Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

Подождите немного. Документ загружается.

ва в ісламському контексті — в Нігерії, Індонезії, на Філіппінах

закладає підвалини для загострення християнськомусульмансь

кого протистояння, яке супроводжується насильством навіть у тих

регіонах, котрі мають тривалу історію мирного співіснування пред

ставників цих двох великих світових релігій

2.6. Посилення консервативних настроїв, які набувають

домінуючого характеру в цілій низці мусульманських, буддист

ських, індуїстських спільнот і рухів та християнських церков

і деномінацій, а також прагнення до формування солідарного

фронту протидії лібералізмові, релятивізму і секулярній хвилі.

Послідовним прихильником цієї ідеї є папа Бенедикт XVI, скеро

ваний на створення свого роду консервативного інтернаціоналу,

який мав би зупинити «знелюднення людини» і стати заборолом

всепроникному цинізмові

. Ідею глобальної боротьби в рамках

міжхристиянського альянсу (можливо, навіть інституціоналізова

ного) з секуляризмом знаходить цілковиту підтримку у Московсь

кого патріархату, який розглядає її, однак, як антивестерністський

проект. Цей оборонно/наступальний консервативний союз може

зміцнюватися за рахунок принесення в жертву деяких інтересів

Апостольської столиці і, чи не насамперед, на українському нап

рямку. Між тим, такий альянс не означатиме зближення христи

ян в екуменічній перспективі — тобто, подолання роз’єднаності

і відновлення євхаристийної єдності (на початку ХХІ ст. навіть

сама ідея необхідності богословського діалогу між християнами,

передовсім — православними і католиками, — ставиться під гли

бокий сумнів)

2.7. Переконфігурація всередині християнської спільноти. Зок

рема, зменшення в ній питомої ваги православних і вірних старо

давніх (дохалкідонських) східних церков і стрімка «пентекос

талізація», тобто збільшення питомої ваги п’ятидесятницьких,

харизматичних, неохаризматичних деномінацій, до яких належать

майже 524 млн людей, та африканських, афроамериканських і аф

ролатиноамериканських «незалежних церков», де християнство

вигадливо поєднується з місцевими традиційними віруваннями.

2.8. Прагнення до гендерної рівності, яке не тільки змінило об

личчя протестантських і євангелічних церков, але й стає викликом

для церков історичних. Жінки вже становлять 10% усіх священ

нослужителів у США, 30% студентів у теологічних навчальних

закладах — жінки; попри жорстку заборону жіночого священ

ства в Католицькій церкві більшість з трьохсот парафій, які не

311

Аналітичні доповіді

мають священика, керовані тут жінками

. Якщо у 1800 р. серед

осіб, які працювали в усіх християнських організаціях, чоловіки

становили приблизно 89%, а жінки — 11%, у 1900 р. — понад 90%

і трохи менше 10%, відповідно; 1970 р. — 67% та 33%; 2000 р. —

60% та 40%; у 2007 р. — 59% та 41%

3. Від кінця 1980х рр. Україна дедалі частіше так чи інакше

відчуває вплив мегатенденцій світового релігійного розвитку. Цей

вплив накладається на специфічні для країни релігійнополітичні,

релігійносоціальні й соціокультурні процеси. Відтворення тради

ційних релігійних культур, яке детермінувало напрями релігій

ного розвитку більшості посткомуністичних країн, відбувається

в атмосфері конфлікту, в підґрунті якого — несприйняття релі

гійного плюралізму, зіткнення ідентичностей і віддзеркалення

більш широких, ніж суто релігійні, суспільних поділів, регіональ

них і глобальних політичних процесів.

3.1. Радикальне збільшення кількості релігійних громад, зрос

тання релігійних автодекларацій та релігійної присутності в полі

тиці і суспільному житті не супроводжується ані адекватним

збільшенням релігійної залученості, ані відповідними змінами

в головних індикаторах релігійної поведінки, ані піднесенням

соціальної моралі. Релігія стає важливим чинником легітимації

національного будівництва і політичного процесу, консолідації

соціокультурного простору та індикатором громадської респек

табельності; реприватизація релігії постає для України більш

помітною тенденцією, ніж її зміщення у світ особистих значень.

3.2. Разом із тим, природний загалом характер участі церков

у соціальнополітичних перетвореннях часом набирає проблемного

характеру. Церкви, полишивши «гетто», сконструйоване для них

тоталітарним режимом, не до кінця усвідомили зміни, що сталися

впродовж останніх десятиріч. Невіднайдення релевантного со

ціального інструментарію служіння в сучасних умовах, а також

того, що може бути визначено як «теологія посткомунізму»,

створює серйозні проблеми у відносинах між церквами і суспільст

вом. Водночас, брак політичної легітимності, відсутність надійних

суспільних інтеграторів, недовершеність національного будівницт

ва та неструктурованість соціуму зумовлюють прагнення ново

посталих еліт і суб’єктів політичного процесу до маніпулювання

релігійними інституціями заради реалізації власних проектів.

3.3. Ситуація загострюється також і у зв’язку із тим, що гео

політичні зміни викликали до життя виразні інспірації до змін

312

Сучасна українська політика

церковноюрисдикційних кордонів, які (інспірації) виглядають ле

гітимними з точки зору православної еклезіології, але не мають

чіткої моделі розв’язання в церковному праві і стикаються з ор

ганізованим спротивом з боку церковних метрополій. Це утвори

ло серйозний вузол протиріч у Македонії, Молдові, ще більшою

мірою — в Естонії та, особливо, в Україні. Вказані протиріччя

виходять далеко за церковні межі, охоплюють міждержавні від

носини й супроводжуються мобілізацією політичних, фінансових

і дипломатичних ресурсів (хоча в російському громадськополітич

ному дискурсі найчастіше йдеться про зусилля керівництва но

вопосталих держав з усамостійнення «своїх» православних церков,

демарші російської дипломатії напередодні візиту папи Івана

Павла ІІ в Україну, фінансування на доручення керівництва РФ

будівництва храмів УПЦ в єдності з Московським патріархатом,

спроби зірвати святкування 1020ліття Хрещення Русі і органі

зація політичного тиску на предстоятелів помісних православ

них церков з метою скасування візиту до Києва влітку 2008 р., —

найбільші візуалізовані, але далеко не єдині приклади державної

залученості у справи утримання православ’я в Україні в орбіті

Московського патріархату).

3.4. Вихід з катакомб Східних католицьких (уніатських) цер

ков, ліквідованих у 1940х рр. в Україні, а також Румунії, Чехосло

ваччині і Польщі, призвів до православноуніатського конфлікту,

особливо гострого в Україні, який хоча і пройшов тут свою най

більш гостру фазу, але лишається неврегульованим.

3.5. Тиск з боку закордонних релігійних місій, чия присутність

в Україні й більшості пострадянських держав досягає своєї куль

мінації в середині 1990х рр., а також стрімке поширення новітніх

релігійних рухів викликає серйозну тривогу з боку ієрархів і клі

риків традиційних церков, примушує церковну ієрархію до мобілі

зації зусиль зі збереження національної культурнорелігійної

ідентичності та боротьби з новітніми релігійними рухами (НРР),

до якої (боротьби) в багатьох випадках залучаються державні ор

гани; все це створює на карті країни додаткові вузли релігійно

суспільних протиріч.

4. Між тим, Україні вдалося уникнути пророкованих їй напри

кінці 1980х рр. «релігійних війн» і до певної міри подолати на

слідки партійнорадянської політики в релігійній сфері. Утвер

дження релігійної свободи і релігійних прав людини стало однією

з найбільш важливих складових процесу релігійносуспільних

313

Аналітичні доповіді

змін в Україні і, водночас, одним з найбільш вагомих досягнень

української демократії. Ці досягнення стали можливими внаслі

док відсутності в країні монопольного центру релігійної сили, який

би користувався переважною суспільною підтримкою; особли

востями релігійної культури (культур) в Україні, які позначені

порівняно високою на центральносхідноєвропейському тлі то

лерантністю до визнавців інших релігій; слабкістю релігійного

чинника в структурі національної ідентифікації; відносною без

печністю подальшого розвитку релігійних свобод для позицій

офіційної влади.

4.1. Однак зобов’язання, які прийняла Україна, вступаючи до

Ради Європи, курс на європейську інтеграцію країни, потреби кон

солідації суспільства висувають необхідність гармонізації як дер

жавноцерковних, так і суспільноконфесійних відносин та сут

тєвого вдосконалення законодавства у сфері свободи совісті та

регулювання правовідносин, що виникають на релігійному ґрунті.

4.2. У Доповіді Парламентської асамблеї Ради Європи щодо ви

конання Україною обов’язків та зобов’язань, взятих країною під час

вступу до Ради Європи (2005)

, та у Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005)

про виконання обов’язків та зобов’язань Україною достатньо ви

разно окреслено проблеми, які стоять перед державою у цьому

відтинку. Це: віднайдення правового рішення щодо повернення

відчуженого свого часу майна релігійних організацій, запровад

ження недискримінаційної системи реєстрації церков та вдоско

налення чинного Закону «Про свободу совісті та релігійні органі

зації». Останній, як зауважується у Доповіді, вважається одним

із найкращих про свободу віросповідання в регіоні. Однак, ухва

лений ще у 1991 р., цей Закон хибує на недостатню прозорість і яс

ність низки положень. Подібно, Рішення Європейського Суду з прав

людини «СвятоМихайлівська парафія проти України» (2007 р.)

вказує на брак прозорості й передбачуваності Закону 1991 р., і особ

ливо вказує на те, що в ньому недостатньо чітко прописані підста

ви відмови релігійній організації у реєстрації статуту (ст. 15) та

незрозумілою є класифікація релігійних організацій (ст. 7–8)

У згадуваній Доповіді ПАРЄ до недоліків українського Зако

ну 1991 р. також відносять: обмеження форм, в яких можуть

створюватися релігійні організації; встановлення обмеження на

мінімальну кількість засновників; заборона створення місцевих або

регіональних відділень без статусу юридичної особи; брак прозорос

ті у питанні, статути яких організацій реєструються обласними

314

Сучасна українська політика

державними адміністраціями і які — державним органом у спра

вах релігій. Звертається також увага на особливість українського

законодавства, яке не передбачає надання статусу юридичної ор

ганізації цілій релігійній організації

4.3. Документи ПАРЄ, рішення Європейського Суду з прав лю

дини, а також побажання релігійних організацій та міжрелігійних

структур дозволяють сформулювати ключові напрями правових

перетворень у сфері забезпечення свободи совісті в Україні та дер

жавноцерковних відносин, реалізація яких (перетворень) здат

на суттєво сприяти наближенню українського законодавства до

законодавчих систем європейських країнчленів ЄС зокрема і єв

ропейській інтеграції України — в цілому.

4.3.1. Передовсім, це легітимізація «Концепції державнокон

фесійних відносин в Україні», яка б зафіксувала концептуальні

засади забезпечення свободи совісті в країні, зокрема: неантаго

ністичний режим відокремлення церкви (релігійних організацій)

від держави, рівність релігійних організацій перед законом, парт

нерську модель взаємовідносин держави і церкви (релігійних ор

ганізацій) у соціальній сфері, чітко б окреслила коло взаємних

прав і обов’язків у відносинах держави і релігійних організацій,

визначила б корпус законодавчих та нормативних актів, ухва

лення яких є необхідним для входження в європейський право

вий простір у зазначеній сфері.

4.3.2. Першочерговими зпоміж цих актів мали б стати: Закон

про реституцію майна релігійних організацій, який би чітко вста

новив обсяг майна, яке підлягає поверненню, критерії, за якими

визначається правонаступник релігійної організації, в якого май

но було відчужене, механізми й графік повернення та обсяг ком

пенсації за майно, яке повернути неможливо; Закон, який би на

давав право релігійним організаціям виступати засновниками

загальноосвітніх навчальних закладів

; закони, що регулювали

б присутність релігійних організацій у Збройних силах та пенітен

ціарних установах, яка лишається там неврегульованою; а також

Закон про зміни до Закону «Про свободу совісті та релігійні ор

ганізації», який би передбачив надання статусу юридичної особи

релігійній організації як об’єднанню центру, управлінь, громад

тощо, можливість викладання релігійноморальних дисциплін

у загальноосвітніх закладах на принципах добровільності, скасу

вання подвійної реєстрації для релігійних організацій, усунути

двозначності і неточності чинного Закону.

315

Аналітичні доповіді

4.3.3. Окремою серйозною проблемою є прагнення закордон

них релігійних центрів контролювати широкі сегменти не тільки

релігійносуспільного життя в Україні, але й формувати тут ко

лективні політичні переваги. Найбільш очевидною і дедалі сис

темнішою й організованішою під цим оглядом постає діяльність

Московського патріархату (а також низки ісламських центрів та

Румунської православної церкви), створення якою православних

єпархій для території України є, з точки зору православної еклезіо

логії, котра не допускає встановлення двох православних юрис

дикцій на території однієї історично православної країни, відвертою

маніфестацією невизнання територіальної цілісності України.

4.3.4. Свого вирішення очікує і проблема непредставлення ре

лігійних організацій України у міжнародних міжрелігійних об’єд

наннях. Жодна з церков і релігійних організацій України не є пред

ставленими у найбільш авторитетній серед світових міжрелігійних

об’єднань Всесвітній Раді Церков (Українська православна церква

в єдності з Московським патріархатом на зовнішній арені виступає

як частина РПЦ); тільки одна церква з України — Угорська рефор

матська церква Закарпаття — є членом Конференції Європейсь

ких Церков (КЄЦ). Такий стан речей істотно звужує для України

можливості неурядової дипломатії, яка в сучасному світі набирає

дедалі більшої ваги, а релігійні організації в її структурі знов ві

діграють серйозну роль.

Гордеев К. Глобализация против християнства. http://www.zaisti

nu.ru/skrest/sk/ 100sht; Аскеров Э. Колонка редактора. http//www.

qutb.org; Сидеров В. Глобализм — последний этап попытки колонизации

Православного Востока. http//www. zaistinu.ru/news/global/sid 250102.shtml;

Подберезский И.В. Вызовы глобализации. http//www.religare.ru

Ми вживаємо тут поняття «історичні церкви» у традиційному, суто ек

лезіологічному і досить умовному розумінні — тобто як церкви, що, відпо

відно до своєї еклезіологічної традиції, мають апостольське наступництво.

Застосування поняття «історичної церкви» до православних, Римокатолиць

кої та Грекокатолицької церков в Україні не означає: а) що автори відмов

ляють в історичності всім іншим церквам в Україні; б) що вони не вважають

церквами ті спільноти віруючих, які у православному та католицькому

вченні про церкву не вважаються церквами якраз через відсутність у них,

на думку православних та католиків, апостольського наступництва — тобто

безперервної низки свячень («золотого ланцюга») із покладанням рук, які

поєднують Самого Христа через його учнів з нині чинними єпископами.

316

Сучасна українська політика

Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політо

логічний аналіз). — К., 1999. — С. 160.

Див.: Рибачук М. Релігійнонаціональне відродження // Етнонаціональ

ний розвиток України: терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — С. 78.

Звіт Державного комітету України у справах національностей та релі

гій «Про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня

2009 року» (Форма №1)// Офіційний сайт Релігійноінформаційної служби

України. — www.risu.org.ua.

Підраховано за: Центральний державний архів вищих органів влади та

управління України (далі — ЦДАВО України). — Ф. 4648. — Оп. 7. —

Спр. 640. — Арк. 4; Звіт Державного комітету України у справах національ

ностей та релігій «Про мережу церков і релігійних організацій в Україні

станом на 1 січня 2008 року» (Форма №1)// Офіційний сайт Релігійно

інформаційної служби України. — www.risu.org.ua.

Рязанова Людмила. Влияние религиозной и конфессиональной иден

тичности на этнонациональную толерантность/интолерантность (украинс

кий контекст)// Национальногражданские идентичности и толерантность.

Опыт России и Украины в период трансформации. — Киев, 2007. — С. 243;

Головаха Є., Горбачик П. Соціальні зміни в Україні та Європі: за результа

тами «Європейського соціального дослідження» 2005–2007 роки. — К.,

2008. — С. 116.

Рязанова Л. Українське православ’я у контексті можливості створення

єдиної помісної православної церкви// Українське суспільство 1992–2007.

Динаміка соціальних змін. — К., 2007. — С. 145, 146, 149.

Кураев А., диакон. Кто послал Блаватскую? Теософия, Рерих и правос

лавие. — РостовнаДону, 2000.

Див.: Заява Союзу православних братств Української православної

церкви//Бюлетень Центру релігійної інформації. — 1996. — №7. — С. 10.

Кирюшко М. Українські римокатолики і проблема європейського ви

бору України// Історія релігій в Україні. Праці Х Міжнародної науко

вої конференції (Львів, 16–19 травня 2000 року). Книга І. — Львів, 2000. —

С. 210.

Недавня О. Римокатолицизм у контексті релігійних шукань україн

ців// Вісник Національної Академії наук України. — 2001. — №4. — С. 55.

Войналович В. Регіональні аспекти етноконфесійних процесів у су

часній Україні// Наукові записки/Збірник. — К.: ІПіЕНД, 2002. — С. 189.

Вишняк О.І. Соціокультурна динаміка політичних регіонів України.

Соціологічний моніторинг: 1994–2006. — К: Інститут соціології НАНУ,

2006. — С. 97; Головаха Є., Паніна Н. Українське суспільство 1992–2008:

Соціологічний моніторинг. — К., 2008. — С. 23.

317

Аналітичні доповіді

Українське суспільство 1992–2007. Динаміка соціальних змін. — К.:

Інститут соціології НАН України, 2007. — 544 с.

Звіт Державного комітету України у справах національностей та релі

гій «Про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня

2008 року» (Форма №1)// Офіційний сайт Релігійноінформаційної служби

України. — www.risu.org.ua

Зуєв Петро (протоієрей). Доба Кирила. Українська церква і світове

православ’я у політиці нового патріарха Московського / Дзеркало тижня —

№ 10 (738). — 21–27 березня 2009

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/indepth/story/2005/11/051117_

church_isychenko_ie.shtml

http://orthodox.org.ua/uk/node/576#

http://umoloda.kiev.ua/number/555/161/20085/

Еленский В. Прощание с сектантством. Поздние протестанты в пост

коммунистической Украине // http://www.religare.ru/2_1110.html

До 1918 р. лише в Німецькій євангелічнолютеранській церкві України

(об’єднувала громади тодішніх Волинської, Подільської, Київської, Черні

гівської, Полтавської, Катеринославської, Харківської губерній і Криму)

перебувало від 600 до 700 тис. членів. 27 тис. вірних налічував у 1930 р. Союз

церков аугсбурзькогельвецького визнання, який об’єднував частину люте

ранських і кальвіністських громад Західної України, майже стільки ж —

інші об’єднання «класичного» протестантизму (Див.: Любащенко В.И. Лю

теранская церковь в Украине: поиск национальной идентичности // Богос

ловские размышления. — 1993. — №1. — С. 167–170).

Тут і далі використовуємо звіти про мережу церков і релігійних орга

нізацій в Україні, складені Державним комітетом у справах релігій України

(1997–2006 рр.) і Державним комітетом у справах національностей і релігій

України (2008 р.). Враховуємо лише зареєстровані громади.

Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози. Ч.2. —

К., 1994. — С. 210; Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні. — С. 308.

Ідеться лише про українські об’єднання; натомість, місії, утворені за

рубіжними церквами, існують. Наприклад, Музична місія Києва, створена

за ініціативи кількох пресвітеріанських союзів США й керована музикан

том і диригентом дром Роджером Макмарріном. Її зусиллями створено

Київський симфонічний оркестр і хор, ініційоване будівництво Христи

янського медичного центру під Києвом. Українським лютеранам допомагає

у філантропії, видавничій та освітній діяльності Фонд «Думки про віру»,

заснований зарубіжними одновірчими церквами.

Немецкая евангелическолютеранская церковь Украины //http://del

ku.org.ua/novostineltsu.html

318

Сучасна українська політика

Не більше 1% протестантів у Білорусі, Молдові, до 0.5% — у державах

Середньої Азії (Лункин Р. Протестанты и политические конфликты в Евра

зии: спасение души и управляемая демократия // Религия и конфликт. —

Москва, 2007. — С. 175–222).

У доповіді «Міжнародна релігійна свобода», підготовленій у 2008 р. Дер

жавним департаментом США, зазначено наявність у конфесійному середовищі

Україні 5% релігійних меншин; ними, крім протестантів різних традицій

і течій, визнано іудеїв, буддистів, мормонів, кришнаїтів // Ukraine. Interna

tional Religious Freedom Report 2008. Released by the Bureau of Democracy, Hu

man Rights, and Labor //http://www.state.gov/g/drl/rls/irf/2008/108477.htm

Зауважимо, що Свідки Єгови зазвичай реєструють лише частину своїх

фактично діючих громад, котрі в їх щорічних звітах становлять до 60%. Та

залишається не до кінця з’ясовним саме поняття громади, яким в єговізмі

можуть називати і достатньо велику групу (у 100–200 осіб), що здійснює

недільні служіння в окремому, як правило орендованому, приміщенні, і не

величкий (у 20–30 осіб) осередок, який збирається для хатнього служіння

(колективного вивчення журналів «Пробудись!» і «Вартова Башта»).

Тымкив К. Если десять лет назад нетрадиционные христианские

церкви только умножали свои украинские паствы, теперь их цель — влия

тельные прихожане и конкуренция с традиционными конфессиями //

http://www.UATH.org

Стяг. — 1996. — Ч.9. — С. 10.

Эффективность богословского образования в Украине // Богословские

размышления. — 2006. — №7. — С. 149–177.

Попов С. Последний шанс. Кризис протестантизма — следствие устарев

шей парадигмы // http: //portalcredo.ru/site/print.php?act=fresh&id=851.

Доволі гостро критикує сучасний стан протестантизму у своїх статтях бап

тистський автор з Донецька М.Черенков.

Хоча, на думку М.Малухи, цей факт має насторожити громадськість, яка

його «необачно недооцінює». Аналітик схильний розглядати церковність

бізнесмена як його сподівання на своєрідну преференцію для бізнесу, а сам

бізнес — як прикриття для євангелізації: «Протестанти розуміють, що фор

мування позитивного іміджу в суспільстві… не лише дозволить безпереш

кодно вести місіонерську діяльність церков, а й без додаткових труднощів

займатися підприємництвом». При цьому автор володіє точними цифрами

загальної кількості протестантівбізнесменів в Україні та їхніх доларових

активів, хоча не вказує джерел своєї інформації і не порівнює ці дані стосов

но інших конфесій (Див.: Малуха Н. In God we trust // http://www.bazni

ca.info/index. php?name= Pages&op=page&pid=5302.html).

Благовісник. — 2004. — №2. — С. 5–9.

319

Аналітичні доповіді

Вісник Миру. — 1997. — №10. — С. 5.

Цит. за: История баптизма. — Одесса, 1996. — Вып. 1. — С. 483, 433.

Дзюба А. Украинская миссия — предвестник революции в России //

http://www.archipelag.ru/ ru_mir/religio/anphas/harbinger/

»Хтось свідомо підігріває страсті.., щоб зробити протестантів інстру

ментом «помаранчевої» революції. І я сказав, що будьякі подібні провокації

приречені на провал, тому що ми, російські протестанти — патріоти своєї

країни, ми люди, які особливо шанують російську владу і президента Росії»

(Цит. за: Лункин Р. Вказ. тв. С. 203; див. також: Сергей Ряховский: Пятиде

сятники не станут инструментом «оранжевой» революции // http://www.evan

gelie.ru/forum/t15768.html http).

Открытое письмо украинских епископов насчет УПА // http://news.in

victory.org/issue9104.html

Христианский голос. — 2006. — №3. — С. 12.

Євангельська нива. — 1997. — №1. — С. 7.

Цит. за: Віллем ЖанПоль. Європа та релігії. Ставки XXI століття. —

К.: Дух і літера, 2006. — С. 239.

За класифікацією Talmon J.L. The Origins of Totalitarian Democracy. —

London: Mercury Books, 1961. — Р. 253, який розрізняє демократії ліберальні

і тоталітарні.

Див.: Релігія і нація в суспільному житті України й світу / За ред.

Л.Филипович. — К.: Наукова думка, 2006; Здіорук С.І. Суспільнорелігійні

відносини: виклики України XXI століття. — К.: Знання України, 2005.

Детальніше див.: КараМурза С. Демонтаж народа. — М.: Алгоритм,

2007. — С. 119–138.

Цит. за: //Урядовий кур’єр. — 2006. — 10 лютого.

Українське слово. — 2006. — 23–29 серпня.

Інтерв’ю глави УПЦКП Володимира (Романюка) // Вечірній Київ. —

1994. — 17 травня.

Інтерв’ю глави УПЦКП Володимира (Романюка) // За вільну Украї

ну. — 1994. — 28 листопада.

Детальніше див.: Кочан Н. Етноконфесійні стереотипи сучасної УГКЦ:

РКЦ як «польська Церква» в Україні //Наукові Записки. ІПіЕНД НАНУ. —

2006. — №29. — С. 300–328.

Інтерв’ю глави УГКЦ кардинала Л. Гузара // Високий замок. — 2002. —

15 березня.

Інтерв’ю глави УПЦКП Володимира (Романюка) // Культура і жит

тя. — 1994. — 5 лютого.

Цит. за: День. — 2006. — 30 серпня.

Цит. за: Експрес — 2003. — 3–10 березня.

320

Сучасна українська політика