Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
водночас єдиним цілим з церквами, з якими їх пов’язує недавня
спільна історія. Так, найбільше п’ятидесятницьке братство Ук
раїни є складовою Всесвітнього союзу Асамблей Божих (і голову
братства обрано в його виконавчий комітет), а також Міжнарод
ної асамблеї ХВЄ, що координує діяльність одновірчих громад
колишнього СРСР. Українська лютеранська церква підтримує тісні
зв’язки (підготовка спільних видань, фінансове і кадрове забез
печення семінарії св. Софії у Тернополі, зарубіжне навчання моло
дих служителів) з консервативними лютеранськими спільнотами
світу (Вісконсінським євангельськолютеранським синодом, Лю
теранською віросповідною церквою Скандинавії та ін.), яких на
зиває сестринськими церквами. Євангельськобаптистське брат
ство України входить у Всесвітній союз баптистів, Європейську
баптистську федерацію, ЄвроАзійську федерацію церков ЄХБ.
І братство істотною мірою керується рішеннями зазначених об’єд
нань, котрі приймаються на їхніх з’їздах, де колективно, за участю
представників різних церков світу, розробляється спільна стра
тегія баптистів.
Будуючи свої національні церкви, протестанти в Україні усві
домлюють себе частиною великого світового товариства. І це є до
волі істотним чинником їхньої конфесійної ідентифікації
і міжцерковного партнерства. Однак при цьому український про
тестантизм не розглядає себе клоном зарубіжних церков, напо
лягаючи на власній історичній традиції.
Отже, на відміну від Росії, Україна і передусім її західні землі,
завжди була сприятливим регіоном для протестантизму. Його
«класичним» церквам, які достатньо компромісно співіснували
з православ’ям, і навіть євангельським течіям, котрі сприймали не
гативне ставлення до себе радше як Божу обраність (адже істинна
Церква завжди є гнана), вдалося адаптуватися тут до різних істо
ричних катаклізмів і зберегти своє ідейне надбання. У XVIII–XIX ст.
Україна надала притулок новим релігійним вільнодумцям з Євро
пи і Росії, що спричинило виникнення такого феномена, як «ма
лоруський штундизм», котрий увібрав у себе ідеали радикальної
Реформації. На його ґрунті сформувалась особлива протестантсь
ка субкультура, глибоко пов’язана з православноопозиційними
рухами (духобори, молокани). Продуктом зближення протестант
ської і православної традицій слід вважати також національно
церковні моделі — приміром, Українську лютеранську церкву,
котра поєднала лютеранський догмат і східний обряд.
281
Аналітичні доповіді
Справжніх репресій зазнали українські протестанти переважно
у XIX і XX ст. — їх найбільшими переслідувачами були російсь
кий царат і радянський режим. Однак і в колишніх Росії та СРСР
Україна залишалася наймасовішим протестантським регіоном.
І нині, приміром, Росія налічує 1% протестантів серед усіх віру
ючих проти 3% в Україні
27
; (наявні в окремих соціологічних зві
тах дані про 4–5% означають, як правило, зарахування у протес
тантизм квазіхристиянські і навіть окультні течії
28
).
За роки незалежності Українська держава засвідчила доволі
толерантне ставлення до протестантів. Відомі концептуальні змі
ни, яких зазнали закони про свободу совісті в Росії (1997 р., тут
традиційними релігіями, що мають юридичну і моральну перевагу,
визнані православ’я, мусульманство і буддизм), Білорусі (2002 р.,
лише православ’я), Молдові (2007 р., православ’я), істотно звузили
правову перспективу протестантських, насамперед євангельсь
ких, громад. Україна ж так і не переглянула «Закон про свободу
совісті і релігійні організації», прийнятий у 1990 р. на хвилі роз
паду радянської системи. Її протестантські громади (навіть Свідки
Єгови, переслідувані в багатьох країнах світу) не мають жодних
юридичних обмежень.
У повоєнний період світовий протестантизм зазнав істотних
змін. Призупинилися темпи його екстенсивного розвитку, й сьогод
ні чимало нових церков виникає в середині «старих» протестантсь
ких течій. Масштабний проект світової євангелізації, розпоча
тий ще у XVII ст., сьогодні дійшов останніх незайманих куточків
земної кулі, а в багатьох африканських і азійських країнах наш
товхнувся на міцність автохтонних вірувань. Отже, головним
пріоритетом протестантської місії стали різні програми культур
ної контекстуалізації, а їх вістря спрямоване в найбільш проб
лемні регіони: ще вчора це були колишні соціалістичні країни,
нині — Китай і мусульманські держави, в яких християни зазна
ють відчутних репресій. А ось у бастіонах світового протестан
тизму чимало його церков втрачає свої позиції.
На фоні цих процесів протестантизм у вчорашніх радянських
республіках демонструє поступальну динаміку. Щоправда, його
головні здобутки припали на кінець 1980х — початок 1990х рр. —
час повернення лютеран і реформатів, час виходу з підпілля ба
гатьох керівників і активних віруючих євангельських громад
і оприлюднення ними прихованої за радянського режиму статис
тики. Й щорічний приріст в громадах адвентистів, баптистів,
282
Сучасна українська політика
п’ятидесятників становив 15–20% віруючих. Найбільшого успіху
зазнали вони у регіонах, де за радянського режиму менш помітною
була присутність православ’я. З початку ХХI ст. за кількістю гро
мад п’ятидесятники і баптисти випередили православних на Саха
ліні, у Приморському і Хабаровському краї (куди, до речі, у по
воєнний період було депортовано чимало протестантів із Західної
України). Це змусило сьогодні активізуватися Російській пра
вославній церкві у боротьбі з «сектантством». У Білорусі поступ
протестантів також стримується відверто нелояльною до них дер
жавною політикою. Серйозні проблеми переживають вони у ко
лишніх азійських республіках. Однак і в країнах Балтії не всі про
тестанти почуваються цілком комфортно. В законодавстві Литви
(1995 р.) дев’ять релігій зазначені як традиційні, з протестантсь
ких — лише лютеранство і кальвінізм. Привілейовані «класич
ні» церкви і в Латвії та Естонії.
В Україні ж протестанти за короткий час відбудували свої на
ціональні структури, відкрили чимало нових церков, заснували
мережу релігійних місій, філантропічних, культурнопросвітниць
ких, медичних осередків. Помітною є протестантська присутність
у громадських, бізнесових, політичних організаціях. Протестан
ти очолюють Всеукраїнське біблійне товариство (і більшість його
обласних філіалів), Християнську асоціацію ділових людей, Між
народну асоціацію релігійної свободи, посідають чільні місця у Все
українській раді церков і релігійних організацій (9 членів з 19),
у Нараді представників християнських церков України (5 з 9).
Зробимо другий висновок. Давні історичні традиції, тривале
співіснування з православ’ям, досвід виживання в умовах цара
ту і радянського режиму — усе це зробило протестантизм доволі
помітним сегментом релігійного ландшафту України. Її сучасний
політичний вектор і прагнення до світової інтеграції налаштовує
релігійні меншини на нову перспективу.
Однак бачення цієї перспективи в різних протестантських церк
вах неоднакове. Як і можливості її реалізації. Бо вже сьогодні за
фасадом успішної діяльності в українському протестантизмі
проглядаються тенденції, котрі можуть ускладнити його подаль
ший поступ.
Поглянемо ще раз на цифри. Упродовж 2004–2008 рр. усі про
тестантські спільноти країни зареєстрували 1134 нові общини, усі
православні — 1677 парафій (з них Українська православна церк
ва — 955, Українська православна церква Київського патріархату —
283
Аналітичні доповіді
625), католицькі церкви західного і східного обрядів — 277. І слід
зазначити, що позитивну динаміку показують усі християнські
і нехристиянські конфесії.
А ось в найбільших протестантських спільнотах вона вже не
така переконлива. У 1997 р. ВСО ЄХБ налічував 1688 громад,
у 2002 р. — 2260 (приріст — 572 громади). В останні п’ять років
(2651 громада у 2008 р. проти 2461 у 2004 р.) цей позитив до
рівнює 190 громадам. ВСЦ ХВЕП у 1997–2002 рр. збільшився на
266 громад, у 2004–2008 рр. — на 86. Уповільнився приріст і в ад
вентизмі: 298 громад у 1997–2002 рр. проти 81 у 2004–2008 рр.
Реформатська церква Закарпаття за останні п’ять років зареєстру
вала 7 нових громад, Новоапостольська церква не зареєструвала
жодної. Німецька лютеранська церква також не має здобутків
(а порівняно з 1997 р. втратила громаду). Незначне зростання по
казує Українська лютеранська церква (1 громада за п’ять років;
і хоча у звітах Держкомнацрелігії фігурують дані про 40 її громад,
на офіційному сайті УЛЦ вказано адреси лише 30 громад і місійних
груп). А ось Церква Христа за десять років зросла удвічі. Органі
зація Свідків Єгови за 1998–2008 рр. збільшилася на 113 громад;
причому у 2004 р. проти 1997 р. вона втратила 81 громаду, й ли
ше в останні кілька років відновила динаміку
29
. Якщо ж порівня
ти зростання за 2004–2008 рр. найбільшої православної (плюс
955 парафій) і найбільшої протестантської спільноти (плюс 190 гро
мад), це буде не на користь останньої.
Помітне зростання демонструє, по суті, лише харизматичне
середовище і, головно, за рахунок свого урізноманітнення. Так,
Церква Повного Євангелія у 1997–2002 рр. збільшилася на 160 гро
мад, в 2002–2004 рр. — на 154, в 2004–2008 — на 152 громади.
А саме середовище, представлене у 1997 р. цим об’єднанням і 65 не
залежними громадами, доповнено сьогодні, за даними Держком
нацрелігій, Українською християнською євангельською церквою,
Церквою Живого Бога і новими автономними громадами.
Діючи розкуто, часом галасливо, застосовуючи агресивне
місіонерство й сумнівні, з погляду протестанта у другомутретьо
му поколінні, форми церковного служіння, харизмати справля
ють враження неабиякої масовості. Але зазвичай їхня статисти
ка завищена. Й важливо врахувати, що більшість їх пресвітерів
і молодих проповідників — це колишні п’ятидесятники, почасти
баптисти. Отже, кількісний поступ харизматів поки що не справ
ляє радикального впливу на загальні протестантські показники.
284
Сучасна українська політика
На думку ж релігійних експертів, якщо у 1990х рр. щорічний
приріст віруючих у нових релігійних громадах становив до 200%,
нині лише 3–5%
30
. І діють вони, переважно, у великих містах
центральносхідних і південних регіонів з їх незначним рівнем
релігійності населення, обмеженою присутністю історичних цер
ков і найбільшою ураженістю атеїстичною пропагандою.
Втім, усяка статистика, яка враховує лише кількість громад,
не відображає реальної релігійної ситуації. І це, насамперед, сто
сується протестантизму. Адже на фоні помітного представництва
його громад у загальній релігійній мережі країни питома вага
протестантів серед українських віруючих за роки незалежності
майже не змінилась.
Харизматичний рух негативно оцінюється суспільноцерков
ними колами і багатьма євангельськими громадами. Для перших
харизмати є жертвами маніпуляції свідомістю чи просто шах
райства (а їхні лідери — пройдисвітами від релігії), для других —
сумнівними християнами, які відійшли від Біблії. І, дійсно, ба
гато що в харизматичних проповідях і культі не сприймається пе
ресічним протестантом, небайдужим до тих традицій і принципів,
за які постраждало кілька поколінь його одновірців. А скандаль
на діяльність деяких пасторів (депортації і судові процеси, гучні
політичні заяви і масмедійний піар, бізнесова активність та іс
торія з компанією «Кінгз Кепітал») здатні підірвати довіру до ха
ризматичного руху. Тому однозначно спрогнозувати його розви
ток в Україні поки що складно.
Зробимо третій висновок. В останні роки позитивна динаміка
українського протестантизму уповільнилася, його ж головні ста
тистичні здобутки завдячуються харизматам. Цей факт показує,
з одного боку, загальносвітову тенденцію розвитку конфесії, з ін
шого — можливу трансформацію протестантського середовища
країни, руйнацію його внутрішніх кордонів. І трансформація не
обійде п’ятидесятництво, насамперед його консервативні грома
ди, відомі своїм общинним ригоризмом і підозрілістю до «цього
світу», що не сприймається вже молодими віруючими.
Консервативні лютерани і кальвіністи (які і репрезентують цер
ковні моделі в Україні) розглядають харизматію як чергове свідчен
ня помилкового прочитання євангельським протестантизмом
отцівреформаторів. Для баптистів, євангельських християн, п’яти
десятників наступ харизматичних громад є приводом для роз
думів над тим, чому уповільнюється зростання «старих» церков,
285
Аналітичні доповіді
чому вони пасують перед ідейними новаціями младопротестантів.
Тема кризи, яку переживає сьогодні євангельський протестантизм
у всьому пострадянському просторі, порушується на церковних
конференціях і на журнальних шпальтах. Хоча її публічно озву
чує поки що невелика група молодих інтелектуалів і, головно,
у середовищі баптистів й адвентистів, відлуння скептицизму чу
ється у багатьох протестантських громадах.
Якими є, на думку репрезентантів цих критичних настроїв,
вразливі місця сучасного українського протестантизму?
Чи не найбільшою його проблемою виявляється осмислення
своєї ідентичності. А в цьому контексті особливої ваги набуває
збереження набутих традицій у динамічно змінюваному релігій
ному житті. Причому, йдеться про виклики, актуальні для всіх
протестантських церков країни.
Скажімо, наскільки ефективною зберігає свої національні тра
диції і давню церковнокультурну спадщину Німецька євангелічно
лютеранська церква України (а національне обличчя є невід’ємною
складовою цієї лютеранської спільноти)? Збереження передба
чає, насамперед, прихід у Церкву німців чи осіб з німецьким ко
рінням. На початку 1990х рр. таких зверталося до релігії чимало.
Та досить швидко почався відтік: багато хто розглядав свою цер
ковну належність як потенційний квиток на історичну батьків
щину. І потужна еміграція, яку пережили українські німці напри
кінці минулого століття, вплинула на зміну національного обличчя
Церкви. Наприклад, у Львівській общині НЄЛЦУ понад 80% па
рафіян — українці і росіяни, яких привабили інтелектуальний
потенціал лютеранства, його глибока богословська культура. Пас
тор громади Микола Бендус визнає, що від її німецькості зали
шилась одна назва, яка є, радше, пам’яттю про «славне минуле».
Пастор не втрачає надії на зацікавленість лютеранством особами
різних національностей, і це для нього є сьогодні значно важ
ливішим, аніж формальні традиції.
Більш активна у пошуках свого коріння Українська лютерансь
ка церква, котра також зорієнтована на поєднання церковного
і національного. Однак не просто поєднання, а, передусім, «напов
нення української духовності потенціалом лютеранської ідеї».
І слід зазначити, що УЛЦ дуже прицільно взяла курс на створен
ня нової національної церкви, визначивши її метою «пробудження
духовності і національної свідомості українців»
31
. (В контексті
цього природною є місіонерська активність УЛЦ, її публічність
286
Сучасна українська політика
у суспільнокультурному житті країни). Але таким завданням
керуються також православні і грекокатолицька церкви, які до
вели свою історичну роль у духовному поступі української нації.
І будьякі спроби «запозичення» цієї ролі оцінюються ними як
самовпевненість або ж прозелітизм. Німецькі громади вважають
добрі наміри українських одновірців вульгаризацією лютерансь
кого вчення. Інші протестанти з подивом поглядають на правос
лавні атрибутику і літургію українських лютеран.
Напрочуд дражливою є тема традиції в євангельському про
тестантизмі, котрий, власне, і виник як опозиція церковній тра
диції, проголосивши ідеал «церкви, що постійно змінюється».
Однак якою має бути природа цих змін і де її межа? Якщо церква
збудована на істинному вченні, то всякий його концептуальний
перегляд або уточнення неможливі. А отже, «постійна змінюва
ність» не стосується доктрин. Натомість на баптистських конфе
ренціях усе ще обговорюються доктринальні питання і принципи
церковного будівництва. І це актуально не лише для українських
і російських церков, а й для Всесвітнього союзу баптистів. І чи
можна вважати остаточно сформованим вчення в п’ятидесят
ництві, якщо у ньому чимало відгалужень, що мають різні докт
рини, і йдеться скоріш про релігійний рух?
Однак не забуваймо, що євангельський протестантизм не має
«вітцівської класики», його прийняття ранніх протестантських
учень доволі вибіркове, а найвідоміші богослови — це, переваж
но, проповідники і місіонери (Джон Буньян, Чарльз Сперджен,
Дуайт Муді, Білі Грем). Мабуть, можна твердити про незавер
шеність богословської складової в євангельських течіях, які є чи
не найбільш молодими у християнській історії.
Проблематично говорити про богословську традицію стосовно
українського, і ширше — усього пострадянського, протестантизму,
який осягає ази своєї віри за працями, написаними американськи
ми чи європейськими авторами. При цьому йдеться, переважно, са
ме про ази, позаяк ставлення до богослов’я як теоретичної науки,
глибоко пов’язаної з філософією та етикою, в деяких євангельських
церквах усе ще сприймається як пусте і навіть шкідливе мудруван
ня. Не випадково пріоритетом в євангельських навчальних закладах
є підготовка до практичного служіння. І більшість випускників мріє
про місіонерство, молодіжне лідерство, соціальну роботу, молоді
брати — про пасторство. Хоча зазначимо: у царині освіти майже всі
протестантські течії України в останні роки помітно просунулись.
287
Аналітичні доповіді
Утім, протестантська освіта в Україні, з огляду на неодноразову
історичну перерваність у своєму становленні і тривалу ізоляцію
від світових богословських центрів, робить перші кроки. А роби
ти їх без інтелектуальної і матеріальної підтримки зарубіжних
церков дуже важко. З одного боку, така підтримка є безперечним
позитивом, з іншого — і недоліком.
Звернімося до опитування, проведеного у 2003–2005 рр. за учас
тю ЄвроАзійської акредитаційної асоціації (об’єднує євангельські
навчальні заклади в країнах колишнього СРСР) серед випускників
трьох найбільших євангельських закладів України. Вони надають
богословську освіту і мають програми з контекстуального богослов’я,
покликані допомогти майбутнім служителям в адаптації до націо
нальної культури. За результатами опитування, найважливішим
для випускників виявилося здобуття знань з іноземної мови (59%)
і навиків роботи з людьми (54%); богословські і біблійні знання
посіли у ціннісній шкалі п’яте місце, набравши 38%. І, за визнан
ням ініціаторів опитування, хоча біблійнобогословські дисципліни
опинилися «серед останніх потреб», знання у них «потребує більше
третини випускників». У позитивній оцінці навчання респонденти
на перше місце поставили застосування набутих знань у служінні
(50,4%), на шосте — ґрунтовний богословський фундамент освіти
(31,6%), на десяте — відмінне викладання (21,9%), на дванадця
те — відмінну програму навчання (17,2%). При цьому 28,3% опита
них зазначили західні принципи самого навчання і лише 4% — йо
го слов’янську спрямованість. Серед «найбільш некорисних»
у навчальній програмі названі богословські знання (13%, друга схо
динка у негативній шкалі), а до цілком непотрібних віднесені систе
матичне богослов’я, філософія, грецька та єврейська мови, історія
України (до 32%). Найменший показник корисності мали контекс
туальне богослов’я і патристика, а предмети з міжкультурних відно
син і християнської етики названі такими, що мають найнижчий
рівень викладання. Цікаво, що серед дисциплін, присутніх в опиту
ванні, немає українських мови і культури
32
.
Проведене опитування засвідчило кілька тенденцій: незаці
кавленість протестантської молоді богослов’ям, її байдужість до
національних історії і духовності, а також непродуманість нав
чального процесу, що робить проблематичним ефективне впису
вання євангельського протестантизму в український культурний
контекст. І очевидною є істотна залежність протестантської осві
ти, як, зрештою, і церковного життя, від Заходу.
288
Сучасна українська політика
За визнанням баптистського автора, протестантські церкви на
пострадянському просторі сьогодні у розгубленості: «Нам кажуть:
ви чужі. Ви руйнуєте історичні і духовні традиції… Ви «п’ята ко
лона», «західники». Ми ображено щось бурчимо, але своїм життям
часто підтверджуємо ці підозри. Фінансова залежність від Захо
ду, масова еміграція, засилля перекладної літератури, богословсь
ке рівняння на Захід тощо»
33
.
Зробимо п’ятий висновок. Попри свою давню історію, укра
їнський протестантизм виявився доволі уразливим перед неопро
тестантськими рухами і західними релігійними стандартами.
Релігійна свобода надала йому можливості для місії і церквобу
дівництва, водночас підготувала чимало нових викликів. Член
ство у міжнародних структурах відкрило двері у світову протес
тантську спільноту, а разом з тим створило небезпеку нівеляції
власного обличчя. І те, що вчора видавалося своєю традицією, сьо
годні виявляється предметом сумнівів і нового осмислення.
Осмислення вимагає, насамперед, така категорія, як «вітчиз
няне богослов’я». Протестанти переконані, що саме вона дозво
лить їм обґрунтувати свою ідентичність, з одного боку, у світовому
протестантизмі, з іншого — у загальному релігійному ландшафті
України. Тому головні зусилля своїх інтелектуалів спрямовують
на вивчення власної історії. В євангельськобаптистському
братстві це завдання здійснює Богословське товариство Євразії,
з яким співпрацюють п’ятидесятницькі й адвентистські навчальні
заклади країн Балтії і СНД. В Українській лютеранській церкві
формування нової доктринальної традиції, що має поєднати лю
теранську і православну духовність, покладене на викладачів
і студентів Семінарії св. Софії.
І перші результати цих зусиль уже є. Практично всі протес
тантські течії в Україні надрукували дослідження з історії своїх
церков. Богословське товариство Євразії провело кілька наукових
конференцій, налагодило друк журналу «Богословські роздуми»
(Одеса), запровадило конкурс з написання національних богослов
ських праць і підручників серед протестантів колишнього СРСР.
Український уніон АСД відкрив у Києві Центр з вивчення духовної
спадщини Олени Уайт. УЛЦ активно передруковує своє церков
нолітературне надбання, створене у 1920–1930х рр. піонерами
українського лютеранського руху. Відбувається цілеспрямоване
стажування майбутніх богословів у навчальних закладах США
та Європи.
289
Аналітичні доповіді
Багато зроблено чи мало? З огляду на брак професійних богос
ловів і все ще незначний інтелектуальний потенціал, — чимало.
З огляду на масштабність поставленого завдання — довести само
достатність своїх церков, поки що замало. Та виникають сумніви
у швидкому формуванні потрібних для цього кадрів. І річ не тіль
ки у рівні богословської освіти, а й у неабиякій плинності самих
кадрів, що вкрай ускладнює формування власної інтелектуаль
ної еліти. А це є серйозною проблемою національних союзів.
Водночас постійне оновлення протестантського середовища по
зитивно вплинуло на зміну його позацерковних пріоритетів. Ще
донедавна «зовнішній світ» оцінювався багатьма протестантами,
які пройшли жорна радянського режиму, насторожено, а часом
і вороже. Тепер нові громади і омолоджене керівництво церков
них союзів, позбавлені страху і пієтету до минулого, сміливо вхо
дять у суспільство, відкидаючи те, що є, на їхню думку, «пережит
ками консерватизму».
Наочним свідченням цього входження є неабияка активність
протестантів у багатьох сегментах соціального життя (економіці,
політиці, освіті, інформаційному просторі), його логічним резуль
татом — поява документів, що узагальнюють суспільне кредо
протестантських церков. Це, зокрема, «Основи соціального вчен
ня», розроблені у 2002 р. Євразійським дивізіоном церкви АСД
(складовою якого є Український уніон). У 2003 р. оприлюднені
«Основи соціальної концепції Російського об’єднання союзу ХВЄ»
і «Соціальна позиція протестантських церков Росії», які жваво
обговорюються українськими протестантами і підштовхують їх
до створення власних програм. Таке завдання принаймні виголо
сив Український євангельський альянс. Український уніон АСД
уже підготував більш стислий варіант «Основ», адаптований до
завдань національного братства.
Структурою, стилістикою, деякими соціоетичними засадами
протестантські «Основи» напрочуд нагадують соціальні доку
менти, створені на початку XXI ст. російськими православ’ям,
юдаїзмом і мусульманством. Попри те, що деякі критики оціню
ють подібну ініціативу протестантів як прояв моди на церковну
публічність, їхнє небажання відставати від «релігійних конку
рентів», поява цих документів фіксує достатньо високий рівень
соціалізації пострадянського протестантизму. І йдеться про ви
разну тенденцію його сучасного розвитку. У чому вона виявля
ється?
290
Сучасна українська політика