Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
ваний Україною від СРСР; амбівалентністю української моделі ад
міністративнотериторіального устрою (унітаризм, але за наявності
Кримської автономії, стосунки з якою будувалися на федератив
них засадах); наявністю в Україні великих історикогеографіч
них регіонів (Поділля, Галичина, Волинь, Полісся, Донбас тощо),
які не мали формальної суб’єктності;
Пізніше, з середини 90х років, до цих мотивів додається ще
один, який поступово стає ключовим: формування у низці ре
гіонів потужних фінансовопромислових груп, міцно пов’язаних
з регіональною владою, котрі починають шукати ефективних
форм представництва своїх інтересів у центрі, що безпосередньо
впливає на державну політику загалом.
Подальший розвиток політичної системи був вмотивований
потребами зміцнення виконавчої вертикалі влади на чолі з Пре
зидентом, кроками в напрямі централізації та концентрації вла
ди у глав держадміністрацій. Виборність керівників регіонів було
скасовано, натомість запроваджено дуалістичну систему, коли
голова ради (обласної, районної) обирається самою радою і таким
чином очолює представницьку владу; а реальною повнотою вла
ди (включно з розподілом бюджетних ресурсів) володіє голова об
ласної (районної) державної адміністрації, що призначається Пре
зидентом.
Інституційна централізація доповнювалась і фінансовою: про
тягом 2ї половини 1990х років зростала частка сукупного цент
рального бюджету у порівнянні з місцевими бюджетами. Відсоток
місцевих бюджетів у зведеному постійно скорочувався: Якщо
у 1995 р. % місцевих бюджетів у зведеному становив 41,8, то
у 1998 р. — 31,0. У 2000 р. 20,4% ВВП перерозподілялося через
центральний бюджет, тоді як через місцеві — менше 7% (у 1999му,
відповідно, 15,4% та 10%).
Наприкінці 90х років обговорення ідей децентралізації набу
ло нового імпульсу завдяки проектам конституційної реформи,
фактичними ініціаторами яких виступало оточення Президента
Л.Кучми. Результатом цих ініціатив стало проведення референ
думу 16 квітня 2000 р. Деякі елементи тодішніх пропозицій
увійшли в конституційні ініціативи Президента, оприлюднені
5 березня 2003 р. Найважливішим тут був намір перейти до двопа
латності вищого законодавчого органу з закріпленням за верх
ньою палатою функцій регіонального представництва. Ця ідея, за
задумом ініціаторів, мала сприйматися як крок до забезпечення
111
Аналітичні доповіді
регіональних інтересів на центральному рівні, що мало стати пер
шим етапом децентралізації державного управління в Україні.
Як би ми не оцінювали існуючі проекти реформування влади
в Україні, слід визнати, що ідея децентралізації користується все
більшою популярністю в Україні. Очевидно, що у найближчі ро
ки відбудуться реальні кроки у напрямі децентралізації влади.
Однак майбутній характер цього процесу, перспективи його на
повнення демократичним змістом залишаються невизначеними.
Регіональні інтереси в Україні: головні прояви в політичному
процесі. Українські регіони помітно різняться за своїми еконо
мічними‚ соціальними‚ культурними‚ етнонаціональними‚ мов
ними‚ демографічнми‚ екологічними‚ комунікаційними та інши
ми особливостями. Проте у загальнонаціональному політичному
процесі під час відпрацювання та прийняття рішень головними
акторами української політики більшість регіональних інтересів
представлені з високим ступенем типологічної одноманітності.
Ця особливість детермінується своєрідною уніфікованістю адмі
ністративнополітичних статусів абсолютної більшості регіонів
країни. Інтереси‚ що у політичному процесі позначаються як ре
гіональні‚ концентруються навколо кількох головних питань:
отримання різного роду преференцій та пільг; бюджетний роз
поділ; кадрова політика; приватизаційні питання та контроль
над державною власністю.
Сьогодні інтереси регіонів протиставляються іншим суспільним
інтересам як царина підвищеної незахищеності та ігнорування.
Регіональні інтереси самоідентифікуються як рецесовані і такі‚
що потребують реанімації. Недаремно стосовно регіональної про
блематики часто використовується поняття «відродження».
Регіональна влада у повсякденні повніше відчуває тиск соці
альних проблем‚ є своєрідним амортизуючим буфером для мінімі
зації енергії соціального невдоволення між населенням та цент
ральною владою. При цьому їй не вистачає не стільки повноважень‚
скільки політичного простору для формування органічних та ефек
тивних програм вирішення нагальних соціальних та економіч
них проблем.
Спостерігається помітний дефіцит ресурсів на багатьох рів
нях — бюджетних‚ організаційних‚ комунікаційних‚ компетенції‚
легітимності‚ але основним вважаємо дефіцит власне політичних
ресурсів. Регіональні еліти‚ як і центральні‚ не можуть формувати
чітке стратегічне цілепокладання‚ артикулюючи достатньо широку
112
Сучасна українська політика
палітру місцевих інтересів. Розрив між інтересами соціуму та
еліт‚ характерний для загальнонаціональної політики‚ послідов
но відтворюється на регіональному і субрегіональному рівнях.
Основні тенденції становлення системи представництва
регіональних інтересів значною мірою відповідають духу широ
ковідомої «жорсткої» моделі корпоративізму. На роль основного
суб’єкта представництва регіональних інтересів претендує само
бутній політикоадміністративний тип — регіональні групи тис
ку. Ці суб’єкти синтезуються навколо регіональних управлінсь
ких структур‚ передусім керівництва ОДА і кооперують в першу
чергу місцеві бюрократичні‚ бізнесові‚ господарські компоненти.
Також можуть долучати окремі сегменти власне політичного‚ а та
кож гуманітарного середовища регіону. Функціонально такі групи
тяжіють до «примусовості‚ неконкурентності‚ ієрархічної упо
рядкованості». Задається образ «регіону» як певної вертикально
організованої цільності‚ де вищі‚ елітарні прошарки володіють
можливостями артикулювати інтереси всіх інших‚ нижчих рівнів
організації та представляти їх у «великій політиці». Регіональні
групи еволюціонують до статусу «природного монополіста» у пред
ставництві всієї палітри інтересів‚ зосереджених у регіоні. А всі
можливі інші формати представництва сприймаються як більш
чи менш маргінальні. Подібний статус дефакто підтримується
центром.
Специфікою такої корпоративістської взаємодії є те‚ що її агент‚
який представляє певним чином артикульовані та агреговані регіо
нальні інтереси у взаєминах із державою‚ теж тісно пов’язаний із
державною владою‚ щоправда, на субрівні. Формально є підстави
вести мову про процес взаємоузгодження між центральною владою
як ролевим відповідником держави‚ з одного боку‚ та регіональною
групою тиску як її своєрідного партнера‚ з іншого. Розрізнення
обох сторін не дуже чітке, оскільки часто спостерігається висо
кий ступінь дифузії‚ взаємного проникнення позицій сторін.
Структурування регіональних груп тиску ґрунтується в першу
чергу на механізмах клієнтпатрональної взаємодії різнорівневих
елементів та персонажівучасників. Патронаж та облаштування
клієнтарної мережі (формування «команди») є принципово важ
ливою умовою боротьби за адміністративнополітичне виживання
і забезпечення якомога повнішої автономії стягнення «політич
ної ренти» як основної поведінкової стратегії «середньостатис
тичної» регіональної групи.
113
Аналітичні доповіді
Експансійним виявом політичної активності регіональних груп
впливу є проект «походу на Київ»‚ що передбачає не боротьбу за
владу у центрі‚ а радше процес інтегрування у її середовище і бо
ротьбу за збільшення в ньому впливу. На прикладному рівні це
матеріалізується у посадах для представників регіональних груп
у центральному владному апараті. Наявність та масштаби «київ
ських» амбіцій груп тісно корелюються із економічним‚ адмініст
ративним потенціалом регіону‚ його політичним статусом.
Основними внутрішніми структурними елементами регіональ
них груп тиску є лідер та його найближче оточення (передусім‚
губернатор та його особиста клієнтела); адміністративна та бізне
сова еліта; політично активне населення регіону; представництво
у центрі. Контури останнього елементу доволі варіативні. Київ
ське представництво має виступати не тільки як ретранслятор на
рівні центру групових інтересів‚ але і як основна патронажна сила
у структурі групи. Останнє справедливе для дніпропетровського
«клану» першого терміну президентства Л.Кучми. Подібні тенден
ції спостерігалися у функціонуванні донецького «клану» після при
значення Прем’єрміністром В.Януковича у листопаді 2002 р.
Інтереси «центральних» еліт у контексті політичної моделі.
Феномен державного «центру» в українській політиці повною
мірою ще не викристалізувався. Варто зазначити важливу прик
мету — інтереси «центральних» еліт значною мірою не збігають
ся з інтересами «центру» у сенсі «країни як сукупності регіонів».
Елітарні (у функціональному сенсі) верстви‚ зосереджені в столиці‚
з одного боку, співіснують у режимі певного плюралізму та конф
ліктності‚ актуальних в першу чергу з огляду на регіональну те
матику. З іншого боку, через цілий комплекс причин ці верстви
не продемонстрували спроможності сформувати і сформулювати
національні інтереси та зробити їх впливовим чинником полі
тичної практики.
Ситуацію доповнює досить значний елемент «регіоналізму»
в середовищі еліт «центру». Велика група нинішніх «центральних»
еліт була рекрутована саме з українських регіонів. Генетичні
ознаки‚ пов’язані з регіональним політичним корінням, можуть
розглядатись як один із найбільш цінних евристичних критеріїв
для аналізу структурних особливостей «центральних» еліт.
Слід зазначити: до 1991 р. київські еліти були регіональною лан
кою радянського політичного класу. Актуальність цієї обставини
забезпечується не лише фізичною наявністю помітного корпусу
114
Сучасна українська політика
представників вищих та середніх адміністративнополітичних
прошарків радянської доби в рядах сучасної української еліти.
Майже незмінною залишається успадкована з тих часів політич
на традиція‚ що приносила ініціативність чиновника в жертву
дотриманню статусної субординації.
Загалом для еліт‚ зосереджених в столиці та задіяних в мак
рополітичний процес‚ регіональні інтереси‚ регіональна політи
ка першочергово актуалізуються в контексті їх особистих чи кор
поративних цілей. Основною з останніх є боротьба за владу: для
еліт владних — утримання вже зайнятих ними позицій; для не
владних еліт — прихід на подібні позиції.
«Центр» у регіонах бачить переважно «периферію». Суть та
кого погляду в тому‚ що на «периферії» не вирішуються головні
питання і не приймаються відповідні рішення. Регіони розглядають
ся лише як важливий ресурс політичних змагань, і ця обставина
суттєво позначається на взаєминах центру та регіонів. У той же
час, крім ресурсного капіталу для політичної боротьби з погляду
київських еліт регіони — це також царина для задоволення їх
власницьких апетитів. Центральними елітами реальна регіональна
проблематика артикулюється доволі вибірково. У домінуючому
стилі взаємин з регіонами ініціативність «центру» у залученні
регіональних інтересів до політичного процесу помітно перева
жає регіональну.
Потенційні сценарії децентралізації. Парадоксально: про ре
гіональну політику як проблемну сферу нині дуже багато дискуту
ється‚ проте для більшості акторів, задіяних у сьогоднішню систему
представництва регіональних інтересів, її характер не викликає
серйозних спонук до змін. Регіональнокорпоративістська модель‚
що утверджується‚ цілком відповідає запитам як еліт «центру»‚
так і регіональних груп. Подібна модель хибує низькою якістю
через недостатню репрезентативність реальних інтересів регіональ
ної спільноти (тобто, самих громадян)‚ а отже, вона вразлива перед
численними ризиками‚ які здатні викликати її нестабільність.
Оптимізація представництва регіональних інтересів‚ регіональ
ної політики загалом бачиться в їх послідовній‚ поетапній‚ масш
табній та системній демократизації. В цьому сенсі важливо‚ щоб
регіональний політичний процес розглядався як один із основних
об’єктів у проектах політичного реформування. Демократизація
політичних процесів у регіонах — головний ресурс удосконален
ня системи представництва та реалізації регіональних інтересів.
115
Аналітичні доповіді
Очевидно‚ ефективні демократичні перетворення на регіонально
му рівні здатні видозмінити сам зміст та структуру регіональних
інтересів. Можливості артикулюватися та агрегуватись отрима
ють, зокрема, інтереси різноманітних соціальних суб’єктів, на
самперед громадських організацій та локальних територіальних
громад.
Як бажаний практичний крок щодо демократизації політичного
процесу в регіонах може розглядатися підвищення ролі політич
них партій. Можливості для цього існують у рамках надання
партіям більших електоральних інструментів саме в регіонах.
Доцільним бачиться посилення парламентського потенціалу
обласних та місцевих рад, перебудова їх роботи за парламентсь
кими принципами. З іншого‚ це питання про можливість форму
вання регіональних політичних партій. На жаль, нинішній За
кон про партії не дозволяє такої можливості: партії можуть бути
лише загальноукраїнськими і зобов’язані мати розвинену мере
жу осередків в абсолютній більшості регіонів. Утім‚ останні дві
новації мали б більший сенс і шанс виправдати сподівання в їх
демократичній ефективності за умови реалізації адміністратив
нотериторіальної реформи‚ а також аналізу перспектив і по
тенціалу федералізації України.
У будьякому разі, оптимізація, підвищення ефективності
представництва та реалізації суспільних інтересів, пов’язаних із
регіонами, можливі головним чином у контексті реалізації децент
ралізаційних реформаторських проектів.
Суттю сценарію є деконцентрація адміністративного ре!
сурсу, тобто делегування частини повноважень від центрального
бюрократичноадміністративного апарату в регіони. Така декон
центрація можлива за двох умов:
а) достатня стабілізація політичного режиму, локалізація дже
рел суспільної напруги, утвердження квазіконкурентної системи,
за якої демократичні інститути (вибори, референдум) відіграва
тимуть роль періодичної легітимації чинної влади;
б) закріплення фрустраційного стану суспільних інститутів
та нерозвиненої партійної системи, які не спроможні забезпечува
ти активну артикуляцію суспільних інтересів, як в центрі, так і на
місцях; нейтралізація (маргіналізація) громадськоактивної час
тини населення.
Основним структуротворчим елементом такого сценарію є но
менклатура або бюрократичний клас, який має зберегти та роз
116
Сучасна українська політика
винути усі наявні інструменти контролю за бізнесом та громадсь
кими інститутами на місцях. За таких умов центральна влада
може делегувати регіональній номенклатурі низку повноважень
у фінансовій та адміністративній сфері, наприклад: перерозподіл
структури зведеного Державного бюджету на користь місцевих
бюджетів; розширення прав місцевих органів влади у адмініст
руванні відповідними бюджетами; лібералізація управління ко
мунальною власністю; право визначення переліку та структури
бюджетних установ; збільшення регіональних повноважень у конт
ролі за силовими структурами; надання регіонам деяких регуля
торних функцій у галузі бізнесу, інвестицій тощо.
За даного сценарію зберігається загальна схема формування
місцевої виконавчої влади, управління кадровою політикою. Ви
борність регіональних керівників виконавчої влади не запроваджу
ється. Центр (Президент чи уряд) зберігає за собою право призна
чати керівників обласної і районної ланки, тобто, відбувається лише
делегування деяких повноважень у межах виконавчої вертикалі.
Кадрова політика, можливість необмежених за часом і процеду
рою кадрових змін залишається основним інструментом контро
лю та «страхування» з боку центру. Центральна бюрократія делегує
регіонам частину повноважень, але зберігає систему ієрархічної
залежності регіональної влади від центру.
Така деконцентрація влади не є децентралізацією, оскільки
цей сценарій не передбачає розширення правосуб’єктності тери
торіальних громад, ширшого залучення громадян до політично
го процесу в регіонах, створення системи партнерських стосун
ків між владою та суспільством.
Посилення регіональних фінансовопромислових груп, зрощен
ня їх з місцевою владою, формування регіональних груп тиску та
«місцевих політичних режимів», збереження дефіциту суспільної
потуги та демократичних інститутів на місцях можуть поклика
ти до життя інший сценарій квазідемократичної деконцентрації
влади, який може містити в собі елементи федералізму. Реаліза
ція цього сценарію супроводжуватиметься переглядом існуючого
адміністративнотериторіального поділу України, зменшенням
кількості великих адміністративних одиниць.
Отже, передбачаємо наступні елементи цьго сценарію:
– створення великих регіонів, зменшення їх загальної кіль
кості з 27 до 9–12;
117
Аналітичні доповіді
– перехід до виборності регіональних керівників («губернато
рів») шляхом прямих виборів;
– запровадження двопалатності на рівні центру, надання верх
ній палаті функції регіонального представництва;
– створення квазіпарламентаризму на рівні регіонів, наділен
ня регіональних представницьких органів правами нормотворчої
діяльності у межах встановленої компетенції;
– встановлення складної системи відподальності регіональних
керівників: перед виборцями (через прямі вибори), перед центром
(через бюджет та адміністративні важелі) та перед регіональним
представницьким органом.
Ця модель нагадуватиме ту, що існує нині у відносинах Києва
та АРК. Вона віддзеркалюватиме і стимулюватиме процес крис
талізації регіональних адміністративнобізнесових еліт (кланів),
забезпечуватиме їх відносний суверенітет, монопольний статус
в регіоні та контроль над адміністративнофінансовими ресурсами.
У той же час зазначена модель не є обов’язково моноструктур
ною, оскільки передбачає можливість внутрішньої конкуренції
за вплив та ресурси в регіонах і, більше того, створює передумови
для перманентної конкуренції впливів на загальнонаціонально
му рівні. Більша автономність на рівні регіонів створюватиме пе
редумови для певної дезінтеграції регіональних груп тиску, більшої
«спеціалізації» інтересів, а відповідно, — і певного політичного
плюралізму. Такий сценарій створює умови для розвитку полі
тичного процесу в регіонах включно з його демократичною скла
довою, яка, втім, не відіграватиме ключової ролі. Йдеться про до
даткові спонуки до розвитку регіональних структур політичних
партій, посилення суспільних інститутів, що намагатимуться
здійснювати громадський контроль за владними структурами на
місцях.
Схеми адміністративнотериторіального переустрою України
при цьому відповідатимуть потребам фінансовопромислових та
номенклатурних груп і зовсім не обов’язково ґрунтуватимуться
на історикогеографічному районуванні держави. В урядовій пресі
уже були оприлюднені проекти, що передбачають розчленування
історичних регіонів України під час створення нових адміністра
тивних одиниць. У майбутньому можлива еволюція такої моделі
у бік розвитку справді демократичних інститутів, однак у цьому
випадку перехідний період може бути розтягнутий на кілька де
сятиліть.
118
Сучасна українська політика
Ймовірні сценарії децентралізації в Україні є продуктом ста
новлення регіональних еліт (адміністративнобізнесових) і не вра
ховують інтересів широких кіл громадськості. Оскільки ж ми
розглядаємо повноцінну децентралізацію як процес створення
системи вільного самоврядування місцевих громад, принципово
важливо окреслити перспективи саме демократичної децентралі
зації, пов’язати її з шансами загального демократичного процесу
в Україні, адаптації до європейської моделі суспільнополітично
го устрою.
Отже, наявні суспільнополітичні ресурси місцевих та регіо
нальних громад не є достатньо сильними, щоб уже на цьому етапі
ініціювати процеси децентралізації та скерувати їх у демокра
тичне русло. Не виключаємо, що такі ресурси можуть виникнути
у недалекому майбутньому, однак сьогодні про це говорити зарано.
Найкращі шанси на наповнення децентралізації демократич
ним змістом існують нині в західному регіоні України — в Галичи
ні, на Закарпатті та Буковині. Там протягом останніх років жваво
обговорюється ідея автономізму як способу захисту самобутності
цих регіонів, їх суспільного та економічного потенціалу. Стан роз
витку суспільних інститутів, рівень громадської активності, від
носна високорозвиненість партійних структур дозволяє сподіва
тися на високу роль суспільства у формуванні регіональної влади
та створення системних умов для забезпечення її відповідаль
ності перед громадянами у цих регіонах.
Пересторогою західноукраїнського автономізму була і залиша
ється загроза сепаратизму. Втім, на нашу думку, ця загроза буде
значною мірою нейтралізована, якщо процес децентралізації
в Україні супроводжуватиметься загальним рухом у напрямі
європейської інтеграції. Інтеграція європейського зразка здатна
значно знизити мотивацію сепаратистських рухів, оскільки не ли
ше переносить політичний процес із центру в регіони, але й істот
но інтернаціоналізує його.
«Україна регіонів» може відбутися як справді демократич
ний і ефективний проект, лише якщо стане частиною формуван
ня ширшого проекту «Європи регіонів». У цьому сенсі успіх де
мократичної децентралізації в Україні безпосередньо залежить
від перспектив включення України в загальноєвропейський су
спільнополітичний процес.
119
Аналітичні доповіді
Розділ ІV
Політична участь як індикатор ефективності
політико,правового устрою сучасної України
Кожна політична система має механізми і процедури, завдяки
яким громадяни та колективні суб’єкти суспільних відносин мають
можливість доносити до влади свої вимоги, легітимуючи таким чи
ном владу. Цей процес може здійснюватися порізному — від інди
відуального звернення до місцевого чиновника і колективних дій
через групову політику до вирішення загальнодержавних питань
в інших формах. При цьому дії громадян не завжди мають яскраво
виражений політичний характер. Так, наприклад, претензії, що ви
словлюються представнику комунальних служб щодо якості побуто
вого обслуговування, можуть перерости в інших формах у політичну
акцію недовіри місцевій владі, якщо подібні негативні явища набе
руть систематичного і масового характеру. Тому поряд із категорією
«політична участь» часто використовують поняття «громадська
участь», «громадська залученість», «громадянська активність», які
а рrіоrі не виключають політичної складової зі структури участі. Го
ловне, що політична участь завжди соціально детермінована, визна
чається характером та якісними характеристиками політикоправо
вого устрою і, загалом, політичної культури, яка панує в суспільстві.
Оскільки політична участь здійснюється насамперед у сфері
владних відносин, політична влада не може бути раціонально
інструментальною; вона увесь час стоїть перед необхідністю іс
тотного врахування різноманітних психологічних чинників. Як
що ці чинники ігноруються, то досить швидко інструментальні
намагання влади перестають спрацьовувати і її взаємини з під
владними набувають кризового характеру.
Ефективна і водночас достатньо широка участь є не лише здо
бутком демократичного реформування, а й засобом вдосконалення
соціуму та певною мірою його «камертоном». Узгодження макси
мального задоволення базових потреб основних соціальних верств
і потреб самої соціальної системи як сукупного цілого може бути
вирішена не шляхом організації владних відносин у суспільстві,
а визначенням ролі і місця політичної участі в політичній системі.
Тобто йдеться про те, що для нормального функціонування соціуму
недостатньо лише налагодження роботи традиційних інститутів
демократії у сфері публічновладних відносин, потрібна гармонійна
організація всього соціуму, осьовим принципом якого є широкий
доступ громадян до справедливого розподілу ресурсів і благ.
120
Сучасна українська політика