Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України
Подождите немного. Документ загружается.
інтереси цю роль не виконують. Хоч поняття «громадянське
суспільство» присутнє у політичній риториці, його змістовне на
повнення доволі невиразне. Про термін «політична нація» навіть
цього сказати не можна. Здається, владні структури свідомо уни
кають розмов на цю тему, віддаючи перевагу розмитому поняттю
«нація», яке може містити в собі і національногромадянські,
і етнічні конотації. Дефіцит громадянської ідентичності надто
слабо компенсується локальними різновидами культурних іден
тифікацій, а етнічні, релігійні, мовні ідентичності доволі часто
виступають у ролі чинників, що розхитують її фундамент.
Перманентні політичні кризи, що стрясають Україну починаю
чи з 2004 р., зробили гранично наочною ту вісь конфліктності, яка
іманентно присутня в українському суспільстві на ґрунті незбігу
світоглядних настанов і життєвих практик різних сегментів ба
гатоскладового соціуму. Триваюче гостре протистояння у верхах
на масовому рівні найчастіше сприймається як «керований хаос»,
спричинений «війною амбіцій». Насправді ж це не тільки і не
стільки боротьба «у верхах» за владу і власність, скільки прояв
загострення усіх криз розвитку — кризи ідентичності (з конфлік
том традиційної спадщини і сучасних космополітичних практик),
кризи легітимності (з різким падінням довір’я до всіх владних
структур), кризи проникнення (із зруйнуванням механізмів зво
ротного зв’язку між владою і суспільством), кризи участі (із фор
муванням груп інтересів на клієнтпатрональному ґрунті і перет
воренням партій на виборчі штаби). Складне переплетення усіх
цих криз найточніше передається формулою «криза інтеграції»:
неефективність влади і її популістська політика призводять до
серйозної дестабілізації усього суспільного організму. Утім, хоч
якої глибини сягала б ця всеохопна криза, в її основі незмінно пе
ребуває незбіг ідентифікаційних критеріїв і ціннісних систем.
У цих умовах в одне з першочергових завдань держави перетво
рюється повсякденна турбота про стан національної безпеки і су
веренітет країни. Спрямування ідентифікаційних практик має
бути таким, щоб забезпечувати бодай мінімальний рівень лояльнос
ті громадян до владних структур і усіх політичних акторів, а та
кож — що найголовніше — створювати консолідаційні механізми
й орієнтовані на утвердження принципів толерантності виховні
системи. Формування політичної нації співгромадян має стати
основним пріоритетом, а це означає, що зусилля держави й грома
дянського суспільства повинні спрямовуватися на формування
161
Аналітичні доповіді
політичної ідентичності, базованої на колективному «ми», від
критості до загальноцивілізаційних надбань, недопущенні будь
яких проявів національної нетерпимості. Рух України убік Європи
можливий лише на ґрунті дотримання європейських стандартів
етнонаціональної й мовнокультурної політики — пріоритету
індивідуальних прав над груповими, поєднання раціоналізму із
ліберальними трактуваннями прав людини, неприйняття будь
яких форм етнократії, непримиренності до расизму й ксенофобії.
Надзвичайно велике значення має при цьому правильна роз
становка акцентів у соціогуманітарній політиці держави — із ви
знанням культурного розмаїття неперехідною цінністю і вибудо
вою пріоритетів не навколо уніфікації чи ізоляції, а навколо ідей
змагальності і взаємозбагачення. Природно, що і просвітницька
функція держави, і її наукове забезпечення мають відповідати
європейським критеріям і належним чином фінансуватися. Украй
важливо при цьому забезпечити максимальну віддачу від інте
лектуального потенціалу країни, який, попри «відплив мізків»,
лишається високим. Інша річ, наскільки він «задіяний» і наскіль
ки скоординованими є його зусилля. Здається, що влада, сконцен
трована на внутрішніх «розборках», не до кінця усвідомлює, що
інтелектуальний капітал — субстанція нетривка і в принципі —
якщо не вживати постійних зусиль для її підтримки, невідновна.
1.4. Ступінь наукової розробки проблеми і її осмислення
у політичному дискурсі
Інтерес до політичних ідентичностей постійно підтримується
на науковому рівні, хоч варто визнати, що в Україні він загалом
слабший, ніж, приміром, інтерес до національної чи етнічної іден
тичностей. Причину цього слід бачити як у складності самого фе
номена політичної ідентичності, так і у дезорієнтації соціуму щодо
напряму розвитку, ціннісних констант та конфігурацій «лівопра
вих» пріоритетів. Фахівці звертають увагу на цілий ряд чинників,
які ускладнюють процеси політичної ідентифікації у нестабільно
му, кризовому суспільстві: мінливість соціальних взаємозв’язків,
нез’ясованість функцій основних політичних інститутів, плюралізм
культур та ідеологій, протиборство корпоративних (групових)
інтересів, яке виливається у війну підконтрольних масмедіа
2
.
Стан суспільної аномії та амбівалентності політичних орієнтацій
робить доволі умовною самоідентифікацію на «лівоправій» шкалі,
а то й зовсім розмиває її. Подібність політичних програм партій
162
Сучасна українська політика
і блоків створює ситуації, в яких електорат змушений орієнтувати
ся не на ідеології, а на політичні бренди й харизматичні постаті.
Усе це вкрай ускладнює аналіз політичної ідентичності як харак
теристики групи і як головного індикатора політичної участі.
Помітно знижує інтерес до дослідження політичних ідентич
ностей і незважена політика держави у гуманітарній сфері. Ця
сфера незмінно розглядається як щось другорядне і фінансується
відповідно. Динаміка суспільних настроїв потребує майже миттє
вого реагування, інакше вся робота знецінюється. Тим часом ар
хаїчна система книговидання й книгорозповсюдження, мізерні
тиражі наукових видань створюють штучну відстань у часі між
продукуванням інформації і її донесенням до влади і до широкого
загалу. Влада, до речі, не виявляє помітного інтересу до наукової
аналітики, принаймні у проміжку між виборчими кампаніями.
Створилася, отже, парадоксальна ситуація: чим частіше кон
цепт політичної ідентичності фігурує у відповідній риториці і у на
ближеному до наукового політичному дискурсі, тим розмитішими
стають його парадигмальні обриси і тим менш дійовим є вплив
науки на процес конструювання ідентифікаційної ієрархії. Самі
ідентичності розглядаються, як правило, у статиці, за параметрами
кількарічної давності. Тим часом у сучасному науковому просторі,
не в останню чергу завдяки активізації соціального конструкти
візму, всі ідентичності постають не стільки як цілісні сутності із
чітко визначеними характеристиками, скільки як щось рухоме
й неоднозначне, цілком залежне від ситуації «тут і тепер». Та
ієрархія ідентичностей, яка вибудовувалася на основі бінарних
опозицій («ліві — праві», «комуністи — націоналісти», «свої — чу
жі»), розхитується й руйнується, що підживлює дискусії відносно
доцільності застосування самого терміна «ідентичність». Понят
тя «політична ідентичність» стає далеко не завжди адекватним
замінником споріднених, але не тотожних йому категорій «полі
тична участь», «політична належність», «політична ефективність»,
«політична компетентність» тощо.
Дослідження політичних ідентичностей ускладнене також роз
митістю об’єктів ідентифікації, особливо тих, що лежать у сфері
ідеології. В радянській ідентифікаційній системі прихильність
до певної ідеологічної системи виступала як стрижень ідентифі
каційних практик. Нині говорити про ідеологічну складову іден
тичностей можна лише у найзагальнішому вигляді, насамперед
щодо зовнішньополітичних орієнтацій. Соціологам навіть буває
163
Аналітичні доповіді
важко визначити кількість прихильників тих чи інших ідеоло
гічних орієнтацій поза крайніми полюсами — комуністичним та
націоналістичним. Це насамперед стосується прихильників лібе
ральної, християнськодемократичної орієнтацій — кількість при
хильників першої в регіональному вимірі і по роках варіюється
від 3,5 до 0,4%, а другої — від 5,5% до 1%
3
.
Краще піддається науковому (зокрема, соціологічному) аналізу
т.зв. інституційна ідентичність — ототожнення із певними полі
тичними інститутами (державою, партіями, рухами). Моніто
ринг соціокультурних процесів в Україні, починаючи з 1994 р.,
здійснюється за досить розгалуженою системою показників, яка
включає оцінки інтересу громадян до політики, до багатопар
тійної системи, рівня довіри до Президента, Верховної Ради, уряду,
міліції, армії, політичних партій, готовності до протестних акцій
тощо. Водночас досить прискіпливо вивчаються геополітичні
орієнтації громадян. Надзвичайно важливим є те, що всі показ
ники подаються у регіональному розрізі, із простеженням дина
міки електоральної диференціації. Не можна, однак, не бачити
того, що суто соціологічними методами — спостереження,
інтерв’ювання, анкетування тощо — виміряти стан політичної
ідентичності доволі важко: результати опитувань відображають
у кращому разі індивідуальні, а не групові орієнтації.
Оскільки політична ідентичність має і особистісну, і соціальну
природу, у її дослідженні неможливо обійтися без використання
міждисциплінарного підходу. Коли йдеться про орієнтації, у фо
кусі дослідження мають бути не соціальні процеси й інститути,
а їхні узагальнені образи і ті методи, за допомогою яких люди
створюють свої уявлення про політику. При цьому дослідників
мають однаковою мірою цікавити і системні фактори політичного
впливу (зовнішньо і внутрішньополітичні, соціальні), і суб’єкт
ні чинники (дії політичних акторів), і ресурсні чинники (воло
діння символічним капіталом, використання політтехнологій то
що). Емпірична інформація соціологів щодо ступеня впливу цих
чинників має обов’язково доповнюватися застосуванням інших
методів соціального аналізу, зокрема методів експериментально
го оцінювання, контентаналізу та дискурсаналізу.
164
Сучасна українська політика
Розділ ІІ
Ідеологічна складова політичної ідентичності:
«праві» й «ліві» в Україні
2.1. Ліво!права шкала політичних орієнтацій: умовні межі
Соціологічні дослідження переконливо доводять, що ідеоло
гічна складова політичної ідентичності українських громадян в ос
танні роки стає дедалі більш розмитою й невизначеною. Віднесення
себе до «правих» чи «лівих», комуністів чи націоналдемократів,
яке досить чітко фіксувалося у 90х рр. і мало виразну парламент
ську репрезентацію, нині поступилося місцем невиразному щодо
критеріїв розрізнення поділу на «помаранчевих» і «білоблакит
них». Якщо подивитися на особи, які представляють ці орієнта
ції у парламенті, різницю можна помітити лише у риториці. Як
що ж додати до цього, що монополію на демократію привласнило
без достатніх на це підстав одне з двох названих політичних угру
повань, то стає зрозумілим, що сам політичний проект України
як демократичної держави поставлено під сумнів. Останнє стає
особливо наочним на фоні постійних чвар і незгод у «помаранче
вому» таборі, який виразно розділився навіть не навпіл, а на кілька
непримиренних таборів у надто рано розпочатому президентсь
кому марафоні.
Справедливості заради слід зазначити, що «лівоправа» шка
ла політичних орієнтацій у нас ніколи не була достатньо репре
зентативною. Це стало особливо помітно у контексті політичних
дискусій, які передували розпаду СРСР. Якщо у західній системі
цінностей з «лівизною» ототожнювалося прагнення до змін під гас
лами соціальної справедливості, а консерватори однозначно на
лежали до правих, то у часи «перебудови» у нас до числа лівих
зачисляли саме тих, хто виступав за збереження існуючих соціаль
них і політичних відносин, тобто тих, кого можна було віднести
до консерваторів. Українські ліві доволі довго утримувалися в «охо
ронному» фарватері, аж поки соціум не збагнув, що їхні можли
вості впливати на напрям політики мінімальні, а політичні амбіції
дуже високі. На президентських виборах 1999 р. у другому турі
майже 11 млн виборців (38% тих, хто взяв участь у голосуванні)
віддали голоси лідерові компартії. Упродовж наступного п’ятиріч
чя вектор політичних симпатій істотно змінився, і комуністи
набрали у першому турі президентських виборів 2004 р. менше
5% голосів.
165
Аналітичні доповіді
На такому фоні дещо дивною могла уявлятися закоріненість
радянських ідентитетів у політичному просторі. За даними до
слідження, проведеного у липні 2000 року Центром соціальних
і маркетингових досліджень «Социс», ототожнення себе з радянсь
кими людьми сягало 25,16% у східному регіоні, а в Криму 28,25%.
Причини такої консервації свідомості політологи вбачають у по
єднанні симптомів економічної й духовної кризи, а також непри
вабливості нової системи цінностей, що мала замінити радянську.
Своєрідна «втеча» до радянської ідентичності розглядається при
цьому як захисний, компенсаторний психологічний механізм, спо
сіб соціокультурної адаптації до зміни ситуації
4
. Однак той факт,
що психологічно значна частина українців перебуває не так в іншо
му просторі (який умовно характеризується поняттями «Заходу»
та «Сходу»), як в іншому часі, далеко не повною мірою врахо
вується вітчизняними суспільними науками, а також і політиками,
у чиї професійні обов’язки входить вплив на свідомість громадян.
2.2. Еволюція ідеологічних орієнтацій: основні віхи
Загальний інтерес громадян до політики упродовж 1994–2005 pр.
помітно зростав. Згідно з результатами соціологічних опитувань,
якщо у 1994 р. частка громадян, які, за самооцінками, дуже
цікавляться політикою, становила 9,8%, то у 2005 р., через два
місяці після «помаранчевої революції», вона становила 27,2%
5
.
Інтерес до ідеологій (ідеологічна самоідентифікація) був ще ви
щим — у межах 40–55%. Цікаво, що протестна активність гро
мадян аж до початку 2004 р. була невисокою, хоч соціологічні
дослідження фіксували доситьтаки значний рівень психологіч
ної готовності населення до протестів. Уже у 1998 р. кількість тих,
хто заявляв про готовність брати особисту участь у мітингах і де
монстраціях протесту, практично зрівнялася з кількістю тих,
хто такої готовності не виявив (у межах 35%). У наступні два роки
кількість налаштованих на протест зменшилася до 25%, а ще через
три роки — стрімко зросла (до 48%). Соціологи при цьому не помі
тили суттєвих змін у настроях населення щодо шляхів соціалістич
ного чи капіталістичного розвитку країни, пояснюючи це абстракт
ним та неоднозначним характером самого процесу оцінювання
6
.
Те, що політична ідентичність в Україні має жорсткий
регіональний вімір, стало аксіомою. Однак уявлення про те, що
Схід і Південь на зламі століть були вотчиною «лівих», а Захід —
«правих», хибує на деяке спрощення. Соціологічні дослідження
166
Сучасна українська політика
ідентичностей мешканців Львова і Донецька, що проводилися
у 1994, 1999 і 2004 рр., зафіксували порівняно невисокий рівень
політичних самоідентифікацій. Приміром, у 2004 р. у Львові з ко
муністами й соціалістами ототожнювали себе лише по 0,8% рес
пондентів, у Донецьку — 2,5 та 1,3% відповідно. Серед львів’ян
з демократами себе ідентифікували 27,5% опитаних, а з націоналіс
тами — лише 14,5% Ці результати поставили під сумнів принаймні
два поширені на той час стереотипи: ототожнення львів’ян
з націоналістами, а донеччан — із комуністами та соціалістами
7
.
Загалом по Україні частка прихильників комуністичних га
сел залишалася незмінною від 1994 (10,3%) до 1997 р. (10,8%),
різко зросла після перших виборів до ВР за партійними списка
ми (21,9% у 1998 р), потім поступово скорочувалася і у 2005 р.
становила лише 7,4%. Найнижчим рівень підтримки комуністів
був у західному регіоні (2,5%), найвищим — у Донбасі (20,1%).
Кількість прихильників соціалістичної орієнтації у 1994–1998 рр.
скорочувалася (від 10,7 до 5,6%), у 2005 р. зросла до 12,9%,
потім різко впала. Приблизно до такого ж рівня після «помаранче
вої революції» зріс рівень підтримки націоналдемократичних
і націоналістичних сил, який упродовж 1994–2003 рр. тримався на
рівні 7–9%. Найвищим він виявився у західному регіоні (28,7%),
найнижчим у Донбасі (2,6%)
8
.
З подачі націоналдемократів «українськість» у цей час поча
ла виступати як мірило цивілізованості й патріотизму, значною
мірою заповнюючи вакуум, що утворився внаслідок падіння впли
ву соціалістичних ідей. Однак ідентифікаційна стратегія, побудова
на на цьому ґрунті, зразу ж виявила комплекс ознак, що потен
ційно мали роз’єднувальний ефект. Поперше, у запропонованому
варіанті нової «українізації» виразно проглядався асиміляцій
ний підтекст, що не могло не справляти подразливого впливу на
свідомість росіян і російськомовних громадян умовного «Сходу».
Подруге, внаслідок архаїчної налаштованості і недосить високо
го рівня професіоналізму вітчизняних еліт Україна стрімко втра
чала темп розвитку і досягнутий ступінь якості життя більшості
громадян, а бажаючих ідентифікувати себе із «країною невдах»
було небагато. Потретє, далеко не всім подобалися етнічні пріо
ритети, які попри гучні запевнення щодо національної рівноп
равності закладалися у фундамент державної стратегії — із вилу
ченням національних меншин зі складу української нації,
селекцією на «корінні» і «некорінні» народи, прокламуванням
167
Аналітичні доповіді
у Конституції консолідаційних завдань винятково щодо українсь
кої етнонації (Ст.11) тощо. Тому ані на Заході, ані на Сході Ук
раїни державу не сприймали як «свою». Вихованим на етнічних
пріоритетах мешканцям Західної України вона уявлялася недос
татньо українською, а у населення Сходу і Півдня вона асоціюва
лася з натискною «українізацією», втратою певних життєвих
стандартів, падінням моралі.
Зрештою, стара партійнополітична система з домінуючим ха
рактером ідейнополітичних відмінностей перестала бути адек
ватною суспільним настроям. Помітна прагматизація суспільної
свідомості виявляється у домінуванні інструментальних цінностей
і поступовій девальвації понять «лібералізм», «соціалдемокра
тизм», «права людини» тощо. Це, однак, не означає, що соціум вза
галі не відчуває потреби в ідеологічних та політичних ідентифіка
ціях. Ця потреба зберігається, але втрачає лінійнодихотомічний
характер і вже не вкладається у звичні бінарні опозиції. Залиш
кова «лівизна» виявляється у завищених претензіях до держави
й пріоритеті цінностей «порядку» над цінностями «свободи». Да
леко не всіма прошарками суспільства вона належним чином усві
домлюється, оскільки має переважно світоглядний, а не політич
ний характер і вже не пов’язана з прихильністю до комуністичних
ідеалів.
2.3. Багатопартійність в українському варіанті
і її суспільне сприйняття
З багатопартійністю у перші роки незалежності пов’язували
ся високі суспільні очікування; вважалося, що вона забезпечить
структурування соціуму і здорову конкуренцію політичних сил.
Ці очікування, однак, виявилися безґрунтовними: кількість партій
стрімкоподібно зростала, але партійний вплив партійних струк
тур на соціум слабшав. Результати усіх — як президентських, так
і парламентських — виборів стали неспростовним доказом того,
що ейфорія з приводу можливостей багатопартійності, характерна
для 90х років, змінилася суспільним скепсисом. Багатопартійна
система в країні так і не склалася, попри наявність понад 130 по
літичних партій. Кожна з тих партій, які на певному етапі мали
підстави відносити себе до фаворитів електоральних симпатій,
швидко розгублювала потенціал підтримки. Рівною мірою це сто
сується і «лівих» — комуністів і соціалістів, і лібералів, і соціал
демократів, і націоналістів.
168
Сучасна українська політика
Особливо дратувала соціум невиразність політичної платформи
тих партій, які на певному етапі виразно заявляли про готовність
«іти у владу». Народнодемократична партія, що претендувала на
статус високоморальної сили, заплуталась у власному «соціаллібе
ралізмі» і не втрималася на навколовладній орбіті. Така ж доля
спіткала Соціалдемократичну партію України (об’єднану), яка
мала кількох яскравих політиків і цілу обойму впливових фінан
систів, але не зуміла утриматися навіть у колі парламентських
партій. Після розколу швидко розгубив рештки колишнього
впливу Народний Рух України, переставши бути активним чин
ником української політики і зберігшись хіба що у ролі символу.
Нова конфігурація політичних сил навколо Партії регіонів,
Блоку Юлії Тимошенко та блоку «Наша Україна — Народна са
мооборона» теж виявилася несталою. Опинившись в опозиції,
Партія регіонів не зуміла виробити конструктивну стратегію впли
ву на суспільні й політичні процеси. Дві інші політичні сили, хоч
і створили з мінімальною перевагою коаліцію, гостро конкурували
у боротьбі за майбутню президентську посаду. Після розпаду недіє
здатної коаліції представлені у парламенті політичні сили виявили
ся неспроможними виробити бодай якусь структуру домовленостей.
Соціум, який укотре став заручником у безплідному протистоян
ні, реагує на їхню боротьбу з неприхованим роздратуванням.
Рівень довіри до політичних партій у суспільстві стабільно
низький. За даними центру «Соціальний моніторинг» у грудні
2005 р. партіям довіряли 25% респондентів, у грудні 2007 р. —
21%. Не дивно, що перехід на пропорційну виборчу систему со
ціум не підтримав. У жовтні 2005 р. її вважали найкращою 13%
громадян. Після парламентських виборів 2006 р. кількість при
хильників пропорційної системи зросла усього на 1%
9
. Проте на
віть реальна перспектива «чергових позачергових» парламентських
виборів не стимулювала політикум до зміни або бодай невелико
го коригування виборчої системи.
Зрештою, роль, яку у цивілізованих соціумах відіграють пар
тії і громадські об’єднання, в Україні перехопили утворення олі
гархічного типу. Вплив великих грошей на політику незмірно зріс,
а тому картина політичних орієнтацій дуже швидко набула спо
твореного вигляду. У кращому разі вона може дати уявлення про
рівень моральності у суспільстві, який впав до найнижчої познач
ки. Можливості ж з’ясування реальних політичних орієнтацій у та
ких умовах різко скорочуються.
169
Аналітичні доповіді
Ситуацію значно ускладнює електоральна спрямованість по
літичних інтересів більшості політичних партій. Оскільки вибори
в Україні відбуваються часто, а головним пріоритетом для кож
ної політичної сили є здобуття максимальної кількості голосів,
ідеологічні пріоритети у програмах і передвиборних платформах
політичних партій вимальовуються надто невиразно, а ті проблеми,
які мають конфліктогенний потенціал (ставлення до державного
статусу російської мови, до ймовірного членства країни у НАТО,
оцінка діяльності ОУНУПА тощо), зазвичай взагалі опускаються.
Це змушує соціум орієнтуватися не на ідеології, а на іміджі лі
дерів та їхні обіцянки. Популістська складова у політиці стрімко
зростає, що врештірешт обертається кризою участі й амбівалент
ністю ціннісних орієнтацій. Значна частина громадян взагалі
ігнорує фактично єдину можливість реально впливати на політи
ку, не приходячи на виборчі дільниці. Можна прогнозувати даль
ше зростання рівня абсентеїзму виборців, якщо влада й опозиція
не вироблять модуль ефективної взаємодії і не відмовляться від
безпринципних кулуарних домовленостей і незрозумілих для біль
шості громадян взаємних звинувачень.
Розділ ІІІ
Інституційна самоідентифікація:
рівень довіри до політичних інститутів
і ступінь адаптованості до реформ
3.1. Рівень довіри в суспільстві до владних структур
Інтерес громадян до політики, який і сьогодні можна охарак
теризувати як дуже високий (за даними Інституту соціології НАН
України він восени 2008 р. був найвищим у Європі — на рівні
20%
10
), слабо корелює із рівнем їхньої довіри до владних струк
тур. «Десятиріччя Л.Кучми» виявилося щодо цього особливо по
казовим. Довіра громадян до Президента стрімко падала особливо
під час першої каденції (з 33,3% у 1995 до 9,7% у 1998 р.); після
повторного обрання вона дещо зросла (до 26,9%). Принципово ін
шою ситуація стала у 2005 р., після обрання Президентом В.Ющен
ка: частка тих, хто йому довіряв (49,2%) значно перевищила
частку тих, хто не довіряв (19,7%). Але дуже скоро показники
довіри стрімко пішли униз; вже у 2006 р. Президенту довіряли
лише 15,2% громадян
11
. Восени 2008 р., за найоптимістичнішими
170
Сучасна українська політика