Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
56
Цит. за: JohnPaul Himka. War Criminality: A Blank Spot in the Collective
Memory of the Ukrainian Diaspora, www// Himka:%20Ukrainian%20Diaspora.
57
Ibid.
58
Див.: Jeffrey Birds AGENTURA: Soviet Informants’ Network and the
Ukrainian Rebel Underground in Galicia, 1944–1948, East European Politics
and Societies, 11, no. 1 (Winter 1997), pp. 89–30; Idem, Gender and Poliocing in
Soviet West Ukraine, 1944–1948, Cahiers du Monde russe, 42/2, no. 3–4 (April
December 2001), pp. 279–319. Навіть український історик, який стоїть на
позиціях ідеалізації ОУН–УПА, наводить документ про винищення польсько
го цивільного населення загонами українських націоналістів (В. Сергійчук.
ОУН–УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. — К.: Дніпро, 1966. —
С. 311–312.
59
Грушевський М. Галичина і Україна (З біжучої хвилі) // Літературно
науковий вісник (Львів). — 1906. — Т.34. Річник 9. — Кн.12. — С. 494.
60
Robertson, R. Globalization: Social Theory and Global Culture. — 1992. —
Р. 8.
61
«...Ця війна, — стверджує, зокрема, Бен Ладен, — є переважно релі
гійною. Люди Сходу є мусульманами. Вони протистоять людям Заходу, які
є хрестоносцями. Той, хто намагається приховати цей кришталево прозорий
факт, який визнає цілий світ, обдурює націю Ісламу. Вони прагнуть відво
лікти увагу ісламського світу від правди про цей конфлікт. За жодних умов
ми не можемо забути про ворожнечу між нами і невірними. Ворожнечу, яка
ґрунтується на вірі.» — Цит. за: Catherwood Christopher. Why the Nations
Rage. Killing in the Name of God. — Oxford: Rowman & Littlefield Publishers,
2002. — P. 74–75. Подібно, відразу після 11 вересня Франклін Грем, син
Біллі Грема і дуже впливовий євангелічний діяч США, заявив: «Бог ісламу —
це не той самий Бог, що і наш. Іслам є саме зло і аморальна релігія.» — Цит.
за: Sina Ali Muscati. Reconstructing ’Evil’: A Critical Assessment of Post
September 11 Political Discourse // Journal of Muslim Minority Affairs. —
Vol. 23. — No. 2. — October 2003. — P.250.
62
Davie Grace. Europe: The Exception That Proves the Rule? // The Desecu
larization of the World. Resurgent religion and World Politics. (Ed. by P.L.Ber
ger). — Washington, D.C., 1999. — P.67–68.
63
Halman Loek, Pettersson Thorleif, Verweij Johan. The Religious Factor
in Contemporary Society // International Journal of Comparative Sociology. —
1999. — Vol. 40. — Issue 1. — P. 140.
64
П.Л.Бергер, якому, власне, і належить найбільш вживана операційна те
орія секуляризації, пише у зв’язку з цим: «Сучасний світ, за кількома винят
ками … є таким само несамовито релігійним, яким він і був завжди. Це означає,
що весь той корпус літератури, створений фахівцями з історії та соціальних
321
Аналітичні доповіді
наук і неохайно визначений як «теорія секуляризації», є сутнісно помилко
вим. У своїх ранніх працях я доклався до цієї літератури. Я був у гарній ком
панії — більшість соціологів релігії поділяли подібні погляди і ми мали непога
ні резони притримуватися їх». — Berger P.L. The Desecularization of the World:
A Global Overview // The Desecularization of the World. Resurgent religion
and World Politics. (Ed. вy P.L.Berger). — Washington, D.C., 1999. — P. 2.
65
Status of Global Mission, presence and activities, AD 1800–2025 // In
ternational Bulletin of Missionary Research. 2007. — Vol. 31. — No 1. — P. 8.
66
Appleby Scott R. Ambivalence of the Sacred: Religion, Violence, and Re
conciliation. — Lanhman, MD: Rowman & Littlefield Publishers, 2000. —
P.xixii, 17.
67
Jeffrey S. Victor. Forecasting the Future of Religion: The Next 50 Years //
The Humanist. Vol. 56. Issue 3. — MayJune 1996. — P. 20.
68
World Christian Trends 2005. IFMA/EFMA, St. Louis, September 2004.
Todd M. Johnson Center for the Study of Global Christianity, GordonConwell
Theological Seminary. — Р. 3.
69
Цит. за:Kwame Bediako. Christianity in Africa. Edinburgh, Edinburgh
University Press/Orbis, 1995. — Р. 154.
70
Jenkins Philip. The Next Christendom: the Coming of Global Christiani
ty. — Oxford: Oxford University Press. — 2002. — P. 163–190.
71
На думку історика і журналіста Р. Мойніхена, який мав численні бе
сіди й інтерв’ю з кардиналом Ратцингером, саме німецьке походження папи
підштовхує його до цього: «Феномен піднесення і занепаду цивілізацій вра
жає його. Будучи німцем, він спостерігав піднесення і занепад однієї з най
величніших потуг і культур в Європі — німецької культури.» — Див.: П’ять
вимірів турецького візиту папи Бенедикта ХVІ // Програма «Свобода совіс
ті» української редакції Радіо Свобода. — 2006. — 5 грудня.
72
Див.: Священник Игорь Выжанов. Дискуссия без результата // НГре
лигии. — 2007. — 19 декабря.
73
Chaves M. Ordaining Women: Culture and Conflict in religious Organiza
tions. — Harvard: Harvard University Press. — 1997. — P. 1–5.
74
Status of Global Mission, presence and activities, AD 1800–2025 // Inter
national Bulletin of Missionary Research. — 2007. — Vol. 31. — No 1. — P. 8.
75
Severinsen Hanne, Wohlwend Renate. Report Committee on the Honouring
of Obligations and Commitments by Member States of the Council of Europe (Mo
nitoring Committee). Parliementary Assembly of the Council of Europe. Doc.
10676. — 2005. — 19 September.
76
Parliementary Assembly of the Council of Europe. Resolution 1466 (2005)
«Honouring of obligations and commitments by Ukraine». Strasbourg, 2005.
5 October (28th Sitting). Para 13.8.
322
Сучасна українська політика
77
CASE OF SVYATOMYKHAYLIVSKA PARAFIYA v. UKRAINE. (Appli6
cation no. 77703/01). STRASBOURG.14 June 2007. // http://www.iussoft
ware.si/EUII/EUCHR/dokumenti/
2007/06/CASE_OF_SVYATOYKHAYLIVSKA_PARAFIYІA_v._UKRA
INE_14_06_2007.html
78
Відсутність у церкви (релігійної організації) як сукупності релігійного
центру, релігійних управлінь, монастирів, братств, духовних навчальних за
кладів, релігійних громад тощо статусу юридичної особи, на думку юристів,
не тільки ускладнює релігійноінституційний розвиток України, але й вно
сить серйозну плутанину у правовий простір країни. — Див.: Друзенко Г.
Статус юридичної особи для Церкви: мрія чи реальність? // Юридичний
журнал. — 2003. — №10 (16). — С. 57–63.
79
Це питання було внесено Всеукраїнською радою церков і релігійних
організацій до «Переліку проблемних питань державноцерковних відносин,
які потребують свого розв’язання» і підтримані всіма її членами. — Всеук
раїнська рада церков і релігійних організацій. Збірник офіційних докумен
тів. 1996–2007. — К., 2007. — С. 52.
323
Аналітичні доповіді
Доповідь VI
СУСПІЛЬНО#ПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ
РОЗВИТКУ СТОСУНКІВ
МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ
Авторський колектив:
К.і.н. О.П.Дергачов (керівник), д.соціол.н. С.О.Макєєв
Зміст
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 324
Розділ І. Міждержавні відносини в громадській думці
Росії та України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 326
1.1. Україна в оцінках і судженнях росіян . . . . . . . . . . . . . . 328
1.2. Росія в оцінках і судженнях українців . . . . . . . . . . . . . . 334
Розділ ІІ. Політичні чинники формування політики
України щодо Росії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 341
Розділ ІІІ. Позиції провідних політичних сил щодо
розвитку відносин з Російською Федерацією . . . . . . . . . . . . 348
Розділ ІV. Коаліційні програми: спроби вироблення
узгодженого підходу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 362
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 375
Вступ
Відносини між Україною та Росією, попри їхню масштабність
й інтенсивність, мають ознаки нерозвинених. Протягом багатьох
років вони залишаються недостатньо впорядкованими, погано
керованими і, як наслідок, важко прогнозованими. На сучасно
му етапі через об’єктивні причини ці відносини не можна розгля
дати як варіант класичних міжнародних: їхнє формування не могло
піти далі, ніж становлення двох держав. Їхня загальна еволюція,
незалежно від офіційних домовленостей урядів, значною мірою
визначається суспільнополітичними процесами, ритмом і логікою
відтворення влади в Києві та Москві. Фактично вони всі ще зали
шаються лише поверхово дослідженими й такими, що не досить
адекватно сприймаються значною частиною політичної еліти, а тим
паче — більшістю громадян.
324
Сучасна українська політика
Багатоплановий вплив Росії на внутрішні процеси в Україні
є очевидним. Донедавна він був менш помітним і навіть видавався
органічним, адже Україна копіювала російську модель суспіль
нополітичного розвитку, а її керівництво у всіх принципових
питаннях йшло у фарватері курсу Кремля. «Помаранчева револю
ція», зміни у владі і подальші події дали імпульс пошуку Україною
власного шляху розвитку, у тому числі з урахуванням європейсь
кого досвіду. За цих умов вплив російського чинника стає більш
суперечливим, а сам він перетворюється на інструмент внутрішньої
політичної та ідейної боротьби. Сьогодні він ґрунтується вже не
стільки на історичній, культурній, мовній і ментальнопсихологіч
ній близькості, про яку так багато говорять, скільки на пов’язаності
інтересів частини політичної та бізнесової еліти, що переважно
знаходиться поза увагою. Він багато в чому формує двосторонні
відносини, які, таким чином, вбирають у себе багато родових ознак
і образ дій цих привілейованих прошарків. Таким чином, чинник
Росії для України, надзвичайно значимий через об’єктивні при
чини, ще більше посилюється штучно. Він не обмежується інте
ресами та діями самої Росії, а доповнюється «прикладом Росії»,
використанням її як опори певними політичними силами в Ук
раїні та «ілюзією Росії» як останньою надією знайти просте та
швидке розв’язання повсякденних проблем в уявленнях частини
українських громадян.
Україна має надзвичайно складні проблеми як з артикуляцією,
так і з проведенням послідовної цілісної креативної політики що
до Росії. Національні інтереси на міжнародній арені залишаються
не до кінця сформованими. Дискусія щодо їх змісту триває, при
чому амплітуда позицій окремих груп еліти та громадських спіль
нот є надто широкою. В її інтересах стосовно Росії це виявляється
найбільшою мірою. Україна, власне, все ще не готова вести класич
ну зовнішню політику, їй доводиться формувати свою окреміш
ність, державну індивідуальність та самодостатність, шукати на
міжнародній арені можливостей утвердження як самостійного
актора. Росія і Захід за сучасних українських реалій не стільки
партнери, скільки орієнтири і відображення умов цивілізаційного
і геополітичного позиціювання. Але якщо стосовно Заходу на по
рядку денному стоїть розбудова відносин на достатньо чітко сфор
мульованих ціннісних засадах, то і у випадку Росії йдеться про
більш глибокі і багатоманітні процеси. Російський чинник усе ще
суттєво впливає на становлення української державності і на сам
325
Аналітичні доповіді
зміст українських національних інтересів. Формуванню консенсу
су щодо зовнішньополітичних пріоритетів і формуванню загаль
ноприйнятої позиції щодо Росії заважають не тільки розбіжності
у суспільних настроях мешканців різних регіонів та етнокультур
них спільнот, а й інтереси окремих політичних сил. У ставленні
до Росії особливо наочно виявляються особливості української
еліти, певна частина якої реально не орієнтована на повноцінну
українську державність.
Розділ І
Міждержавні відносини
в громадській думці Росії та України
Відносини Росії та України характеризуються виразними й ін
тенсивно обговорюваними політиками, експертами, журналіста
ми та громадянами асиметріями й незбігами: глибока залежність
України від російських нафти та газу на тлі вкрай обмежених
можливостей диверсифікації їхніх поставок; базування Чорномор
ського флоту Росії в Севастополі й виключно національне розта
шування Збройних сил України та їхня участь у воєнній операції
НАТО в Іраку; наявність великого російськомовного сектору
в українських засобах масової інформації й культурі та практич
но повна відсутність українського в російському інформаційному
та культурному просторах; відмінності у пріоритетах й перевагах
зовнішньої політики двох держав; не співвідносний статус у між
народній політиці; «патріотичний консенсус» російського політич
ного класу в перше десятиріччя нового століття та його нестаток
в середовищі українського політичного класу; активність росій
ського бізнесу в економіці України й майже повна пасивність ук
раїнського в російській економіці; односторонній потік «гастар
байтерів» зі східних, головним чином, областей України в Росію.
Все це й багато іншого не залишає сумнівів навіть у найнекомпе
тентнішого спостерігача щодо того, хто тут впливовіший, хто зда
тен висувати вимоги, хто у кого має заручатися підтримкою, про
дукуючи як позірні, так і справжні уявлення про мотиви, наміри та
ймовірні наслідки конкретних дій чи бездіяльності з обох сторін.
Як наслідок, зміст, форма, ступінь емоціональності риторики офі
ційних представників влади там і тут, а також значною мірою
й оцінки і судження в електронних та друкованих медіа щодо
326
Сучасна українська політика
статусу Росії в Україні й України в Росії останнім часом не просто
визначаються, а нав’язливо диктуються переважно саме такими
розбіжностями у можливостях і ресурсах поведінки (позиції)
у тих чи тих сферах, реальних перешкод чи уявних, але впливових,
упереджень у налагодженні плідної та рівноправної взаємодії двох
країн.
Утім, аналіз та опис такої риторики представників влади й ме
діа становить окреме завдання. Мета цього матеріалу полягає
в огляді наявних даних опитувань громадської думки, які б давали
підставу виявити й описати масові настрої у сприйнятті міждер
жавних відносин, а фактично — той образ іншої держави, який
можна реконструювати на цій підставі. Проте й тут стикаємося із
рельєфною асиметрією. Якщо, наприклад, московський «Фонд об
щественное мнение», а віднедавна і його українська філія «ФОМ —
Україна» вже майже десятиріччя проводить опитування в Україні
1
,
що використовується експертами обох країн, як це трапилося в пер
шому номері журналу «Отечественные записки» за 2007 рік, те
ма якого формулювалася так: «В українських координатах»
2
; якщо
«Левада — центр»
3
час від часу здійснює такий зондаж самостійно
чи у співпраці із Київським міжнародним інститутом соціології
4
,
а події в Україні привертають увагу «Всероссийского центра изу
чения общественного мнения — ВЦИОМ»
5
, то жодна українська
опитувальна чи маркетингова компанія таких обстежень в Росії
не здійснювала й не здійснює.
Деякий компаративний матеріал містять міжнародні порів
няльні проекти, такі як «Євразійський монітор», інформація щодо
дев’ятої хвилі якого з’явилася у другій половині 2008 року на сайті
компанії «R&B Group», що значну увагу приділяє соціальнополі
тичним дослідженням
6
, а також масив даних третьої хвилі Євро
пейського соціального дослідження, в якій брали участь дослід
ницькі колективи Росії та України
7
. В Україні ставлення громадян
до відносин двох країн періодично зондують Український центр
економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумко
ва
8
та соціологічна служба Національного інституту стратегічних
досліджень
9
. До того ж декілька запитань щодо перспектив полі
тичного та економічного союзу Росії та України задаються у моні
торинговому обстеженні населення України Інститутом соціології
НАН України. Дві хвилі опитування за єдиною програмою в Росії
та Україні (восени 2007 та влітку 2008 року) здійснив «Институт
изучения России». Відповіді на десять запитань використовувалися
327
Аналітичні доповіді
для виведення чотирьох проміжних індексів (базового індексу
відносин між державами, індексу динаміки відносин між держа
вами, індексу динаміки відносин між народами, індексу загально
го інтересу до подій) та інтегрального «індексу добросусідства»
10
.
Хоча інститут і розташований у Києві, проте це російський проект,
який створений при імпортованому з Росії часописові під назвою
«Эксперт — Украина».
Отже, вже на етапі збирання даних та відомостей про взаємне
сприйняття міждержавних відносин стала зрозумілою їхня
якісна та кількісна обмеженість, якщо не сказати дефіци
тарність. Взагалі їх так небагато, що це унеможливлює подальшу
селекцію — їх доводиться залучати чи не всіх без винятку.
1.1. Україна в оцінках і судженнях росіян
Увага до подій в Україні серед росіян зростає тоді, коли там від
бувається щось неординарне, і зменшується після нормалізації
обстановки (рис. 1).
Рисунок 1
Динаміка уваги росіян до подій в Україні (%)*
*Джерело: «Фонд общественное мнение», опитування 13–14 вересня
2008 р.
328
Сучасна українська політика
Дві третини громадян Росії (68%) стежили за перипетіями ви
борів Президента України наприкінці 2004 року, проте восени 2008
частка тих, хто цікавиться ситуацією у сусідній державі, зменши
лася до 44%. Тим не менш, майже половина опитаних постійно
спостерігає за розвитком ситуації в Україні, її внутрішньополі
тичними й зовнішньополітичними проблемами.
Загалом реакція офіційної влади, засобів масової інформації та
громадської думки в Росії на події «помаранчевої революції» не
вельми різняться, їхній спільний знаменник характеризується
одним словом — несприйняття. Однак для соціальних настроїв, на
відміну від перших двох різновидів реакції, маємо кількісні оцінки.
Так, за даними опитування «Левада — центру» 10–14 грудня
2004 майже половина росіян (45%) вважали Росію більш демок
ратичною, аніж Україну, 12% додержувалися протилежної дум
ки, а 25% відносили обидві країни до розряду недемократичних.
Кожний третій росіянин (34%) бачив у масових виступах українців
боротьбу різних кланів за владу, 28% опитаних визнавали дже
релом невдоволеності громадян корумпованість влади й численні
порушення під час голосування, а 22% були впевнені у втручанні
зовнішніх сил. Емоційний контекст сприйняття був також пере
важно негативним. Тільки у 9% громадян події навколо президент
ських виборів викликали захоплення та схвалення, тоді як 18%
переживали подив й нерозуміння, така ж частка відчувала обу
рення, а 13% — роздратування.
Симпатії росіян були на боці претендента В.Януковича: на тому,
що його обрання більше відповідає інтересам Росії наполягала
більшість респондентів (51%), тоді як про В.Ющенка так думали
лише 10%. Не випадково в опитуванні 21–24 січня 2005 року 54%
громадян висловлювали думку, що перемога В.Ющенка є резуль
татом підтасовок результатів виборів (25% наполягали на визнанні
цієї перемоги дійсним волевиявленням виборців), а 36% очікува
ли, що політика України стосовно Росії стане менш сприятливою
(9% сподівалися на протилежне). Щодо впливу подій в Україні на
внутрішньополітичні процеси в Росії опитані не плекали жодних
ілюзій — він буде незначним. В обстеженні 18–21 лютого 2005 ро
ку 28% не очікували жодного впливу (37% не змогли сформулю
вати власну точку зору), 11% сподівалися на повторення чогось
схожого, 8% — на поступову демократизація, а 16% передчува
ли наступ реакції й періоду «закручування гайок». Проте після
інавгурації В.Ющенка 9% росіян мали надію на покращання
329
Аналітичні доповіді
відносин України і Росії, 36% вважали, що вони погіршаться,
а 35% — залишаться без змін.
За даними «Всероссийского центра изучения общественного
мнения» (ВЦИОМ) 36% опитаних росіян не припускали можли
вості повторення «українського сценарію» в Росії. Пояснюючи,
чому саме, респонденти найчастіше вибирали із запропонованого
списку такі відповіді: час масових політичних акцій залишився
в Росії у минулому (18%); на відміну від України, тут немає тако
го розколу між регіонами (17%), росіяни більш законослухняні
й терплячі (17%), в Росії існує стабільніша політична система із
лідером, який користується довірою населення
11
.
Емоційний фон сприйняття громадянами України того, що від
бувалося у листопаді та грудні 2004 року в Києві, був переважно
позитивним — це задокументовано репрезентативним опитуванням
дорослого населення Інституту соціології НАН України й висвіт
лено у брошурі
12
. Рівень очікування позитивних зрушень в еконо
мічному та соціальнополітичному житті, рівень довіри до влади
й соціальних інститутів країни піднявся до позначок, які не фіксу
валися з моменту проголошення незалежності України. При цьому
кожний третій респондент оцінював «помаранчеву революцію» як
усвідомлену боротьбу народу за свої права, 12% — стихійним про
тестом людей (в іншому запитанні, де можна було обрати декілька
відповідей для того, щоб охарактеризувати її, 42% погодилися
з тим, що це був протест народу проти влади). Проте 24% опитаних
розглядали її як державний переворот за підтримки Заходу
13
, що
майже дорівнює частці росіян, що припускали зовнішнє втру
чання в українські справи, за даними «Левада — центру». Водно
час питання про можливий вплив подій в Україні на Росію в цьо
му обстеженні не ставилося.
За останні чотири роки оцінки росіянами відносин України та
Росії змінилися майже на протилежні (рис. 2).
У січні 2004 року половина респондентів (49%) називали від
носини двох країн «добрими», а кожний п’ятий — «поганими»
(21%). У вересні 2008 року тільки кожний одинадцятий опита
ний (9%) розцінював їх як добрі, тоді як дві третини (67%) — як
погані. Пік негативних оцінок припадає на березень 2006 — гро
мадська думка росіян саме таким чином підвела підсумок першо
му року діяльності «помаранчевої команди» стосовно Росії. Деяке
зменшення їхньої частки припадає на 2006 рік, на період прем’єрст
ва В.Януковича, і знову зростає після дострокових виборів до
330
Сучасна українська політика