Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
виникають лише на стадії нормативізації певної міри такої рег
ламентації.
Світоглядна розбіжність між Платоном та Аристотелем пере
кочувала в сучасну суспільну науку у форматі концептуальної
опозиції дійсне (Sein) — належне (Sollen), запропонованої свого ча
су Рудольфом Лотце. Хоча між існуючою дійсністю та зусиллями,
необхідними для побудови нової дійсності, існує лінійна залеж
ність, однак чим істотніше відрізняється від наявної дійсності
дійсність бажана, тим більше зусиль має бути докладено для реалі
зації такої трансформації. Щоправда, наведена соціальнофіло
софська аксіома все ж не заперечує ані самого факту соціальної
динаміки, ані можливостей надзвичайно широкої амплітуди со
ціальних перетворень. Виводити ж перспективи чи, тим більше,
обов’язковість суспільного поступу (прогресу, розвитку зі знаком
«плюс») лише зі соціального буття, дійсності — значить схиля
тися до того, що Девід Бідні відрекомендував «позитивістською
помилкою»
28
.
Це актуалізує аспект міри життєздатності національного ор
ганізму за відсутності цілепокладаючого стрижня. Насправді будь
який поступ набуває шансів на успіх лише у тому разі, якщо ви
користовує як орієнтири і взірці не соціально дійсне, а соціально
належне. Безперечно, таке належне має істотно кореспондувати
ся з дійсним, аби закономірність і логіка становлення зробили
можливою в принципі трансформацію наявного дійсного в бажане
належне, інакше деградаційні перспективи соціальної дійсності
набуватимуть реальних ознак.
Термін «реальність» є одним з найбільш мобільних концептів,
який перманентно підтримує в сучасній соціальній філософії тонус
проблемності. Реальність (від пізньолат. realis — оречевлений, дійс
ний) є найбільш абстрактним і бідним у змістовному плані елемен
том тріади реальність/буття/дійсність; це те, що існує, так зване
всобібуття, яке відмежоване й абстраговане від рефлексійних
процедур. Соціальна реальність містить не лише дійсну реальність,
айпотенційне, як актуально досяжне, можливу реальність, се
ред форм якої найчастіше виокремлюють утопію та ідеал.
Соціальна реальність підлягає конструюванню в першу чергу за
допомогою смислів. Ідеться про своєрідне запліднення реальнос
ті, буттєвості, дійсності смислом. Утім, це зовсім не означає, ніби
то соціальне буття позбавлене того, що послідовники Карла Марк
са називають об’єктивністю, а апологети Альфреда Щютца —
61
Аналітичні доповіді
фактичністю. Філософська інтрига полягає у питомій вазі та взає
мозалежності смислотворення й об’єктивності (фактичності) під
час структурування (аналізу) і перетворення (синтезу) суспільної
реальності, буттєвості, дійсності.
Як писав Клод ЛевіСтросс, кожне суспільство неминуче конст
руює власне бачення світу — своєрідний «мислимий порядок»,
який не збігається з об’єктивною дійсністю. Таку розбіжність з іс
нуючим статускво в принципі можна відрекомендувати утопізмом,
але це утопізм тимчасовий, утопізм проекту, який слід утілити
в життя, забезпечити його місцем (topos). Ідея варіабельного бут
тя нарощує потенціал ініціативи, суперництва та динамізму.
Образ соціальної дійсності є одним з визначальних елементів
ідейної орієнтації. Кожна ідеологічна система виходить з фундамен
тального уявлення про те, чим є навколишній соціальний світ,
що становить осереддя соціальних зв’язків, на що в принципі мо
же розраховувати індивід у суспільстві. Таке бачення соціальної
дійсності є дискурсивною інтерпретацією, своєрідним світогляд
ним, телеологічним та аксіологічним моделюванням соціального
світу на підставі уявлень про суспільний оптимум. Важливим ме
ханізмом і засобом конструювання соціальної реальності є фактор
легітимації, котру Бергман і Лукман відрекомендували «смис
ловою об’єктивацією другого порядку».
Технологічно це завдання не є складним. Проблема полягає
в іншому: у вразливих з точки зору соціальної забезпеченості со
ціумах та суспільствах на стадії інтенсивної модернізації (до яких
належить сучасна Україна) масова свідомість вирізняється психо
логічною нестійкістю та хворобливою меншовартісністю (яка часто
переходить у свою протилежність), а також відсутністю критичної
(самокритичної) складової. Не дивно, що за таких умов найбіль
шим успіхом користується популізм у вигляді сюрреалістичного
поєднання найбільш привабливих підходів до суспільного життя
різних (інколи діаметрально протилежних) політичних ідеологій.
Популістична мозаїка часто має відверто фантасмагоричні озна
ки, однак, тим не менше, вона користується популярністю серед
значної частини сучасного українського електорату, тому є тією
даністю, з якою треба щонайменше рахуватися.
Під час закріплення за собою певних ідеологічних ознак су
часним українським громадськополітичним проектам зовсім не
обов’язково наступати на граблі політичних попередників, зага
няючи себе в глухе місце класичних політичних ідеологій — лібе
62
Сучасна українська політика
ралізму, консерватизму, соціалізму і т.п. Цілком достатньо пози
ціонувати свої ідеологічні пріоритети як цивілізаційні, як потре
бу здійснення певного цивілізаційного вибору, котрий передбачає
послідовне відстоювання відповідної цивілізаційної парадигми —
деяких світоглядних, аксіологічних, телеологічних, деонтоло
гічних та інших принципів.
На чому базується переконання про фундаментальність циві
лізаційного вибору? Річ у тім, що альтернатива між європейською
моделлю розвитку та неєвропейським шляхом визначає практич
но ввесь діапазон можливостей становлення України в оглядовому
майбутньому. Вона так чи інакше зумовлює господарськоеконо
мічну, ціннісну, правову, ідеологічну, геополітичну та інші скла
дові розвитку.
Витлумачені таким чином ідейносвітоглядні пріоритети не
заперечують можливості їхнього «перекладу» мовою узвичаєних
у ХVII–ХІХ століттях ідеологічних постулатів і понятійних стере
отипів. Ідентифікаційні труднощі полягають в іншому: проєвро
пейський цивілізаційний стрижень з ідеологічної точки зору
є водночас і ліберальним (пріоритет свободи), і соціалістичним
(необхідність досягнення високого рівня соціальних стандартів),
і консервативним (відстоювання беззаперечного авторитету діє
вих, ефективних європейських цінностей), і націоналістичним
(плекання і розвиток національного надбання, сумісного з євро
пейськими цінностями).
Ідеться здебільшого про симбіотичний тип ідеології, в основу
якого покладено пріоритет європейських ідентифікаційних оз"
нак як історично найбільш ефективних з позицій гармонійного,
взаємопотенціюючого розвитку індивіда та суспільства. Такий
підхід є оптимальним з огляду на потребу смислової прозорості
й аргументаційної переконливості, адже сутність політичних
протистоянь в Україні протягом кількох попередніх років набу
ла виразного цивілізаційного (чи переважно цивілізаційного) за
барвлення. Сформульована ідейносвітоглядна матриця може
розраховувати на симпатії всього соціально активного та іннова
ційно налаштованого електорального спектра, спроможного тве
резо усвідомити безальтернативність принципів, на яких базуєть
ся феномен європейської цивілізації.
Чимало дослідників слушно схиляються до думки, що за всієї
культурноцивілізаційної відмінності Європи та США на тлі порів
няння з російськими цивілізаційними пріоритетами їхні ціннісно
63
Аналітичні доповіді
світоглядні пріоритети для зручності сприйняття варто сприйма
ти як субстанційну єдність. Основний аргумент полягає в тому,
що глибинні світоглядні автоматизми і стереотипізм сукупного
західного та російського типів свідомості позначені категорич"
ною цивілізаційною несумісністю.
З цією номінативною точкою зору західної філософії, соціо
логії, політології та соціальної психології співзвучна й російська
суспільнополітична думка — зокрема, про принципову несу
місність західного та російського типів світосприйняття і ціле
покладання переконливо висловився Ельґіз Поздняков: «Якщо
росіянину як життєвий еталон запропонувати настанови Бенд
жаміна Франкліна, наведені Вебером у «Протестантській етиці
й духові капіталізму», то цей взірець заощадливої бережливості
західного раціоналізму росіянин відкинув би з презирством,
угледівши в ньому «німецьке жлобство й дріб’язковість». Нав
заєм йому значно ближчий і зрозуміліший російський купець чи
капіталіст, готовий жбурнути «мільйон» у вогонь або роздати його
жебракам, якщо його «припекло» чи заїла совість. Ці почуття —
не випадковість: вони сидять у росіянинові генетично»
29
. Наведена
ілюстрація доволі промовиста. Вона з’ясовує сутнісну, принци
пову відмінність цивілізаційних векторів на рівні життєдіяль
нісних квінтесенцій.
Подібні світоглядні акценти концептуалізував і Лев Гумільов.
Він, зокрема, у категоричній формі стверджував, що «етиці, кот
ра базувалася на капіталістичних суспільних відносинах, не сим
патизували ані росіяни, ані татари, ані візантійські греки. Еко
номічні інтереси, які домінували в умовах романогерманської
формації, викликали світогляднопсихологічне відторгнення»
30
.
Йдеться про цілком об’єктивне, зумовлене тривалим історичним
становленням явище, яке є симбіозом багатьох складових: світо
глядноаксіологічної, телеологічної, деонтологічної, ментальної
і навіть психосоматичної.
Китайська приказка твердить: велика людина — суспільне ли
хо. Принагідно зауважимо, що на рівні західних світоглядномен
тальних структур подібний висновок є неможливим у принципі,
оскільки і в діонісійського, і в аполлонівського типу західної куль
тури безперечним авторитетом користувалася людська велич і до
сягнення індивідом якомога більших висот у всіх сферах життє
діяльності. Між іншим, це якраз з’ясовує, чому хибно зрозумілий,
гіпертрофований егалітаризм виявився основним чинником духов
64
Сучасна українська політика
ного та морального занепаду європейської цивілізації: Європа не
мала ані історичного досвіду, ані світоглядної спадкоємності ефек
тивного оперування ідеєю егалітаризму, тому й не змогла дати
гідну відповідь на такий виклик.
Щоправда, цивілізаційний поділ на Схід та Захід у багатьох
випадках також доволі умовний і схематичний, оскільки він не
віддзеркалює істотних розбіжностей на рівні кожної цивілізаційної
гілки. Наприклад, як зауважив Блез Паскаль, «якщо швейцар
ця назвати людиною благородного походження, то він обов’язково
обуриться і почне доводити, що всі його предки були простолю
динами. Якщо ж він цього не зробить, то не матиме можливості
претендувати на високі посади»
31
. Натомість в аристократичній
Іспанії чи Речі Посполитій, навпаки, навіть не дуже заможні мі
щани всіма правдами й неправдами намагалися довести своє дво
рянське походження.
Безперечно, проблема цивілізаційної несумісності надзвичайно
багатоаспектна. Принаймні зводити її до протистояння східного
та західного культурних типів — означає вдаватися до не завжди
виправданого редукціонізму. Аби достеменно переконатися в цьо
му, достатньо звернути увагу на частогусто непоєднувану багато
манітність західної культурної традиції. Наприклад, ідучи в гості,
німці здебільшого беруть до столу їжу, французи — вино, амери
канці — віскі, англійці — шоколад.
Необізнаним в історичних перипетіях такі відмінності можуть
здатися неістотними, але факти свідчать, що ідеологічна машина
Франції під час Першої світової війни звела гастрономічні пріо
ритети німців у ранг ледве не основної (принаймні для буденної
свідомості) причини для війни. Що ж стосується англійців, то во
ни споконвіку глузують і над німцями, і над французами, і над
американцями, звинувачуючи тих у відсутності смаків і гостьово
го етикету. Не варто дивуватися, що час від часу такі саркастичні
шпильки набувають ідеологічного загострення, трансформую
чись у відповідне цілепокладання.
Згідно з теорією факторів, суспільний розвиток є результатом
взаємодії багатьох чинників — економічних, культурних, релі
гійних, етичних тощо. Між іншим, соціальний генезис зовсім не
гарантує динаміку прогресивних змін — цілком можливе станов
лення регресивне, яке призводить до спрощення і занепаду визна
чальних лейтмотивів життєдіяльності суспільства. Тому не дивно,
що концепція виродження, яку висунув ОгюстБенедикт Морель,
65
Аналітичні доповіді
тривалий час успішно конкурувала з теорією Чарльза Дарвіна,
викладеній у «Походженні видів». Вона зібрала під свої ідейні
знамена прихильників теоретикоконцептуальним запереченням
прогресистських тенденцій і запропонувала інтелектуальній ой
кумені доволі переконливу аргументацію.
На противагу теорії факторів, яка з’ясовує закономірності пе
ребігу суспільного розвитку, теорія рівноваги пояснює процеси
функціонування соціальної дійсності на підставі принципів взає
модоповнення і взаємопоглинання. Попри те, що інертність —
невід’ємний атрибут суспільства, соціальне буття не статичне; воно
динамічно змінюється, внаслідок чого змістовні переакцентування
детермінують структурнофункціональний перегляд формально
го рівня. Це вимагає від індивіда як об’єкта і суб’єкта соціокуль
турної процесуальності середовища відповідних адаптативних
зусиль, адекватних тим, що відбуваються на рівні соціуму в ціло
му. Не привівши власну буттєву динаміку у відповідність до все
загальної, важко розраховувати на успішну життєдіяльність.
Згідно з теорією «культурного запізнення» Вільяма Оґборна,
швидкість людської реакції (ментальної, психологічної, стерео
типної, архетипної тощо) завжди дещо відстає від швидкості змін
у соціальному середовищі. А якщо швидкість зовнішньої динамі
ки підвищується, то відставання людської адаптації набуває ознак
снігового клубка. Як наслідок, людина стає на шлях гарячкового
розгрібання утворених «завалів». У такому разі для неї здебіль
шого не стоїть питання про «ціну на квиток» — вона погоджується
на все: на невроз, апатію, бунт і навіть соціальну деструкцію —
тільки б звільнитися від непосильного тягаря надто стрімких змін.
Традиційні суспільства зберігають свою стабільність доти, доки
в них не розпочинаються істотні, сутнісні, докорінні зміни, котрі
знаменують перегляд фундаментальних основ — світоглядних,
цілепокладаючих, господарськоекономічних тощо. Як тільки нор
ми й цінності опиняються під знаком питання, люди відчувають де
вальвацію, знецінення визначальних орієнтирів і життєвої мети за
галом. Це призводить до домінування стану тривоги й стресу.
Між іншим, як з’ясовує сучасна соціальна теорія, революції
виникають не там, де народ найбільше злидарює, а там, де умо"
ви життя не витримують певного ритму, динаміки оптимізації.
Річ у тім, що паралельно з поліпшенням умов життя підвищу
ються й потреби людей, тому революції найбільш вірогідні в тих
випадках, коли періоди оптимізації раптово перериваються або
66
Сучасна українська політика
динаміка змін на краще істотно вповільнюється (утворюється від
чутний розрив між зростанням соціальних очікувань та падінням
можливостей для їхньої реалізації). Соціальна теорія називає це
явище «революцією зростаючих очікувань».
Таким чином, чим значнішим є розрив між надіями (очікуван
нями) та динамікою їхньої реалізації, тим сильнішим стає почуття
соціальної невдоволеності, тим реальніших контурів набувають
перспективи соціальних деструкцій, заворушень, протистоянь,
революцій. Соціальні очікування — це сукупність соціальних уста
новок щодо перебігу подій, котра поділяється членами суспільства
і забезпечує пізнавальну, емоційну і поведінкову готовність ін
дивідів до цих подій.
Будучи продуктом відображення соціальної реальності, со
ціальні очікування водночас є передумовою її змін, оскільки утво
рюють деяку систему співвіднесення і стандартів порівняння.
Вони формуються на підставі стереотипних нашарувань у сфері
суспільної свідомості, структуризуючи висновки щодо суспільних
явищ за результатами їх суміщення зі стереотипізованим етало
ном чи нормою. Варто зазначити, що невизначеність і суперечли
вість соціальних очікувань знижує ефективність спільних дій,
слугує передумовою міжособистісних та індивідуальних конф
ліктів. Великий вплив на формування і закріплення соціальних
очікувань здійснює політична пропаганда і ЗМІ.
Розділ VI
Історичні корені теоретичних основ
сучасної української політики
За визнанням більшості політологів нині в Україні, окрім кому
ністів, немає жодної політичної сили, яка б базувалася на якихось
більшменш окреслених ідеологічних засадах. Натомість виник
ли три напрями, до яких схиляються три провідні політичні по
туги країни — Партія регіонів, президентська команда і БЮТ.
Це — консерватизм, націоналізм і популізм. До останнього можна
віднести і комуністів, які обґрунтовують свою позицію відомою
марксистськоленінською теоретичною риторикою.
Лідери трьох вищезгаданих найбільших політичних сил та
їх ідеологічний апарат, мабуть, і не здогадуються, що їх сучас
ну діяльність можна кваліфікувати за теоретичними схемами,
67
Аналітичні доповіді
розробленими класиками української політології ще у першій по
ловині минулого століття. Йдеться про таких діячів європейського
рівня, як Д.Донцов та В.Липинський. Перший розробив доктрину
т. зв. інтегрального або чинного націоналізму, а другий створив
теорію державного устрою, в якій обґрунтував поділ суспільного
ладу на демократичну, охлократичну і класократичну моделі.
Звичайно, політичні теорії, які розроблялися у 20х роках
ХХ століття, було б некоректно механічно переносити у наш час.
Але їх аналіз і осмислення дає можливість зрозуміти логіку по
ведінки сучасних політиків, пояснити масам, якими критеріями
їм пропонують керуватися ті чи інші політичні сили.
Отже, Донцов і його «Націоналізм», який вийшов у світ 1926 р.
і певний час був катехізисом західноукраїнської молоді. У передмо
ві до твору Донцов намагається сформулювати мету свої книги,
вживаючи термін «народництво» як ярлик, що його він навішує
на всіх, хто серед виразників української політичної думки дотри
мується відмінної від його позиції «В цій книзі, — зазначає він, —
хочу усталити поняття українського націоналізму так, як я його
розумію… Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу
різницю між націоналізмом і народництвом, то ми б знайшли б її
в двох діаметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує
воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин — і контемп
ляція, інтуїція — і логіка, агресія — і пасивність, догматизм —
і релятивізм, віра — і знання». Донцов вбачає головну проблему,
яку не в змозі були подолати ті, хто намагався створити і розбу
дувати українську державу, в тому, що для них «людські вчинки
керувалися не почуттями, а лише поняттями. Розум, як мотив,
був конечною передумовою всякої акції…, для них людина не те
вважала за добре, чого хотіла, лише те хотіла, що уважала за доб
ре»
32
. Не важко побачити, що Президент В.Ющенко у прийнятті
своїх парадоксальних рішень також мало шанує їх інтелектуаль
ну складову, віддаючи перевагу емоціям, зрозумілим лише йому
догмам та інтуїтивним почуттям. Всупереч здоровому глузду він
веде український родовід від трипільців і, здається, свято вірить
у цю нісенітницю.
Шість підстав «чинного націоналізму» у формуванні Донцова
мали скласти «тканину» нового українського духу. Головною ру
шійною силою людських вчинків він вважав «спонтанну безмо
тивну волю до життя, а не розум»
33
. «Розум в історичному житті
народів, — продовжує він, — грає другорядну ролю»
34
. На зміну
68
Сучасна українська політика
осмисленому світосприйняттю має прийти зоологічна воля до
життя, і Д. Донцов ілюструє її такими прикладами: «Те
фізіологічне Ні, яке мусить відчувати пес на вид кота, або жид на
вид араба, або араб на жида»
35
. Щось подібне відбувається і з на
шим Президентом, коли йдеться про Росію і росіян, російську
мову тощо. До речі, «суржик», на якому спілкується В.Ющенко,
скоріше нагадує місцевий сільський діалект, аніж літературну
українську мову.
Дві перші підстави донцовського варіанта націоналізму такі:
«зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії» і «стрем
ління до боротьби та свідомість її конечности». Наступна вимога
автора містить дві складові — романтизм та догматизм у сприй
нятті його теорії. Щодо першого, то він має живитися легендою
«останнього бою», запереченням того, що є, і захоплюючою карти
ною катастрофи, що принесе нове. Догматизм «заявиться в супро
воді категоричного наказу, безоглядного послуху»
36
. Розглядаючи
ці два поняття як єдине ціле, Д. Донцов розтлумачує з відвертіс
тю, що обеззброює: «Ілюзіонізм є синтезом обох: він протистав
ляє «змисловому» — ірраціональне, надзмислове, конкретному —
невидиме і незнане, і це «теологічне» в нім, він протиставляє до
казам — голу афірмацію, і це «догматичне» в нім. І первень
чуттєвий «ілюзіонізму» (він не дискутує), і його первень інтелек
туальний (що хоче здійснити ідею не існуючу і принципіально
протилежну конкретній) — умотивовують його войовничість, ан
типацифізм»
37
. Якщо екстраполювати ці постулати на сучасний
націоналістичний вектор українського політикуму, який очолює
В.Ющенко, можна зрозуміти, чому він так затято обстоює термін
«геноцид» стосовно жахливого голодомору 1932–1933 рр. в Ук
раїні. Адже, згідно з усталеними в політології визначеннями, ге
ноцид — це винищення окремих груп населення за расовими, на
ціональними або релігійними мотивами. Для створення ілюзії того,
що у голодоморі винна Росія, кращого терміна не підбереш. А на
те, що, за задумами більшовицької верхівки на чолі з грузином
Й.Джугашвілі (Сталіним) голодомор був спрямований проти со
ціальної верстви — селянства, а не якоїсь окремої національності,
можна заплющити очі й взагалі заборонити дискутувати на цю
тему. Але заради істини дискутувати треба. На наш погляд, до
голодомору набагато коректніше підходить визначення «соціо
цид», запропоноване російським дослідником О.Смірновим
38
.
Адже штучний голод мав перш за все винищити величезні маси
69
Аналітичні доповіді
селянства в Україні, Казахстані, на Кубані. Серед загиблих були
мільйони неукраїнців. І глобальний злочин комуністичного ре
жиму не стає від того менш жахливим. Більше того, він стає ще
потворнішим, якщо згадати, що селян, які залишилися жити,
перетворили у безправних напіврабів, змушених працювати за
мізерну винагороду. Спекулювати ж на гуманітарній катастрофі
всесвітнього масштабу, розпалюючи ненависть між українцями
і росіянами, принаймні аморально.
Однак, якщо керуватися постулатами Донцова, в аморальнос
ті немає нічого поганого.
Чи не найголовнішою вимогою «чинного націоналізму» до йо
го послідовників він проголошує якраз аморальність і фанатизм.
Заперечення Донцовим загальнолюдських принципів життєустрою
спричинило його орієнтацію на критерій сили одиниці або групи.
Він цілком ігнорує той факт, що сталість та стабільність особис
тості і суспільству, яке складається з тих особистостей, надають
певні (можливо, й різні) моральні принципи, які так чи інакше
мають узгоджуватися із загальнолюдськими складовими моралі.
Природно, що, на думку Донцова, саме «аморальною» має бу
ти й національна ідея. Немає для втілення аморальної політики
кращого виконавця, ніж фанатик, який «узнає свою правду за
об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його
агресивність і нетерпимість до інших поглядів. Тверда віра в гас
ла, що він голосить як безуслівну і обов’язкову для всіх правду,
любов до ідеї, яку він хоче здійснити, безмірна ненависть до всьо
го, що перешкоджає їх здійсненню, — ось та сума переживань,
яка огортає всякого правдивого революціонера, фанатика — з ко
нечности і з натури боронених ним думок… Чуттєві ідеї «фана
тиків» не знають толерації, бо спір про догмати віри рішається не
полюбовним судом, лише ордаліями»
39
.
Фанатизм, з яким Президент В.Ющенко розвалює всі існуючі
в країні гілки влади, мабуть, викликав би подив у самого Донцо
ва. Та нічого не вдієш — учень у «батька українського націона
лізму» виявився людиною напрочуд старанною і завзятою.
Так, попри вказані всім світом факти кривавої агресії проти
осетинського народу свого кума — грузинського президента М.Саа
кашвілі — наш «гарант» на повному серйозі вимагав від Верхов
ної Ради прийняти резолюцію, що засуджувала б Росію за припи
нення злочинних дій грузинського князькапровокатора. А коли
Рада не погодилася, розвалив т. зв. демократичну коаліцію й,
70
Сучасна українська політика