Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
та соціальні відмінності регіонів України і т. д., що дозволяє гово
рити про наявність у суспільстві кризи ідентичності, як одного
з підсумків «епохи Кучми». Помилковими виявилися судження,
відповідно до яких Л. Кучмі вдалося подолати відцентрові устрем
ління в Україні: сєверодонецькі події наприкінці його перебування
на посаді є вагомим аргументом на користь полярних висновків.
Позитивним же було те, що в середині 90х завдяки особистим
якостям Президента, його амбіціям як політика була усунута мож
ливість встановлення «парламентськорадянської» республіки,
ідейним прихильником якої виступив О. Мороз. Крім того, в країні
були розпочаті економічні реформи. Втім, специфіка взаємовід
носин між владою, бізнесом і злочинністю дозволяла говорити
про їхнє зрощення. Ця обставина не в останню чергу й зумовила
загальмування активно розпочатих ринкових реформ.
Закінчення президентських повноважень Л. Кучми увінчало
ся «помаранчевою революцією» — друга хвиля демократизації,
врештірешт, на початку ХХІ ст. «докотилася» і охопила Центр
країни. Таким чином, Центр і Захід засвідчили не тільки свою
єдність, але й прихильність до демократичних принципів органі
зації влади, що убезпечило Україну від подальшого зміцнення
нового авторитаризму. «Помаранчева революція» стала не тіль
ки своєрідним протиавторитарним «щепленням» для всієї нації,
але й засвідчила наявність значного державотворчого, демократич
ного потенціалу у громадянського суспільства в Україні. Незважаю
чи на низьку продуктивність інституту президентства в Україні,
варто відзначити, що саме він став каталізатором «дозрівання»
громадянського суспільства.
Що ж до кучмізму як явища, то він характеризувався цілим
рядом ознак. Попри персоніфікацію феномена, його постання та
зміцнення виявилося можливим тільки завдяки колективній
діяльності, колективного вибудування механізму влади, політич
ного шахрайства і т. д. Його життєдіяльність підтримувалася за
допомогою розвиненої реципрокної мережі, контрольованої Пре
зидентом.
У державі широко використовувалася маніпуляція свідоміс
тю електорату. Демократичні процедури чи демократичні форми
політичної участі (вибори, голосування, референдуми та ін.) слу
гували передовсім ширмою для легітимації недемократичних
прагнень Президента, фальшування процесу народного волевияв
лення, про що політикум (і суспільство в цілому) заговорили вже
31
Аналітичні доповіді
після президентських виборів 1999 р., і ще більш різко — після
парламентських 2002 р. чи виборів Президента 2004 р. Наслід
ком фальшування демократичних процедур стала криза участі гро
мадян у реалізації своїх інтересів.
Фальшування демократичних процедур супроводжувалося де
мократичною риторикою Л. Кучми, як і численними популістсь
кими гаслами, про що, приміром, дозволяють говорити не тільки
гасла типу «злодій повинен сидіти у тюрмі», з якими Л. Кучма та
його команда йшли на президентські вибори 1999 р., але й про
мови Президента, зібрані, приміром, у книзі «Вірю в українсь
кий народ».
У країні стрімко розширювалася сфера тіньової політики, де
провідну роль відігравав Президент України (про що дає змогу
говорити, наприклад, не оприлюднення текстів президентських
указів та розпоряджень, які не мали грифу «Секретно», тобто —
таємне законодавство, винагородження людей, репутація яких
була сумнівною і т. д.).
Л. Кучма вдавався до «конструювання» структури парламенту
(про що, зокрема, засвідчило створення парламентської більшості
на чолі з Л. Кравчуком до парламентських виборів 2002 р.); тис
ку на парламент (своєрідне залякування парламентарів референ
думом у 1995, 1996 рр.).
Аналіз створених політичних інститутів свідчить, що серед них,
з одного боку, були демократичні за формою, але не за стилем чи
методами роботи, як, приміром, Конституційний Суд (про що про
мовисто говорить, наприклад, його рішення від 30.12.2003 р.,
яким Л. Кучмі було дозволено балотуватися на президентську
посаду втретє), а з іншого, — цілком неконституційні, як Адмі
ністрація Президента України чи Державна податкова адмініст
рація.
Брак якісних демократичних інститутів міг бути компенсова
ний результативною політикою, оскільки, як відомо, інституцій
на система і політика є до певної міри як комплементарними, так
і субституційними явищами. Однак політика кучмізму полягала
у використанні інститутів не тільки як важелів президентського
управління чи майже всеосяжного контролю, але й як засобу
упокорення та розправи з незгодними. Діяльність новопосталих
інститутів (у т. ч. «при Президенті») призводила до зниження
довіри до владних структур у цілому і до кризи легітимності Пре
зидента, зокрема, і — ширше — до кризи управління державою.
32
Сучасна українська політика
Щодо управління державою варто відзначити й те, що система
приводних ременів Президента була громіздкою і корумпованою.
Її елементи були досить різноликими, починаючи від Адмініст
рації Президента України, РНБО, представників Президента (не
тільки у вигляді власне представника, але й, приміром, міністра
Кабінету Міністрів), численних рад, комісій, комітетів, фондів,
які створювалися і функціонували «при» Президентові, до того
ж під його безпосереднім чи його довірених осіб керівництвом і аж
до Державного управління справами, надлишкових збройних фор
мувань, «партії/партій влади», зрештою, парламентської більшос
ті, місцевих адміністрацій, кишенькових громадських організацій
та засобів масової інформації і — виділимо окремо — підконт
рольних фінансовопромислових груп. Президентське око не за
лишало поза увагою Церкву і навіть культурне життя — чис
ленні художні заходи відбувалися «під патронатом» Президента.
Президент частогусто виступав джерелом влади. «Нагромад
ження» влади у руках Президента призводило до дублювання
повноважень владних інститутів, до підміни конституційних не
конституційними.
Серед провідних ознак кучмізму — ігнорування Конституції
та чинних законів України, гальмування прийняття нових «пра
вил гри». За десятирічний термін перебування Л. Кучми при владі
попрання законності мало безліч виявів, що легко простежуєть
ся на прикладі порушень Конституції. На користь аргументу про
гальмування чи не прийняття законів свідчить відсутність законів
про Президента України, Кабінет Міністрів, опозицію та інших.
Говорячи про «партію влади», слід відзначити, що її осердям
була або конкретна партія, або ж кілька партій, або — блок
партій. Тобто специфікою кучмізму як режиму була структурна
несталість «партії влади», постійна рухливість «партійного ядра»
від однієї політичної сили до іншої.
«Партія влади» нарощувала навколо себе численні організа
ції (структури громадянського суспільства), які виконували
цілий ряд функцій — від організації та демонстрації у потрібний
час підтримки дійслівкурсу Л. Кучми, захисту від опонентів до
вербування нових прихильників Президента, лояльних до режиму.
Якщо спочатку вплив «партії влади» поширювався на Кабмін,
місцеві владні структури, підприємства та організації, засоби ма
сової інформації, «кишенькові» організації у структурі грома
дянського суспільства і тільки частково на парламент, то перед
33
Аналітичні доповіді
і особливо вже після виборів — до Верховної Ради України
2002 р., коли «партії влади» вдалося створити слухняну пропре
зидентську більшість, у країні фактично не залишалося сфер
непідконтрольних Президенту Л. Кучмі.
Невід’ємною ознакою кучмізму було знехтування прав і сво
бод людини і громадянина в Україні. У тісному зв’язку з пору
шенням прав людини варто розглядати і таку рису кучмізму, як
несприйняття вільної та опозиційної думки, позиції і — ширше —
власне опозиції. Опозиційність сил, які виходили в маси у ко
муністичній, соціалістичній чи іншій ідеологічній одежині, часто
була тільки «про людське око». Інші опозиціонери постали вна
слідок розшарування, власне, самої владної команди. Вони були
плоттю від її плоті, але їх було виштовхнуто з владного Олімпу.
Зрештою, їх мрією було вирвати владу із рук корпорації під ору
дою Л. Кучми. Влада і опозиція не стали взаємозалежними, що
є характерним для функціонуючих демократій.
Невизначеність зовнішньополітичного курсу держави — ще
одна ознака кучмізму. Зигзагоподібна зовнішня політика, що пе
редбачала нескінченну множину «стратегічних партнерів», суп
роводжувалася констатацією євроатлантичних і європейських
прагнень України, а фактично — євросимуляцією. На зміну про
західним настроям прийшов час зближення з керівниками країн
СНД, і насамперед з Росією, на шкоду європейському вектору.
Втім, характер стосунків з Росією дозволяє твердити не про їхній
міждержавний характер, але про міжклановий.
Інститут президентства в Україні так і не набув необхідного
рівня інституціоналізації. Не додала йому привабливості в очах
суспільства й особа як першого, так і другого Президента. Інте
лектуальні, моральні, професійні якості правлячого прошарку,
а крім того, інертність та необізнаність мас у питаннях та механіз
мах суспільної демократизації зумовлюють керування країною
людей, які, попри свою політичну неефективність, з року в рік
продовжують перебування у владних структурах, переміщаю
чись владними вертикалями та горизонталями. Вкрай млявий
приток нових людей у структури влади дозволяє говорити про
умовність існування в країні парламентської (позапарламентсь
кої) опозиції.
Прихід на президентську посаду В. Ющенка був своєрідною за
слугою панування конкретних суспільних настроїв, пов’язаних із
бажанням демократизації суспільства та уникнення недемократич
34
Сучасна українська політика
ного реваншу. Але вже за рікпівтора після помаранчевої осені
зими з’явилися ті, хто категорично почав заявляти, що «пома
ранчева революція» закінчилася поразкою, висловлював подив
з приводу її «короткого віку». Серед багатьох причин і чинників,
які зумовили появу таких умовиводів, передовсім називають кад
рову політику Президента, процеси у самій «помаранчевій ко
манді», особливості її взаємин із тими, хто, втративши наприкін
ці 2004 р. владу, опинився в опозиції та ін.
Підґрунтям, на якому постали «проблеми помаранчевих»,
варто розглядати ту обставину, що і сам Президент, і люди його
команди хоч і проголошували себе антикучмістами, але з огляду
на те, що саме при Л. Кучмі вони піднялися в політиці чи бізнесі, —
успадкували багато рис, звичок від попередньої — кучмівської —
владної культури. Політичної ваги набирали люди, які так чи інак
ше забезпечили перемогу В. Ющенка на президентських виборах,
ті, хто приблизився до Президента внаслідок стрімкого розвитку
інститутів фаворитизму й кумівства. Частогусто вони не мали
необхідних професійних і ділових якостей. Втім, це не завадило
їм претендувати на посади і допомагати Президенту перекроюва
ти владний простір, так би мовити, під себе. Таким чином, вони
приходили на зміну тим, кого звільняли з «політичних причин».
Дуже скоро стало зрозумілим, що Президент не мав концепції
та стратегії реформування державної системи управління, що
якості тієї частини політичної еліти, яка прийшла внаслідок пре
зидентських виборів 2004 р. до влади, не відповідали рівню
свідомості суспільства, його сподіванням.
Кадрова політика Президента призвела до того, що в оточенні
В.Ющенка сформувалося кілька груп впливу, представники яких
досить часто домагалися своїх, далеко не альтруїстичних цілей,
а до того ж — відверто протистояли один одному. Як акт протис
тояння всередині «помаранчевих» та боротьбу за посади можна
розглядати факт швидкої відставки першого «помаранчевого»
уряду Ю.Тимошенко. «Помаранчеві» — Президент і Прем’єр —
виявилися неготовими до тривалої співпраці, неефективними.
З кожним днем особа Президента почала викликати все біль
ше і більше запитань у суспільства, навіть у тих його представни
ків, які підтримували кандидатуру В. Ющенка на виборах. А все
тому, що, в одних випадках, виникали небезпідставні підозри щодо
залежності В. Ющенка від свого оточення, в інших, — дивувала
інертність Президента, у деяких ситуаціях — його розгубленість,
35
Аналітичні доповіді
уповільнена реакція на політичні події або ж незрозуміла для
державного діяча поспішність заяв, висновків, дій. Недавніх при
хильників «помаранчевих» почали дратувати «морально цінніс
на, релігійна завантаженість, показна набожність», яку демонст
рувала нова влада і, насамперед, Президент.
Не додала рейтингових балів В. Ющенку й подальша політика
щодо представників «старого режиму» як у центрі, так і на містах.
Керівництво МВС та СБУ доклало чимало зусиль для заведення
карних справ проти останніх. Ці справи стосувалися найрізно
манітніших питань, але передовсім — фальсифікації виборів, не
законної приватизації держпідприємств і т. п. Реакція тих, над
ким зависла загроза покарання, не забарилася: люди, яким вчора
належала влада і які тепер поспішили поіменувати себе опозицією,
намагалися подати стан справ із заведенням карних справ як
політичні репресії проти представників старої влади. Але, як по
казав час, багато із заведених справ, розпочавшись на початку
2005 р., так і не були завершені. Їхнє непрозоре проведення згус
тило незадоволення новою владою, посприяло наростанню недо
віри до неї.
В. Ющенку за допомогою нещодавніх супротивників вдалося
вирішити важливе кадрове питання: призначити більш «зручного»,
яким став Ю.Єхануров, кандидатуру якого підтримала в парла
менті Партія регіонів. Таким чином, поділ на «своїх» і «чужих»
був дуже умовним. «Своїм» міг бути кожен, хто допомагав не
тільки прийти до влади, але й у подальшому втримувати її. Але
цей «свій» перетворювався на «чужого» чи «майже чужого», якщо
з тих чи інших причин не задовольняв претензій Президента на
концентрацію влади.
У березні 2006 р. відбулися прламетські вибори, які стали по
воротним пунктом у розвитку подій в державі. Післявиборча бо
ротьба за владу, як відомо, призвела до краху в парламенті «де
мократичної коаліції» у складі НСНУ, БЮТ та СПУ та приходу
на прем’єрську посаду — В. Януковича. Це сталося після нового
шокуючого для «помаранчевих» кроку Президента — підписання
«Універсалу національної єдності». Відзначимо, що тільки зав
дяки подіям осенізими 2004 р. стала можливою демократизація
життя в країні, демократизація такого ступеня, що Прем’єром
стала людина, проти якої (певною мірою) і виступив революційний
Майдан. Зрештою, можна відзначити й те, що люди українсько
го політикуму з 1991 р. так і не навчилися йти на компроміси, не
36
Сучасна українська політика
навчилися домовлятися. Визначальний критерій дії у тій чи іншій
ситуації — не інтереси держави, але власна вигода (кар’єрна,
бізнесова).
Зайняття прем’єрської посади В. Януковичем призвело до того,
що кабмінівський «центр влади» почав грати проти Президента,
на його ослаблення. Президент втратив контроль над Кабміном.
Початок 2007 р. засвідчив про три реально функціонуючі
в країні «центри протистояння» — Президента та його прихиль
ників, бютівців та В.Януковича з Партією регіонів. Утім, поведін
ка В. Януковича як Прем’єра, що не задовольняла Президента,
«обміління» рядів бютівців у Верховній Раді (за рахунок «пере
тягування» їх у фракцію регіоналів) дозволяло і президентським
силам, і бютівцям дедалі активніше ратувати за розпуск парла
менту та проведення дострокових виборів. Тобто з’являлася нова
ситуативна єдність (тактичне перемир’я) між бютівцями та проп
резидентськи налаштованими силами.
У квітні Президент пішов на безпрецедентний крок — неконс
титуційний розпуск парламенту і оголошення дострокових парла
ментських виборів, які дозволили, з одного боку, створити врешті
решт у парламенті «помаранчеву» коаліцію і повернутися на посаду
Прем’єрміністра Ю. Тимошенко.
Аналізуючи протистояння «команд», варто пригадати, що
рік перед цим (у квітні 2007) Рада Європи констатувала, що «по
літичних реформ, які закріпили б «правила гри» та створили пе
редумови для гарантування демократичних прав і свобод закон
ними інституціями та сприяли б політичній конкуренції, не було
завершено дотепер». ПАРЄ відзначила, що «особисті суперечки
та недалекоглядні змагання за особисту користь, пов’язану з по
садами, призвели до різноманітних спроб деяких політичних сил
використати конституційний вакуум, що з’явився після набуття
чинності в січні 2006 року суперечливими конституційними
змінами 2004 року. Асамблея шкодує, що відсутність незалеж
них противаг дає змогу ключовим державним органам відчувати
себе понад законом. Це серйозно заплямувало репутацію усіх полі
тичних лідерів в Україні».
А між тим у квітні бютівці заявили вже про «антиукраїнську
діяльність» Президента В. Ющенка, про його свідомі дії, спрямо
вані на руйнування і знищення демократичної коаліції заради
перемоги на наступних президентських виборах
8
. Про зростання
градусу протистояння між Ю.Тимошенко і В. Ющенком говорить
37
Аналітичні доповіді
і те, що керівниця уряду чітко заявила свою прихильність до ідеї
трансформації України в парламентську республіку, в якій Пре
зидент зберігається, але практично без повноважень. У цих умо
вах кожен з лідерів — і В. Ющенко, і В. Тимошенко, і В. Януко
вич — працює над прийнятним для себе варіантом Конституції.
Тож час тактичного перемир’я закінчився. Небезпечним же є те,
що Президент говорить про можливість прийняття Конституції
на референдумі, в обхід Верховної Ради.
Загалом роки правління третього українського Президента
дозволяють твердити, що попри багатообіцяючі демократичні за
явки часів «помаранчевої революції» В. Ющенко як Президент
мало відрізняється від свого попередника. Поперше, та ж демок
ратична риторика, за якою приховуються недемократичні дії.
Подруге, ті самі бажання концентрації влади та збільшення «під
контрольних територій». Потретє, неповага до принципу верхо
венства права. Почетверте, використання управлінського інстру
ментарію, так би мовити, з арсеналу Л. Кучми для здійснення
влади — призначення на ключові посади «своїх», опори на цих,
«вірних», статус яких визначається виключно здатністю особис
тості підпорядкуватися волі й бажанням В.Ющенка залишатися
на президентській посаді за будьяких обставин; пасивне спостере
ження за деградацією судової гілки влади; намагання розширити
свій вплив на силові та правоохоронні структури; прагнення апе
лювати до народу та використати на референдумі некомпетент
ність цього, останнього, коли виникає бажання обійти закон, та
ін. Усе це говорить тільки про одне: у внутріполітичному житті
країни з часу Л. Кучми демократичні зміни «пробуксовують».
Функціонування інституту президентства не дає підстав для
оптимістичного твердження про незворотність демократичних
процесів в Україні. Створено умови, за яких все більш реальною
стає можливість зміцнення в Україні альтернативи демократії.
Отже, не зникає загроза встановлення в країні більш чи менш
жорсткої форми авторитаризму.
38
Сучасна українська політика
Розділ IV
Медійна сфера України:
від вимушеної трансформації до потреб у модернізації
Один з найважливіших рівнів взаємодії влади і громадськості
в політичній системі ґрунтується на існуванні у будьякому су
спільстві комплексу засобів опосередкування — символічного прос
тору, втіленого в організаційних структурах, який часто є єди
ним джерелом інформації для громадян в умовах недоступності
прямих контактів з представниками влади. Наявність таких засобів
опосередкування зумовлена як самою природою знання і великими
масивами інформації, що необхідна для політичного управління,
так і значною кількістю комунікативних каналів, існуючих у сучас
ному (демократичному) суспільстві і в його політичному сегменті.
Інституційно оформлені та нормативно закріплені сучасні за
соби опосередкування владних інтеракцій можуть розглядатися
як складні загальноканальні мережі, які є невід’ємною частиною
загальної суспільної та політичної структури, впливаючи на влад
ні процеси і зазнаючи відповідного зворотного впливу. В цьому
сенсі взаємодія суб’єктів політики всередині владного поля сучас
ного суспільства все більше диференціюється та набуває характе
ру багатоступеневої інтерактивної системи, на кожному з рівнів
якої за допомогою наявних методів створення, обробки та поши
рення інформації відбуваються процеси трансляції, посилення,
трансформації чи нівелювання політичних інтерпретацій різного
рівня. Саме в цьому і полягає складність й актуальність дослі
дження цього рівня, оскільки необхідні для функціонування
політичної системи засоби опосередкування потенційно сьогодні
виступають інструментами політичного впливу, причому з боку
усіх кореспондуючих сторін, а також груп, що зацікавлені у здо
бутті владних повноважень.
У запропонованому матеріалі метою аналізу є медіа — специ
фічні засоби опосередкування, які включають до себе засоби візу
альної та аудіальної комунікації. Формалізованими формами та
ких медіа є засоби масової інформації та комунікації, які можна
диференціювати за характеристиками носія — друковані (газети
та журнали) та електронні (телебачення, радіо, Інтернет). Функ
ціональні особливості цих медіа залежать від цілей діяльності,
а також місця у загальній структурі владного поля. Так чи інак
ше, головною функцією засобів опосередкування, безвідносно до
39
Аналітичні доповіді
їх організаційних та статусних характеристик, є комунікативна
функція, яка полягає у зборі, створенні, обробці та трансляції
інформації від громадян до носіїв влади, з одного боку, а з іншо
го — слугує забезпеченню зворотного зв’язку, інформаційної від
критості влади, актуалізації потреб громади та формуванню гро
мадської думки. Загальна мета цих засобів тісно пов’язана
з потенційністю набуття владного статусу або перебування у влад
ній (організаційній чи фінансовій) орбіті, артикуляцією інтересів,
функціями контролю і впливу, підтримкою і розвитком культур
них контекстів, а також формуванням і забезпеченням в їхніх
межах інформаційних потреб членів громади. Крім того, ці медіа
відіграють домінуючу роль під час формування публічного масо
вого дискурсу, необхідного для дотримання демократичних проце
дур, що має забезпечити ефективність політики, її зрозумілість
та адекватні реакції і зворотний зв’язок задля підтримки ста
більності і розвитку політичної системи загалом.
У контексті предмета аналізу головним його завданням є ви
окремлення та вивчення тенденцій розвитку медіа, перспектив,
можливостей і загроз, що вони несуть для динаміки політичної
системи сучасної України. На основі виявлених тенденцій стане
можливим вироблення рекомендацій для активізації уваги до цьо
го рівня і своєчасного корегування політики.
Оскільки аналіз тенденцій базується на концептуальних заса
дах трансформаційної та модернізаційної парадигм, доцільним
спочатку є визначення їхніх категоріальних меж. У роботі під ка
тегорією «трансформація» будемо розуміти зміну конкретної орга
нізаційної форми (її контенту, власника тощо) в контексті за
гальних соціальних змін у суспільстві і політиці України. В свою
чергу, «модернізацію» будемо розглядати як процес вдосконален
ня існуючої організаційної форми у співвіднесенні з розвитком
суспільства і динамікою політичної системи, а також як реакцію
на задоволення нових потреб. У контексті предмета дослідження
вбачається достатнім такий зміст концепцій трансформації та
модернізації, тому залишимо поза увагою інші характеристики
і відмінності цих підходів.
Що стосується ЗМІ, то в різні періоди свого розвитку вони
проходять як трансформаційні, так і модернізаційні етапи і тому
можуть аналізуватися за допомогою обох підходів. У межах цих
підходів аналіз динаміки і тенденцій ЗМІ може відбуватися за
кількома напрямами, головним з яких залишається розуміння
40
Сучасна українська політика