Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
Практична відсутність у країні системи громадянської освіти
зумовлює низький рівень політичної компетентності громадян —
принаймні тих, хто за віком уже перебуває поза впливом навчаль
них програм. Соціологічні дослідження переконливо доводять,
що, підтримуючи вступ України до ЄС, значна частина респон
дентів нічого не має і проти приєднання до союзу Росії та Білорусі.
У 2004 р. кількість прибічників інтеграції в обидва (ЄЕП та ЄС)
об’єднання становила близько 20%, наступного року їх поменшало
(близько 12%)
37
. Більшість опитаних виступає проти вступу до
НАТО, хоча в сучасних умовах для посткомуністичних країн шлях
до ЄС через євроатлантичну інтеграцію єдино можливий. Амбіва
л
ентність зовнішньополітичних орієнтацій зумовлена як не
чіткіс
тю геополітичних пріоритетів країни (спадщиною т.зв. «політики
двовекторності»), так і суттєвими регіональними відмінностями
у світобаченні, що їх експлуатують полярно налаштовані полі
тичні сили.
Не можна не бачити й того, що соціологічні методи аналізу зов
нішньополітичних орієнтацій ще належним чином не відпрацьо
вані. Питання стосовно ставлення до ЄС і НАТО у моніторингу
Інституту соціології з’явилися порівняно недавно — у 2000 р.,
тому тенденції орієнтаційних змін простежити доволі складно.
Коли соціологи цікавляться пріоритетами «руху на Схід», вони
пропонують респондентам три варіанти вибору: 1) передусім роз
ширювати зв’язки в рамках СНД; 2)розвивати переважно зв’язки
з Росією; 3) зміцнювати передусім східнослов’янський блок (Ук
раїна, Росія, Білорусь). Це дезорієнтує опитуваних і ускладнює
підсумкову аналітику. Амплітуда хитань у настроях доволі вели
ка. Так, за останніми (2008 р.) даними чергового всеукраїнського
моніторингу «Українське суспільство 1992–2008» на Росію орі
єнтується лише 10% респондентів, тоді як напрям «Україна —
Росія — Білорусь» має утричі більше прихильників
38
. Хоча оче
видно, що орієнтація на неіснуючий східнослов’янський блок, по
суті, нічим не відрізняється від орієнтації на Росію.
5.2. ЄС і НАТО у масовій свідомості
Дані соціологічних опитувань переконливо засвідчують, що
кількість прихильників євроінтеграції в Україні зростає, хоч і по
вільно (18% проти 15% у 2006 р.). Якщо ж запитання ставляться
конкретніше — про позитивне ставлення до вступу до ЄС, то част
ка прихильників вступу, як правило, більш як удвічі перевищує
191
Аналітичні доповіді
частку противників. Очевидно, що громадська думка щодо євро
інтеграції поки що перебуває у стадії формування і значною мірою
залежатиме від уміло організованих пропагандистських кампаній.
Відповіді респондентів засвідчують брак достовірної інформації,
тому уявлення про переваги чи вади євроінтеграції формуються
переважно на побутовому рівні. Опитування, здійснене фондом
«Демократичні ініціативи» (грудень 2005 р.), проілюструвало гли
бину регіональних розбіжностей у цьому питанні: якщо на За
ході України прихильників членства в ЄС 70,6%, то в Донбасі —
лише 26%
39
. Ще більш промовистими виявилися дані, одержані
у той же час у ході моніторингу громадської думки, здійснювано
го Українським інститутом соціальних досліджень. На поставлене
запитання «Яке економічне об’єднання відповідає стратегічним
інтересам України?» на користь входження в ЄС висловилися: на
Заході 55% респондентів, у Києві 24%, на Сході 10%, у Криму —
всього 1%. Входженню в ЄЕП віддали перевагу на Заході 12%,
у Києві 17%, на Сході 61%, у Криму 84%. Одразу до двох об’єд
нань воліли увійти на Заході 13%, у Києві 25%, на Сході 10%,
у Криму 8%
40
.
Щодо образу НАТО у масовій свідомості громадян України, то
він у підсумку лишається переважно негативним, хоч кількість
противників вступу за останні два роки зменшилася: якщо у 2006 р.
їх було 64,4%, то нині — 57,7%. Свіжі дані по регіонах поки що
не оприлюднені, але якщо орієнтуватися на аналітику Фонду
«Демократичні ініціативи» (грудень 2005 р.), то у Донбасі прихиль
ників вступу дуже мало — 2,6%, на Півдні і Півночі близько
16%, на Заході 40,5%
41
. Так чи інакше, в суспільстві існує досить
серйозна упередженість щодо НАТО, яка у масовій свідомості пов’я
зується із тим «образом ворога», який створювався десятиріччями
радянської пропаганди. Громадяни побоюються, що участь у НАТО
загрожує втягненням України у воєнні конфлікти, погіршенням
відносин з Росією. Серед найпоширеніших мотивацій — і «непо
трібність» блоку для України, і неготовність останньої до вступу
в нього, і міркування щодо зайвих фінансових витрат.
І політологи, і соціологи практично одностайні у тому, що не
гативне ставлення громадян України до НАТО є не стільки на
слідком регіональних розбіжностей у настроях (вони вторинні),
скільки наслідком невміння влади аргументовано пояснити пе
реваги цього вектора геополітичного вибору. Населенню ніхто
дохідливо не пояснив, що зі вступом до НАТО пов’язані не лише
192
Сучасна українська політика
гарантії безпеки, зміцнення й модернізація української армії, але
й украй потрібні країні реформи в економіці, підвищення міжна
родного впливу країни, суттєве просування убік сучасної європейсь
кої цивілізації. Громадяни мають право знати і «ціну» євроатлан
тичної інтеграції, а відповідної інформації вони також позбавлені.
Загалом в українському суспільстві, принаймні у тій його
частині, яка вважає вступ до НАТО важливим для гарантування
національної безпеки, існує досить чітке усвідомлення того, що
перспектива членства вирішальною мірою залежить від самої Ук
раїни, її готовності вибудовувати у себе європейські стандарти жит
тя й систему обороноздатності. За результатами репрезентатив
ного опитування, проведеного Центром соціальних досліджень
«Софія» улітку 2008 р., 33,9% опитаних вважають, що рішення
щодо приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО
не було прийняте внаслідок її недостатньої підготовленості до цьо
го. Тих, хто вважає, що це сталося через протести політичної опо
зиції чи протидії Росії, виявилося менше (24,9 та 27,3%)
42
. Існує
у суспільстві й розуміння того, що загострення боротьби на най
вищому політичному рівні із доведенням ситуації до нових пар
ламентських виборів у період світової фінансової кризи зводить
до мінімуму перспективу України набути ПДЧ у грудні 2008 р.
Не можна не бачити й того, що проблема зовнішньополітичних
орієнтацій в Україні великою мірою міфологізована. У політич
них дискусіях фігурують не конкретні дані про потенціали ЄС,
НАТО чи, приміром, «союзу Росії й Білорусі», а міфічні уявлення
про переваги і вади міждержавних об’єднань. Між двома антаго
ністичними міфами — про НАТО як агресора, будьяке зближен
ня з яким небезпечне, і про НАТО як гаранта безпеки і демократії —
напівтонів практично немає. При цьому на свідомість громадян
виразно тисне тривалий час прищеплювана їй різними політич
ними силами міфологема «абсолютної суверенності» і позаблоко
вості нашої країни, шкідливості для неї будьяких наддержавних
структур тощо. У сучасному глобалізованому світі така стратегія
не надто потужної в економічному і воєнному відношенні держа
ви однозначно є програшною.
Вітчизняні політологи й соціологи практично одностайні у то
му, що ризики, пов’язані з неефективною імплементацією інтегра
ційної політики, значною мірою створюються внаслідок схильності
політиків до «гри на цінностях». Те, що внаслідок гострого про
тистояння фінансовопромислових груп і непримиренної боротьби
193
Аналітичні доповіді
на владному рівні в Україні, замість громадянського суспільства,
формується щось на зразок суспільства «громадської незгоди»,
створює прямі загрози активізації екстремістських угруповань
на обох флангах, а отже, і ймовірність соціальних збурень.
Висновки й рекомендації
Із сказаного вимальовується досить похмура картина невідпо
відності суспільних очікувань, пов’язаних із інтеграцією України
у європейське співтовариство держав, і реальним станом готов
ності влади й соціуму до такої інтеграції. На владному рівні спос
терігаємо розбалансованість, яка межує із зануренням у хаос. На
масовому — соціальнопсихологічну безпорадність і нерозуміння
того, що відбувається у «верхах». Про механізми зворотного
зв’язку між владою й соціумом не доводиться й говорити: глуха
стіна відчуження робить малоефективними навіть ті нечисленні
структури громадянського суспільства, які встигли заявити про
себе. За даними Центру соціальних досліджень «Софія» (вересень
2008 р.) лише 10,4% опитаних ним громадян вважають, що краї
на рухається у правильному напрямі. Натомість 77,5% респон
дентів характеризують цей напрям як неправильний
43
.
Такий, негативно орієнтований, стан суспільної свідомості
є подвійно небезпечним внаслідок гострої поляризації всередині
українського соціуму, яка матиме тенденцію до поглиблення в разі,
якщо еліти не знайдуть адекватних відповідей на виклики світової
фінансової кризи. Сучасна Україна являє собою типове багатоскла
дове, або сегментарне, суспільство, в якому політичні й ідеологічні
розбіжності загалом збігаються із лініями соціальних розмежувань
(регіональних, етнічних, мовних, конфесійних та інших). Наяв
ність кількох відносно закритих політичних субкультур, помно
жена на гостре протистояння на владному рівні, зумовлює висо
кий рівень конфліктогенності й виразну бінарність ментальних
моделей. На відміну від більшості країн Заходу, де у політичних
стосунках домінує логіка «нормальності» з орієнтацією на узгод
жені дії, в Україні превалює двозначна оціночна логіка із незапе
речною правотою «своїх» і полярними поглядами на основоположні
проблеми політичного життя. Поки що це не призводить до катаст
рофічних сценаріїв розвитку, оскільки у співвідношенні сил голов
них політичних гравців спостерігається певний паритет і жодна
194
Сучасна українська політика
з них не готова до рішучих дій. Однак такий стан загрожує «зави
санням» багатьох невідкладних проблем і збільшенням відставан
ня країни від європейської спільноти, до складу якої вона прагне
увійти.
Якщо говорити конкретно про стан політичних самоідентифі
кацій, не можна не звернути увагу на серйозну кризу політичної
участі, яка поглиблює кризу легітимності в Україні і загрожує
розбалансуванням усієї системи відносин між владою і соціумом.
Симулякри реальності глибоко вразили суспільну свідомість, і те
пер вона демонструє складний клубок взаємовиключних, з ви
разним присмаком негативізму, суджень і оцінок. Дестабілізація
у владних структурах провокує деморалізацію на масовому рівні
і такий стан суспільної аномії, який ставить під сумнів сам про
ект України як демократичної, правової держави.
Сьогоднішній стан «війни всіх проти всіх» і «розколотості» су
спільної свідомості можна розглядати як розплату за схильність
еліт до соціальної міфотворчості, наслідувальну стратегію влади,
нечіткі орієнтири і етнократичні тенденції в гуманітарній
політиці. Хоч суспільство гостро відчуває потребу в національній
самоорганізації, політична думка виявляється не в змозі запро
понувати йому ані парадигму оновлення, ані раціональну модель
управління, ані привабливу для більшості національну ідею. У та
ких умовах сегментованість соціуму різко поглиблюється, що
знаходить свій вияв у різноспрямованості суспільних (соціально
економічних, геополітичних, ментальноідеологічних, інституцій
ноправових та інших) пріоритетів, у формуванні груп інтересів
переважно на корпоративній основі, у потенційно конфліктних
міжрегіональних, міжетнічних, міжконфесійних відмінностях,
у виразних особливостях політичних субкультур. А головне —
у різному баченні зовнішньополітичних орієнтацій, оптимальних
моделей майбутнього, у різних версіях «віртуального» минулого.
Брак узгодженого суспільного проекту і складне переплетення
ліній розмежувань зумовлює постійне підживлення дестабілізу
ючих чинників. Сучасне українське суспільство структурується
не за становими чи ідеологічними ознаками, а переважно на ос
нові кланових, регіональних чи родинних зв’язків. Політична
боротьба ведеться не навколо стратегій економічного розвитку, по
літичних чи культурноідеологічних параметрів суспільної орга
нізації, а навколо поділу ресурсів та доступу до влади. Зрозу
міло, чому соціум відповідає елітним прошаркам загальним
195
Аналітичні доповіді
збайдужінням. Сконсолідувати його на такому фундаменті прак
тично неможливо.
Формування національногромадянської ідентичності, з якою
насамперед пов’язане становлення дієздатного громадянського су
спільства, передбачає згуртування громадян навколо загальнозна
чущих цілей і пошуків механізмів відвернення загроз, прищеплен
ня їм усвідомлення своєї причетності до української політичної
(поліетнічної) нації. Але будьякі декларації (яких виголошено
чимало) не в змозі витворити тривку спільноту з усвідомленими
цілями й прагненнями. Відчуття громадянськості може формува
тися лише у контексті забезпечення поступального економічного,
соціального й політичного розвитку, а також реальних кроків,
спрямованих на мінімізацію конфліктності у ідеологічній та мов
нокультурній сферах. На жаль, український політикум на прак
тиці обирає зовсім іншу стратегію — ризикованої гри на цінностях
та відмінностях з педалюванням саме тих сюжетів, які поляризу
ють соціум. Продемонстрована президентським оточенням тер
пимість до радикального націоналізму й преференцій за ознакою
«титульності», слабка й нерішуча протидія проявам ксенофобії
й расизму створюють атмосферу, в якій латентна неприязнь у між
регіональних, міжетнічних, міжконфесійних стосунках здатна
перейти в активну фазу. Не меншу небезпеку з точки зору впли
ву на глибинні ментальні структури становлять насаджуваний
владою неоконсерватизм, ґрунтований на відродженні архаїчних
пластів свідомості й поділі на «наших» і «не наших», прищеплю
вані масовій свідомості комплекси жертви, а також принципова
налаштованість на несприйняття конструктивних компромісів.
Очевидно, що без вироблення інтегральної системи базових цін
ностей і основоположних принципів, здатних цементувати соціум,
Україна і надалі буде приречена на орієнтаційну роздвоєність,
конфронтаційність у політичному мисленні і поведінці, «кризу
ідеалів». Йдеться, зрозуміло, не про нав’язування всім єдиної ідео
логії і створення атмосфери показного єдиномислення. Йдеться,
поперше, про пошук принципово нової парадигми розвитку Ук
раїни на базі засвоєння кращого світового досвіду й надбань усіх
політичних та ідеологічних течій вітчизняної суспільної думки,
а подруге, про відповідальне ставлення влади до власних обіця
нок, її готовність до практичної реалізації украй потрібних, хоч
у чомусь і непопулярних, реформ. А також про налаштованість на
узгодження позицій різних політичних сил і вироблення чіткої
196
Сучасна українська політика
системи взаємовідносин по лінії «влада — опозиція». І — що не
менш важливо — про вироблення механізмів донесення до широ
кого загалу пріоритетних стратегічних цілей шляхом формуван
ня розгалуженої системи громадянської освіти.
Якщо ж влада й надалі буде зациклюватися на боротьбі за
«портфелі» і власність, соціум може очікувати як сумна перспекти
ва сповзання до авторитаризму, так і не менш похмура ймовірність
соціальних збурень. Адже в умовах гострої боротьби за владу будь
яка «різниця потенціалів» не тільки розширює зону політичних
ризиків, але й переводить останні у нову якість — вони стають
політично вибухонебезпечними. При цьому постійним випробу
ванням піддається не лише міцність інституційної системи, але
й механізми взаємодії індивідів, груп, спільнот.
Саме тому у тій «науковій експертизі ризиків», якої Україна
сьогодні гостро потребує, мають дістати адекватне відображення
і «перепади температур» у регіональному світосприйманні, і від
повідні мотиваційні чинники політичної поведінки, і прояви вер
бальної агресії. Йдеться насамперед про упереджувальний аналіз
небезпек, здатних трансформуватися у ризики, про ймовірні ме
ханізми інверсії різних типів ризиків у політичні. Особлива ува
га має звертатися на діяльність політичних акторів, схильних до
продукування ризиків, на появу нових каналів комунікації ри
зиків, активізацію агресивних інформаційних середовищ тощо.
Конкретні рекомендації, які доцільно висловити у контексті
сказаного, зводяться до наступного:
1. Хоча в Україні функціонують десятки різних аналітичних
центрів, загальний рівень методології й технології політичного
аналізу лишається низьким. Те саме стосується й механізмів по
літичної комунікації, системи доведення до широкого загалу по
літичних рішень. Покладати тут великі надії на мережу Інтернет
навряд чи варто — адже як інструмент громадянської освіти вона
не надто ефективна, а як простір поширення різних чуток і пліток
може становити й певну небезпеку. Державі варто потурбуватися
про створення координуючого інформаційного центру і відповід
ну пропагандистську мережу, принаймні таку, яку уособлювало
у радянські часи товариство «Знання».
2. У режимі постійного моніторингу потрібно відстежувати не
лише політичні настрої громадян, але й стан соціальнокультур
ного забезпечення ідеологічної стратегії. Йдеться насамперед про
те, щоб переломити тенденції до скорочення мережі клубів,
197
Аналітичні доповіді
бібліотек, спортивних закладів, накладів суспільно значимих ви
дань тощо. Доцільним уявляється прийняття спеціального Закону,
який би чітко регламентував норми державної культурної й ін
формаційної політики, а також практикування щорічних звітів
уряду про стан гуманітарної сфери на засіданнях Верховної Ради.
3. Потребує істотного коригування уся система наукової аналі
тики, моделювання і прогнозування ризиків. У наш час вона мо
же бути ефективною лише у тому разі, якщо будуватиметься на
міждисциплінарній основі. Очевидно, зокрема, що ступінь сформо
ваності соціальнотериторіальної спільноти і силу «зчеплення»
всередині соціуму можна більшменш ефективно досліджувати
лише спільними зусиллями політологів, соціологів, етнологів,
демографів, культурологів, фахівців з теорії управління та інших
соціогуманітарних дисциплін. В умовах, коли і вертикальні, й го
ризонтальні зв’язки в державі розбалансовані, проблема ієрархії
ідентичностей має бути у фокусі усієї системи соціального пізнан
ня. Соціогуманітаристика повинна пропонувати суспільству не ли
ше абстрактні рекомендації, але й нові, ґрунтовані на здобутках
сучасного знання, методи дослідження політичних ідентичностей.
Йдеться про дуже слабо застосовувані у вітчизняному соціальному
аналізі методи кластерного аналізу, контентаналізу, дискурс
аналізу тощо.
4. Як показує практика, політичні самоідентифікації в Україні
виявилися своєрідними заручниками регіональної поляризації.
Саме тому дослідження політичних ідентичностей має доповню
ватися ґрунтовним аналізом регіональних самоідентифікацій. По
ки що доводиться констатувати, що концепт регіональної іден
тичності ще не зайняв належного йому по праву місця в системі
стратегічного аналізу території і політичного менеджменту. За час
то вживаною українським політикумом формулою «сильні регіо
ни — сильна держава» поки що стоять лише добрі побажання.
Серйозними перешкодами на шляху регіонального розвитку є ви
сокий ступінь тінізації економіки, незбалансованість податкового
законодавства й бюджетної політики, надмірні централізаторські
установки в управлінні територіями. Серед гальмівних чинників —
і не досить високий рівень розвитку регіоналістики як міждис
циплінарного наукового напряму, що повинен забезпечувати
політику фаховим аналізом, надійними прогнозами, корисними
рекомендаціями. Український соціум із притаманними йому со
ціальноекономічними диспропорціями, регіональнокультурними
198
Сучасна українська політика
відмінностями, політичними імпровізаціями особливо потребує
системного аналізу ризиків, зумовлених полірегіональністю
й полікультурністю. Національній Академії Наук України варто
було б виступити ініціатором і координатором створення відпо
відних цільових програм за участю не лише академічних установ,
але й фахівців з теорії і практики управління та менеджменту.
5. Щоб Україна остаточно не перетворилася у «державу пе
симістів», схильних постійно відшукувати винуватців власних
бід на стороні, управлінська та інтелектуальна еліта має подбати
про зміну вектора історичного мислення і пріоритетів культурно
просвітницької політики. Убезпечити соціум від небезпечної
хвороби віктимізації має наголос на суспільних здобутках, під
тримка ініціатив, спрямованих на взаємобмін духовними ціннос
тями тощо. Особливо важливо захистити від руйнівного впливу
травмуючого досвіду молоде покоління. Діти гостріше і посвоєму
сприймають негативну інформацію; не можна допустити, щоб
молоде покоління росло пригніченим і негативно налаштованим
до всього того, що становило зміст життя їхніх дідусів і бабусь.
6. Здається, влада недооцінює загальний вплив на орієнтацій
ну сферу тих нових реалій, які виникли у контексті постмодер
ністського наступу — із породжуваними ним явищами диверсифі
кації, невизначеності, розмивання соціальної дисципліни. Та
оптика сприйняття законності й моральності, яку сформувала епо
ха постмодерну, навряд чи дає підстави сподіватися на тривкість
поведінських настанов і ціннісних орієнтацій, створених у контекс
ті попередніх стратегій ідентифікації. Для помітного соціальнодис
циплінарного ефекту потрібні сильні консолідаційні важелі, яких
країна поки що не має. Коли рівень громадянської активності
низький, а на електоральну поведінку впливають не переконання
й ідеології, а великі гроші й дрібні подачки, не виключений розви
ток подій за алгоритмом розмежувань. Саме тому наука має допома
гати державі бачити у зародку реальні конфліктні ситуації, що вже
тією чи іншою мірою сформувалися на ґрунті наявності культур
нополітичного «двоподілу», відмінних ціннісних орієнтацій та
етнолінгвістичних зон, різноспрямованості устремлінь політич
ного істеблішменту. Паралельно в рамках конфліктології, яка вже
сформувалася як науковий напрям, мають всебічно розробляти
ся механізми мінімізації конфліктності у політичному полі.
7. Щоб уникнути дальшого поглиблення ліній розмежувань
в українському суспільстві, держава має відтворювати свої
199
Аналітичні доповіді
пріоритети на основі консенсусу сил, спроможних вибудувати ста
лу соціокультурну домінанту в масштабі всього суспільства. За
наявності кількох політичних субкультур і постійної дії сил взає
мовідштовхування на елітному рівні пошук консенсусу є надзви
чайно складною справою. Але без постійного діалогу груп із ви
будовуванням вісі спільних інтересів забезпечити стабільність
у сегментованому соціумі неможливо. Альтернативою може бути
лише поглиблення усіх криз, про які йшлося вище — із «цінніс
ним колапсом», конфронтаційною взаємодією різних суспільних
сил, правовим нігілізмом, управлінським хаосом. Державним
структурам варто змінити насторожене, на грані байдужості,
ставлення до ініціатив діючого Громадянського форуму, сприяти
активізації його місцевих осередків.
8. Надзвичайно важливим завданням для державних струк
тур та інтелектуалів є вихід за межі національнодержавної іден
тичності і перехід на рівень прокламування європейської системи
цінностей та конструювання цивілізаційної ідентичності. Зами
кання у «контейнері» національної держави, особливо за умови
обстоювання її владними структурами етнічних пріоритетів, заг
рожує прищепленням масовій свідомості настроїв ізоляціонізму
й національної мегаломанії. Прагнучи стати повноправним чле
ном європейської спільноти, держава повинна дбати про відповід
ність власних ідеологічних постулатів тій системі цінностей, яка ба
зується на послідовному персоноцентризмі і повазі до прав людини.
9. Надзвичайно важливим у цьому контексті є вироблення
ефективних алгоритмів протидії інформаційному й дипломатич
ному тиску Росії — без обміну «шпильками», але з постійним про
с
теженням і мінімізацією загроз, які постають внаслідок економ
іч
ної експансії російського бізнесу і духовної експансії відповідних
інформаційних центрів і клерикальних кіл. Україна має винести
власні уроки з подій на Кавказі і, твердо обстоюючи власні націо
нальні інтереси, утримуватися від незважених політичних кроків.
1
Кордун О. Аналіз питань щодо врахування радянської спадщини в со
ціогуманітарній політиці України // Регіональна політика України: форму
вання соціогуманітарних пріоритетів розвитку. — К., 2006. — С. 167–168.
2
Резнік О. Політична самоідентифікація особистості за умов становлен
ня громадянського суспільства. — К., 2003. — С. 83.
3
Вишняк О.І. Соціокультурна динаміка політичних регіонів України.
Соціологічний моніторинг: 1994–2006. — К., 2006. — С. 119–120.
200
Сучасна українська політика