Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
певної фрагментованості. Зрозуміти причину такої фрагментова
ності можна, звернувшись до другого аспекту інтеріоризації — рів
ня інституційних компетенцій. І почати тут слід з рівня довіри до
політичних інститутів.
Загальновідомим є факт, що практично всі основні політичні
інститути держави протягом багатьох років від здобуття незалеж
ності зберігають невисокі рейтинги довіри. Так, регулярні опиту
вання Центру Разумкова протягом 2000х рр. свідчать, що за винят
ком невеличкого проміжку з грудня 2004 р. по серпень 2005 р.
(і ще одного місяця у 2007 р.) рівень повної довіри українських
громадян до парламенту протягом 2000–2008 рр. залишався ниж
чим за 10%. Дещо кращі показники щодо довіри мав Президент
України, але й у нього, за винятком того ж проміжку 2005 р.,
рівень довіри коливався у межах 5,9–19,4%. Те саме стосується
Уряду України: тут показники, за винятком уже згадуваного ча
сового проміжку, знаходяться у межах 5,3–16,6%.
Здавалося б, можна зробити очевидний висновок: оскільки
основні державні інститути не сприяють виконанню волі громадян,
то й у громадян знижується довіра до них. Проте результати опи
тувань, де громадяни демонструють такий само або ще нижчий
рівень довіри до громадських організацій, профспілок і партій,
змушує скоригувати подібний висновок. Так, рівень довіри до гро
мадських організацій протягом 2001–2008 рр. коливався у межах
від 2,4–6,3%, лише раз на межі 2004–2005 рр. сягнувши познач
ки 7,9%; до профспілок — у діапазоні 2,7–7,6%; до політичних
партій — 1–5%.
Отже, якщо можна пояснити низький рівень довіри до вищих
органів державної влади високим рівнем корупції, відірваністю
їх представників від звичайних членів суспільства, то профспілки
і громадські організації являють собою базові форми самооргані
зації громадян для реалізації і захисту своїх прав та законних
інтересів, застосування цих форм передбачено законодавством, —
і здавалося б, ніщо не заважає створювати їх і розвивати, щоб до
сягати своїх цілей.
Парадокс стане ще очевидніший, коли зіставити результати
наступних опитувань. На запитання «Якщо люди мають спільні
цілі і хочуть їх досягти, як їм потрібно діяти, щоб досягти більшо
го ефекту?», поставлене в опитуванні Центру Разумкова у червні
2008 р., відповіді розподілилися так: діяти кожному індивіду
ально — 8,3%; діяти спільно неформально — 20,6%; створити
131
Аналітичні доповіді
громадську організацію або приєднатися до вже існуючої — 40,6%;
інше — 5,6%; важко відповісти — 24,9%.
Тобто громадяни демонструють розуміння ефективності спіль
них організованих дій. Разом з тим, на запитання «Чи можете Ви
сказати, що залучені до активної громадської діяльності?» голоси
поділилися таким чином: «так» — 11,6%; «ні» — 76,2%; «важ
ко відповісти» — 12,2%. Тобто майже 90% опитаних констатува
ли свою незадіяність у громадських справах.
Подібним чином громадяни давали відповідь на запитання «Хто
має представляти Ваші інтереси у суспільних процесах в першу
чергу?»: бізнесові структури — 1,4%; громадські організації —
13,8%; ЗМІ — 10,5%; окремі політики — 11,9%; політичні пар
тії — 26,4%; профспілки — 13,5%; інше — 4,3%; важко від
повісти — 18,2%. Тобто партії посіли чільну позицію в уявлен
нях громадян про захист їхніх інтересів; але при цьому віднесли
себе до членів певної партії лише 4,7% (91,4% — ні).
Отже, громадяни вважають, що найефективніший спосіб досяг
ти спільних цілей — через створення або приєднання до громадсь
ких організацій, але майже 90% не беруть участі у громадській
діяльності; вони покладають свої надії на партії — але 95% не
вступає до них. Наочною є певна суперечність. Чим її пояснити?
Перш за все, відзначимо низький рівень інституційної компе
тентності громадян у технічному сенсі. Простіше кажучи, грома
дяни часто просто не уявляють, як скористатися тими чи іншими
інститутами для захисту своїх прав. Зокрема, в опитуванні Цент
ру Разумкова протягом двох останніх років на питання «Чи
знаєте Ви, що треба зробити, щоб звернутися до суду для захисту
своїх прав?» українці відповідали так (табл. 8):
Але це стосується не лише суду. Більше 50% опитаних протя
гом 2006–2007 рр. оцінювали рівень поінформованості про свої пра
ва та можливості їх захисту як низький (ще майже 40% — як не
задовільний). І у повній відповідності до цих результатів згідно
з даними опитування про те, до яких заходів вдавалися респон
132
Сучасна українська політика
2006 рік 2007 рік
Добре знаю 8,9 10,2
Приблизно знаю 54,5 53,2
Не знаю 33,2 31,7
Важко відповісти 3,4 4,9
денти для захисту порушених прав, близько 60% дали відповідь
«не вдавався ні до яких заходів» (табл. 9).
Отже, йдеться про кардинальну неграмотність українців в інсти
туційному сенсі. Зазначимо, що такий низький рівень інституційної
грамотності стосується не лише політики, а й інших сфер суспіль
них справ. Наприклад, опитування фіксують невисокий рівень ко
ристування громадянами, які мають релігійні переконання, — релі
гійними інституціями: якщо до віруючих відносить себе близько
75% опитаних, то лише 33,5% відносять себе до певної конфесії і ли
ше 19,3% з віруючих є членами місцевих релігійних громад. Якщо
зсеред віруючих близько 25% відвідує служби чи зібрання раз на
тиждень або 1–3 рази на місяць, то більше 55% — раз на кілька мі
сяців або 1–2 рази на рік. Впадає в око паралель з ситуацією у полі
тичній сфері: на питання «Чи цікавитеся ви політикою?» ствердну
відповідь дають 55%, «постійно слідкують за подіями політичного
життя в Україні» — уже близько 41%, віднесли себе до тих, хто має
«чіткі політичні переконання», трохи менше 37%, а «залученими до
активної громадської діяльності» визнали себе 11,6%. Нарешті, при
цьому є членами політичних партій, як уже згадувалося, менше 5%.
133
Аналітичні доповіді
%
усіх
% респондентів, чиї
права порушувалися
Звернення до адвоката 3.0 10.8
Звернення до суду 5.0 18.1
Звернення до прокуратури 2.0 7.2
Звернення до Уповноваженого
Верховної Ради з захисту прав людини
0.4 1.4
Звернення до неурядових правозахисних
організацій
0.9 3.2
Звернення до міжнародних організацій 0.2 0.7
Звернення до Європейського суду з прав
людини
0.6 2.2
Звернення до органів влади (включно
з народними депутатами та Президентом)
2.1 7.6
Проведення акцій непокори
(пікетування, голодування тощо)
0.7 2.5
Інше 1.9 6.9
Не вдавався до жодних заходів 16.3 58.8
Важко відповісти 0.8 2.9
Таким чином, що далі від загального ставлення до подій і ближ
че до певної інституційно артикульованої дії, то сильніше падає
відсоток тих, хто бере в цьому участь. До певної міри можна пояс
нити це неподоланою спадщиною авторитарного устрою суспільст
ва, коли інституційний вимір активності задавався «згори» і не
був пов’язаний з персональним вибором особи; коли ж такий
диктат зник, мотиви застосування інститутів на новій основі, ко
ли громадянин усвідомлює, що його права і свободи мають бути
інституційно виражені, ще не встоявся. Це створює в суспільстві
катастрофічний інституційний вакуум, коли вірні громадські ім
пульси, навіть щодо повсякденних питань, не доходять до реаліза
ції. Про те, що відсутність інституційних компетенцій, які є необ
хідним елементом в кожному розвиненому суспільстві, проникла
в найпростіші рефлекси громадян, опосередковано свідчать під
сумки наступного опитування.
За даними Інституту соціології НАН України громадяни про
демонстрували досить високий рівень готовності брати участь
у справах благодійності та доброчинства щодо впорядкування
різних сфер суспільних справ.
На запитання «Чи згодні ви взяти участь у наступних видах
діяльності та за яких умов?», відповіді поділилися так (у %)
(табл. 10):
134
Сучасна українська політика
Допомога
хворим,
інвалідам
Допомога
бідним
Організація
дозвілля та
відпочинку
Участь у
забезпеченні
правопорядку
Участь у
озелененні
міста / села
Участь у
прибиранні
території за
місцем
проживання
Не згодний ні
за яких умов
14,5 12,7 20,7 33,2 12,3 12,2
Згодний за
повну платню
8,2 6,8 18,2 14,6 14,3 10,2
Згодний за част
кову платню
12,4 10,8 11,9 8,8 14,4 10,5
Згодний
безоплатно
31,9 34,2 12,9 10,8 38,3 48,3
Важко сказати 32,8 35,4 35,9 32,3 20,4 18,6
Не відповіли 0,1 0,1 0,4 0,3 0,2 0,2
З цим розумінням багатьох громадян необхідності брати участь
у впорядкуванні суспільних справ контрастує надзвичайно низь
кий рівень довіри до громадських організацій. Тобто, не довіряючи,
громадяни ніби «не впізнають» у членах ГО і членах партій самих
себе, таких же звичайних громадян, до яких можна було б долу
читися; що свідчить про те, що відчуження членів суспільства
від інституцій, яке походить з авторитарних часів, далеко не по
долане. І ми маємо уточнити формулу зв’язку між довірою до
інститутів і політичною участю: не лише «оскільки не довіряємо,
то не беремо участі», а й оскільки не беремо участі (не користує
мося інститутами), то й не довіряємо.
Отже, коли під час регулярних опитувань кількість тих, хто
дає відповідь, що події в Україні розвиваються в неправильному
напрямі, невпинно зростає, сягнувши на середину 2008 р. понад
80%; коли так само фіксується погіршення оцінки у відповідях
на питання «чи почуваєтеся Ви господарем своєї держави?»; чи змі
нилася спроможність громадян впливати на дії влади, як зміни
лося ставлення влади до громадян, і при тому ми не реєструємо
сплеску утворення громадських організацій, партій, рухів, які на
магаються змінити вектор руху, взявши на себе відповідаль
ність, — очевидно, що громадяни виставляють оцінку за стан де
мократії насамперед собі. Але самі громадяни зазвичай не віддають
собі у цьому звіт. Симптоматичними є результати опитування, ко
ли на питання про те, «чому ви не залучені до активної громадсь
кої діяльності», відповідь «не маю можливості» обрали 31,0%,
в той час як «не маю потреби в цьому» — 58,8%. Таким чином, як
мінімум дві третини членів суспільства не бачить своєї відпові
дальності за стан справ у державі. Тобто, тут інституційна неком
петентність переростає з «технічної» у «концептуальну»: можна
проінтерпретувати ці результати так, що пересічний громадянин
несвідомо вважає, що політичні інститути мають працювати не
залежно від його участі, силами фахівців, яких він не ідентифі
кує з собою.
Отже, низький рівень інституційних компетенцій громадян
суттєво трансформує картину інтеріоризації в громадянській сві
домості змін у політикоправовому устрої України (зміст яких —
рух до демократичної держави, євроінтеграції), перетворюючи їх
багато в чому на імітації.
Тим не менше, можна вказати на два чинники, які зменшують
описаний негативний вплив слабких інституційних компетенцій.
135
Аналітичні доповіді
Поперше, це інститут виборів. Протягом усього часу незалеж
ності українські громадяни демонстрували високий рівень елек
торальної активності, який майже ввесь час перевищував 70%
і дещо знизився лише останнім часом (1994 — вибори до Верхов
ної Ради України — 75,6%, вибори Президента України — 71,6%;
1998 — вибори до ВР України — 70,78%; 1999 — вибори Прези
дента України — 70,15% (1 тур), 74,87% (2 тур); 2002 — вибори
до ВР України — 69,26%; 2004 — вибори Президента України —
74,56% (1 тур), 80,44% (2 тур), 77,20 (3 тур); 2006 р. — вибори до
ВР України — 67,58%; 2007 р. — вибори до ВР України — 63,22%).
Проте важливий не лише високий рівень активності. Спираю
чись на дані останніх досліджень, можна з певними застережен
нями стверджувати, що право вибору утвердилося в політичній
свідомості українських громадян як наріжна цінність. Так, опи
тування щодо ставлення громадян до позачергових парламентсь
ких виборів 2008 р. показало, що хоча більше половини громадян
не підтримує їх проведення (негативна оцінка по регіонах коли
валася від 47,9 до 72%) (табл. 11):
Тим не менше, більш як 65% виявило готовність голосувати на
цих виборах: у жовтні 2008 р. на питання «Якби найближчої не
ділі відбулися парламентські вибори, Ви брали би в них участь?»,
отримані такі відповіді: «безумовно, ні» — 9,5%; «швидше, ні» —
7,9%; «ще не вирішив» — 14,6%; «швидше, так» — 35,9%; «бе
зумовно, так» — 28,8%;
Про те, що українці цінують право обирати і розглядають йо
го як реальний важіль свого впливу на дії влади, свідчать також
дані опитування, за якими більше 80% дало негативну відповідь на
питання щодо підтримки обрання Президента України депутатами
Верховної Ради, а не на всенародних виборах Президента (вересень
2007 р.): так — 7,2%; ні — 81,0%; важко відповісти — 11,8%.
Це ж показують результати опитування, за підсумками якого
переконливу більшість отримали ті, хто вважає, що голови місцевих
136
Сучасна українська політика
Дніпро
петровськ
Київ Львів Вінниця Одеса та
Херсон
Донецьк
Так 25,6 20,5 24,1 15,7 21,4 16,6
Ні 58,0 63,8 68,4 67,0 47,9 72,0
Важко
відповісти
16,5 15,6 7,4 17,3 30,7 11,4
адміністрацій мають обиратися членами місцевих громад, а не
призначатися (табл. 12):
Таким чином, можна вважати, що право вибору набуло для
українських громадян статусу «ядерної» політичної цінності.
Другий чинник, що компенсує обмеження недостатніх інститу
ційних компетенцій громадян — великі громадські рухи: кінця
1980х — початку 1990х рр., що оформився як Народний Рух
України, і 2004 р., що здобув назву «помаранчевої революції».
Для обох цих рухів характерна низка принципових моментів:
1) це масштабний суспільний рух, до якого залучаються статис
тично значущі верстви громадян; 2) він супроводжується сплес
ком суспільної довіри і веде до змін ідентичності громадян через
орієнтацію на новий комплекс цінностей, що є інституційно ви
раженим; 3) при цьому у лавах наявної владної еліти відбувається
розкол, за якого її частина, орієнтована на модернізацію, перехо
дить на бік цього широкого руху; 4) на основі цього новопосталого
союзу утворюється новий суспільний консенсус, що стає детермі
нантою подальшого розвитку суспільства. (Окремо відзначимо,
що в обох випадках — передуюча ситуація як 1991, так і 2004 рр.
являла собою руйнування попереднього консенсусу з повною де
легітимацією наявної влади).
Рух кінця 1980х — початку 1990х рр., до найбільш масш
табних дій якого були залучені (за офіційними і неофіційними
даними) від сотень тисяч до мільйонів громадян — безпрецедент
ний для недержавних акцій усього радянського часу — спричинив
зміни системи цінностей, на яких будувався консенсус у су
спільстві, ставши основою національної держави. Починаючи
з виборів 1989 р. відбувається переформатування еліт, новий
137
Аналітичні доповіді
Голів обласних державних адміністрацій має призначати
Президент, як це робиться тепер
19,1
Голови обласних державних адміністрацій повинні
призначатися Кабінетом Міністрів України
3,1
Голови обласних, державних адміністрацій мають обиратися
депутатами обласних рад
8,2
Голови обласних державних адміністрацій мають обиратися
безпосередньо мешканцями цих областей
57,1
Важко відповісти, важко сказати, не знаю 12,2
Немає відповіді 0,4
консенсус між якими знайшов вираження в Декларації про дер
жавний суверенітет України і Акті проголошення незалежності
України. Звернемо увагу, що наступний інституційний розвиток
України здійснювався саме як національної держави, з прийняттям
національного законодавства, розбудовою державних інститутів,
включаючи прийняття Конституції 1996 р. На основі національ
них інститутів розв’язувалися також кризи 1994 р. (позачергові
вибори), 1996 р. (прийняття Конституції), 2007 р. (позачергові
вибори). Цей комплекс національних інститутів став основою
змін ідентичності української громади, поступової її інтеграції.
Так, за опитуваннями Інституту соціології НАН України в період
2000–2006 рр. серед відповідей на запитання «Ким Ви вважаєте
себе у першу чергу?» ідентифікація себе як «громадянина Украї
ни» є домінуючою (у %) (табл. 13):
Тоді ж на запитання «З якими країнами Ви найбільшою мірою
пов’язані за Вашими культурними і духовними орієнтаціями?» гро
мадяни дали такі відповіді: «з європейськими країнами» — 9,1%;
«з Україною» — 41,9%; «з регіоном, в якому Ви живете» —
29,5%; «з мусульманським світом» — 0,3%; «з Росією» — 15,7%.
А на питання «Чи хотіли б Ви, щоб Ваша область вийшла зі скла
ду України і приєдналася до іншої держави?», результати за ре
гіонами мали такий вигляд (табл. 14):
138
Сучасна українська політика
Можливі відповіді на
запитання «Ким Ви вважаєте
себе у першу чергу?»
2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006
Мешканцем села, району чи
міста, в якому Ви живете
31,3 30,2 31,6 32,3 30,5 24,6 27,7
Мешканцем регіону (області
чи кількох областей), де Ви
живете
6,9 8,6 5,9 4,8 6,7 6,4 6,6
Громадянином України 41,0 34,6 41,0 41,1 44,2 54,6 51,7
Представником свого етносу 3,0 2,5 3,1 2,1 1,8
Громадянином колишнього
радянського Союзу
12,2 17,8 12,7 13,1 10,7 8,1 7,3
Громадянином Європи 2,8 2,8 0,7 0,5 0,7 0,8 1,3
Громадянином світу 5,6 5,7 2,7 3,6 2,4 2,5 2,8
Інше 1,8 2,0 1,4 1,0 0,7
Не відповіли 0,2 0,3 0,8 0,2 0,2 0,1
Таким чином, українське суспільство виявляє високий рівень
консолідованості. І ми можемо констатувати, що імпульс інсти
туційного розвитку, заданий 1991 року, зберігся.
Помаранчевий рух 2004 р., попри значно менший часовий
проміжок часу, за який можна простежити його вплив і фактич
ний провал його як революції у класичному сенсі, також дозво
ляє виділити певні аналогічні моменти. Насамперед відзначимо,
що масова участь громадян в акціях протесту спричинила надз
вичайний сплеск довіри не лише до окремих політиків, а саме до
основних інститутів державної влади: рівень довіри до парламен
ту зріс з осені 2004 до зими 2005 р. з 7 до 28%, а до Президента —
з 10,4 до 46,7%, тобто у 4 і 4,5 раза (!). Це підтверджує висловле
ну вище тезу, що рівень довіри до політичних інститутів зале
жить від рівня участі громадян у їх функціонуванні. Щоправда,
статистика свідчить, що досить швидко цей рівень довіри повер
нувся до значень, які фіксувалися напередодні акцій; але така
ситуація закономірна: якщо зміни рухалися зусиллями чисель
них громадян, то зі відходом їх з сфери публічності цей рух при
пинився або загальмувався.
Водночас, можна зафіксувати дві надзвичайно важливі зміни
в інституційному вимірі і характері суспільних практик: це стосу
ється виборів до органів влади і становища ЗМІ. Поперше, наступні
після кампанії 2004 р., супроводжуваної потужним протестним
рухом, вибори 2006 і 2007 рр. були визнані як чесні і справедливі
зовнішніми спостерігачами (як російськими, так і європейськи
ми); т.зв. «адміністративний ресурс», втручання чинної виконавчої
влади у процес виборів перестав бути визначальним чинником.
Подруге, був ліквідований монополізований стан у сфері ЗМІ (на
самперед телеефіру), з практикою т.з. «темників». Регулярні опи
тування протягом 2005–2008 рр. показують стале зростання роз
риву між тими, хто скоріше довіряє і скоріше не довіряє ЗМІ (на
користь перших). Якщо протягом 2002–2004 рр. ця різниця ко
ливалася, як правило, в межах 14–20% і в середньому становила
17,64%, то протягом 2005–2008 рр. вказаний діапазон змістився
у проміжок 20–30% і становив у середньому 25,94%. Очевидно,
139
Аналітичні доповіді
Захід Центр Південь Схід
Так 3,4 1,4 11,6 10,4
Ні 91,3 93,1 75,1 77,9
Важко відповісти 5,3 5,5 13,3 11,7
таке помітне зміщення, яке зберігається протягом чотирьох ро
ків, не можна пояснити випадковим статистичним відхиленням.
Якщо ж врахувати, що 87,4% громадян звертаються у пошуках
інформації до телебачення, 66,6% — до газет, 50,4% — до радіо,
стає очевидно, що в Україні принципово розширилися можливості
для вільного формування громадської думки. Якщо узагальнити
значення змін, то, по суті, звільнилися від корупції два ключові
інститути «щоденного плебісциту», який визначає існування нації,
через занурення у дискурс попереднього обговорення проблем —
а потім кристалізацію його у виборі. Про це свідчить також і пос
тійне просування України нагору в рейтингу свободи преси — на
сьогодні вона посідає 87 місце серед 173 країн. Але те, що й після
цього величезного прогресу (нагадаємо, за роки президентства
Л.Кучми він двічі потрапляв до десятки «ворогів преси» серед
лідерів держав) країна знаходиться рівно посередині згаданого
рейтингу, виразно показує довжину шляху, що залишається по
переду. Також важливо й те, що Україна після 2004 р. вперше за
рейтингом Фрідом Хаус перейшла з числа відносно вільних країн
до вільних.
До сказаного про конструктивні зміни, спричинені загально
національними рухами в інституційному вимірі, слід додати, що
вони діють як потужні інтегруючі устрої щодо установок і ціннос
тей громадян; вони оприявнюють єдність, яка наявна лише латен
тно, артикулюють її у публічній формі і, зрештою, реалізують її
інститутотворчий потенціал. Про формування національно орі
єнтованої спільності з усіх верств пізньорадянського суспільства
вже йшлося. Щодо помаранчевого руху, звернемо увагу на дані
червневого опитування 2008 р., де переважна частина українських
громадян виявила прихильність до ліберальних поглядів в еко
номічній сфері, що корелюють з політичними цінностями, про
підтримку яких йшлося в першій частині роботи.
На запитання «Виберіть твердження, з яким Ви більшою мірою
згодні (рівні доходи чи рівні можливості)» громадяни відповіда
ли так (табл. 15):
140
Сучасна українська політика
Люди повинні бути рівними в соціальноекономічному,
матеріальному плані. Не повинно бути багатих і бідних
26,2
Люди повинні бути рівними перед законом, мати рівні права.
А матеріальний рівень має залежати від праці і здібностей
70,7
Важко відповісти 3,1