Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

Подождите немного. Документ загружается.

«окатоличення православної України», відкрите посягання на

їхніх прихильників та «канонічні території» православ’я

Мусимо визнати, що активний поступ РКЦ протягом 1990х рр.

став до певної міри несподіванкою. Будуючи свою діяльність,

орієнтуючись на духовні запити нинішніх віруючих, пропонуючи

своїм вірним сучасні форми прилучення до божественного, будучи

відкритою для духовної скарбниці інших релігійноцерковних

традицій, РКЦ стала привабливою і корисною не лише для «тра

диційних» католиків польського чи угорського походження, а й для

незалежних від її впливу українців. Як зазначає М.Кирюшко,

«помітно змінився етнічний склад віруючих цієї Церкви. Прак

тично нема вже німецьких католиків. Поляки в багатьох громадах

також вже не становлять більшості. У них часто переважають ук

раїнці, з’явилося чимало росіян, представників інших національ

ностей. Зміни торкнулися також соціального складу віруючих,

серед яких стало багато городян, студентів, наукової і мистецької

інтелігенції. Все це є свідченням того, що римокатолицизм уже

не можна розглядати як щось зовсім чуже українському народо

ві, він також поступово стає релігійним надбанням українців, а не

лише конфесією однієї етнічної меншини»

У контексті згаданого цілком справедливий висновок робить

О.Недавня, що в умовах історично поліконфесійної секуляризова

ної України феномен українців у Римокатолицькій церкві постає

як один з можливих шляхів їхнього духовного становлення і роз

витку, реінтеграції українців у природне для них європейське коло

народів, вихованих у західноукраїнській культурній традиції

За станом на 1 січня 2009 р. протестантизм в Україні налічує

10 051 організацію, що становить 29,2% від усієї релігійної ме

режі, проти 20,9% на січень 1992 р. Найбільш впливовими про

тестантськими утвореннями залишаються Всеукраїнський союз

об’єднань євангельських християнбаптистів (2 713 організацій,

27,0% від їх загальної кількості у протестантському релігійному

комплексі), Всеукраїнський союз церков християн віри євангель

ської — п’ятидесятників (1 653, 16,5%), Українська уніонна кон

ференція церкви адвентистів сьомого дня (1 061, 10,6%). Збіль

шення кількості протестантських осередків на Сході та Півдні

України (зокрема, у Донецькій, Запорізькій, Одеській областях)

урівнюється більш стриманим розвитком у західному регіоні та

центрі, що донедавна були основним ареалом поширення кон

фесії.

251

Аналітичні доповіді

Близько 1 500 релігійних організацій створено в Україні націо

нальними меншинами, найбільшу частину з яких (1 149) — послі

довниками ісламу. Іудаїзм представлено 285 організаціями, Вірмен

ську апостольську церкву — 28. Функціонують також поодинокі

етноконфесійні громади чехів, корейців, шведів, а в АР Крим — ка

раїмів та кримчаків. Саме в Автономній Республіці Крим зосередже

на найбільша частка релігійних організацій національних меншин.

Значного поширення набули в Україні новітні релігійні течії.

Найпоширенішими є організації Новоапостольської церкви (59)

з центром у м. Київ та Церкви Ісуса Христа святих останніх днів

(мормони) — 55. Кількість організацій Товариства свідомості Кріш

ни становить 36 утворень. Регіональний розподіл релігійних неору

хів принципово відрізняється від усталеної конфесійної конфігу

рації країни, зміщеної на Захід. Так, більшість прихильників

альтернативних релігій — мешканці центральних, східних і пів

денних районів України. Параметрами розміщення новітніх рухів

є: райони, де інфраструктура та вплив історичних церков порівня

но слабкі; регіони, де боротьба з інституційною релігійністю в ра

дянський період спричинила чи не найбільш руйнівні наслідки;

урбанізовані регіони та регіони, які є об’єктом найбільшого впли

ву закордонних місій.

Говорячи загалом про новітні релігії та їх поширення на тери

торії України, слід зазначити, що умови для їх розповсюдження

є надзвичайно сприятливими, що пояснюється дією комплексу

соціальнополітичних, релігійних, психологічних чинників:

– відсутність у суспільстві чітких ціннісних та ідеологічних

орієнтирів;

– загальне зниження легітимності більшості суспільних інс

титутів, насамперед владних, а також кризою традиційних з них —

сім’ї та школи;

– слабкість впливу історичних церков, невідповідність їх ре

лігійної практики запитам «нового» віруючого;

– висока активність іноземних місій, засоби агітаційнопро

пагандистської роботи з неофітами та фінансові можливості, які

значно перевищують можливості традиційних церков;

– міжконфесійні протиріччя, політизованість релігійних орга

нізацій, що відштовхує певну частину тих віруючих, хто потре

бує власне релігійного життя;

– специфіка вітчизняного менталітету, який внаслідок геог

рафічного розташування України — її межового статусу між

252

Сучасна українська політика

Сходом та Заходом, Півднем та Північчю — був відкритий різ

ним впливам; певний світоглядний плюралізм українського на

роду, терпиме ставлення до інакомислення, що зазвичай збіга

ється з орієнтацією новітніх релігій.

Таким чином, георелігійна та конфесійна ситуація в Україні

характеризується складністю та динамічністю процесів, які відби

вають напруженість сучасного релігійного життя. В країні немає

жодної конфесії, що домінувала б в усіх регіонах держави. Україна

поділена на зони впливу тієї чи іншої конфесії: в Галичині відчут

ний домінуючий вплив УГКЦ, в Центральній, Південній та Східній

Україні — УПЦ, а в Криму значну частину релігійної інфраст

руктури становлять мусульмани. В ряді областей релігійні впли

ви на населення розподілені між кількома конфесіями, що не дає

підстав говорити про значне переважання впливу якоїсь церкви.

Як бачимо, релігійна регіоналізація України очевидна. Її прог

ресуючі темпи не дозволяють сподіватися на активну участь цер

ков у процесах національної інтеграції і державотворення. Ситуа

ція ускладнюється і відсутністю навіть у традиційних церков

єдності та спільного духовного управління. Роздробленість ук

раїнського православ’я на три частини (УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ)

породила значні міжправославні протиріччя, подолання яких

годі чекати найближчим часом. Відсутність духовної єдності серед

протестантів, юдеїв, мусульман і навіть нечисленних німцівлю

теран зумовлює суттєві суперечності між ними, боротьбу за лідерст

во, монопольний вплив на віруючих, одноосібне представництво

як в Україні, так і поза її межами. Процес утворення самостій

них духовних управлінь у деяких регіонах України набуває тен

денції розмежування громад і об’єднань за національною озна

кою, що може призвести до релігійноетнічних конфліктів.

Дестабілізуючим чинником, що посилює регіоналізацію релі

гійних процесів, є наявний протекціонізм щодо певних релігійних

інститутів. Про його існування як на загальнодержавному, так

і регіональному рівнях констатували 68% респондентів. Передусім

політичною підтримкою користуються православні церкви (УПЦ

і УПЦ КП) та УГКЦ, насамперед, в регіонах їх домінування. Відзна

чивши, що місцеві власті досить часто сповідують принцип «одер

жавлення» домінуючої у регіоні церкви, експерти майже одно

стайно (76%) засудили таку практику.

При цьому, не рахуючись

з тим, що згідно з Конституцією України церква та релігійні орга

нізації в нашій країні відокремлені від держави, вища державна

253

Аналітичні доповіді

бюрократія відкрито демонструє свої релігійні та конфесійні упо

добання. Правляча еліта покладає надії на те, що релігія (зокре

ма православ’я) стане фактором національної консолідації і за

повнить ідеологічний вакуум. У загальнонаціональній дискусії

щодо місця і ролі релігії в Україні інколи звучать навіть пропо

зиції різних варіантів клерикального націоналізму.

З іншого боку, сучасна ситуація в Україні характеризується

активізацією релігійних інституцій, їх прагненням посісти ваго

ме місце в структурах суспільства. Визначним фактом є суспіль

не визнання, престиж церкви та релігійних організацій і уста

нов, рівень довіри, який, залежно від регіону, коливається від 40

до 70%, що значно більше, ніж до інших суспільних інститутів.

Середньостатистичний показник рівня довіри до церкви та духо

венства в Україні зріс з 35,6% у 1994 р. до 55,6% у 2008 р.

За

подібних обставин, в умовах полікультурності та поліконфесій

ності українського суспільства, складної і неоднозначної церков

норелігійної ситуації, очевидної конфліктогенності релігійного

комплексу, що є наслідком розбалансованості його організму та

дисгармонії інтересів, релігія здатна каталізувати як процеси

соціальної інтеграції, так і дезінтеграції, а перекликаючись з ет

нічними та політичними протиріччями і конфліктами, надавати

їм більшої напруги та емоційної залученості учасників.

Отже, аналіз процесів, що відбуваються у релігійному середови

щі країни, дає змогу визначити головні тенденції та окреслити коло

проблем, невідкладне вирішення яких забезпечить чіткішу скерова

ність релігійноцерковних процесів у русло цивілізованого розвитку.

Головними тенденціями релігійного життя в Україні на сьогодні є:

а) продовження зростання майже в усіх регіонах України кіль

кості релігійних інституцій, які між тим завершили етап свого

екстенсивного розвитку;

б) збільшення питомої ваги населення, інтегрованого в різні

форми активної церковної діяльності і таких, що декларують влас

ну релігійність;

в) певне пом’якшення гостроти конфліктів та протиріч між

церквами;

г) прогресуючі темпи регіоналізації релігійного життя, які не

сприяють перетворенню церковних інституцій у вагомий інтег

руючий чинник національної консолідації.

Головними проблемами, які ускладнюють не лише релігійну,

а й суспільнополітичну ситуацію в Україні, залишаються:

254

Сучасна українська політика

а) міжцерковне протистояння, спричинене як суто релігійни

ми, так й історичними, політичними, етнонаціональними чинни

ками. Його розв’язання має стати справою релігійних організацій

та однією зі стратегічних цілей Української держави;

б) нагальна необхідність вдосконалення українського законо

давства, яке регулює відносини релігійних інституцій з держа

вою та діяльність церкви в соціальній сфері;

в) розробка поточних та перспективних програм державної

політики у сфері державноцерковних відносин, які б враховува

ли регіональні аспекти етноконфесійних процесів, забезпечува

ли їх стабілізацію, реальне втілення в життя принципів полікон

фесійності суспільства та відокремленості церкви від держави.

Розділ ІІ

Українське православ’я: конфлікт ідентичностей

Побутує традиційне уявлення про Україну як православну краї

ну. На ці уявлення кардинальним чином не впливають ті факти, що

тут свого часу утворилася уніатська церква, Кримський півострів

тривалий історичний час перебував під впливом мусульманської

релігії і навіть те, що у ХХ ст. було докладено максимум зусиль,

і, треба зазначити, зовсім не безплідних, щоб прищепити україн

ському народу атеїстичну свідомість. Підставою до такого уяв

лення є, в першу чергу, те, що більшість українців у минулому

і тепер ідентифікували себе саме православними християнами;

в другу — те, що культура та ментальність українського народу

виплекані на православній традиції. Справді, згідно зі соціологіч

ними опитуваннями

72,8% наших співгромадян вважають себе

православними християнами. Однак у термін «православний»

у цьому разі, на нашу думку, вкладається не лише релігійна,

а й культурноментальна ідентичнісна характеристика. Адже згід

но з іншим опитуванням, лише 5,7% респондентів вважають себе

глибоко віруючими, тобто практикуючими віруючими, які відві

дують церкву (мечеть, молитовний дім), знають догматику та об

рядову практику власної церкви тощо. Цією цифрою позначено

не лише православних, але й представників усіх інших релігій

них конфесій. Вважаємо, зайве говорити про те, що за нечислен

ними відсотками Свідків Єгови, баптистів, євангелістів або при

хильників новітніх харизматичних рухів криються не просто

255

Аналітичні доповіді

ознайомлені з вченням власних церков віруючі, а дуже часто ре

лігійні фанатики. Крім того, необхідно віддати належне релігійній

освіті католиків як західного, так і східного обрядів, не забувши

при цьому, що в Галичині, де домінують грекокатолики, через

менш тривалий період радянської атеїстичної «обробки» зберегла

ся тяглість релігійної традиції. Не варто забувати й про мусуль

ман, які також мають свою дещицю у цій цифрі. Тоді що ж зали

шиться православним у цьому й так далеко скромному числі —

5,7%? Одне із соціологічних досліджень Центру Разумкова пока

зало, що серед тих, хто ідентифікує себе православними, лише

1,7% дали відповіді на конкретні запитання таким чином, як це

мали б зробити практикуючі віруючі.

Інший зріз заданої проблеми — статистичний. Чи справді Ук

раїна — православна країна, що скаже на це статистика? Вона за

галом відповідає ствердно

. На 01.01.2008 р. із 30670 офіційно

зареєстрованих в Україні релігійних громад — 16374 належать

трьом найбільшим православним церквам (УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ),

що становить 53,3%. Конкретніше по регіонах ця картина має та

кий вигляд. Найбільш православними областями України є Хмель

ницька (1162 православні громади із 1689 в цілому — 68,7%),

Вінницька (1099 із 1648 — 66,8%), Київська (982 із 1511 — 64,9%),

Рівненська (931 із 1385 — 67,2%), Волинська (930 із 1380 — 67,3%).

У цих п’ятьох областях, населення яких становить близько 14%

населення країни, зосереджено понад 31% православних громад.

Окремо варто сказати про Чернігівську та Сумську області, які за

кількістю православних громад (605 і 493, відповідно) не належать

до лідерів, але їх відсоток у загальній релігійній мережі країни

у першому випадку перевищує показник 75%, у другому — рів

ний 70%. Понад 50% релігійної інфраструктури православні

громади займають у Дніпропетровській (636 громади — 58,4%),

Житомирській (761 — 61,6%), Кіровоградській (285 — 51,6%),

Луганській (374 — 53,1%), Миколаївській (413 — 61,3%),

Одеській (610 — 55%), Полтавській (561 — 60,3%), Херсонській

(448 — 55,7%), Черкаській (701 — 62,3%), Чернівецькій (552 —

52,4%) областях. Менше половини релігійної мережі православні

громади займають в Автономній Республіці Крим (543 із 1306 —

41,5%), Донецькій (668 із 1436 — 46,5%), Закарпатській (599 із

1545 — 38,7%), Запорізькій (415 із 843 — 49,2%), ІваноФранківсь

кій (449 із 1254 — 35,8%), Львівській (864 із 2777 — 31,1%),

Тернопільській (616 із 1643 — 37,4%), Харківській (309 із 650 —

256

Сучасна українська політика

47,5%) областях, містах Києві (316 із 724 — 43,6%) та Севасто

полі (50 із 108 — 46,2%). Прикметно, що у цих регіонах прожи

ває близько 32% населення України. Як видно із цих даних, най

менший вплив православних церков у трьох галицьких областях

західної України, що є абсолютно прогнозовано, зважаючи на те,

що домінуючу роль у цьому регіоні відіграє Українська грекока

толицька церква. Однак, незважаючи на це, в регіоні достатня

кількість православних громад, а Львівська область взагалі займає

шосте місце за їх кількістю серед областей України. Щоправда,

мережа православних громад тут має свою специфіку і характе

ризується домінуванням УПЦ КП і УАПЦ (остання має у регіоні

58% (704) власних приходів) і малопомітним впливом УПЦ. За

карпаття схоже із галицькими областями помітною (хоча не на

стільки впливовою) роллю грекокатолицької церкви, але на цьому

схожість завершується: в православному просторі — абсолютне

домінування УПЦ (571 громад, проти 26 — УПЦ КП і 2 — УАПЦ);

набагато строкатіша і різноманітніша мережа протестантських

громад. У Донецькій, Харківській, Запорізькій областях, містах

Києві і Севастополі домінуванню православних церков, на нашу

думку, зашкоджує високий рівень урбанізації. Тут відчутні по

тужні впливи протестантських місіонерів, які обрали ці території

для першочергової місіонерської діяльності з двох причин: попер

ше, у великій масі людей легше знайти послідовників, ніж у сіль

ській місцевості, подруге, міське середовище менш традиціо

налістичне і більш атеїстичне, а отже, придатніше для місії. На

жаль, у нашому розпорядженні немає більш докладних статистич

них даних, в яких би відображалися розподіл релігійних громад

між сільською місцевістю і містами в межах регіону. Прогнозуємо,

що переважна кількість православних громад зосереджена у се

лах або невеликих містах. Цим пояснюємо переважання кіль

кості православних громад у традиційно сільських регіонах — на

Поділлі, Волині, Наддніпрянщині. У мегаполісах або великих міс

тах ситуація близька до Києва або Севастополя. Наприклад, у три

мільйонному Києві діє 316 православних громади (9500 осіб/гром.),

тоді як на близько 1,2 млн жителів Хмельницької області припа

дає 1162 православних громад (трохи більше1000 осіб/гром.).

Отже, різниця між кількістю парафіян у міській та сільській гро

маді може сягати 5–10 разів.

За таких обставин надзвичайно важливим стає такий показник,

як кількість священнослужителів. У той час, коли майже кожна

257

Аналітичні доповіді

київська православна громада має свого священика, на Хмельнич

чині один священик змушений працювати приблизно у двох гро

мадах. У Донецькій та Луганській областях кількість православних

священиків перевищує кількість православних громад (це сто

сується громад УПЦ). Це означає, що громади настільки великі,

що одного священика замало. Однак в цілому кількість правос

лавних священнослужителів, припустимо, у Хмельницькій та

Донецькій області приблизно однакова — 638 проти 675, при тому

що, поперше, на Хмельниччині проживає щонайменше у чотири

рази менше населення, ніж на Донеччині, і, подруге, рівень за

безпеченості православних громад священнослужителями

в Хмельницькій області один із найнижчих в Україні. У Вінниць

кій області працює 837 православних священиків, Волинській —

789, Київській — 876, Рівненській — 883. І хоча такі показники

значною мірою пояснюються дублюванням парафій УПЦ, УПЦ КП

і меншою мірою УАПЦ в одній місцевості, незаперечним зали

шається факт, що найбільша кількість священнослужителів УПЦ

також зосереджена у цих областях, щоправда з виходом на друге

місце, після Вінницької, Донецької області (664 проти 621). Отже,

ці цифри показують, що у різних регіонах не тільки співвідно

шення громади/населення, але й священнослужителів/населення

досить нерівномірне. У більш густонаселених місцевостей наван

таження на одного священика у його душпастирській або місійній

роботі у кілька разів вище (зважаючи на кількість людей, з яки

ми він мав би працювати), ніж у регіонах з меншою густотою на

селення. Це не може не впливати на якість його роботи і на мож

ливість парафіян (реальних чи потенційних) спілкуватися з ним.

Тривожним сигналом для православних церков мала б стати

активізація неправославних священнослужителів у деяких ре

гіонах держави. На 1013 священнослужителів інших конфесій

у Донецькій області припадає 675 православних священиків (40%),

із 1606 священнослужителів Закарпаття тільки 589 — право

славні (36%), у Чернівецькій області їх 542 із 1787 (30%), у За

порізькій — 263 із 976 (27%), у Києві 367 із 1207 (30%). Загалом

по Україні на 12818 служителів православного культу припадає

16623 неправославних священнослужителів (співвідношення

43,5 проти 56,5). До останньої цифри необхідно додати ще й за

рубіжних місіонерів, які щороку приїжджають в Україну. За да

ними Держкомрелігій лише у 2006 р. Україну відвідало близько

12 тисяч іноземних місіонерів. Крім того, не слід забувати, що

258

Сучасна українська політика

у неопротестантських та інших новітніх релігійних рухах поши

реним явищем є місіонерська діяльність віруючих. Наприклад,

у Свідків Єгови встановлено кількість запланованого часу, який

кожен адепт цієї організації має проповідувати тижнево. Актив

на місіонерська діяльність протестантських, неопротестантських

або новітніх релігійних організацій дає свої плоди, особливо у схід

них регіонах України та великих містах, які, посуті, піддаються

новітній християнізації (псевдохристиянізації), або в областях,

де протестантизм уже став традиційною релігією (Чернівецька та

Закарпатська області).

Протоієрей П.Зуєв, аналізуючи коло проблем, що постали пе

ред Руською православною церквою на момент, коли її очолив

патріарх Кирил, на перше місце ставить проблему «номінальних

православних», тобто тих, хто, вважаючи себе православними,

реально ними не є (їх в Україні близько 68% із 73% ідентифікуючих

себе православними). На думку протоієрея, першочерговим зав

данням нового керівництва Руської православної церкви є уцер

ковлення «номінальних» православних, задля чого необхідно

розробити загальноцерковну місіонерську програму

. Такі ж пріо

ритети, на нашу думку, необхідно встановити й українським пра

вославним церквам, перейти від екстенсивного (створення нових

приходів) до інтенсивного (активна місіонерське діяльність, нова

православна християнізація) шляху розвитку, якщо вони не хо

чуть віддати місію нової християнізації в руки новоприбулих

проповідників.

Однак не проблема активізації нових і нетрадиційних для Ук

раїни релігійних рухів сьогодні найбільш непокоїть православні

церкви. Вони зайняті з’ясуванням стосунків між собою, причому

«всі з усіма». Не беручи до уваги менші православні церкви (ста

рообрядців двох напрямів, громади Руської істинноправославної

церкви), які десятиліттями і навіть століттями протистоять офіцій

ній Російській церкві, у трикутнику УПЦ — УПЦ КП — УАПЦ

ведеться жорстока боротьба за право поглинути, вистояти або не

бути поглинутим.

Ці процеси завуальовані під ідею об’єднання українського пра

вослав’я. Упродовж багатьох років (президентські вибори 2004 р.

розставили свої акценти у цій проблемі) реалізація цієї ідеї відбу

вається у двох площинах. У першій йшлося про об’єднання через

повернення до матеріцеркви (РПЦ — УПЦ) «заблудлих чад», яки

ми зображувалися УПЦ КП та УАПЦ. До згаданого 2004 р. з ними

259

Аналітичні доповіді

взагалі не вважали за можливе вести будьяких діалогів, а вимага

ли лише покаяння. Влада намагалася якимось чином контролюва

ти церковне життя і навіть висловлювалася про бажаність створен

ня єдиної помісної церкви, але налякана подіями, пов’язаними

з похованням патріарха Володимира (Романюка), відкрито не

втручалася в процес примирення церков. Після 2004 р. зі зміною

політичної кон’юнктури різко змінилася розстановка на «релі

гійній шахівниці» України. Вище державне керівництво відкри

то оголосило про свої наміри сприяти утворенню єдиної помісної

православної церкви. Таким чином, відкрився «другий фронт»

у процесі об’єднання українських православних церков. Основ

ними дійовими особами цього процесу стали Президент В. Ющен

ко та предстоятель УПЦ КП Філарет (Денисенко). Зважаючи на

те, що об’єднання можливе лише навколо канонічної церковної

структури, розпочалися активні пошуки контакту з представни

ками Вселенського патріархату, який, згідно з задумом, мав би

прийняти під власний омофор Українську помісну православну

церкву. Апогеєм цього процесу став приїзд Константинопольсь

кого Патріарха Варфоломія на святкування 1020ліття хрещен

ня Русі до Києва, заходу, який був цікавим усьому православно

му світові з огляду на те, чи зважиться Патріарх на те, до чого

його штовхав український Президент. Однак він не зважився не

тільки на визнання альтернативної української церкви, але на

віть на зустріч з її предстоятелем. Константинополь, незважаючи

на всю привабливість ідеї взяти під власний омофор близько п’яти

тисяч українських православних парафій, тим самим перетво

рившись з формального в реальний центр православного світу, не

наважився кинути виклик православній Москві.

Релігійнополітичні процеси, що відбувалися в постпомаранче

вій Україні, ускладнили міжконфесійні відносини у православному

середовищі. Вони вийшли за рамки боротьби за храми і перейшли

на більш високий рівень, який характеризувався активним праг

ненням переформатувати ситуацію. Майже відразу після «пома

ранчевої революції» розпочався діалог між УПЦ КП та УАПЦ про

об’єднання, який був спричинений вимогами Константинополя.

На 19 листопада 2005 р. було навіть призначено об’єднавчий со

бор, який, одначе, не відбувся. Більшість оглядачів пристали до

думки, що об’єднанню завадили особисті амбіції Патріарха Філа

рета і митрополита Мефодія, які лише себе бачили предстоятелями

церкви. Більш сутнісно причину провалу об’єднавчого процесу

260

Сучасна українська політика