Левенець Ю.А. (гол. ред) Сучасна українська політика. Аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України

Подождите немного. Документ загружается.

Кордун О. Назв. праця. — С. 169–172.

Вишняк О.І. Назв праця. — С. 107.

Там само. — С. 115–117.

Черниш Н., Маланчук О. Динаміка ідентичностей мешканців Львова

і Донецька: компаративний аналіз (1994–2004) // Україна модерна. Спеці

альний випуск. — К. — Львів, 2007. — С. 81.

Вишняк О. Назв.праця. — С. 108–109, 120.

Шайгородський Ю. Ціннісна складова сучасної політичної міфології //

Політичний менеджмент. — 2008. — Спеціальний випуск. — С. 127–128.

Миколюк О. Суспільство навчилося виживати... без політиків //

День. — 2008. — 3 жовтня.

Вишняк О. Назв. праця. — С. 113–114.

http: // news. mail. ru/ politics/2078421/

Науменко В. Горькая эпоха // «2000». — 2008. — 8 августа.

Миколюк О. Назв. праця.

Експертна доповідь «Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє стано

вище та перспективи розвитку». — К., 2007. — С. 213–214.

Єфременко Т. Економічна ментальність українського народу //

Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2007. — № 2. — С. 120–125.

Победа Н.А. Толерантность: содержательные смыслы и социологичес

кая интерпретация // Социс. — 2007. — № 6. — С. 18–19.

День. — 2007. — 15 серпня.

Науменко В. Указ. соч.

День. — 2008. — 9 липня.

День. — 2008. — 28 серпня.

Вишняк О.І. Назв. праця. — С. 10–11. 180–185.

Миколюк О. Яку церкву називаємо «нашою»? // День. — 2008. —

26 липня.

Мовний баланс України// Сучасність. — 2007. — Ч. 9. — С. 85.

Див., напр..: Якименко Ю. Особливості еволюції партійної системи

України у 2004–2007 роках // Політичний менеджмент. — 2008. — № 2. —

С. 94–95.

Кононов І., Хобта С., Щудло С. Донбас і Галичина в регіональній системі

України // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2008. — № 3. — С. 89–91.

Регіональні версії української національної ідеї: спільне і відмінне.

Збірник статей. — К., 2005.

Павленко Р., Вітер О. Різниця ціннісних орієнтацій у регіонах Ук

раїни: як подолати проблему «розколу» // Регіональна політика України: фор

мування соціогуманітарних пріоритетів розвитку. — К., 2006. — С. 99.

201

Аналітичні доповіді

Стегній О. Регіональний чинник розвитку політичної культури насе

лення України // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2005. — №3. —

С. 111.

День. — 2005. — 15 грудня.

Степаненко В. Правова культура в українських регіональних вимірах //

Агора. — Вип. 4. — С. 18–33.

Касьяненко М. Не потрібно вирішувати за кримчан // День. — 2008. —

26 липня.

Лихачов В. Страх і ненависть в Україні // Критика. — 2008. — Ч. 7–8. —

С. 8.

Відповідні розрахунки й таблиці див.: Паніна Н. Чинники національної

ідентичності, толерантності, ксенофобії та антисемітизму в сучасній Украї

ні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2005. — №4. — С. 29–43; Па

нина Н.В., Головаха Е.И. Национальная толерантность и идентичность в Ук

раине: опыт применения шкалы социальной дистанции в мониторинговом

социологическом исследовании // Социологический журнал. — 2006. —

№ 3–4. — С. 102–126.

Див.: Сусак В. До питання про регіональні особливості політичної куль

тури українського суспільства // Україна — проблема ідентичності: людина,

економіка, суспільство. — К., 2003. — С. 136–170; його ж: Самоорганізація

versus державний патерналізм: порівняльний аналіз установок жителів Льво

ва і Донецька (1994–2004) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2007. —

№ 1. — С. 63–73. Узагальнений соціологічний матеріал, упорядкований цим

же автором, наведений у виданні: Україна модерна. Спеціальний випуск. —

С. 299–356.

Павленко Р., Вітер О. Назв. праця. — С. 99.

Балакірєва О. Ставлення населення до євроатлантичної інтеграції //

Україна — НАТО. — 2006. — № 3. — С. 74.

День. — 2008. — 6 серпня.

Резнік О. Громадяни України та європейська інтеграція: мотиваційні

аспекти вибору // Агора. — Вип.5. — К., 2007. — С. 95.

Балакірєва О. Назв. праця. — С. 75.

Злобіна О. Образ НАТО в масовій свідомості населення України //

Агора. — Вип.5. — С. 106.

День. — 2008. — 22 липня.

День. — 2008. — 3 жовтня.

202

Сучасна українська політика

Доповідь IV

ВПЛИВ РОСІЙСЬКОГО ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ЧИННИКІВ

НА ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ

В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Авторський колектив:

д.і.н. О.М. Майборода (керівник) (вступ, висновки); член6ко6

респондент НАН України М.І. Михальченко (Розділи 1; 2; 3; 5);

д.і.н. О.О. Рафальський (Розділи 1; 3); д.філолог.н. Рудяков П.М.

(Розділи 1; 3); к.і.н. М.Є. Горєлов (Розділи 1; 3); к.політ.н. О.М. Анд6

рєєва (Розділ 2); к.е.н. І.Ю. Гузенко (Розділ 4); к.псих.н. Ю.Ж. Шай6

городський (Розділ 5)

Зміст

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 203

Розділ І. Специфіка цивілізаційного стану України

на сучасному етапі історичного розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . 204

Розділ ІІ. Формування цивілізаційної ідентичності

України в контексті національної безпеки . . . . . . . . . . . . . . 214

Розділ ІІІ. Україна у пошуках нової цивілізаційної

ідентичності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219

Розділ ІV. Вибір зовнішньоекономічних векторів України:

між ЄС та Росією . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 225

Розділ V. Цивілізаційний розвиток України в контексті

глобалізації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 238

Вступ

Трансформаційний стан українського соціуму має одним зі своїх

проявів кризу влаcної ідентичності, у т.ч. у її етнополітичному

вимірі. Один із симптомів цієї кризи — розгубленість свідомості

населення щодо таких питань, як ставлення до інших слов’янських

народів, до свого історичного минулого, до національних мен

шин, визначення власного політичного ідеалу, геостратегічного

203

Аналітичні доповіді

вибору тощо. Суспільна невизначеність з цих питань посилюється

диверсифікацією позицій тих соціальних груп (державних управ

лінців, політиків, інтелектуалів та інших), які визначають курс

країни щодо стратегії національного розвитку. Слід сказати, що

позиції цих груп більшою мірою визначаються інерцією історично

го і політичного мислення, особистими прагматичними інтересами,

особливо виборчими, ідеологічними стереотипами, матеріальною

та психологічною залежністю від зовнішніх суб’єктів, і меншою

мірою раціоналістично визначеними національними інтересами.

Різнобій у позиціях тих, хто має приймати доленосні для країни

ішення, має своїм наслідок не тільки протистояння між різним

соціальними групами, а й хитання у настроях всередині самих

цих груп. Неусвідомленість населенням стратегічних національних

інтересів заважє йому в національному самоусвідомленні, ство

рює передумови для загострення міжетнічних відносин, робить

його об’єктом маніпуляцій з боку внутрішніх і зовнішніх політич

них акторів.

Суттєвим недоліком суспільних дискусій щодо подальшої ци

вілізаційної спрямованості України є недостатнє застосування її

учасниками наукової аргументації, спертої на всебічний аналіз

ситуації, на порівняння усіх позитивів і негативів того або іншого

цивілізаційного алгоритму України. До певної міри заповнити цю

прогалину може пропонована аналітична доповідь, підготовлена

за результатами однойменного дослідного проекту

Розділ І

Специфіка цивілізаційного стану України

на сучасному етапі історичного розвитку

На початку XXI ст. склалася конфігурація цивілізацій, яка

не вкладається в прокрустове ложе формули «західна/незахідні

цивілізації»; вона також заперечує тезу, що єдиним шляхом роз

витку людства є перехід на західні моделі розвитку і засвоєння за

хідних цінностей. Глобалізація всесвітньої цивілізації паралельно

супроводжується регіоналізацією цивілізацій, створенням нових

субрегіональних цивілізацій, які структуруються за релігійним,

економічним, політичним та іншими критеріями. Існує, зокрема,

українська цивілізація, яка входить до складу всесвітньої. Ос

тання не вважає за потрібне рахуватися з внутрішньою самоізо

204

Сучасна українська політика

ляцією регіональних та локальних цивілізацій, жорстко спону

каючи їх вступати в діалог мовою ідеології, політики, економіки,

культури тощо.

Основна проблема сучасної теорії цивілізацій та історії укра

їнської цивілізації полягає в тому, що в умовах плюралістичної

пізнавальної традиції практично неможливо створити єдину, не

суперечливу концепцію формування і взаємодії цивілізацій. Світ

має тлумачитись як єдність багатоманітності, де жодна цивіліза

ція не має беззаперечних переваг, а є лише конкуруючим сегмен

том світового процесу розвитку.

Проблема специфіки, характерних рис української регіональ

ної цивілізації, яка інколи визначається неологізмом «українська

політична нація», значною мірою залишається tabula rasa соці

ального пізнання. Цивілізаційна реальність України гетероген

на: в ній химерно поєднані певні риси модернізаційної проектив

ності Заходу та традиційної стереотипності Сходу. Тож не дивно,

що здебільшого світоглядноаксіологічний формат України вжи

вається в контексті категорійсимволів: Захід/Схід, Європа/ Азія,

цивілізованість/дикунство (варварство). Наприклад, якщо закони

фізики, відкриті в Англії, в Україні діють бездоганно, то економічні

закономірності, сформульовані Смітом і Рікардо, у нас спрацьо

вують специфічно, оскільки вони не настільки універсальні, щоб

безапеляційно здолати національну специфіку, культуру, менталь

ність і т. ін. Отже, плідність сучасних дискусій щодо України як

нової країни і локальної цивілізації залежить від уміння вийти

за межі крайнощів метаісторичних схем та релятивістських (а час

тіше — поверховоспоглядальних) підходів.

Визначальними ознаками суспільства є функціонування меха

нізмів самовідтворення й самозбереження. Ефективність відтворю

вальної діяльності людства і конкретних суспільств визначається,

головним чином, зовнішніми та внутрішніми. Функціонування

суспільств залежить від їхньої спроможності як відповідати на

реальні та потенційні загрози, так і сприймати позитивні, креативні

інновації, встановлювати зв’язки з іншими країнами на рівні ви

мог часу.

Поки що важко однозначно стверджувати, до якої цивілізації

нині належить Україна. Це зумовлено співіснуванням тоталітарної

та ліберальної культури мислення і дій, конфронтацією і розко

лом орієнтацій на системи цінностей. Більше того: характерною

рисою не лише українського суспільного життя, а й культури та

205

Аналітичні доповіді

способу життя кожної людини залишається сплетіння традиціо

налізму, тоталітаризму та лібералізму. Самоідентифікації укра

їнської політичної нації як локальної цивілізації, а також «полі

тичного українця» як громадянина України заважають деякі

історичні та цивілізаційні фактори. Наприклад, історично склало

ся так, що доля України визначалася нашими сусідами — Росією,

Польщею, АвстроУгорщиною. Безперечно, це наклало істотний

відбиток на спосіб мислення й поведінки, на оцінку місця Украї

ни в історії. Цивілізаційна цілісність України також поки що не

беззаперечна. Досить пригадати, що існують протестні настрої

частини населення проти уявленої «українізації», яка фактично

відсутня.

Українській локальній цивілізації притаманні багато рис ци

вілізації порубіжної. До таких цивілізацій відносять тих, що від

значаються неоднозначним, часто конфліктним переплетінням

характеристик базової національної культури та двох великих

типів цивілізаційного розвитку людства, між якими перебуває

локальна цивілізація. Державицивілізації порубіжного типу від

різняються від інших специфічним способом розв’язання конт

раверсійних проблем буттєвості, більш багатоманітною, синте

тичною культурою. З одного боку, це містить значний потенціал

позитиву, з іншого ж — в окремі періоди історичного розвитку

порубіжність може виявитися істотним негативом, ускладню

ючи механізми співіснування культур, релігій та мов. Крім того,

домінування багатоманітності може набувати дестабілізуючих

для єдності суспільства й держави ознак.

Якщо класичним цивілізаціям притаманна деяка цілісна ос

нова, наприклад, духовнорелігійна, то в порубіжних така основа

є неоднорідною і хиткою. Для класичних цивілізацій більш харак

терним є синтез, а для порубіжних — складна взаємодія симбіотич

них та синтетичних складових. Якщо у порубіжній цивілізації

перемагає синтетична складова, то вона прямує до класичних

цивілізаційних форм; якщо ж перемагає симбіотичний чинник,

то вона приречена на розпад. Тому в Україні важливо всіма мож

ливими цивілізованими засобами підтримувати синтетичні про

цеси соціокультурного та політичного розвитку — взаємозбага

чення культур, релігійну й загалом національну толерантність,

недопущення расового та міжетнічного протистояння.

Усі порубіжні цивілізації характеризуються незавершеністю

історичного формату. В сучасній українській цивілізації ще живуть

206

Сучасна українська політика

залишки субцивілізацій (російської, австроугорської та ін.), до

яких входили різні частини України. Західноєвропейський

вплив в українській цивілізації хоч і присутній, проте не визна

чальний. У соціокультурний і генетичний код нашої цивілізації

він закладений приблизно в однаковій пропорції з іншими гео

політичними й цивілізаційними впливами. Тому поки що траєк

торія історичного руху українського суспільства залишається те

леологічно й аксіологічно невиразною і суперечливою.

Цивілізаційна ідентифікація України цікава і з наукового по

гляду, і з точки зору формування свідомості й самосвідомості со

ціальних груп. З їхнього боку можна зустріти як аргументовані

позитивні оцінки або західної, або східної цивілізацій, так і жорст

ку критику курсу України на зближення або із Західною Європою,

або з Євразією. Також існує думка, яка взагалі заперечує українсь

кий проект входження в світову цивілізацію, ставить під сумнів

реальність побудови демократичної, соціальноправової держави.

Етнічна структура українського суспільства характеризується,

з одного боку, безперечним кількісним переважанням корінного

автохтонного українського етносу, з іншого — багатющою палітрою

національних меншин і етнічних груп, які представляють основні

мовні сім’ї світу. Це засвідчує і «українськість» української дер

жави, і її відкритість людям з різних частин світу. Разом з тим,

поліетнічність збільшує потенціал міжетнічних протиріч. Тому

цивілізаційний вектор розвитку України багато в чому залежа

тиме від їх адекватного розв’язання. Справедливо зазначалося,

що наша держава розташована на свого роду цивілізаційному пе

рехресті. Носії присутніх тут етнічних протиріч, які, в разі заго

стрення останніх, можуть стати сторонами конфлікту, є одночасно

і носіями певних цивілізаційних ідентичностей. Відмінності між

ними виразно виявляються у відмінностях їх систем цінностей.

Це слід враховувати, вивчаючи етнічні конфлікти та причини їх

виникнення, розробляючи рекомендацій щодо розв’язання кон

фліктних ситуацій. Адже ціннісні, цивілізаційні конфлікти розв’я

зуються зазвичай з великими труднощами. Серед причин цього

є те, що внаслідок незбігу ціннісних орієнтацій і психологічних

характеристик цивілізаційно відмінних конфліктантів утрудню

ється віднаходження для них спільної позиції як основи і пред

мета переговорів з приводу тих або інших інтересів і потреб

Тенденція до «європеїзації» з’явилася в незалежній Україні як

відповідь на виклик певних політичних кіл Росії, які в середині

207

Аналітичні доповіді

90х років минулого століття почали активно розробляти ідею

посткомуністичної неоімперської соборності під гаслами цивілі

заційного протистояння Сходу і Заходу. Обґрунтовуючи «необхід

ність» нового об’єднання, вони переконували, що єдиний шлях

до подолання кризових явищ у пострадянських країнах з пере

важно слов’янським населенням — це шлях реінтеграції більшої

частини колишнього СРСР у формі «нової Росії», і що першими

на цей шлях стануть казахстанці, білоруси та українці, які «по

збудуться своїх містечкових політиканів і почнуть тиснути на

московський центр, вимагаючи об’єднання»

Для аргументації своєї позиції апологети «об’єднання» вико

ристовували й висновки популярних істориків: «Усе XVIII ст.

сусідні народи..., — писав свого часу Л. Гумільов, — сприймали

Росію як країну національної терпимості... І тому всі бажали по

пасти «під руку» московського царя, жити спокійно...»

На таке розуміння проблеми в Україні висловлювалися проти

лежні думки типу: «Загроза українській державі і українській нації

з боку Росії існуватиме до того часу, доки існуватиме московське

месіянство. Річ у тім, ...що месіянство московське органічно в усіх

відношеннях (і генетично, і структурно, і функціонально) пов’яза

не з московським імперським експансіонізмом і московським ге

гемонізмом»

. Або: «Третій Рим» став, власне, граничним зву

женням, а не поглибленням православної свідомості. Москва,

іменувавши себе «Третім Римом», прагнула не до утвердження

і поглиблення Християнства, а тільки до самоутвердження. Сама

ідея «третього Риму» аж ніяк, зрозуміла річ, не відповідала ре

альній значущості Москви, зате створила якийсь ореол значущості

у власних очах. Уже у той час на рівні буденної свідомості за

корінювався автостереотип власної величі»

. У взаємовідносинах

між Україною і Росією склалася ситуація, яка не може не викли

кати занепокоєння демократичної громадськості обох країн. Так,

зазначалося, що поки офіційна Росія розглядатиме Україну як

сферу свого впливу і фактично свого сателіта, а в Росії «неофіцій

ній» пануватиме мотив повернення України в «исконное лоно», до

ти в Україні житимуть недовіра і тривога щодо намірів могутнього

сусіда, а то й страх перед ним

Отже, європейський вектор зовнішньої політики України став

тією противагою, якою вона намагалася збалансувати можливу

загрозу з Півночі. При цьому привертає увагу розуміння українсь

ким суспільством поступовості євроінтеграційного процесу, тобто

208

Сучасна українська політика

взаємовідносини України з ЄС перспективніше розглядати в ас

пекті глобалізації, під якою розуміється об’єктивно зумовлений

процес посилення загальної взаємозалежності країн і союзів дер

жав в умовах розширення господарськоекономічних, комуніка

тивних та інших перспектив сучасного світу.

Політична складова глобалізації є продовженням економічної

і виявляється в політичній взаємозалежності країн світу і в мож

ливостях контролю за політичним розвитком окремих країн і регіо

нів з боку супердержав або політичних блоків. Вона не базується

на демократичних цінностях, як часто намагаються довести полі

тики, і не є змовою «світового капіталу» чи «масонів». У політичній

глобалізації закладено дві головні тенденції: а) формування опти

мальних політичних умов функціонування світової системи капіта

лізму та типів держав, яких ця система влаштовує; б) зближення

народів в умовах нових засобів транспорту, інформації, освіти,

науки тощо. Рівність та нерівність націй і держав, справедливий

світопорядок, ліквідація конфліктів — усе це похідні від назва

них тенденцій.

У сучасну епоху дедалі більшу роль відіграє культурна скла

дова глобалізації — утвердження культурної комунікативності,

одноманітності, уніфікованості. Зупинити процес формування

світової цивілізації як синтезу національних культур, становлен

ня системи загальнолюдських цінностей практично неможливо.

Водночас, слід враховувати, що цінності, на основі яких здійсню

ється глобалізація, хоча і є універсальними, проте не абстрактни

ми, а конкретноісторичними: ринкова економіка, демократія,

соціальноправова держава, освітні цінності не однакові в різних

країнах, а їх реалізація залежить від культури суспільства і тра

дицій життя в ньому.

У контексті прискореної глобалізації Україна має врахувати

вирішальну роль Західної Європи і США в цих процесах, з’ясува

ти і аргументовано викласти всі позитиви євроатлантичної мо

делі суспільного розвитку і взяти на озброєння її нові економічні та

політичні, наукові та освітні технології, однак не шляхом знищен

ня національної культури, а її збагачення. Безумовно, це дуже

складно. Але якщо Україна справді прагне бути сучасною краї

ною, то в неї немає іншого вибору.

У новому історичному протистоянні об’єднаної Європи і США,

яке на сьогодні тільки штрихпунктирно позначається, для Євро

пейського Союзу важливу роль відіграватимуть доволі великі (за

209

Аналітичні доповіді

європейськими мірками) постсоціалістичні та пострадянські краї

ни, і Україна належить до них. Вона поки що залишається запасним

політичним і економічним гравцем Європи, однак від її позиції

в недалекому майбутньому значною мірою залежатиме розклад сил

на континенті. Будувати європейську стратегію без урахування ролі

України вкрай недалекоглядно. Візьмемо гіпотетичну ситуацію.

Варіант А: Україна об’єднується з Росією і Білоруссю в нову дер

жаву. У Європейського Союзу на Сході з’являється небезпечний

сусід, і взагалі європейська ситуація стає непередбачуваною. Варі

ант Б: Україна входить у Європейський Союз. Стабільність в Єв

ропі істотно підвищується, оскільки без України Росія ніколи не

зможе перетворитися на наддержаву. Варіант В: Україна залиша

ється «вільним агентом». У цьому разі зберігається лімітрофна

зона нестабільності. Отже, Україна є перспективним запасним грав

цем, який може посилити будьяку «команду», тобто будьяке дер

жавне об’єднання.

Головними перевагами інтеграції України до ЄС для останнього

слід визнати такі: поперше, об’єднана Європа матиме значно біль

ший економічний простір; подруге, політична вага ЄС значно під

вищиться; потретє, істотно зросте військовий потенціал Європейсь

кого Союзу.

Вступ України до ЄС може відкрити їй шлях до вступу в «клуб

багатих країн». І це надзвичайно приваблива перспектива. Але

Україні доведеться стати активним гравцем у здійсненні глобаль

ної політики світової перебудови міжнародних відносин. Україна

вже зробила перші кроки в цьому напрямі, коли направила своїх

військових до Югославії, Африки, Лівану та Іраку. Хоча, звичай

но, вона поки що залишається запасним гравцем НАТО і ЄС, яко

го вже почали випускати на поле світової політики, однак лише

як малозначущого.

В України непогані шанси вступу до ЄС, але реалізуватися ця

перспектива може не раніше 2020–2025 р. Якщо враховувати,

що ФРН знадобилося 10 років, щоб інтегрувати східну частину

країни, то приблизно стільки ж років триватиме інтеграція кан

дидатів ЄС першої хвилі в нього. І тільки після цього Європейсь

кий Союз зможе розглянути конкретну програму інтеграції в свої

структури України. Потім доведеться почекати ще 10–12 років,

аби здійснити цю програму практично. Вступ до НАТО може

відбутися раніше лише в тому разі, якщо підвищиться рівень за

гроз ЄС.

210

Сучасна українська політика