Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

Подождите немного. Документ загружается.

даними «Українського демократичного кола», рівень довіри до

Президента знизився до 13,6% при рівні недовіри 70,5%

Стабільно низькими упродовж усіх років незалежності лиша

лися і показники, що характеризують рівень довіри громадян до

уряду і Верховної Ради. Лише на короткий час після президентсь

ких виборів 2005 р. частка тих, хто довіряв уряду (36,6%), пере

вищила частку тих, хто не довіряв (25,1%). У вересні 2008 р., за

тими ж даними «Українського демократичного кола», Прем’єрмі

ністру довіряли 33,7% громадян, не довіряли 49, 7%, Голові Вер

ховної Ради довіряли 28,3%, не довіряли 37,1%. Незмінно низьким

упродовж останніх років був і рівень довіри до міліції, армії, ЗМІ.

Такий рівень недовіри мав би стимулювати високу протестну

активність, але масові акції протесту мали аж до «помаранчевої

революції» епізодичний характер. Соціологічні опитування не

змінно реєстрували безпорадність громадян перед діями уряду та

місцевих органів влади навіть у тих випадках, коли інтереси гро

мадян відверто нехтувалися. Акції «Україна без Кучми», хоч

і мали великий резонанс, усе ж не призвели в ході політичних про

тистоянь 2000–2002 рр. до змін на владному Олімпі. Хоча оче

видно, що вони розхитували фундамент влади і створювали нега

тивну налаштованість до «кучмізму» як уособлення беззаконня.

Висока хвиля протестної активності незмінно притаманна Ав

тономній Республіці Крим; тут вона має переважно соціальне під

ґрунтя. Не зумівши навести лад у земельному питанні, не визначив

ши чітко статус репатріантів, не ведучи послідовно й наполегливо

боротьбу з корупцією, не знайшовши (схоже, навіть не шукаючи)

ефективних засобів протидії російському інформаційному впли

ву, українські владні структури самі заганяють себе у безвихідь,

що загрожує ескалацією напруженості. Під час конфлікту навко

ло Південної Осетії стали наочними проросійські настрої більшості

громадян півострова, які дисонували з офіційними заявами ук

раїнських властей і, зрештою, вилилися у форму звернення парла

менту АРК до Верховної Ради з вимогою визнання незалежності

Абхазії й Південної Осетії. Протилежний вектор мають настрої

кримськотатарської спільноти, домінантою яких є утворення на

півострові кримськотатарської державності, як мінімум у вигляді

територіальнонаціональної автономії. Потенційним дестабілізу

ючим фактором виступає перебування на території України ко

раблів російського Чорноморського флоту — особливо з врахуван

ням їх участі у воєнних діях на Кавказі.

171

Аналітичні доповіді

Під впливом перманентних політичних криз 2007–2008 рр.

рівень довіри до владних структур упав до найнижчих позначок.

За даними соціологічних опитувань центру «Софія», проведених

улітку 2008 р., 82,6% респондентів тією чи іншою мірою нега

тивно оцінили діяльність Верховної Ради, 70,9% — роботу Кабмі

ну, 72% — роботу В.Ющенка на посту Президента

. Наслідком

безпомічності влади у налагодженні цивілізованих засад спів

життя й співпраці стало поширення у суспільстві зневажливого

ставлення до закону й традиційних моральних цінностей. Грома

дяни починають сприймати як норму життя у неправовому прос

торі, втрачають відчуття демократії як однієї з найвищих ціннос

тей. Звідси апатія одних і нетерпимість та агресивність інших,

розмитість уявлень про права й обов’язки, слабкий рівень усві

домлення громадянами як власних, так і національнодержав

них інтересів.

Зниження до критичного рівня елементарної поваги до зако

ну — надзвичайно тривожний симптом, що може мати серйозні

дисфункціональні наслідки. Правовий нігілізм із усіма супутніми

явищами (корупція, рейдерство, зростання злочинності, ксенофо

бії, прояви девіантної поведінки у молодіжному середовищі) є ви

разом кризи правосвідомості, до життя у стані якої суспільство

уже починає пристосовуватися. На думку фахівців у галузі політич

ної й соціальної психології, в Україні втрачена та базова культур

на основа, яка допомагає людям розрізняти добре й погане, без

печне й небезпечне, а сама політика перестала бути ідеологічною

і є віддзеркаленням реакцій конкретних політиків

. Зрештою, це

створює у суспільстві атмосферу «стабільної нестабільності», без

порадності і втоми. Навіть якби влада наважилася проводити за

декларовані рік тому реформи, вона навряд чи дістала б підтрим

ку соціуму.

Із дефіцитом довіри до властей усіх рівнів тісно пов’язаний не

високий рівень усвідомлення населенням своїх політичних і еко

номічних прав, негативне бачення перспектив країни й тих за

ходів, які пропонуються владою для стабілізації ситуації. Вище

вже йшлося про політичні ризики, пов’язані з посиленням абсен

теїзму, що може поставити під загрозу популярну у владних колах

стратегію пошуку виходу з політичних криз у проведенні поза

чергових виборів. Не виключені й ще більш небезпечні сценарії

соціальних потрясінь, якщо влада й надалі випробовуватиме тер

піння соціуму незваженими й волюнтаристськими діями.

172

Сучасна українська політика

3.2. Криза легітимності як наслідок кризи участі

Невисокий авторитет влади в очах громадян загрожує браком

легітимності держави як такої. За даними опитувань, проведе

них Центром О.Разумкова у 2007 р., лише 16% респондентів почу

валися господарями своєї держави, 76% такого відчуття не мають.

Лише 19% пов’язують з Україною свою соціальну перспективу,

69% такої перспективи не відчувають. Усе це змусило авторів

експертної доповіді «Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє

становище та перспективи розвитку» визнати: брак єдиних «пра

вил гри» та авторитетного, всіма визнаного арбітра в особі держави

формує недовіру у відносинах між громадянами, етнокультурни

ми та іншими групами, регіонами. Чимало понять та ключових

інструментів, потрібних для формування громадянської ідентич

ності, виявилися незапитанними або навіть частково скомпромето

ваними. Це стосується насамперед таких понять, як патріотизм,

чесність і моральність політики, верховенство права і справед

ливість суду, політична реформа тощо

Біди наявної в країні перманентної кризи участі і спровокова

ної нею кризи легітимності зазвичай пов’язуються із неспромож

ністю основних політичних гравців виробити чітку економічну

й ідеологічну стратегію і невмінням наполегливо доносити до гро

мадян свої цілі й наміри. Внаслідок дезорієнтованості українсь

ких еліт, гострої конкуренції політичних проектів, позірної став

ки на «деідеологізацію» в країні на стадії переходу від командної

економіки до ринку та від авторитаризму до демократії виявили

ся паралізованими всі ті чинники, які у сукупності могли б спра

вити оздоровлюючий вплив на стан суспільної свідомості. В Ук

раїні не створилися належні умови для створення дієздатного

громадянського суспільства і відповідального бізнестовариства,

здатного розробляти програми міжрегіонального співробітництва

й інтеграційних форм просторової організації економіки (між

регіональних асоціацій економічної взаємодії, міжрегіональних

фінансовопромислових груп). Натомість сформувався тип бізнес

менарвача, зайнятого насамперед проблемами особистого збагачен

ня. Соціум не знайшов у собі сил, щоб протистояти розбазарю

ванню суспільних багатств і руйнуванню соціального капіталу,

що ставить під загрозу увесь демократичний проект.

Гостра політична криза, під знаком якої в Україні пройшов

майже увесь 2007 рік, довела кризу легітимності до небезпечних

173

Аналітичні доповіді

меж, здатних поставити під сумнів основи правопорядку. Влітку

2007 виявилися, по суті, нелегітимними і Верховна Рада України,

і Конституційний Суд, і Центрвиборчком. Жоден з указів Прези

дента, спрямованих в ідеалі на розв’язання кризи, також не був

на елітному рівні визнаний легітимним. За великим рахунком,

країна опинилася у полоні безвладдя. Орієнтація на політичні

домовленості також належним чином не реалізувалася, оскільки

кожна зі сторін намагалася грати на випередження і підозрювала

іншу в підступності й свідомому намірі зірвати укладені угоди.

Зрештою, улітку 2008 р. справа дійшла до відкритого протисто

яння Президента і Прем’єрміністра, що суттєво позначилося на

ефективності влади й авторитеті країни на світовій арені.

Не менш гостро дала про себе знати і криза проникнення —

з проблемою недостатньої ефективності всіх управлінських струк

тур і практичною відсутністю зворотного зв’язку між владою

й соціумом. 2008 рік вивів назовні ще й гостру кризу суб’єктності

і стратегічного мислення, коли норми цивілізованої співпраці

відверто нехтуються на догоду політичним амбіціям і примарним

успіхам у майбутній президентській кампанії. Перейшовши в роз

ряд всеохопної й системної, криза одночасно загрожує і розбалансу

ванням економіки, й руйнуванням основ цивілізованого співжит

тя. Не кажучи вже про серйозні удари, завдані міжнародному

іміджу країни, вона зумовлює такий рівень падіння авторитету

правових інститутів, який фактично виводить Україну поза межі

кола правових держав.

3.3. Інституційна криза у рефлексіях суспільної свідомості

Те, що негаразди на владному рівні знаходять дзеркальне від

дзеркалення у вітчизняній суспільній свідомості, було виразно

продемонстровано ще на самому початку ХХІ століття. Насаджу

вана політичними елітами механічна орієнтація на запозичення

готових зразків суспільної організації, імітаційність у діях влади

і її боязнь відвертого діалогу зі структурами громадянського су

спільства неймовірно звужують спектр можливостей для соціальної

мобілізації. У ході реалізації проекту «Європейське соціальне дос

лідження», яка розпочалася 2002 р у 24 країнах Європи (керівник

Р.Джовел), соціологічними методами були виявлені головні риси

типового представника сучасного українського суспільства — па

терналістські установки і традиціоналізм. Респонденти охоче

реєстрували брак в українському суспільстві чесності (39,8%),

174

Сучасна українська політика

рішучості (33%), організованості (26,4%). Рівень самокритичності

був при цьому вражаюче низьким. Приміром, визнати те, що чес

ності бракує і самому опитуваному, спромоглися лише 3,1%

Цікаві закономірності щодо регіональної специфіки соціальних

настроїв виявили соціологічні опитування, здійснені в рамках від

повідних програм Одеського національного університету у Хар

кові, Львові й Одесі. У 2000 р. оптимізм і упевненість у завтрашньо

му дні продемонстрували лише 30% харків’ян і 43% львів’ян.

Песимістів виявилося значно більше — у Харкові до двох третин

респондентів, у Львові й Одесі — понад 56%. Палітра песимістич

них настроїв коливалася від байдужості (в середньому кожен де

сятий) до тривоги (кожен третій), страху й відчаю (7%), обурен

ня й гніву (10–13%). Соціологи охарактеризували такий стан

суспільних настроїв як «киплячу цілісність», поєднання агресії

з соціальною апатією

У таких умовах криза ідентичності уже не піддавалася роз

в’язанню в руслі діалогу суспільних сил. «Помаранчеве протис

тояння» означало помітний зсув у стані суспільної свідомості:

соціум гостро зреагував на порушення свого права на політичний

вибір і виявив готовність в екстремальних умовах обстоювати ідеа

ли свободи і людської гідності. У середовищі політологів існують

різні думки щодо того, чи були події кінця 2004 р. революцією

і чи була ця революція «помаранчевою». Фактом, який визнаєть

ся практично всіма, стало пробудження на ґрунті прокламовано

го «антикучмізму» потужної духовної енергії мас, причому не

лише на заході і у центрі України, але й і на її сході.

Перемогу команди В.Ющенка у «третьому турі» президентсь

ких виборів значною мірою забезпечили консолідаційні гасла, які

виголошувалися на Майдані. Наголос на загальнонаціональних,

а не етнічних пріоритетах вселяв надії на можливість зближення

Заходу і Сходу, формування зрілої політичної нації й дієздатного

громадянського суспільства. Якщо «винести за дужки» політичний

тиск, маніпуляції свідомістю, фальсифікації і т. ін., «помаранчева

революція» засвідчила перелом у настроях мас із пробудженням

почуттів громадянської активності. Але, як виявилося зовсім ско

ро, у кінцевому підсумку перемогу здобула та ж сама, хоч і декоро

вана «націоналдемократичними» шатами, бюрократична система.

Відкритість влади і боротьба проти корупції лишилися у межах

політичної риторики. На масовому рівні це спричинило хвилю роз

чарувань, зіставну з цілковитою втратою політичних орієнтирів.

175

Аналітичні доповіді

Надалі події на владному Олімпі розвивалися за сценарієм т.зв.

ресентиментних реакцій. Введене Ф.Ніцше поняття «ресенти

мент» означає доведений до автоматизму й рефлексу емоційний

стан ворожості, що супроводжується реактивацією озлоблення —

аж до переходу його у стадію психологічного самоотруєння. Фено

мен ресентименту виникає на ґрунті слабості, заздрості, неприязні,

але про його наявність можна говорити лише тоді, коли відчуття

ворожості (часто як віддзеркалене усвідомлення власної непов

ноцінності) сублімується в особливу систему моралі (точніше,

цілковитого аморалізму). Вибудовується такий «образ ворога»,

який цілковито заперечує всю сповідувану опонентами систему

цінностей. Для реанімації відповідних стереотипів мобілізують

ся ресурси історичної пам’яті. На уявного ворога перекладається

відповідальність за власні невдачі; паралельно в обіг запускаєть

ся критична маса популістських обіцянок. Робиться все для того,

щоб вибудована на такому фундаменті «ресентиментідеологія»

стала конструктом масової свідомості. Постійний пошук «ворога»

не тільки розширює уявне «коло зла», але й стимулює настрої

застосування насильства і пошук «твердої руки», а отже, прокла

дає шлях до авторитаризму.

Невміння й небажання політиків відшукувати платформу для

співробітництва в ім’я проведення украй потрібних країні ре

форм створило ефект тупцювання на місці; декларовані «прори

ви» лишалися на папері. На фоні глибоких розчарувань і несправ

джених очікувань криза участі поглибилася, а розбалансування

відносин по лінії «влада — соціум» відразу ж позначилося на ак

тивізації регіональних політичних і бізнесових еліт, спровоку

вавши чергове зіткнення групових інтересів. То конкуруючи, то

намагаючись домовлятися із центральною владою, вони стали

додатковим чинником конфліктогенності, особливо небезпечним

внаслідок переважно кулуарного характеру політичних торгів.

Глибоке розчарування соціуму у діях влади і подиву гідна не

прозорість у прийнятті політичних рішень після гучних запевнень

у чесності й відкритості відчутно поглибили стан суспільної деза

даптації й деморалізації. Дослідження соціологів переконливо

ілюструють такий небезпечний рівень дезорієнтованості, який

робить вітчизняний політичний простір ареною «гри без правил»

і навіть «війни на знищення». Щорічні загальнонаціональні моні

торингові опитування Інституту соціології НАН України показали,

що у 2006 р. майже 70% респондентів відчували брак дотримання

176

Сучасна українська політика

чинних законів і ще більше — 72,2% — констатували відсутність

стабільності у державі і в суспільстві. Правовий нігілізм і розрив

між деклараціями та реальними діями сприяє розвитку автори

тарних настроїв. 65,7% опитаних заявили, що декілька сильних

керівників можуть зробити для країни більше, ніж усі закони та

дискусії, і цей показник виявився найвищим з 1992 р.

Зрештою, головним підсумком «помаранчевої революції» стало

цілковите розбалансування правових і моральних засобів впливу

на стан суспільної свідомості, спровоковане примарною простотою

виходу за рамки правового поля і діями за логікою «революційної

доцільності». Коли влітку 2007 р., по суті, втратили легітимність

і парламент, і Конституційний Суд, покладати надію довелося

лише на позачергові парламентські вибори. Але вони не тільки

не зняли напругу кризових явищ, але вкінець дезорієнтували

соціум, завівши ситуацію у безвихідь. Елементи хаосу виразно

проглядаються у тому, що гостре протистояння гілок влади набуло

водночас і інституційного, і орієнтаційного, і персонального ха

рактеру, а так важко створювана коаліція виявилася нежиттєздат

ною через внутрішні незгоди. Вибір парламентськопрезидентської

моделі, що вважався головним досягненням політичної рефор

ми, відразу ж був поставлений під загрозу. Вирощувані на найви

щому елітному рівні пагони правового нігілізму швидко вразили

увесь суспільний організм. Ставлення до права як до «незручності»,

що заважає домовлятися, надало українській демократії вигляду

ілюзорної, «іміджевої». Розхитування правових підвалин соціуму

сягнуло такого рівня, що навіть Конституція опинилася під загро

зою перегляду поза рамками усталених правових процедур.

Із сказаного можна зробити лише один висновок: хоч слово

«демократія» постійно на устах у політиків різних рівнів, реально

в Україні іде процес відкату від демократичних цінностей і про

цедур. Громадяни, фактично усунуті від прямого впливу на полі

тичні процеси, здебільшого взагалі не бачать логіки у діях влади

і не розуміють, що відбувається. Неузгодженість дій і навіть

відкрите протиборство у тандемі «Президент — Прем’єр» зреш

тою заплутали ситуацію, цілковито поставивши її в залежність

від надто рано розпочатої президентської кампанії. Гостра криза

суб’єктності й стратегічного мислення виявляється у тому, що на

догоду політичним амбіціям перед виконавчою владою ставляться

нереалістичні завдання, а сама вона всупереч очевидним реаліям

примножує переможні реляції і не скупиться на нові обіцянки.

177

Аналітичні доповіді

Про декларовані масштабні реформи у рамках програми «Укра

їнський прорив» уже ніхто не згадує, а це означає, що розрив між

Україною і цивілізованим світом стрімко зростає.

Зрештою, доводиться констатувати, що несподівано для себе

і для світу Україна підтвердила нелінійну парадигму постмодер

ну, вибудувану у канонах синергетики. Соціуми, частини яких

одночасно перебувають у різних темпосвітах, ризикують опини

тися у стані розриву власної внутрішньої тканини, в умовах бага

томанітності, наскрізь пронизаної біфуркаціями. Ж.Дельоз та

Ф.Гваттарі запропонували метафору «різомний розвиток» для

таких нетипових суспільних конфігурацій, в яких напрям даль

шого руху є довільним і непередбачуваним. Створення парламент

ських коаліцій в умовах гострої поляризації суспільних настроїв

взагалі стає проблематичним. Не справджуються й розрахунки

на оздоровлюючий вплив дострокових виборів. Адже й сама про

цедура виборів дискредитована. Коли виборець змушений «оптом»

голосувати за невідомий йому список, а досвід переконує його

у тому, що місця у списках купуються, він втрачає інтерес до ви

борів як таких. Якщо практика голосування на пропорційній ос

нові і за закритими списками не буде змінена, настрої масового

абсентеїзму з кожними новими виборами матимуть тенденцію до

наростання.

Зрештою, у суспільстві зростає усвідомлення того, що грома

дяни внаслідок хитрих маніпуляцій політиків виявилися відсторо

неними не лише від права якимось чином впливати на дії владних

структур, але й від права обирати. Народні депутати повністю

втратили зв’язок із виборцями і перетворилися на слухняних ви

конавців команд лідерів фракцій. Якщо у цивілізованих країнах

поділ парламенту на більшість та опозицію відбиває поділ на

консерваторів і лібералів, допомагаючи вирівнювати амплітуду

суспільних настроїв, у нас він виявився додатковим чинником

етнокультурної й зовнішньополітичної поляризації. Політичні пар

тії активізуються лише у переддень виборів; вони лише мінімаль

ною мірою відображають політичну диференціацію соціуму і орі

єнтуються лише на грошовитих спонсорів. Впливовий поки що

Блок Юлії Тимошенко, хоч і перебуває формально у «правому»

таборі, у своїй риториці схиляється до «лівизни». А щойно створе

ний «Союз лівих сил», пропагуючи модель рівності і навіть спо

рідненості в етнічному розмаїтті, водночас конструює концепцію

«двох корінних українських етносів», яка тягне за собою проблему

178

Сучасна українська політика

етнічного кордону і вже цим ллє воду на млин «правих» політич

них сил.

Очевидна слабкість і непередбачуваність як української влади,

так і опозиції постійно продукує нові ризики, серед яких і той не

безпечний феномен, який заважає громадянам осмислено сприй

мати перспективу розвитку хоча б на найближчі 10–15 років.

Йдеться про перманентний стан тривожності, який супроводжує

людину щоденно і який у контексті політичних криз 2007–2008 рр.

незмірно посилився. За даними всеукраїнського репрезентатив

ного опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціати

ви» та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» (червень 2007 р.),

лише 18,4% респондентів вважають, що розвиток України йде

у правильному напрямі; тих, хто вважає напрям хибним, утроє

більше (57,9%)

. Опитування, проведене Центром соціальних до

сліджень «Софія» улітку 2008 р., зафіксувало ще більш тривож

ну тенденцію: 81% опитаних оцінили ситуацію в країні як «пога

ну» або «швидше погану, ніж добру». Для 38,5% опитаних вона

«гостра, конфліктна», для 10,4% вибухонебезпечна

Не менш промовистими є результати опитування «Європейсь

кий монітор» — спільного проекту 13 соціологічних фірм 13 країн

пострадянського простору (квітень — травень 2008 р.). Від Ук

раїни у ньому брала участь українська соціологічна компанія

«Research & Branding Group». Опитування виявило, що в Украї

ні найнижчий зпоміж усіх 13 країн рівень довіри до влади — як

до Президента, так і до парламенту й Кабінету Міністрів. Незадово

лених своїм життям виявилося 62%, тоді як в Узбекистані 22%,

у Казахстані 26%, у Росії 41%. 28% українських респондентів

переконані, що у майбутньому ми житимемо ще гірше

. У контекс

ті конфлікту на Кавказі, який виявився для України додатковим

поляризуючим чинником, кількість песимістів має тенденцію до

зростання. За результатами опитування, проведеного тією ж ком

панією у серпні 2008 р., лише 5% респондентів оцінили політич

ну ситуацію в Україні як «у цілому стабільну». Для 77% вона у ці

лому нестабільна, решта 18% вагалися з відповіддю

Збуджений стан соціальної психіки громадян України ставить

під сумнів усі довгострокові політичні проекти: адже для їх реалі

зації потрібна хоча б мінімальна налаштованість на консолідацію

й узгоджені дії, навіть на певні тимчасові жертви. Спостерігаючи

щодня за нагнітанням амбіцій і боротьбою «всіх проти всіх», пе

ресічний громадянин опиняється у стані своєрідної наркотичної

179

Аналітичні доповіді

залежності: він просто не в змозі думати про суспільні цілі й високі

цінності, знову й знову відсторонено смакуючи «гарячі новини».

У цьому сенсі повінь у Західній Україні мала, попри увесь тра

гізм ситуації, навіть певний позитивний — відволікаючий і кон

солідуючий — ефект. Готовність відгукнутися на біду, що її ви

явили громадяни в різних регіонах України, засвідчила, що

феномен регіональної поляризації, про який багато говорять і пи

шуть, не є нездоланною перешкодою на шляхах суспільної кон

солідації.

Розділ ІV

Регіоналізація політичних симпатій

і основні лінії розмежувань

4.1. Ціннісно!ідеологічні орієнтації у регіональному вимірі

Тривале перебування різних частин України у складі багатьох

країн і навіть різних цивілізаційних систем у поєднанні з незва

женою регіональною політикою й корисливими інтересами

регіональних кланів створило феномен розколотості суспільної

свідомості, яка має виразний регіональний вимір. Ціннісно

оціночні критерії регіональних ідентичностей, які формуються

значною мірою під впливом реалій всеохопної глобалізації і нових

трактувань регіоналізму, виразно відмінні і навіть протилежно

спрямовані. Ситуація ускладнюється спробами різних політич

них сил експлуатувати сам факт наявності регіональної поляри

зації для поліпшення власного іміджу і дискредитації опонентів.

Наслідком різних механізмів формування ідентичностей стали

істотні відмінності у сприйнятті й осмисленні соціальної дійс

ності на українських територіях: на Сході домінують соціальні

категорії, на Заході — етнічні. Звідси і різні проекти формування

модерної української нації, і відмінності у трактуванні національ

ної ідеї. На Сході і Півдні консолідаційний каркас вибудовується

на основі співгромадянства, а етнічність вважається приватною

справою індивіда. На Заході в основу всіх суспільних лояльностей

кладуться етнічна й культурна; чи не єдиним мірилом патріотизму

виступає мова і прихильність до традиційних етнічних цінностей.

На регіональний двоподіл впливає безліч чинників — етнічна

своєрідність, відмінні мовні практики, регіональна дислокація ос

новних конфесій, формування за регіональним принципом

180

Сучасна українська політика