Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
цьому політичні інститути, у свою чергу, адекватно переборюва
ли кризи в тих випадках, коли подібні цілі не були ще цілком ре
алізовані»
7
.
Попередньо підсумовуючи аналіз теорій політичних змін у ви
гляді теорій, модернізації та інших, можна відзначити, що дослі
дження суспільних процесів в Україні змушує більш критично
оцінювати все те, що розширено зветься в нас модернізацією.
Ідеться про псевдомодерністську могутню експансію західних
і східних (ісламістських, індуїстських і т. п.) політичних і мораль
них цінностей, норм, організаційних і поведінкових моделей.
Було б добре, якби ці цінності та моделі, що йдуть на зміну старим,
мали сучасніший характер, орієнтували на досягнення більш ви
сокого ступеня політичного розвитку, були кращі за «старі»,
«традиційні». Але це відбувається не завжди і не всюди.
У політичному житті еволюціоністська наукова парадигма,
особливо ідея прямої однолінійності розвитку — від простого до
складного, працює неоднозначно, оскільки послідовність ступе
нів політичного розвитку якщо й можна простежити у глобаль
ному вимірі, то необхідно вносити виправлення плюралістичної
парадигми про множинність політичних культур, у рамках кож
ної з яких дуже специфічно розв’язуються проблеми влади,
політичної поведінки і т. д. Те, що є традиційним у Японії, може
не мати масової підтримки у Франції чи Італії. Взаємодія тра
диційних і сучасних ціннісних смислів і змістів у політичних
змінах нашого часу дуже суперечлива.
Крім того, українське суспільство теж глобалізується, інфор
матизується, а це яскравий тип модернізаційних змін. Тому наша
країна покликана обирати модернізаційні парадигми і в полі
тичній, і економічній сферах. На цьому шляху зростає потенціал
подолання системної політичної кризи, економічної кризи, заго
стреної накладанням внутрішньоекономічних кризових явищ.
Розділ ІІ
Деякі проблеми моделювання національного розвитку
В Україні досі не існує змістовних і суспільно визнаних засад,
які так чи інакше окреслювали б зміст національної ідеї та довго
строкової стратегії. Замість загальнонаціональних фундаменталь
них аксіом, ми маємо суперечливий набір ідеологем, що відбивають
21
Аналітичні доповіді
погляди різних політичних сил. Незалежна держава не отримала
відповідної спадщини і вже протягом майже двох десятиліть по
літична еліта не може наблизитися до якісної концептуалізації
національного поступу. Як видається, однією з головних, мож
ливо, — головною причиною цього є проблема недостатньої кон
солідованості суспільства. Незавершеність самоідентифікації,
відсутність спільної загальновизнаної позиції щодо окремих фун
даментальних засад існування країни вкрай утруднює формування
такої ідеї, системи цінностей, цілей, які б окреслили самобут
ність, самодостатність і довготермінову стратегію нації. Вагому
роль також відіграють суперечливі обставини поточної політики,
прояви регіоналізації, неконструктивна конкуренція груп еліти,
процеси інтернаціоналізації, цілеспрямовані зовнішні впливи.
Перебування в складі окремої незалежної держави сприяло
переформатуванню самоусвідомлення громадян, суспільно
політичних процесів, пріоритетів та орієнтацій еліти. Проте такі
процеси не набули теоретично можливої інтенсивності і цілесп
рямованості, тим більше завершеності через те, що сама держава
цього не забезпечила. Брак політичного і гуманітарного проекту
національного поступу є головною причиною низької консолідова
ності країни, її вразливості стосовно зовнішніх впливів. Стан справ
у соціокультурній сфері, міжрегіональних відносинах, особливості
суспільних настроїв свідчать про те, що в обох принципово важ
ливих напрямах: демократизації та національної консолідації
країні доведеться пройти складний шлях. Адже перш ніж «буду
вати Європу в себе», необхідно позбутися деформацій, зв’язаних
як із союзним минулим, так і зі спадщиною власного авторита
ризму та завершити процес національної самоідентифікації та
артикуляції національних інтересів.
Формування ННД на основі союзних республік аж ніяк не ви
значило моделі національного розвитку. Пострадянський регіон
загалом став ареною частково завуальованого суперництва трьох
концепцій розвитку: реставрації і вдосконалення, «поліпшення»
союзної моделі; реалізації європейської моделі; затвердження на
історично значущий період особливого типу суспільства і держа
ви. За кілька років, коли розпад союзної держави став незворот
ним, перспектива реінтеграції розглядається тільки у звуженому
форматі та дедалі більше стає непопулярною. Загалом, альтерна
тиви моделей міждержавної взаємодії в регіоні вбирають у себе як
його залишкову гомогенність, так і відмінності тенденцій розвитку
22
Сучасна українська політика
окремих держав. Подібність визначається передовсім тим, що
в жодній з країнчленів СНД європейська модель розвитку на
практиці досі не призвела до значущих результатів. Регіон зали
шається відносно ізольованим і є зоною частково стихійного, част
ково свідомого спротиву поширенню стандартів демократії.
Спрямованість національного розвитку ННД, якість урядуван
ня на вирішальній стартовій стадії унезалежнення значною мірою
були детерміновані якісними характеристиками еліти, що утри
малася при владі, та прошарку управлінців загалом. Частково
оновлена номенклатура переважно формувалась у республікансь
кому форматі, але не була й не могла бути дійсно національною
за власною природою, системою цінностей, ментальністю. В цьому
сенсі у верхівці політичної еліти утвердилися риси другоряднос
ті, налаштованість використати сприятливу ситуацію, пристосо
вуватися до зовнішніх умов, а не змінювати їх. Друга особливість
формування еліти полягала в тому, що воно переважно відбува
лося взагалі поза впливом ідеї та процесу державотворення і не
в руслі відповідного суспільного запиту. Тобто висування, успіш
ність тих, хто претендував на високу кар’єру, відбувалися в окре
мих секторах, передовсім у бюрократичній та бізнесовій сфері,
в окремих громадськополітичних проектах, які, маючи безпосе
редній стосунок до розбудови держави, становлення повноцінно
го політичного життя, переважно тільки формально виконували
відповідні функції і, натомість, використовуючи ресурси та ме
ханізми держави, набували значної самодостатності, замикалися на
самообслуговуванні. Відірваність від повсякденності, відсутність
реальної політичної відповідальності стали головними причина
ми того, що національна еліта скоріше експлуатувала державну
незалежність, ніж сприяла її зміцненню.
Порозуміння між національними номенклатурами позбавило
розпад наддержави особливого драматизму і, водночас, суттєво
знизило цінність, якісні характеристики здобутої незалежності.
СНД увібрала в себе не тільки ознаки нерівноправності відносин
між ННД, а й особливості політичних режимів та політичного лі
дерства. Співдружність органічно не орієнтована на перетворен
ня на регіональну міжнародну організацію. Роль міжнародного
права та відповідних міжнародних стандартів діяльності у ній
була не більшою, ніж роль права в державахучасниках. Вона від
разу набула ознак клубу президентів, що окреслило не тільки ве
личезну роль їх особистих стосунків, а й переважно неформальний
23
Аналітичні доповіді
і малопрозорий стиль ведення справ. Особливо це стосується єль
цинського періоду, але й спроби останніх років реформувати орга
нізацію засвідчили, що як інструмент співпраці вона не є ефектив
ною. СНД консервує архаїчність, провінційність, при цьому сама
маргіналізується і не може забезпечити прийнятних перспектив.
Більше того, вона не надає достатніх можливостей для вирішен
ня гострих актуальних проблем. Ці вади лише частково долаються
за рахунок субрегіональних об’єднань та у форматі двосторонніх
відносин. Але загальна спрямованість — гальмування демокра
тичних перетворень та взаємопідтримка президентів, які відігра
ють роль гарантів дотримання взаємних домовленостей.
Попередній суспільний лад зумовив денаціоналізацію рес
публіканської влади та бюрократії, а жорстка централізація —
її недержавний, несамостійний характер. Відсутність протягом
десятиліть повноцінного національного буття й примусова соціа
лістична інтеграція виховали в посткомуністичних країнах гли
боко ешелоновану компрадорську правлячу верству. Звичайно,
зазначені суспільні мутації на теренах СНД виявилися набагато
глибшими, ніж у ЦентральноСхідній Європі чи навіть у країнах
Балтії, що й позначається на становленні ННД. Для більшості країн
пострадянського регіону це сталося поза логікою їх внутрішнього
розвитку чи то зі значним її випередженням. Жорстка зовнішня
залежність та інтернаціоналістська уніфікованість політичного
життя тривалий час унеможливлювали в принципі реалізацію на
ціональної стратегії розвитку і навіть пригнічували стратегічне
мислення як таке. Стратегія загалом була монополією Москви.
Практично для всіх пострадянських республік парадоксаль
ним чином додав труднощів на шляху національного відродження
полегшений, позбавлений повноцінного наповнення спосіб досяг
нення державної незалежності. Реальна боротьба за незалежність
є принципово важливою складовою процесу повернення до нор
мального самостійного розвитку. Адже успіх у такій боротьбі
свідчить про наявність потенціалу і закладає основу для подальшої
природної оригінальної еволюції. Для України проблема пошуку
моделі розвитку має особливе значення і становить певну склад
ність. Радянська республіканська модель не давала придатних
елементів для її конструювання. Історична ретроспектива так само
не містила переконливих основ, до яких можна було б повернутися.
На відміну від країн ЦентральноСхідної Європи та Балтії, не існу
вало передумов для безпосереднього використання європейських
24
Сучасна українська політика
моделей. Нарешті, ані в середовищі борців за державну незалеж
ність, ані серед інтелектуалів діаспори не було створено придатних
для використання концепцій, пулу ідей, конкретних напрацю
вань. Більше того, політична еліта та лідери, що претендували на
роль провідників нації на етапі унезалежнення, виявили спроще
не ставлення до цієї проблеми. Увага концентрувалася на розбу
дові держави, тоді як ціннісні засади, сенс її існування познача
лися переважно у деклараціях.
Цілком очевидно, що політичні традиції та політична культу
ра, які складалися протягом століть, а потім у модифікованому
вигляді цілеспрямовано насаджувалися протягом десятиліть, ба
гато в чому визначають умови становлення та розвитку нових не
залежних держав. Серед таких успадкованих обставин, — етатизм,
наявність державного механізму з розширеними функціями вла
ди, позбавленої контролю з боку суспільства, особливий статус
чиновництва, брак вільної конкуренції в професійній і, особли
во, в політичній сфері, обмеженість свободи особистості. До цьо
го слід додати спотвореність та пригніченість етнонаціонального
розвитку, диспропорції і неповноцінність соціальної структури,
які склалися в форматі окремих союзних республік, їх провінціа
лізація. Як наслідок, був не тільки перерваний природний істо
ричний розвиток окремих народів, а й суттєво погіршені умови
повернення до нього, штучно підірвана самодостатність та зни
жена національна конкурентоспроможність.
Українська держава будувалася переважно зверху. Часткові
зміни, пов’язані з підвищенням ролі громадянського суспільства
після «помаранчевої революції», реально торкнулися лише якості
виборчого процесу, але практично не стосуються оптимізації ор
ганізації влади її суспільних джерел та цивілізаційної природи,
характеру стосунків між владою і суспільством. Має місце нав’язу
вання виборцям штучних суперечностей, замість реально існуючих.
Наприклад, замість дійсно актуальної дилеми з ясним вирішен
ням — «демократія або авторитаризм», пересічному українцю
пропонують обирати між «своїми» і «чужими», скажімо між НАТО
та ЄЕП. Подібні брутальні підміни порядку денного існують у соці
альноекономічній, гуманітарній сфері, у питаннях політичної
реформи, стосунків між центром і регіонами. І в кожному випад
ку присутній мотив: демократичні реформи штучно пов’язують
ся з зовнішніми впливами, натомість консервація пострадянсь
ких реалій видається за власний оригінальний шлях розвитку.
25
Аналітичні доповіді
Країні реально потрібен виважений суспільний діалог, який міг
би наблизити консенсус щодо стратегії національного розвитку,
її місця і ролі в геополітичних перетвореннях. Сьогодні ж їй на
в’язується набір штучно загострених і спотворено інтерпретованих
проблем. Подібні підміни порядку денного існують у соціально
економічній, гуманітарній сфері, у питаннях політичної реформи,
стосунків між центром і регіонами. Зрозуміло, що політтехноло
гічні маніпуляції з предметом та формою обговорення актуальних
проблем і відповідних позицій політичних акторів дезорієнтують
громадян, формують неадекватну картину щодо можливостей
конструктивних компромісів та суспільної консолідації. Як на
слідок, громадськість і значна частина політикуму виявляються
втягнутими в ірраціональні дискусії, тоді як дійсно актуальні
питання зовнішньої політики залишаються поза увагою.
Політична криза в Україні загалом поставила під сумнів до
сягнення країни в питаннях формування влади шляхом волеви
явлення громадян. Правова незабезпеченість дострокових виборів,
серйозні вади в системі формування та функціонування депу
татського корпусу окреслили наявність масштабних завдань щодо
розвитку правової бази демократичного урядування та впрова
дження відповідної сучасної політичної практики. Обговорення
політичної кризи ПАРЄ і Європейським парламентом фактично
розширюють завдання реформування як засобу зміни геополі
тичних координат країни. Україні бракує низки законів, які мають
доповнювати і розвивати норми Конституції. Серед них: закони
про Президента, про Кабінет Міністрів, про тимчасові спеціальні
комісії Верховної Ради, Регламент Верховної Ради та ін. Саме це
створює проблеми з розподілом повноважень та відповідальності
між гілками влади, зберігає простір для ручного управління,
довільного розширення або узурпації повноважень і тіньової по
літики. Це ж утруднює демократичний контроль за діями влади.
Залишається низькою ефективність, рівень дотримання чинного
законодавства. Нагальною є потреба нормативного забезпечення
розведення бізнесу і влади, впровадження цивілізованих меха
нізмів лобіювання. За всіма цими напрямами зберігається знач
на невідповідність європейським стандартам.
Досягнення певної рівноваги між виконавчою та законодавчою
гілками влади, тим не менш, не забезпечує оптимального функ
ціонування владної системи в цілому. Як свідчить досвід десятків
країн, найскладнішим у розвитку владних інститутів є формування
26
Сучасна українська політика
самостійної дієздатної судової гілки влади. Сама її природа пе
редбачає наявність високої правової культури та розвинених
інституцій громадянського суспільства. Для нових незалежних
держав розвиток судової системи становить особливу складність.
Цей процес зазвичай свідомо гальмується на урядовому та парла
ментському рівні, адже розглядається як такий, що обмежує сво
боду дій інших гілок влади. Влада органічно не орієнтована на
системне вдосконалення власної структури і потребує допомоги
в цьому важливому питанні з боку суспільства. До цього процесу
має долучитися громадськість та експертне середовище. Фактич
но, саме громадянське суспільство, делегуючи своїх представ
ників до представницької та судової влади та слугуючи основним
джерелом поповнення політичної еліти, створює умови для синх
ронного розвитку і взаємодії гілок влади. Недостатня розвине
ність суспільства дорівнює браку матеріалу та відсутності заохо
чування до встановлення цивілізованої форми правління.
У країні має запрацювати в повному обсязі механізм політичної
відповідальності та легітимізації влади. Аби мати можливість дія
ти ефективно, владі недостатньо юридично закріпити свій статус.
Зазначимо, що наразі в Україні не забезпечений і цей мінімум.
Унаслідок недосконалої конституційної реформи, лакун у зако
нодавстві набули поширення суперечки щодо обсягу повнова
жень, боротьба за посади і т. ін. Необхідна усталеність інститутів
влади, чітке розмежування їх компетенції та відповідальності.
Суспільна легітимація влади до того ж потребує її успішності, на
явності переконливих позитивних результатів її діяльності.
Важливе значення має зміст цієї діяльності, отже, — наявність
консенсусу щодо стратегічних питань національного розвитку.
На рівень підтримки влади дедалі більше впливає стиль уряду
вання, зокрема прозорість, готовність до діалогу з громадськіс
тю. Для перехідних держав чималу роль відіграє також зовнішнє
визнання чинної влади, її спроможність повноцінно використо
вувати міжнародні чинники у здійсненні державної політики.
Важливою обставиною для оптимізації організації влади є ба
ланс між централізацією та децентралізацією. Звичайно, це питан
ня порізному трактується для держав різних за розміром та зале
жить від наявності автономій. Проте поза форматом унітарного чи
федерального устрою існує проблема органічного розподілу компе
тенцій між центральною та місцевою владою та визначення прин
ципів адміністративнотериторіального структурування. В ідеалі
27
Аналітичні доповіді
жодна функція, яка може здійснюватися на певному рівні, не має
передаватися вище. На практиці — вищі ланки владної структури
прагнуть сконцентрувати у себе максимум повноважень. Законо
мірно спостерігаємо брак уваги до проблем регіонів, гальмування
реформ місцевого самоврядування, ірраціональну централізацію.
Підкреслимо ще одну не для всіх очевидну аксіому — систему
влади недостатньо побудувати, вона має розвиватися і вдоскона
люватися. Зрозуміло, що це є нормою для країн, які сповідують
принципи демократії, а організацію влади підпорядковують меті
служіння загальнонаціональним інтересам. У цьому сенсі і сам
розвиток системи влади є ознакою просування до сучасних циві
лізаційних стандартів. На просунутих етапах такий розвиток по
требує безпосередньої участі суспільства. Практика перехідних
країн наочно демонструє закономірність: миттєвий результат до
сягається у формуванні інституту президентства. Зазвичай вини
кає «суперпрезидентська» форма правління, коли глава держави
посідає позицію над гілками влади і дефакто підпорядковує їх
собі. Частково це прописується в конституціях, значною мірою
встановлюється на практиці. Півкроку вперед — це формування
виконавчої влади, яка не є лише інструментом для реалізації
політики президента і набуває власної суб’єктності. Проте реально
складається потужна виконавча гілка, яка домінує над іншими
і в межах якої уряд не є контрольованим з боку законодавчої вла
ди, а президент взагалі має свободу рук у використанні владних
механізмів. Становлення парламентаризму є якісним зрушенням
у розвитку системи влади. Він потребує справжнього плюралізму
та змагальності в політичному процесі, утвердження засад демокра
тії. Досягнення певної рівноваги між виконавчою та законодавчою
гілками влади, тим не менш, само по собі не забезпечує оптимально
го функціонування владної системи загалом. Як свідчить досвід
десятків країн, найскладнішим у розвитку владних інститутів
є формування самостійної дієздатної судової гілки влади. Сама її
природа передбачає наявність високої правової культури та розви
нених інституцій громадянського суспільства. Для нових незалеж
них держав розвиток судової системи становить особливу склад
ність. Цей процес зазвичай свідомо гальмується на урядовому та
парламентському рівні, адже розглядається як такий, що обмежує
свободу дій інших гілок влади. Влада органічно не орієнтована на
дійсне вдосконалення власної структури, що зумовлює необхід
ність зовнішнього впливу на неї в цьому важливому питанні.
28
Сучасна українська політика
Розділ ІІІ
Інститут президентства:
між авторитаризмом і демократією
В Україні триває період становлення інститутів незалежної
державності. Цей процес відбувається під впливом західних інс
титуційних моделей: дизайн новопосталих інститутів зовні від
повідає західним зразкам. Це, передовсім, стосується інституту
президентства, який постав наприкінці 1991 р. Зміст же останнього
складався як під впливом українськорадянського досвіду, так і під
впливом найближчого середовища — пострадянських республік,
які (крім прибалтійських) обрали авторитарний шлях політич
них та економічних трансформацій. Радянські недемократичні
політичні традиції, радянська в своїй основі політична культура
«людей влади», їх попередній досвід стали тими чинниками, які
й зумовили особливості інституціоналізації президентства. Саме ці
традиції й політична культура, можна твердити, були основним
гальмівним чинником, який на початку 90х років став на заваді
суспільнополітичним модернізаційним процесам у напрямі де
мократії.
Невідповідність попереднього досвіду новим викликам часу за
явила про себе відразу: першому українському Президенту забрак
ло знань та умінь, системності мислення в нових умовах для уви
разнення посади Президента в системі влади, надання їй чітких
політичних обрисів, дбайливого закладання засад демократично
го президентства, для спрямування зусиль пострадянської номен
клатури у русло конструктивних перетворень.
Президентство Л. Кравчука стало часом підлаштування під си
туацію самого Президента, державного механізму, народу, якому
потрібно було вижити, фінансовопромислових груп, що почали
спинатися на ноги, опозиційних сил, які після унезалежнення дер
жави готові були до співпраці з Президентом. Не були створені та
закріплені на рівні Основного закону (Конституції) «правила гри»
(насамперед ті, які стосувалися розподілу влади) як для політи
куму, так і для всього суспільства. Наслідком чого стала «розми
тість» форми правління в Україні аж до 1995 р. (коли з’явився
Конституційний договір).
На початку 90х рр. не відбулося кардинальних змін у інститу
ційному дизайні та суті політичних інститутів, тих змін, які б забез
печили незворотність демократичних перетворень, відкритість
29
Аналітичні доповіді
політичної системи, прозорість прийняття політичних рішень; не
було забезпечено умов для рішучого суспільного прориву у сферу
свободи — громадянське суспільство залишалося аморфним та
недорозвинутим. Не було розроблено й стратегії економічного
розвитку країни — економічні перетворення були пущені на са
моплив, а те, що здійснювалося свідомо, мало, сказати б, виму
шений характер, оскільки ставало реакцією на тиск несприятливих
обставин, створюваних, передовсім, Росією. Наслідком, зпоміж
іншого, стало зубожіння суспільства, розростання тіньового секто
ру в політиці та економіці, поширення корупції тощо. І, врешті
решт, — логічне укорочення терміну перебування Л. Кравчука
як неефективного лідера на президентській посаді: незбіг ритмів
політичного життя країни, її сподівань із можливостями Прези
дента призвели до дострокових президентських виборів. Достроко
ве припинення президентських повноважень підтвердило певну
випадковість потрапляння Л. Кравчука на президентську посаду.
Вибори Л. Кучми 1994 р. відбулися не під тиском тих чи інших
настроїв (як у випадку Л. Кравчука та В. Ющенка), але внаслі
док демократичної конкуренції. Втім, демократичне президентст
во так і не постало. Хаос початку 90х «під егідою» Л. Кравчука
став підходящим ґрунтом, на якому «проріс» кучмізм як спосіб
та форма організації життя в Україні, як система влади, вибудува
на другим Президентом та його привілейованими «утриманцями»
(найперше — у сфері політики та економіки) з метою консервації
ситуації у країні, не допущення змін, які б могли стимулювати
суспільнополітичний розвиток держави. Те, що проголошувало
ся реформою, або так і не відбувалося чи не доводилося до завер
шення, як, наприклад, адміністративна, земельна, пенсійна,
політична та інші реформи, або мало метою не реформування за
ради розвитку, але заради розширення повноважень Л. Кучми та
його збереження на посаді як гаранта незмінності статусу предс
тавників наближених кланів, що входили до корпорації, чільни
ком якої був Президент, чи, зрештою, — передачі влади спадко
ємцю (представнику найпотужнішого клану «донецьких»).
Іншим наслідком «реформ» стало завершення (на початку друго
го президентського терміну Л.Кучми) періоду первісного нагро
мадження капіталів, їх перерозподілу на користь пропрезидент
ських фінансовополітичних груп.
Наприкінці президентства Л. Кучми посилився розкол країни,
відмінності у геополітичних орієнтаціях населення, економічні
30
Сучасна українська політика