Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
2) подолання вузькопартійних інтересів, групової ієрархії, ви
значення потенційно незаконних інтересів через моделювання ви
ражених у законі інтересів щодо суспільних інтересів в цілому;
реалізація соціальних інтересів через їхній тісний взаємозв’язок
з владою і державним управлінням, практичне утвердження
функції державної влади;
3) сприяння розвитку децентралізації, який передбачає деле
гування центральним урядом чітко визначених повноважень на
місцевий рівень з метою розв’язання питань загальнонаціональної
ваги, а також втілення у життя регіональнолокальних програм;
визначення граничних можливостей самоврядування, оптималь
ного співвідношення державного управління і самоврядування
з метою підвищення рівня управління державою та окремими
регіонами, забезпечення легітимності управління і готовності на
селення брати участь в управлінні.
Криза розподілу в Україні може бути подолана за таких умов:
1) розвиток малого підприємництва як дієвого засобу у вирі
шенні завдань надання додаткових робочих місць, насичення рин
ку товарами та послугами, формування середнього класу; захист
законних інтересів вітчизняних підприємців і споживачів, під
вищення конкурентоспроможності товаровиробника на внутріш
ньому і зовнішньому ринках; вирішення проблеми власності
з урахуванням соціальної справедливості, відповідної вимогам
і потребам суспільства, створення відповідального перед суспільст
вом власника чи групи власників на кожному приватизованому
об’єкті;
2) створення в суспільстві ситуації рівності у забезпеченні ос
новних прав і обов’язків, а також недопущення соціальної і еконо
мічної нерівності на основі справедливості, яка дає можливість
надання компенсаційних переваг для кожної людини й, зокрема,
для менш забезпечених членів суспільства; створення схеми со
ціальної співпраці, яка викликає бажання до співпраці у кожно
го; поєднання індивідуальної свободи і справедливого розподілу
матеріальних благ, рівність і відкритість доступу до владнозна
чущих відповідальних посад на основі конкурентного відбору;
3) подолання лицемірства представників влади, пов’язаного
з намаганнями приховати опікування власним добробутом за
гучними заявами про їхнє прагнення до забезпечення народного
добробуту, а також цинізму населення, пов’язаного з поступовою
втратою значимості моральних норм та ідеалів.
151
Аналітичні доповіді
9. Ефективність державного управління в сучасних умовах
тісно пов’язана з адекватністю вибору в масштабах окремо взятої
країни моделі місцевого самоврядування й відповідно зі здатніс
тю до органічної взаємодії державних структур з громадськими
інститутами. Модель взаємозалежності є найбільш прийнятною
для України, оскільки вона дозволяє не протиставляти державні
та місцеві органи влади, а враховувати їх інтереси, створювати
баланс між ними. Зазначена модель передбачає побудову відносин
центрального уряду і місцевого самоврядування на основі перего
ворів, компромісів, обміну інформацією: уряд контролює парла
мент і домагається прийняття законів, які регулюють і спрямо
вують діяльність муніципальних установ, місцеві ради, своєю
чергою, мають самостійний мандат, отриманий від виборців, влас
ні фінансові джерела і компетенцію.
10. Також одним з ключових напрямів правової політики Ук
раїни є політикоправове забезпечення зовнішньої політики, на
самперед європейської інтеграції України та відносин з Росією.
В цьому контексті необхідні конкретні, цілеспрямовані дії з боку
уряду, всієї системи влади, інститутів громадянського суспільства.
Замість цього в українській суспільнополітичній реальності
у роки незалежності ми спостерігаємо переважно фронтальну
критику «тоталітарного минулого» та абстрактні заклики щодо
поширення ринкових перетворень і ліберальнодемократичних
цінностей. Проте людей цікавлять конкретні практичні питання:
свобода пересування; молодіжний обмін; можливості працевлаш
тування в країнах ЄС; відкритість європейських ринків для ук
раїнських товарів. Отже, слід говорити про конкретні питання,
а не абстрактні ідеологічні гасла, такі як: «З ким Україна — з Ро
сією чи Європою?» На це питання слід відповідати: «Україна
і з Росією, і з Європою». При цьому основним критерієм пошуку
векторів розвитку мають слугувати національні інтереси.
На жаль, ми сьогодні ще не маємо влади, адекватної запитам
українського суспільства і відповідної національному потенціа
лу. За цих умов Україні необхідно зміцнювати й поліпшувати її.
До того ж потрібно поглибити демократію, збільшити роль закону
та юридичної системи, віддати пріоритет приватному сектору.
Нам належить усвідомити, що європейська перспектива — це не
лише демократичні традиції, свобода руху ідей, товарів, фінансів.
Це, насамперед, новий рівень відповідальності за дотримання ви
соких стандартів у різних галузях, за спільне майбутнє, можли
вість органічного співіснування різних культур.
152
Сучасна українська політика
Доповідь ІІІ
СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ
НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ:
ДЖЕРЕЛА, ПРОЯВИ, ТЕНДЕНЦІЇ
(НАЦІОНАЛЬНИЙ І РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР)
Авторський колектив:
д.і.н. Ю.І.Шаповал; д.і.н. О. М. Майборода; д.і.н. Л. П. Нагор6
на; д.політ.н. Т.М. Титаренко; к. філос.н. О.Н.Кубальський;
к.і.н. В.І.Попик; к.і.н. В.О.Перевезій; к.і.н. В.Ю.Пушкін; О.Д. Бой6
ко; В.В. Марина; д.і.н. С.В. Віднянський; Ю.А. Тищенко
Зміст
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154
Розділ І. Політична ідентичність у системі державних
пріоритетів і у структурі соціального пізнання . . . . . . . . . . . 156
1.1. Зміст поняття «політична ідентичність» . . . . . . . . . . . . 156
1.2. Актуальність дослідження проблем політичної
ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158
1.3. Дестабілізаційний контекст вітчизняних
ідентифікаційних практик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 160
1.4. Ступінь наукової розробки проблеми і її осмислення
у політичному дискурсі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 162
Розділ ІІ. Ідеологічна складова політичної ідентичності:
«праві» й «ліві» в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165
2.1. Лівоправа шкала політичних орієнтацій:
умовні межі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165
2.2. Еволюція ідеологічних орієнтацій: основні віхи . . . . . . 166
2.3. Багатопартійність в українському варіанті
і її суспільне сприйняття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 168
Розділ ІІІ. Інституційна самоідентифікація: рівень довіри до
політичних інститутів і ступінь адаптованості до реформ . . 170
3.1. Рівень довіри в суспільстві до владних структур . . . . . . 170
3.2. Криза легітимності як наслідок кризи участі . . . . . . . . 173
3.3. Інституційна криза у рефлексіях суспільної
свідомості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 174
153
Аналітичні доповіді
Розділ ІV. Регіоналізація політичних симпатій і основні лінії
розмежувань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 180
4.1. Ціннісноідеологічні орієнтації у регіональному
вимірі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 180
4.2. Належність до певної культурної традиції як чинник
самоідентифікацій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 182
4.3. Уявлення про регіональний «розкол»:
політична складова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186
Розділ V. Зовнішньополітичні орієнтації громадян
України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 190
5.1. Амбівалентність зовнішньополітичних орієнтацій:
причини і прояви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 190
5.2. ЄС і НАТО у масовій свідомості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 191
Висновки й рекомендації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 194
Вступ
Упродовж останніх двохтрьох років розвиток політичних
процесів в Україні набрав слабо контрольованого владою і критич
но оцінюваного соціумом характеру. Змагання за владу і власність
на елітному рівні набуло вигляду «боротьби всіх проти всіх»,
причому найнебезпечнішим є те, що гостре протистояння спосте
рігається у відносинах гілок влади й зумовлює стан «стабільної
нестабільності». На масовому рівні нестабільність обертається дез
адаптацією й деморалізацією, наростанням тривожності, явищами
аномії. Такий стан не може тривати довго: дезорієнтований со
ціум або приведе до влади схильного до авторитаризму політика,
або шукатиме вихід на шляхах суспільних збурень. І той, і інший
шлях є украй небезпечним для країни, яка, постійно декларую
чи бажання увійти в об’єднану Європу, помітно відстає від євро
пейських сусідів за якістю життя, темпами економічного розвит
ку, рівнем політичної і правової культури.
Зацикленість владних структур на проблемах поділу ресурсів
і портфелів зумовила украй тривожну тенденцію: верхній управ
лінський прошарок перетворюється на подобу самодостатньої кор
порації, яка мало переймається проблемами соціуму, існує навіть
не поруч з ним, а над ним. За 18 років незалежності вітчизняні
еліти не зуміли виробити суспільний проект, який міг би стати кон
солідаційною основою для формування політичної нації і дієздат
154
Сучасна українська політика
ного громадянського суспільства. На брак стратегічних орієнтирів
й ідеологічний вакуум соціум реагує або збайдужінням з форму
ванням «культури неучасті», або надмірною дратівливістю й аг
ресивністю. Соціальнопсихологічна неготовність більшості гро
мадян усвідомлювати себе активними учасниками інноваційних
процесів перетворилася в одну з найгостріших соціальних проблем
українського суспільства. Ускладнює ситуацію високий рівень
«розколотості» суспільної свідомості, який став особливо наочним
у контексті кавказького воєнного конфлікту. Незважені, а інко
ли й провокаційні дії різних політичних сил, які використову
ють незбіг ціннісних орієнтацій у власних електоральних цілях,
загрожують цілковитим розбалансуванням основ цивілізованого
співжиття.
Серйозна загроза для національної безпеки, яку створюють по
літики, диктує необхідність уважного аналізу чинників, які про
вокують нестабільність і деструктивні явища. Нерпавильно було
б твердити, що на рівні соціогуманітарних наук ця загроза не усві
домлюється. Політологи, соціологи, фахівці з теорії управління,
кожні своїми методами намагаються прояснити ступінь небезпек,
які випливають із «недосформованості» громадянського суспільст
ва й різноспрямованих дій владних структур. Але їхні зусилля
слабо координуються, а теоретичні розробки рідко виходять на рі
вень конкретних практичних рекомендацій. Намітилася й інша
небезпека: у величезному потоці дисертаційних та інших «вели
коформатних» праць важко розгледіти основні тенденції у розвитку
суспільної свідомості — не в останню чергу тому, що орієнтацій
на сфера політики цікавить дослідників значно меншою мірою,
ніж інституційна. А без з’ясування її основних параметрів і чин
ників впливу не неї ані політичне моделювання, ані, тим більше,
політичне прогнозування стає неможливим.
Тим часом світ зіткнувся останнім часом з цілою серією нових
викликів і серйозних криз, які вимагають від кожної країни швид
кого реагування й чіткого визначення своєї позиції і власних
пріоритетів. Наївно було б гадати, що Україна зможе лишитися
осторонь нового протистояння світових центрів сили, так само як
і поза впливом криз, пов’язаних із браком ресурсів, неконтрольо
ваними міграційними процесами, активізацією міжнародного
тероризму. Зайняті внутрішніми чварами, владні структури пос
тійно запізнюються з реагуванням на виклики ХХІ століття, над
то мало роблять для того, щоб убезпечити країну від фінансових,
155
Аналітичні доповіді
техногенних та природних катастроф. А розколотий і деморалізо
ваний соціум так і не спромігся виробити ефективні засоби тиску на
владу, як і механізми обмеження її надмірних апетитів. Не в остан
ню чергу внаслідок гідної подиву пасивності громадян Україна зай
має ганебне 134 місце в світі за рівнем протистояння корупції.
Завдання аналізу суспільних настроїв методами політології
з кожним роком ускладнюються, і не лише внаслідок впливу пер
манентних політичних та ідентифікаційних криз на вітчизняний
політичний процес. Доводиться рахуватися також із тими новими
можливостями (а водночас і певними ризиками), які створює роз
ширення присутності кожного окремого індивіда у комунікацій
ному просторі. Поширення Інтернету, мобільного зв’язку, різних
програмних продуктів стимулює розвиток горизонтальних мереж
інтерактивної комунікації; блоги, форуми, SMSповідомлення
тепер формують систему суспільних настроїв такою ж, а то й біль
шою мірою, як і офіційні й комерційні ЗМІ. Протестні політичні
рухи здобувають у такий спосіб новий ресурс, непідконтрольний
жодному впливу. Це ставить перед політичною аналітикою нові
завдання, поки що не усвідомлені нею належною мірою.
Ця аналітична записка не може, зрозуміло, претендувати ані
на всебічність в аналізі орієнтаційної сфери вітчизняної політи
ки, ані на категоричність висновків чи достовірність прогнозів.
Своє завдання авторський колектив вбачає у тому, щоб предста
вити у стислій формі динаміку політичних самоідентифікацій
громадян, окреслити коло тих цінніснооціночних розбіжностей,
які гальмують просування країни убік Європи. Уявляється важ
ливим також оцінити ступінь соціальних ризиків, які виника
ють на ґрунті недостатньої політичної компетентності громадян
і звички до імпульсивної поведінки під впливом емоцій.
Розділ І
Політична ідентичність у системі державних пріоритетів
і у структурі соціального пізнання
1.1. Зміст поняття «політична ідентичність»
У багатоскладовій ідентифікаційній ієрархії політичній іден
тичності належить особлива роль. Саме вона визначає смисложит
тєві орієнтири як держави й соціуму, так і індивіда. Це той каркас,
який цементує суспільство, забезпечує легітимність політичного
156
Сучасна українська політика
устрою, задає ціннісні координати суспільно значущих дій, створює
фундамент для соціалізації громадян і виховання почуттів солі
дарності. Водночас це індикатор політичного здоров’я соціуму,
показник ступеня зрілості суспільних відносин і якості політич
ного управління.
У вузькому розумінні під політичною ідентичністю розуміють
сукупність найбільш значимих для групи чи індивіда політичних
орієнтацій, які справляють визначальний вплив на політичну по
ведінку. Сформувавшись у процесі соціалізації, особистість оби
рає для себе відповідні власним уподобанням політичні цінності,
ідеали, норми й вибудовує власну систему співвіднесення себе із
певною соціальною групою чи політичною спільнотою. На цьому
рівні політична ідентичність існує у формі активних соціальних
установокідентитетів, які визначають коло прав і обов’язків особи
чи групи, формують політичну позицію й прихильність до пев
них символів і кодів.
У ширшому сенсі політична ідентичність розглядається як
культурна норма, що визначає позиціонування індивіда чи групи
у складному світі політики, а також мережа зв’язків, які виникають
на цьому ґрунті. Саме це позиціонування «навантажує» людину
позитивними чи негативними емоціями, допомагає їй у процесі
самоототожнення із прийнятими у тому чи іншому середовищі зраз
ками поведінки й ціннісними стереотипами. Характер і спрямова
ність процесів соціалізації та інтеракцій у тому чи іншому соціумі
значною мірою залежить від домінуючих у ньому смислів, очіку
вань, політичних уподобань, а також різноманітних фобій.
Політизована колективна ідентичність формує притаманний дано
му соціуму ступінь інтересу до політики, лояльності до влади, за
лученості до організованої громадськополітичної діяльності,
а також парадигму сприйняття себе через ставлення до Іншого.
Толерантність чи ворожість у сприйнятті інакшості є найнадійні
шим індикатором, яким вимірюється спрямованість ідентифікацій
них практик, а в кінцевому рахунку — і стан політичної культури.
Успішність стратегії національної консолідації, якої конче
потребує кожний соціум, вирішальною мірою визначається діє
вістю ідеологічних і моральних регуляторів, які вибудовуються
державними структурами з обов’язковим врахуванням рівня по
літичної свідомості і політичної компетентності громадян. Якщо
держава використовує ці регулятори невправно або не повною мі
рою, вона стикається з чималими труднощами у конструюванні
157
Аналітичні доповіді
національногромадянської ідентичності. Поліетнічні соціуми дов
го не можуть вийти на рівень ефективного формування політичної
нації, а це загрожує як зацикленням на етнічних пріоритетах,
так і розбалансуванням відносин по лінії «центр — периферія».
Зрештою, у зоні ризиків опиняється уся політична система — від
незлагод у владному трикутнику до тертів на рівні територіальних
громад. У таких умовах декларовані реформи найчастіше лишають
ся на папері — соціум не має достатніх консолідаційних важелів
для акумулювання соціального капіталу. Вплив на стан політич
ної ідентичності, отже, виступає як ключова проблема стабільно
го розвитку і як інструмент соціалізації й політичної мобілізації.
1.2. Актуальність дослідження проблем політичної
ідентичності
Актуальність дослідження проблем політичної ідентичності на
межі тисячоліть різко зросла. Значною мірою це зумовлено тими
змінами, які вносять у життя людства реалії глобалізації. Поши
рення нових інформаційних технологій відчутно інтенсифікує спіл
кування, нав’язує людям нові соціальні ролі, робить їх учасниками
найрізноманітніших політичних, соціальних, культурних проце
сів. Водночас глобалізація робить більш «прозорими» національні
кордони, а отже, розмиває традиційні основи національної іден
тичності, поглиблює явища індивідуалізації й атомізації соціумів.
Вона ж стимулює міграційні потоки, а мігранти непросто інтег
руються у простір «нових батьківщин» і зовсім не обов’язково
є лояльними до влади. Розхитує фундамент лояльності і всезрос
таючий розрив у рівнях життя між багатими й бідними, особли
во відчутний в умовах небаченої за розмахом світової фінансової
кризи. А це означає, що механізми підтримання політичної іден
тичності мають набувати більшої пластичності й варіативності.
Протидія кризам ідентичності, здатним підривати основи цивілі
зованого співжиття, виступає як одне з пріоритетних завдань дер
жав, які дбають про власну національну безпеку.
Фахівці фокусують увагу як мінімум на трьох кластерах про
цесу політичної ідентифікації, які забезпечують сталий розвиток
держав, виступають джерелом їх легітимності й суверенітету. Пер
ший передбачає цілеспрямований процес виховання ставлення
до держави як до духовної цілісності, в основі життєдіяльності
якої лежать узгоджені норми й цінності, що задають координати
діяльності усіх політичних акторів. Другий опікується станом
158
Сучасна українська політика
символічних кордонів і культурних маркерів, певної дистанції
між «ми» і «вони»; при цьому важливо, щоб «інші» не розглядали
ся як «чужі» (або, ще гірше, вороги). Третій кластер визначаєть
ся загальними підходами до інтерпретації минулого й співвідне
сення традицій та інновацій. При цьому завдання легітимації
національного політичного проекту в ідеалі мають органічно спо
лучатися як із укоріненими у свідомості більшості громадян тра
диційними зразками поведінки, так і з універсалістськими,
сформованими реаліями ХХІ століття, нормами цивілізованого
співжиття.
На пострадянському просторі цей процес, непростий сам по собі,
додатково обтяжений переплетенням глобалізаційних впливів із
складними траєкторіями посткомуністичних трансформацій.
Пошук нових ідентитетів, покликаних замінити собою штучну,
але досить глибоко закорінену радянську ідентичність, виявився
складним і у більшості нових держав досі не завершений. Завдан
ня органічного сполучення сучасного універсалізму із національ
ними традиціями багатьом з них виявилися не під силу. І ті політич
ні режими, що обрали шлях бодай формального збереження
радянських ціннісних пріоритетів і символів, і ті, що рішуче ста
ли на шлях «націоналізації» й відмови від радянської спадщини,
змушені були пройти через стадію гострих ідентифікаційних
криз, а то й кривавих конфліктів. Процес формування національ
ногромадянських ідентичностей гальмується або імітаційністю
запозичених «західних» моделей, або неприродним симбіозом лі
беральноіндивідуалістичних настанов із традиціоналізмом, за
мішаним на етатизмі чи радикальному націоналізмі.
В Україні особливу складність створює регіональна поляризація
політичних настроїв, чим не в останню чергу зумовлений «дифуз
ний» стан ідентифікації значної частини соціуму, його готовність
ототожнити себе то з одним, то з іншим ціннісносимволічним
ядром. Багатовікова бездержавність і тривале перебування час
тин українського соціуму у складі різних, часто ворогуючих між
собою держав, наклали виразний відбиток на свідомісні стереотипи,
створили синкретичну політичну культуру із полярно орієнтова
ними субкультурами. На суцільному негативі щодо радянської
спадщини узгоджений «український проект» створити не вдало
ся. Натомість з’явилися два різноорієнтовані — один, запропоно
ваний лівим спектром політичної думки і східними регіональни
ми елітами, вибудовувався на принципах співгромадянства
159
Аналітичні доповіді
з пріоритетом політичних та економічних лояльностей і українсь
коросійського бікультуралізму. Інший, що мав галицьке похо
дження, але дістав підтримку значної частини інтелектуальної
еліти столиці, ґрунтувався на постулатах етноцентризму з жорст
кою кореляцією етнічної (культурної) й політичної лояльності
і передбачав повний розрив із радянським минулим і послідовну
дерусифікацію. Взаємовиключність цих двох проектів украй
ускладнює завдання вироблення стратегічних пріоритетів дер
жави і робить громадян заручниками політичної кон’юнктури
й амбіцій незговірливих політиків.
За висновками наближених до влади аналітиків Україна ще
не є модерною нацією в сучасному розумінні. Українці не утво
рюють єдиної громадянської спільноти — такої, яка мала б спільну
історичну міфологію, спільні цінності й символи, односпрямовані
політичні устремління. Закоріненість радянської ідентичності
у масовій свідомості лишається високою — у 2005 р. приблизно
8% громадян України усе ще вважали себе громадянами Радянсь
кого Союзу, натомість з громадянством України себе у першу чергу
ототожнювали лише 54,5% громадян. Це означає, що світоглядний
злам, який стався внаслідок краху СРСР, лишається для значною
частини населення серйозним психотравмуючим чинником
1
.
А отже, держава повинна не лише постійно стежити за станом
масових настроїв, але й активно впливати на них, у тому числі і
в першу чергу пошуком консолідаційних стратегій. На жаль, ос
танні роки демонструють хронічну неувагу владних структур до
завдань консолідації соціуму, а їхні практичні дії, як правило,
мають протилежне спрямування і в кінцевому рахунку сприяють
поглибленню суспільної поляризації. Це наочно засвідчили події
осені 2008 р., коли неспроможність владних еліт виробити узгод
жену позицію щодо воєнного конфлікту у кавказькому регіоні
спричинила не лише розпад парламентської коаліції, але й акти
візацію протестних настроїв.
1.3. Дестабілізаційний контекст вітчизняних
ідентифікаційних практик
Зпоміж різних видів колективної ідентичності політична ви
являється особливо вразливою в умовах дестабілізації, яка стала
упродовж останніх років виразним фоном українського життя.
Український соціум, по суті, позбавлений об’єднуючих стимулів —
ані ідеологія, ані спільні цінності, ані артикульовані державні
160
Сучасна українська політика