейтралітету», вирішення питання вступу України до міжна
родних організацій «лише за результатами всеукраїнських рефе
рендумів»
44
. Така позиція практично не дає ідей для вироблення
раціональної зовнішньополітичної стратегії і підтверджує той
факт, що малі політичні гравці з об’єктивних причин не орієнту
ються на детальну розробку курсу, який би міг бути впровадже
ний у практиці правління.
Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція», який мав під
тримку 2,93% виборців, продовжував лінію минулих років орто
доксально лівої ПСПУ і декларував такі знакові цілі, як «Союз
з Росією і Білоруссю», «захист східнослов’янської цивілізації
і канонічного православ’я»
45
. Ця політична сила і раніше не була
здатна претендувати на самостійну роль, проте її завдана актив
ність в окремих зовнішньополітичних питаннях заслуговує на ува
гу. Після завершення кучмівського періоду і реструктуризації
політичних сил вона перетворилася на інструмент російської полі
тики. Фінансова, організаційна та інформаційна допомога Москви
остаточно перетворила цю партію на неукраїнський політичний
проект. Передвиборча програма ПСПУ 2007 р. ще більш виразно
спрямована проти становлення самодостатньої суверенної укра
їнської держави. Характерно, що серед трьох гасел, що становлять
назву програми, два стосуються геополітичного вибору: «Міждер
жавний Союз Україна — Білорусь — Росія. Не допустити НАТОвсь
кої окупації!». В програмі стверджується, що 17 років незалежності
відбувалося «руйнування братньої єдності України, Білорусі,
Росії», що «Помаранчеві на чолі із Президентом Ющенко, продов
жуючи рухівський курс реформ і русофобську політику, проти
волі нашого народу втягують Україну до НАТО, ВТО, Євросоюзу.
Це шлях зради національних інтересів…»
46
. У позитивній частині
програми стверджується, що потенціал України «можна вико
ристати тільки в умовах її входження до Єдиного економічного
простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном. …Вищим ступенем
інтеграції наших країн є створення нового міждержавного союзу
Україна — Білорусь — Росія». В уявлені ПСПУ має бути створений
349
Аналітичні доповіді
союзний бюджет, система колективної безпеки, яка «стане надій
ним гарантом суверенітету наших країн. Її важливим елементом
буде базування Чорноморського флоту РФ в Криму. …Ми захи
щаємо східнослов’янську цивілізацію і канонічне Православ’я»
47
.
Зафіксоване на дострокових виборах потрійне зниження рівня її
популярності свідчить про кризу цього політичного проекту.
Одним з головних завдань в Програмі Комуністичної партії
України визначено «відродження на новій основі союзу рівно
правних братніх народів як добровільного об’єднання суверенних
соціалістичних держав, входження до якого відповідає найви
щим інтересам народу України»
48
. КПУ послідовно дотримується
антизахідної і проросійської політики, хоча, на фоні ПСПУ, де
монструє деяку стриманість. Скажімо, її лідер у свої президент
ській передвиборчій програмі 1999 р., крім фірмових гасел —
«Україна залишиться позаблоковою миролюбною державою, не
буде членом НАТО, буде підтримувати і розвивати європейські
і світові ініціативи, спрямовані на недопущення формування од
нополюсного світу, … створення Союзу суверенних держав
братніх народів, динамічний розвиток відносин із Росією, Біло
руссю, визнання їх стратегічними союзниками, створення єдиного
економічного простору», він висловив прагнення «до вступу в усі
світові й європейські об’єднання, якщо це сприятиме підвищенню
авторитету держави, зміцненню її економічного потенціалу»
49
.
Вже у 2004 р. в подібній програмі він закликав встановити дер
жавну монополію на зовнішню торгівлю, «нейтралітет України
із захистом своїх зовнішніх інтересів, співробітництво з міжна
родними союзами і об’єднаннями держав з метою розвитку взає
мовигідних відносин; налагодження довгострокових торговель
них зв’язків з Росією, Білоруссю, Молдовою та іншими країнами
СНД, забезпечення повномасштабного функціонування угод в рам
ках Єдиного економічного простору, подальше поглиблення взає
мовигідної інтеграції; збереження позаблокового статусу України,
неприпустимість вступу її до НАТО»
50
.
Саме зовнішньополітичні гасла КПУ реально зближують її
з Партією регіонів. Власні ресурси впливу на зовнішню політику
України та розгортання власної міжнародної активності у комуніс
тів практично відсутні. Їх участь в Союзі комуністичних партій
пострадянських країн (СКПКПСС) безумовно підтверджують та
дещо деталізують їх геостратегічні погляди — протидія імперіа
лізму, боротьба з антикомунізмом, сподівання на відновлення
350
Сучасна українська політика