Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
політичної консолідації політичного класу (еліти), боротьба за
посади, ігнорування інтересів широких народних мас, викорис
тання політичних сил інших держав для внутрішньополітичної
боротьби. Тому поступово втрачалася соціальна база політичних
реформ, виник і поглиблювався розкол інтересів влади і народу.
Молода незалежна держава, ледве ставши на ноги, вступила
в безконечну чергу політичних потрясінь. У 1992–2008 рр. так і не
було розв’язано теоретичну проблему: якому шляху політичних
змін — революційному, трансформаційному чи модернізаційно
му — віддає перевагу Україна. Якщо постсоціалістичні країни
Центральної Європи і Балтії використали так звані «оксамитові»
революції і рішуче відсторонили комуністичні кадри від влади,
а в деяких країнах була проведена і люстрація щодо них, то в Ук
раїні був застосований еволюційнотрансформаційний підхід до
розбудови держави та інститутів влади, хоча в гаслах проголошу
валася «революційність» політичних змін. А трансформація —
процес хитромудрий. Трансформація може здійснюватися на
шляхах прогресу і регресу, руху по колу, «крок вперед і два на
зад» і т.д.
Тому на етапах докорінних змін держави і способу життя пе
ревагу віддають двом типам трансформації — революційному і мо
дернізаційному. В другій половині ХХ століття революційний
тип політичних змін втратив популярність. Світ злякала жорсто
кість російської, китайської, в’єтнамської та інших революцій,
які тягли за собою братовбивчі громадянські війни. Хоча м’які
«оксамитові», «кольорові» революції залишилися в арсеналі ци
вілізованих політичних змін (Португалія, Греція, Чехословаччи
на, Угорщина та деякі інші країни).
Наприкінці ХХ сторіччя беззаперечної переваги набула модер
нізаційна парадигма політичних змін, хоч в Україні достатньо
скептиків щодо успішності повноцінної модернізації на тлі цінніс
ноцивілізаційного розколу суспільства, лімітрофного стану країни
(проміжного між ЄС і Росією). Особливо сучасні явні і приховані
вороги (і не треба боятися цього терміна) незалежності України
наголошують на цивілізаційноціннісній розколотості країни.
В той же час ігнорується позитивний момент інтеграції різних
цивілізаційних цінностей, багатоманітність духовнокультурно
го життя в країні, де є ґрунт для міжнаціональної співпраці.
Модернізаційні зміни — це не безцільний і не безконечний
процес. У стратегічному плані він спрямований на встановлення
11
Аналітичні доповіді
стійкого і стабільного порядку, регулювання ходу політичної ди
наміки. Але й нестабільність — це необхідний і не завжди нега
тивний елемент політичного розвитку. Дуже часто політична ста
більність переростає в застій, стагнацію. І тоді виникає потреба
в нестабільності як факторі переходу до ефективних змін, сти
мулі громадської згоди на здійснення якісних політичних ре
форм. «Політична нестабільність у соціальному сенсі породжує
дух творчості й інновацій»
1
, — відзначає американський політо
лог Д.Аптер у книзі «Політична зміна».
Тому актуальніше для України на широкому, конкретноісто
ричному матеріалі виокремити проблему пізнання і модернізації
своєї (нехай поки і периферійної) цивілізації центральноєвро
пейського типу, перевести процес модернізації «своєї» цивіліза
ції на ідентифікацію контактуючих і конкуруючих цивілізацій.
Проблема аналізу іншої цивілізації як дзеркала, необхідного для
самопізнання, цікава не тільки на філософському і соціологічно
му рівнях, але і як конкретноісторична — проблема становлен
ня української цивілізаційної самосвідомості.
У науковій і публіцистичній літературі дедалі частіше модер
нізація розглядається саме під кутом зору цивілізаційного підхо
ду. Один підхід, на наш погляд — однобокий, вивчає модерніза
цію як долучення до європейської (християнської) цивілізації.
Інший підхід, більш зважений, розглядає модернізаційні проце
си в рамках концепції плюралізму розвитку світових цивіліза
цій, коли модернізація розглядається як природний, але приско
рений процес освоєння вже існуючих цивілізаційних досягнень
у рамках «своєї» цивілізації і включення в суспільне життя
країни досягнень інших цивілізацій.
При цьому важливо бачити, що у другому підході все частіше
проходить «червоною ниткою» теза не тільки про опанування нау
ковотехнологічних досягнень цивілізацій, але і духовних прин
ципів устрою суспільств. У цьому разі є підстави говорити, що сучас
на велика, глобальна модернізація суспільств все більше залежить
від духовної сфери взаємодії цивілізацій, оскільки технологічний
розвиток у світі йде відносно рівномірно у всіх регіонах або ж спос
терігається інтенсивний обмін досягненнями технологічної рево
люції. А соціокультурна специфіка різних цивілізацій серйозно
впливає на специфіку модернізації в різних регіонах і країнах.
Кожна історична цивілізація поєднує в собі набір багатьох ва
ріантів розвитку, що створюють можливість повороту в будьякому
12
Сучасна українська політика
напрямі, в тому числі і можливість взаємодії з іншими цивіліза
ціями. Хоча є цивілізації більш відкриті для взаємодії і менш
відкриті.
Багатомірний підхід до цивілізацій дозволяє значно глибше
розглядати конкретні типи цивілізаційного устрою суспільств
і варіантів тих змін, що відбуваються в них. А також проводити
порівняльний аналіз характерних рис політичних, духовних і со
ціокультурних структур конкретних регіонів, суспільств і цілих
цивілізацій.
Існують різні точки зору на сутність модернізації як у межах
цивілізаційного, так і формаційного підходів. Одні дослідники
вважають модернізацією переходом від традиційного суспільства
до сучасного (розмірковуючи досить абстрактно); інші — відзнача
ють два модернізаційні переходи: від аграрного до індустріально
го суспільства і від традиційного до сучасного; ще інші — вважають
модернізацію єдиним процесом, який, почавшись чи то революцією
в Нідерландах 1580 р., чи то англійською революцією 1642 р., чи
то французькою революцією 1789 р., досі не завершився; дехто —
пропонує розглядати модернізаційний процес у кожній країні
окремо
2
. Ми ж схильні вважати модернізацією будьяке динаміч
не, свідомо регульоване і якісне покращання в економічній, по
літичній сферах.
Можна висувати багато концепцій модернізацій. Можна роз
глядати модернізацію глобально у часовому і просторовому аспек
тах, регіонально, як європейську, азійську чи африканську
модернізації і т.п. Нас, у цій роботі, більше цікавить сучасна мо
дернізація, яка здійснювалася в ХХ столітті. Виходячи з модер
нізаційних процесів ХХ століття, ми визначаємо поняття «модер
нізація», а також розглядаємо інші поняття, за допомогою яких
описуються процеси, що відбуваються в Україні сьогодні.
Для характеристики розвитку України застосовують багато
термінів: «зміни», «перетворення», «трансформація» та ін. В тому
чи іншому ракурсі дослідники можуть застосовувати ці терміни,
хоча вони не завжди точно розкривають специфіку ситуації в Ук
раїні. Деякі дослідники намагаються аналізувати розвиток Ук
раїни у розрізі понять «революція — еволюція», «регрес — прог
рес» і т. п.
У той же час можна застосувати до ситуації в Україні й поняття
«модернізація», оскільки в країні робляються спроби модернізува
ти економіку, політичну й соціальну системи. Інша справа, як ці
13
Аналітичні доповіді
спроби сприяють реальній трансформації суспільства. В цьому
випадку ми розглядаємо модернізацію як частину більш широ
кого процесу трансформації.
Завдання прискореної модернізації українського суспільства
очевидне. Попередні завдання модернізації — індустріалізація,
урбанізація, розвиток середньої і вищої освіти та інші значною
мірою вирішувалися. Хоча, наприклад, завдання індустріалізації
сільського господарства в рамках СРСР і, зокрема, в Україні не
було вирішено. Те ж саме можна сказати про сферу обслуговування.
Тому Україні необхідно терміново розв’язувати проблеми не
тільки в аспекті модернізації навздогін, щоб зрівнятися з розви
нутими країнами світу, а й випереджувальної модернізації. Тобто,
необхідно не тільки залучити передові світові технології в промис
ловість, сільське господарство, сферу обслуговування, політич
ний і освітній процеси, у науку й культуру, але і створювати свої
нові науковотехнічні, політичні й освітні технології, що були
б конкурентоспроможними на світовому ринку матеріальних
і духовних цінностей.
Поняття «модернізація», уживане західними дослідниками,
часто дуже звужене у своєму трактуванні. Тому породжує скепсис
стосовно теорій модернізації, що можуть повною мірою описати
більш глибокі і великі сучасні модернізаційні процеси. Поняття
«модернізація», на нашу думку, поширюється не тільки на процеси
переходу від традиційних суспільств до сучасних, але й на проце
си вдосконалювання сучасних суспільств. За аналогією з розвит
ком техніки і технологій (хоч така аналогія досить умовна), будь
який механізм, у тому числі соціальний, будьяку технологію,
у тому числі соціальну, можна поліпшувати, удосконалювати,
роблячи їх функції більш ефективними. Тому модернізаційний
підхід можна і потрібно поширювати і на сучасні західні та неза
хідні суспільства. Тоді відпадає необхідність у розмитих концеп
ціях «постмодернізації», що знижують точність політологічно
го, економічного і соціологічного аналізу.
Поняття «модернізація» акцентує увагу на аспекті поліпшення,
удосконалювання соціальних інститутів, суспільних відносин.
І тим самим відрізняється від понять «розвиток», «трансфор
мація», «зміна», що є більш нейтральними стосовно динаміки
суспільного процесу, до його прогресивних тенденцій. Трансфор
мація, зміна, розвиток можуть бути орієнтовані на зміну реалій
куди завгодно: уперед, назад, убік, по колу і т. д. Модернізація
14
Сучасна українська політика
ж орієнтує суспільство і його структури, сфери на вдосконалю
вання, просування вперед, на розробку й реалізацію нових цілей,
завдань, пріоритетів, стратегій. Модернізація — це творчоперет
ворююча функція розвитку. Але специфічна — як засіб оновлення
суспільств. Модернізація дійсно є незавершеним проектом і таким,
що ніколи не завершується у глобальному вимірі. Суспільство,
яке завершило модернізаційний проект, може вирушати на істо
ричний смітник.
Розгляд модернізаційних спроб України не можна відірвати від
ідей трансформації, про які досить часто говорять сьогодні. Тим
більше, що починаються спроби застосувати теорію трансформа
ції до України на сучасному етапі.
Дослідження, проведені нами в цій сфері, дали неоднозначні
результати, концентрована суть яких викладена в ряді тез.
Поперше, сучасне суспільствознавство не виробило специфіч
ної наукової парадигми, яка б дозволила створити хоча б відкриту
(не завершену) теорію трансформації суспільств. Більшість уче
них, що працюють у названій сфері, обмежуються загальновідо
мими істинами — усі суспільства трансформуються, напрями
трансформації можуть змінюватися досить різко, є революційні
й еволюційні трансформації, поступальні та зворотні, системні
та безсистемні і т. д.
Подруге, те, що видається за теорію трансформації постсоціа
лістичних країн на Заході, — це скоріше гіпотеза про трансформа
цію постсоціалістичних держав до переважно ринкової організації
економіки і демократичних політичних інститутів західного типу.
Потретє, внаслідок руйнування частини державних систем
культурного і соціального забезпечення мають бути створені нові,
засновані на муніципальному і приватному інтересі, але регульо
вані і підтримувані державою: охорона здоров’я, освіта, пенсійна
система, система гарантій у разі безробіття.
Почетверте, усі вищеперераховані процеси повинні відбувати
ся одночасно. Основою такої тези є усталене в соціології уявлення
про системний характер суспільства і про те, що зміна в якійсь
одній ланці, сегменті суспільства викликає системно орієнтовані
зміни в інших сегментах.
На жаль, ці тези часто «не працюють» на пострадянському
просторі. Наприклад, реформування економіки не супроводжуєть
ся демократизацією суспільства, тобто втрачається демократич
на сутність процесу трансформації. Далі, економічні і політичні
15
Аналітичні доповіді
реформи не вдається синхронізувати, оскільки кожна з цих змін
можлива тільки в тому разі, коли вже відбулася інша зміна, тобто
вони детермінують одна одну і виступають як власна необхідна
передумова.
Якщо ж основні тези так званої «теорії» трансформації стають
умовними, то тоді ця «теорія» трансформації втрачає свої визна
чальні характеристики, а суспільна трансформація починає сприй
матися як відкритий процес, що розвивається під дією вихідних
базисних і привхідних ситуаційних обставин, цілей і засобів їх
досягнення в діяльності людей. Це саморегульований та самокорек
тований процес, і він переважно вільний від концептуальної за
даності результатів, наявних у проектах модернізації та реформах.
Давні теорії і старі підручники, що описують трансформацію
західних суспільств, у тому числі й праці К. Маркса і Ф. Енгельса,
що змальовують європейське й північноамериканське суспільства
XIX століття, мало придатні як довідники для наших реформа
торів. Навіть європейські реалії кінця 40х–початку 60х рр., ко
ли Західна і частина Центральної Європи відновлювалися після
Другої світової війни, не відповідають пострадянським умовам
на рубежі сторіч. «Тоді» і «сьогодні» — різні історичні умови,
якісно відрізняються техніка і технології, якісно змінилися між
народні економічні та політичні відносини, різні люди в Західній
Європі і на пострадянському просторі. І те, що пострадянські
країни в більшості орієнтуються на західні цінності, мало впли
ває на темпи трансформації та модернізації.
Розгляд трансформаційних процесів і модернізації як специ
фічного типу трансформації слід пов’язати з аналізом революцій,
теж своєрідним типом суспільної трансформації і засобом модер
нізації.
Модернізація може здійснюватися еволюційним чи революцій
ним шляхом. Революція ж як специфічний тип трансформації
3
і модернізації є їх граничним моментом переходу суспільства з од
нієї фази в іншу. Революції є найбільш драматичними й карди
нальними спробами здійснити суспільні зміни на макросоціаль
ному рівні. Цілями революції можуть бути реальні й утопічні
ідеали. Загальним для всіх революцій є орієнтація на майбутнє
як центральний компонент революційної ідеології.
Ідеальний, «чистий» образ революцій описує Ш. Ейзенштадт на
основі узагальнення праць багатьох учених. Головними її озна
ками він вважає насильство, новизну і всезагальність змін
4
.
16
Сучасна українська політика
Дійсно, більшістю дослідників революція характеризується як
найінтенсивніший, насильницький та усвідомлений тип суспіль
ного процесу. Особливе значення в революційному русі відіграють
ідеали рівності, прогресу, свободи, нового справедливого соціаль
ного порядку. Загальновизнано, що передумовами революцій ста
ють фундаментальні соціальні протиріччя, різкі прояви неспра
ведливості, загострення боротьби еліт і класів за владу, соціальні
і духовні аномалії в суспільстві, залучення в політичне життя ма
сових соціальних груп та їх політичних організацій.
Наслідки й механізми революцій завжди багатобічні, карди
нальні. Поперше, це насильницька зміна політичного й економіч
ного ладу. Подруге, заміна правлячої еліти. Потретє, кардинальні
зміни в інституціональній сфері. Почетверте, радикальний роз
рив з минулим способом мислення і життя (принаймні в перший
період після революції). Поп’яте, кардинальна зміна системи
виховання й освіти з метою сформування нового світогляду й но
вої моральності соціальних груп і особистостей. Ці риси всякої
«великої» революції підкреслювали А.Токвіль, К.Маркс, Е.Ле
дерер, Т.Гейдер, В.Ленін, О.РозенштокХюссі, Ш.Ейзенштадт,
Г.Алмонд, Д.Белл та інші вчені й політики.
Важливою характеристикою революційних перетворень є син
хронізація соціальних змін у різних сферах суспільства. Хід змін
і їх наслідки оцінюються відповідно до ідеальнотипової схеми ре
волюції, що буває «м’якою» і «жорсткою». «М’які» ідеальнотипові
схеми революції характерні для так званих буржуазних револю
цій, наприклад, для Американської революції (1761–1776 рр.)
і Французької революції (1787–1799 рр.)
5
. «Жорсткі» ідеально
типові схеми революції характерні для так званих «пролетарсь
ких» революцій — Паризька Комуна (1870–1871 рр.), революція
в Росії (1917–1921 рр.) й Китаї (1911–1948 рр.). Застосування
жорстких схем революції, особливо обґрунтованих тоталітарною
ідеологією, веде до масового терору і встановлення тоталітарних
чи авторитарних режимів влади.
Нині теорія модернізації трансформується в інструмент пізнан
ня і пояснення нових шляхів розвитку на основі нагромадження
досвіду технологічно та соціально передових країн світу, що має
універсальний, загальний характер і гармонійно сполучається з іс
торичними традиціями й іншими цінностями певних суспільств.
Тобто здійснюється перехід від стихійносвідомих процесів мо
дернізації, де свідомий елемент знаходиться на другому місці, до
17
Аналітичні доповіді
свідомих стратегій модернізації, коли практичні дії здійснюють
ся на основі теорії. Це дуже суттєва зміна в парадигмах соціаль
ного пізнання. Модернізаційний підхід висувається на перший
план у проведенні різного типу реформ.
У такому разі модернізація постає як ряд етапів: 1) визначення
цілей модернізації (теоретично і практично); 2) консолідація та
мобілізація значних груп політичної, економічної і культурної
еліт на реалізацію цієї мети; 3) етап реалізації теоретичних програм
у практиці перетворень суспільства; 4) консолідація суспільства
на новій модернізованій основі (економіка, політика, культура).
При цьому процес модернізації в кожній окремій країні — це не
простий додаток абстрактноуніверсальної схеми, а конкретна
щодо прив’язки до історичних умов теоретична і практична мо
дель, яка реалізується через діяльність соціальних суб’єктів. З цих
конкретних модернізаційних проектів витікають загальні харак
теристики процесу модернізації, що, у свою чергу, слугують за
собом пізнання модернізаційних процесів і їх регулювання в різ
них сферах громадського життя.
Різні сфери суспільного життя порізному реагують на модер
нізаційні зусилля влади, еліт, партій, соціальних груп. Вивчення
модернізаційних (а значить, і трансформаційних) можливостей
в окремих сферах життя суспільств дедалі частіше стає предме
том наукового пошуку.
Найбільш глибоко вивчаються два види «сферної» модерні
зації — економічна і політична. Культурна модернізація — про
цес, що неоднозначно сприймається як на рівні окремих країн,
так і на рівні регіонів. Наприклад, масове проникнення зразків
американської культури на європейський і постсоціалістичний
культурний простір (американізація, вестернізація) негативно
оцінюється національними елітами. Ми зосередимо свою увагу біль
ше на економічній і політичній модернізації.
Економічна модернізація в XX столітті глобально аналізувала
ся в рамках двох економічних підходів, течій — ринкової (капі
талістичної) і плановосоціалістичної (марксистськоленінської,
маоїстської і т. д.). Слід зазначити, що кожна з двох теоретичних
течій має свої переваги й недоліки. Тому в реальній економічній
практиці відбулася конвергенція цих підходів: ринкова економіка
ефективно використовує різні види планування і програмування,
а плановосоціалістична (там, де вона залишилася) застосовує
ринкові механізми, інтегрується у світовий економічний ринок.
18
Сучасна українська політика
Наприклад, економіка КНР становить тип конвергентної економіч
ної моделі, хоча з ідеологічних мотивів це не завжди визнається.
Здійснення економічної модернізації на пострадянському прос
торі відбувається дуже суперечливо, хоча теоретично цілі начеб
то визначені саме в аспекті докорінних реформ. Національні еко
номічні й політичні еліти мають істотні розходження в підходах
до реформ, до способів їх проведення, що зумовлюється різними
інтересами груп еліт, кланів, клік. Крім того, на хід економічної
модернізації істотно впливають ідеологічні й політичні розбіж
ності неокомуністичних і ринковоорієнтованих партій, груп
владної еліти, корумпованість влади, криміналізація економіки
та політики пострадянських держав.
В українській суспільствознавчій літературі, особливо еконо
мічній, нерідко стверджується, що метою економічної модерні
зації є перехід до ринку. Це цілковита помилка. І справа навіть
не в застарілому розумінні сучасного ринку, який уже давно
й у капіталістичних країнах регулюється з боку держави, міжна
родних економічних організацій.
Україна, з одного боку, вустами політиків різного рангу нібито
проголосила курс на політичну й економічну модернізацію рефор
містським шляхом. З іншого боку, якнайсхвальнішої оцінки з боку
тих же політиків заслуговує «політична стабільність» та «економіч
на стабілізація». Тут є виразне протиріччя. Швидка модернізація
не узгоджується з політичною й економічною стабільністю. Необ
хідно більш чітко вирішити, що ставиться за мету — модернізація
суспільства чи стабільність у тому стані, якого досягнуто?
З категорій «стійкість», «рівновага», «стабільність», «криза»,
«консолідація», «поляризація суспільства», «розкол суспільст
ва», у яких описуються політичні процеси, нам необхідно вибра
ти ті, які б найбільш точно відобразили специфіку сьогоднішньої
України. Мабуть, найчастіше у нас вживаються категорії «стій
кість» і «стабільність», коли починаються спроби сформулювати
теоретичні моделі політичних змін. У той час як опозицією до
них, відповідно, виступають категорії «нестійкість» і «нестабіль
ність». Усі чотири категорії широко застосовуються для дослі
дження політичної динаміки в рамках структурнофункціональ
ного і системного підходів, теорій катастроф і трансформацій.
У першу чергу відповімо на запитання: чи є «стійкими» полі
тичні процеси в Україні? Однозначна відповідь: нестійкі, оскіль
ки країна, на загальну думку, перебуває в перехідному стані.
19
Аналітичні доповіді
Стійким політичний процес є, поперше, якщо впродовж визна
ченого періоду має стійкі кількісноякісні характеристики, а, по
друге, зберігається певний рівень підтримки цілісності й системної
організованості держави, політичного режиму, системи керуван
ня. Ані перша, ані друга умова не дотримана, оскільки в Україні
лише недавно утверджено Конституцію, багато систем суспільства
ще не відповідають їй, оголошена, але не здійснена адміністра
тивна реформа на державному й регіональному рівнях, багато
державних структур (Кабінет Міністрів, Адміністрація Президента,
Прокуратура, суди, місцеве самоврядування і т. д.) функціону
ють без достатнього законодавчого забезпечення, є жорстке про
тистояння виконавчої й законодавчої гілок влади і т. п.
Відповідно до теорій модернізації, трансформації і катастроф
стійкість будьякої динамічної соціальної системи зумовлена
дією двох тенденцій: одна з яких відтворює і зберігає «старі» сис
темні якості, а друга забезпечує пошук нового, прогресивного,
щоб адаптувати політичні структури до нових історичних умов
6
.
При цьому динамічна стійкість політичної системи чи процесу має
відносний характер, оскільки політичний та економічний світ (зов
нішнє середовище) змінюються. Тому тут ідеться скоріше про
якийсь ідеальний тип, еталонну модель, що дає змогу підготува
тися до подолання можливих криз і переходу до стійкого розвитку.
Стабільність же політичної системи й політичного процесу —
стан стійкості, незмінності на певному відрізку часу, на певному
етапі розвитку. Стабільність співвідносять з оперативними, так
тичними параметрами політичної динаміки, а стійкість — зі стра
тегічними. Стабільність позитивна у певні періоди як результат
тактичних угод між основними політичними силами, як баланс,
рівновага сил. Після періоду стабільності може бути модерніза
ційний ривок до нової стратегічної стійкості чи ж стагнація і де
стабілізація, що ведуть до нестійкості політичної системи.
Крайньою формою політичної нестійкості виступає системна
криза політичного режиму або всієї держави. Якщо її не зупинити,
то можливі революції, розпади старої політичної системи. Розв’я
зання кризи є необхідною умовою переходу до стійкого розвитку.
«Демократія є стійкою, — підкреслює американський дослідник
А. Пшеворські, — коли інституціональна структура сприяє до
сягненню таких нормативно належних і політично очікуваних
результатів, приміром, як запобігання самочинного насильства,
гарантування фізичної безпеки, рівності чи справедливості, і при
20
Сучасна українська політика