Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
громадянську пасивність та відчуженість. Подруге, мовнокуль
турну різнорідність населення, яка великою мірою розділяє інсти
туції громадянського суспільства за мовноетнічними ознаками.
Потретє, відсутність справжніх економічних реформ, а отже, і від
сутність економічних підстав для емансипації громадян.
1991 року, після розпаду СРСР, з’ясувалося, що ані українські
«націоналісти», ані «демократи» не є досить сильними і впливо
вими, щоб відсунути від влади правлячу посткомуністичну номе
нклатуру. Незалежна Україна постала як продукт тактичного
компромісу між націоналдемократами й прагматичною части
ною номенклатури. Контрольний пакет акцій залишився в руках
останньої, яка зберегла криптокомуністичну політику, номенкла
турні зв’язки, позиції, інституції, навички мислення та поведінки.
В Україні так і не відбулося правдивої декомунізації й десовє
тизації, а отже, й жодних посправжньому ефективних і послі
довних реформ— ані в економіці, ані в інших сферах. Водночас
посткомуністична номенклатура («партія влади» за Кравчука
й «олігархія» за Кучми, «любі друзі» за Ющенка) напрочуд ус
пішно маргіналізувала націоналдемократичну опозицію, коопту
вавши й скомпрометувавши її лідерів і зруйнувавши її організацій
но. А головне — вона досягла неабияких успіхів у «прихватизації»
державної власності, перекачуванні грошей за кордон і утриманні
влади найрізноманітнішими засобами.
Цивілізаційна дилема українських націоналдемократів, спо
кушених амбітним проектом «розбудови держави» під проводом
посткомуністичної номенклатури, стала ще одним парадоксом
становлення незалежної України. Йдеться тут передусім про на
слідки їхньої внутрішньої амбівалентності і, відповідно, двоїстого
характеру їхніх цілей і їхньої політичної поведінки. З одного бо
ку, як «демократи» вони начебто були зобов’язані захищати гро
мадянське суспільство й демократичні цінності від авторитарної
держави. З іншого боку, як «націоналісти» вони відчували потре
бу захищати націю, себто (великою мірою) ту ж таки державу.
Ще більшу загрозу для української незалежності становить
вкрай низька («домодерна») національна самосвідомість населення,
котре складається з великої російської меншини (близько 18%
громадян) і ще більшої групи русифікованих українців (приблиз
но 30% населення).
До останнього часу Україна перебувала ніби у зачарованому
колі: повноцінне громадянське суспільство й модерна політична
221
Аналітичні доповіді
нація не мали шансів постати без усунення від влади посткомуніс
тичної олігархії, а усунути цю олігархію було практично неможли
во без достатньо дозрілого громадянського суспільства й розвине
ної національної самосвідомості. Чергова зміна режиму у 2004 р.
призвела до того, що сьогодні в Україні існує конгломерат де
зорієнтованих, неконсолідованих соціальних верств та груп, які
погано усвідомлюють і виражають свої інтереси.
Оскільки інтереси соціальних спільнот у конгломерації за на
звою «Україна» не усвідомлені як позитивні ідеології, то і немає
відправних точок для їх порівняльного аналізу. В суспільстві фак
тично відсутні повноцінні соціальні суб’єкти. У такій ситуації
створюються громадські організації та партії на вузькосуб’єкти
вістській, волюнтаристській основі, чиї лідери представляють
самих себе, а не соціальні спільноти.
У такому слабо організованому суспільстві держава покликана
відігравати роль інтегруючої, цементуючої сили. Але українська
держава малоефективно виконує свої функції, не забезпечує пов
ноцінну дію законів (у тому числі Конституції), не виступає пов
ноцінним арбітром у відносинах особистості і суспільства,
в міжособистісних і міжгрупових відносинах тощо. Занепокоєння
загальнонаціональною долею, майбутнім країни — не пріоритетні
завдання режимів, а лише демагогічні димові заслони, оскільки
у політичних режимів досі немає стратегічних відповідей на ви
клики XXI століття і на бажання мас вирватися зі злиднів
22
.
Внаслідок політичному хаосу, що панує нині в Україні й нега
тивно позначається як на всіх сферах її функціонування, так і на
світовому іміджі, сподіватися на швидке входження нашої дер
жави як повноправного суб’єкта до Європейського дому не варто.
Дії українського естеблішменту нібито реанімують підзабуту вже
теорію професора Гарвардського університету Семюеля П. Ган
тінгтона, який заперечує можливість інтеграції східнослов’янсь
ких народів у єропейську цивілізацію, оскільки із закінченням
«холодної війни» тут «знову дався взнаки кордон між культура
ми — західним християнством, з одного боку, і православним
християнством та ісламом — з іншого...»
23
.
У сучасній науці поступово сформувалися два основні крите
ріальні підходи до наційцивілізацій: громадянськотериторі
альний та етнічний. Громадянськотериторіальна модель форму
вання наційцивілізацій закладає в основу фактор громадянства та
території: можна бути етнічним англійцем, французом, китайцем,
222
Сучасна українська політика
проте водночас — політичним американцем, тобто мати громадя
нство США. Етнічна ж модель віддає перевагу етнічному аспек
ту, мовним та культурним чинникам функціонування етнічних
груп: наприклад, провансальці, бургундці, гасконці й бретонці
становлять єдиний французький етнос.
Розвиток першої та другої моделей наційцивілізацій має тен
денцію до поступового зближення, синтезу. «Якщо дивитися кон
цептуально, — пише Е.Сміт, — то нація має поєднувати дві низки
вимірів: з одного боку — громадянські та територіальні, а з іншо
го — етнічні й генеалогічні, причому в кожному випадку в різних
пропорціях. Саме завдяки багатовимірності національна ідентич
ність виявляється такою гнучкою силою в сучасному світі й по
літиці, ефективно поєднуючись з іншими могутніми ідеологіями
та рухами»
24
.
Не існує єдиного історичного досвіду у розвитку націй: одні про
ходять шлях від етнічності до політичності (німці, італійці, укра
їнці, болгари), інші — від політичності до етнічності (французи,
англійці, росіяни, іспанці). У другому випадку політична нація
формується не спонтанно, а зусиллями найчисельнішого етносу —
ядра, який втягує в орбіту своїх інтересів політично залежні від
нього етноси. Зрозуміло, шлях від політичності до етнічності на
ції може мати різну як тривалість, так і форму — це залежить від
конкретноісторичних умов та національного духу народу.
На сучасну пору поняття цивілізації, окрім культури, обов’яз
ково охоплює ще й економіку та політику. Загалом же, цивілізова
ним суспільством нині вважається таке, яке досягло відповідних
нормативних рівнів економічного та культурного розвитку, соціаль
ної ефективності та політичної стабільності. Значна частина норма
тивів цивілізації закріплена в міжнародних документах— статутах
ООН, ЮНЕСКО, документах ОБСЄ, міжнародних угодах тощо.
За роки незалежності Україні, всупереч усім внутрішнім склад
нощам і проблемам, пов’язаним зі зовнішніми факторами, все
таки вдалося зробити, як мінімум, один украй важливий крок,
спрямований на визначення стратегічного напряму подальшого
шляху державного розвитку. Йдеться про розробку державної
стратегії європейської інтеграції та досягнення фактичного кон
сенсусу із цього питання між основними політичними силами
й значною частиною українського суспільства.
Незважаючи на те, що економічна складова і надалі відіграє
пріоритетну роль у діяльності ЄС, слід відзначити, що цінності
223
Аналітичні доповіді
цивілізаційного характеру та змісту мають для європейського ін
теграційного процесу без перебільшення величезне значення. Саме
цивілізаційна належність («ідентичність») визначає й визначати
ме надалі межі розширення ЄС як внутрішньо цілісної системи.
Носієм цивілізаційної належності або ідентичності при цьому
є «ядерна зона» Європи, в той час як її «периферія» тяжіє до цієї
зони й виявляє здатність за певних обставин і на певних умовах
включатися в перебіг деяких спільних з «ядром» процесів. У цьому
зв’язку євроінтеграція для України та українців набуває ознак
насамперед цивілізаційного вибору, а вже після цього перефор
матування у відповідний спосіб інших сфер життя.
Європейський цивілізаційний вибір для України несе в собі,
крім потенційного позитиву, і достатньо серйозні виклики й загро
зи. Рішуча орієнтація виключно на Європу з відмовою від багатьох
ідеологічних, етичних і навіть побутових звичок та звичаїв може
за певних обставин виявитися руйнівною для української нації
та її оновленої ідентичності.
Важливо при цьому зробити особливий наголос на тій безпід
ставно мало згадуваній обставині, що поліцивілізаційне походжен
ня української ідентичності та розташування території України
на міжцивілізаційному перехресті варто розглядати не як недолік,
а навпаки, як перевагу як для держави, так і для самоусвідом
лення українців як повноправних європейців.
Україна досі залишається країною зі значним за європейськими
мірками потенціалом, проте цей потенціал, поперше, помітно змен
шився, порівняно з початком 90х років, а подруге, не реалізується
належним чином відповідно до уявлень, прийнятих у Європі. Крім
усього іншого, міжнародна репутація України до цього часу включає
в себе елемент «пострадянська», а також, що не менш важливо, до
певної міри «проросійська», тобто така, яка орієнтується (або при
наймні «озирається») на Росію й пов’язує своє майбутнє з полі
тичними та економічними проектами, ініційованими Москвою.
Окрім регіонального виміру, паралельно з ним, хоча й на іншо
му рівні, існує ще й глобальний вимір або, точніше, глобальний
контекст усіх тих проблем, про які йдеться. Із цим останнім пов’я
зані відносини України з іншими суб’єктами міжнародних відно
син, у тому числі з Польщею та Росією, зі Сполученими Штатами
Америки як глобальним лідером.
У галузі економіки для України в її нинішньому стані вибір
можливих варіантів дальшого розвитку та його моделей не є аж
224
Сучасна українська політика
надто великий. Для поліпшення ситуації або принаймні для за
побігання її погіршенню Київ мав би спробувати по максимуму
використати той потенціал економічного розвитку й зростання,
який може бути забезпечений через поглиблення економічної спів
праці з Росією. Завдання за нинішніх умов не таке вже й просте.
Ускладнюючим фактором при цьому є та обствина, що українсь
коросійське економічне співробітництво мало б розвиватися по
висхідній без надмірного з погляду Києва політичного зближен
ня України та Росії, яке б супроводжувалося небажаним для пер
шої вимушеним дистанціюванням від Європи з ініціативи євро
пейської сторони.
У своїх євроінтеграційних проектах офіційний Київ зі самого
початку негласно погоджувався й погоджується нині на місце на пе
риферії спільного європейського простору й на ту роль у загально
європейських процесах, яка цьому місцю відповідає. Якою мірою
правильний і перспективний такий підхід з огляду на українські
національні інтереси, покаже час. Тим не менше, вже зараз Ук
раїні слід рішуче засвідчити, що вона ніколи не погодиться бути
«молодшим партнером» для тих країн, які сподіваються переб
рати на себе ту роль, яку раніше відігравала щодо Києва Москва.
Розділ IV
Вибір зовнішньоекономічних векторів України:
між ЄС та Росією
З часу здобуття Україною незалежності постійно вказується
на її вигідне геоекономічне розташування як один із вагомих чин
ників її інтеграції у світовий ринок товарів та послуг. Однак для
зовнішньоекономічного співробітництва таке розташування Ук
раїни має і позитивний, і вразливий бік.
Для формування векторів економічного розвитку України виз
начальне значення мають зовнішньоекономічні відносини з ЄС та
Росією. Торгівля з країнами ЄС останніми роками стабільно формує
третину українського імпорту та експорту. На Росію припадає
чверть українського експорту та 30% імпорту. Причому випереджа
ючими темпами прискорюється експорт до Росії машин, механізмів
й транспортних засобів (для ЄС — 25 та для Росії у 1му півріччі
2008 р. цей показник становив відповідно 8,3% та 38,9%)
25
. Голов
на частина російського імпорту традиційно належить енергоносіям.
225
Аналітичні доповіді
Певний час третьою точкою опори української зовнішньої тор
гівлі товарами були азійські ринки металу та продукції машинобу
дування, зокрема ринок КНР. Проте китайська економіка послідов
но переходить на самозабезпечення металопродукцією і перебирає
на себе азійський металургійний ринок.
Українське суспільство дедалі глибше усвідомлює, що проб
леми і пріоритети його зовнішньоекономічної діяльності форму
ються на ринках ЄС, Росії та Азії
26
. Однак досі в нього немає чітко
визначеної зовнішньополітичної стратегії. Україна офіційно ого
лосила про вступ до ЄС як свою стратегічну мету. Реальне ж наб
лиження до стандартів ЄС відбувалося надто повільно. «Євро
пейський вибір» України не збігався з європейською політикою
добросусідства (ЄПД), закріпленого Євросоюзом у «Плані дій ЄС
стосовно України на період 2005–2007 рр.»
27
. Вступ України до СОТ,
укладання 2008 р. посиленої угоди УкраїнаЄС, після якої можуть
розпочатися переговори про угоду зі створення зони вільної тор
гівлі УкраїнаЄС, також не вирішують питання про членство Ук
раїни в Європейському Союзі. Це питання ніколи не стояло і досі
не стоїть на порядку денному Євросоюзу.
Україні потрібно позбутися спрощеного підходу до можливос
тей вступу в Євросоюз, узгодити напрям свого розвитку з цілями
Євросоюзу. Співтовариство це створювалося для підвищення кон
курентоспроможності країнчленів відносно основних конкурен
тів — США та Японії. Нині Євросоюз націлений до 2010 р. наз
догнати за рівнем розвитку США. І це при тому, що стандарти
життя в ЄС (розраховані по 27 країнахчленах) становлять лише
65% від американських; відповідно, стандарти життя 12 новооб
раних країн ЄС становлять менше 30%. В України цей показник
відповідно до ЄС і США дорівнює 15% та 10%.
Необхідно враховувати також процеси внутрішньоекономіч
ної деформації всередині самого ЄС. Євросоюз виявляв динамічні
результати інтеграції, доки не виходив за межі країн західноєв
ропейського ядра. Але вже прийняття в ЄС таких порівняно від
сталих країн, як Португалія, Греція, Ірландія, Іспанія, призвело
до асиметричних шоків: «затріщав» єдиний курсовий підхід, по
рушилася синхронність у здійсненні кредитної політики, політи
ки бюджетних дефіцитів і т.ін. Таке становище було виправлене,
але за допомогою величезних ін’єкцій в економіку цих країн, тобто
за рахунок прискореного підтягування відстаючих сегментів до
високого загальноекономічного рівня.
226
Сучасна українська політика
Принципово іншою виявилася ситуація із входженням до Єв
росоюзу десяти нових центрально та східноєвропейських країн.
Ці країни виявилися ще більше економічно непідготовленими до
членства в ЄС. Прийняття їх до об’єднання було результатом
скоріше не економічних, а політичних рішень. Виявилося, що про
цес інтеграції «новачків» затягнеться, і що, до того ж, повноцінне
включення десяти нових країн у ЄС підірвало б основи його уніфі
кованого макроекономічного функціонування. Процес інтеграції
ускладнюється небажанням головних донорів — Німеччини та
Франції — виснажувати свої фінанси на користь нових членів.
Так, загальні витрати Євросоюзу на підтримку їх економік про
тягом 2004–2006 рр. становили приблизно 67 млрд дол., тоді як
на вирішення менш складного завдання — адаптації невеликої
НДР до ФРН протягом десяти років було витрачено приблизно
1 трлн дол., а в перші роки — по 120–150 млрд дол. щорічно.
Потретє, як амбіційний політичний проект, ЄС ґрунтувався на
двох базових засадах — на високому розвиткові й уніфікації еконо
мічного простору країнзасновниць та на єдності цивілізаційних
цінностей. І якщо економічна подібність забезпечувала мож
ливість створення уніфікованої регулятивної системи, то спільні
цивілізаційні характеристики гарантували сумісність і ефектив
ність регулювання суспільноекономічними процесами.
Економічний устрій Євросоюзу — це складно сконструйований
інституціональний організм з надтонкими уніфікованими макроре
гуляторами. Входження до його простору інституційно необлашто
ваної України мало б для ЄС серйозні руйнівні системні наслідки.
Питання європейської перспективи України — це питання вла
ди і грошей. Грошей — тому, що Україна потребуватиме великих
коштів з бюджету Європейського Союзу, що загрожує інтересам
країн, які традиційно отримують допомогу зі спільного бюджету ЄС.
А влади — тому, що завдяки великій чисельності населення Ук
раїна матиме значну кількість голосів під час ухвалення рішень.
Шлях до Європи відкриється для України не внаслідок доброї
волі ЄС, а через підтягування країни до рівня розвитку й цінностей
держав Євросоюзу. Для приведення ідеї євроінтеграції у відповід
ність із реаліями треба перенести акцент на внутрішню облаштова
ність країни, тобто на підтягування економічної й соціальної сфери
до європейського рівня. Підкріплення ж євровибору успішним внут
рішнім розвитком неможливе без заміни нинішньої інерційної прак
тики моделлю інноваційною. Саме ж по собі переструктурування
227
Аналітичні доповіді
економіки в інноваційному контексті вимагає вирішення двох про
блем. Поперше, проблеми відродження (за всієї важливості закор
донних інвестицій) національних джерел, що генерують інновації.
Подруге, проблеми інтенсифікації науковотехнологічного спів
робітництва з іншими країнами.
Власне генерування інновацій за рахунок активізації фунда
ментальних досліджень і відродження НДДКР безальтернативне
не тільки і не стільки як засіб перешкодити приходу до нас друго
сортних технологій, що прирікають на інноваційне відставання.
Головне в іншому — у мінімізації (при переході від індустріалізму
до постіндустріалізму) розриву у часі між появою наукової ідеї та
її технологічним впровадженням. Технологічна новація не тільки
дозволяє країніінноватору зайняти вільну нішу на ринку, але по
роджує ефект монопольного присвоєння (монопольної ренти), що,
зрештою, забезпечує надвисоку додану вартість. Оскільки іннова
ції в країнах, що генерують нові технології на високорозвиненій
власній науковій базі, пов’язані одна з одною, то хвиля підвище
ної прибутковості в них практично не вгасає. Саме ці нові викли
ки спонукали в останнє десятиліття й маленьку Фінляндію, й ве
личезний Китай створювати власні джерела генерування нових
технологій.
Один з чинників вирішення аналогічної проблеми Україною —
це її співпраця з Росією. Йдеться про спільні науковотехнологічні
та економічні проекти, що забезпечують конкурентоспроможні
інновації й розширення ринку за межі обох країн. І справа не тіль
ки в тім, що Захід не зацікавлений у створенні й підтримці іннова
ційного українського потенціалу. Україна поки що інноваційно
несумісна з ним. Наша тривала попередня ізольованість від захід
ного науковотехнічного простору має своїм результатом те, що
технологічно ми поки що сумісні саме з Росією. Навіть за умов
послаблення коопераційних зв’язків уся економічно надприбут
кова продукція (ракети, літаки К. Антонова) містить більше по
ловини російських компонентів.
Не можна ігнорувати того, що Росія швидше, ніж Україна,
йде вперед й у інституційній модерній облаштованості ринку, й,
особливо, у науковотехнологічному відношенні. Показово, що ЄС
вже задекларував намір створення із Росією Загальноєвропейсь
кого економічного простору
28
, у т.ч. у науковотехнологічній сфері,
оскільки Росія залишається світовим лідером з ряду фундамен
тальних наук.
228
Сучасна українська політика
Росії інтеграція з Україною вигідна не тільки через збільшення
коопераційного потенціалу, і не тільки через сумісність і взаємодо
повнюваність науковотехнічних ланцюгів, але й через досягнення
в цьому разі більшого збалансування з потенціалом Євросоюзу.
Поряд із відзначеним напрямом інтегрування України до ЄЕП
необхідно зосередитися й на спільних зовнішньоекономічних
(зокрема, торговельних, інвестиційних) проектах. Цей напрям ак
туалізується особливо сьогодні, коли розвинені країни внаслідок
розгортання світової кризи усе більше замикають на собі свій
експорт та імпорт. А це розширює зону «нічийного» ринкового
простору, яку, насамперед за рахунок середньотехнологічних
відносно дешевих виробів, можуть освоїти Україна і Росія на базі
спільних проектів.
Вибір Україною векторів зовнішньоекономічної орієнтації не
може зводитися до рутинної експортноімпортної взаємодії. Пе
ред країною встає завдання виживання, що вимагає високотех
нологічності, і проектування своєї перспективи у глобалізовано
му світі. Вирішення таких проблем вимагає істотної векторної
корекції й іншої наповнюваності експортноімпортних потоків.
Адже провідною позицією у структурі експорту у 2006 р. була
продукція металургійного комплексу (42,7%), мінеральна сиро
вина й продукція хімічної промисловості (21,1%); харчові про
дукти й продукти сільського господарства (9,4%)
29
.
Зрозуміло, що такий низькотехнологічний експорт позбавле
ний шансів на адаптацію до нових зовнішніх викликів і потребує
докорінних змін. Так, продукція сільського господарства (через
вступ України до СОТ) імовірно буде витіснятися дотаційною сіль
госппродукцією країн ЄС. Продукція металургійної та хімічної
галузей у перспективі буде заблокована Китаєм. Фінансова систе
ма, швидше за все, поглинатиметься іноземними банками. А ця
обставина блокує формування життєздатної стратегії.
Усе це свідчить на користь нарощування експорту продукції
пізньоіндустріальних галузей, насамперед машинобудування як
головного альтернативного джерела експортних надходжень. Проте
наша нинішня техніка і технології — це демонстрація відсталості.
У Європі ми з такою технікою не потрібні (як, до речі, не потрібні
й з добротною технікою, про що свідчила спроба України роз
містити в ЄС замовлення на першокласні «Ани»). У Росії ж, як
і у всьому СНД, здебільшого ми обслуговуємо нашою продукцією
машинобудування тамтешні низькотехнологічні анклави.
229
Аналітичні доповіді
Удосконалення українського експорту має пов’язуватися як
найтісніше із прямими інвестиціями фінансів і наукового знання.
Фінансові інвестиції з Заходу підтримують деградуючі низько
технологічні виробництва. Розраховувати ж на інвестиції з Захо
ду проривних технологій не доводиться. Практика свідчить, що
Україна влаштовує Захід в основному можливістю продовження
тут життєвого циклу «в’янучого» товару старіючих технологій.
Джерелом тнадходження до України технологічних інновацій
поки що залишається Росія. З нею ж залишається і можливість
проектного кооперування. В останній сфері Росія приваблива для
України і як найбільший у світі експортер озброєнь і військової
техніки. Адже щодо цього Росія перевершує навіть США, не говоря
чи вже про інших експортерів. Так, експорт військової техніки Росії
у 2001–2005 рр. становив 28982 млн дол., а США — 28236 млн дол.
Необхідно рішуче здолати парадокс нинішніх взаємин Украї
ни з Росією, який полягає в тому, що все рутинне, а то й просто
примітивне зміцнюється й розширюється, а найунікальніше (за
світовими критеріями) — безупинно звужується.
В Україні важливо усвідомити, що Росія в інноваційній сфері
почала старт. Якщо донедавна за своїм потенціалом вона входила
до другої сотні країн світу, то нині за останніми оцінками Світово
го банку займає за обсягом ВВП 10е місце у світовій економіці.
Причому експерти вважають, що в найближчому майбутньому Ро
сію чекають нові досягнення планетарного масштабу. Те саме стосу
ється й науки. За західними оцінками, ще на початку 80х років
минулого століття в СРСР здійснювалося 2/3 світових відкриттів
і винаходів
30
, а сьогодні Росія має у своєму розпорядженні інно
вацій на десятиліття вперед
31
.
Величезний потенціал, накопичений або ж відновлений Ро
сією за останні роки, нині розвертається в русло передових інно
вацій на багатьох напрямах — авіа і суднобудування, ядерна
енергетика, виробництво ракетоносіїв і космічних апаратів, роз
робка комп’ютерних програм і нанотехнологій. Причому багато
чого з її нинішніх успіхів є продуктом колишньої кооперації,
у якій або брала, або сьогодні бере участь українська наука.
Україна має скористатися інноваційним бумом, що відбуваєть
ся в Росії, як єдиним шансом на виведення своєї економіки з тенет
рутини й технологічної відсталості. Повноцінна науковотехнічна
взаємодія з нею відкриває шлях до істотного розширення парт
нерських відносин з іншими країнами у Європі та на Сході.
230
Сучасна українська політика